V. Калеб
Хатина Калеба Кларка стояла за милю далі по потічку. Він орендував тут ферму, що колись була його власністю. Біля хатини хлопці побачили високого сутулого чоловіка з довгою сивою бородою, котрий із оберемком дров зайшов досередини. — А он і наш Козел! — мовив Сем. Ян пирснув, коли второпав, за що саме старому дали таке прізвисько. — Розмовлятимеш з ним ти. Калеб не стане з нами панькатися, як знахарка. Та й з татом він побив горшки. Ян обережно постукав у відчинені двері хатини. Спершу голосно задзяволив собака, а потім на порозі з’явився сивобородий хазяїн: — Чого тобі? — Перепрошую, ви містер Кларк? — Так, — і, повернувшись до чорно-бурого собаки, грізно гукнув: — Ану цить, Турку! — Я прийшов… я… Ми хочемо дещо у вас спитати, якщо зволите… — Як тебе звати? — Ян. — А то хто? — Мій товариш Сем. — Сем Хорн, — додав Сем і не збрехав. Його повне ім’я було Семюель Хорн Рафтен, та ця майже невинна хитрість дуже засмутила чесного Яна. — Звідки ти? — З Боннертона, — відповів Ян. — Сьогодні? — із сумнівом у голосі запитав Калеб. — Ні, не сьогодні, — став пояснювати Ян. Але Сем злякався, що його наївний товариш викладе всю правду-матку, і притьмом додав: — Бачите, містере Кларк, ми розбили табір у лісі й хочемо поставити собі тіпі. Матеріал у нас є, а як робити його ми не знаємо. Нам сказали, що ви можете розповісти, як його робити. — Хто сказав? — Стара знахарка, що живе на березі річки. — А де ви зараз живете? — Ну! — Сем знову випередив Яна з відповіддю. — Правду кажучи, ми побудували у лісі вігвам з кори, але зовсім невдало. — На чиїх землях? — За милю звідси, біля річки. — Гм! Це ліс або Рафтена, або Бернса. — Здається, — відповів Сем. — А ти викапаний Сем Рафтен! — раптом вигукнув Калеб. — Ах ти мала паскудо — вирішив ошукати мене? Геть звідси! Ян почервонів як рак і відступив назад, Сем закусив губу і зробив те ж саме, та він був сином свого батька. Він обернувся і гукнув: — Послухайте мене лишень, містере Кларк. Ми прийшли сюди, щоб ви розповіли нам про лісове життя. Ви єдиний у Сенгері, хто може нам допомогти, інакше ми б не турбували вас. Я вирішив приховати своє ім’я тільки тому, що знаю про вашу сварку з татом. Ось тому я не прийшов до вас і не сказав відверто: «Доброго здоров’ячка, містере Кларк, я Сем Рафтен, прийшов до вас по допомогу». Я навіть подумати не міг, що ви так розсердитесь на мене і мого друга. — Ти теж Рафтен? — звернувся Калеб до Яна. — Ні, сер. — Ти їм родич? — Ні. — З Рафтенами я не водитимусь. Про що хотів спитати? — Ми побудували вігвам із кори, але він розвалився. Нам подарували великий брезент, і ми прийшли спитати, як із нього зробити тіпі. — Тіпі? Гм! — замислився старий. — Кажуть, ви самі жили в тіпі, — наважився додати Ян. 
— Гм! Років сорок тому, та носити одяг і шити його — це зовсім різні речі. Здається, він мав приблизно такий вигляд… — Калеб став креслити вуглиною на клаптику обгорткового паперу: — Так-так… дай згадаю. Ага! Я бачив раз, як індіанські жінки робили тіпі. Спершу вони позшивали шкури… Ні, спершу вони справляли довгий обряд — ви обійдетеся і без нього. Зшиті шкури вони розстелили на лузі. (мал. 1 на с. 74) Посередині верхнього краю вбили кілок. Потім прив’язали до нього мотузку з обвугленою паличкою на кінці, й намалювали півкола. Після цього обрізали шкури по лінії, а з клаптів, що залишились, викроїли два димових клапани для тяги. На клапанах, у куточках, є кишеньки для двох довгих жердин, а вздовж усього розкрою з обох боків робляться отвори (мал. 2), щоб сколювати краї покрівлі дерев’яними шпильками. До самої верхівки прив’язується короткий ремінець. Бачиш як? 
Для десятифутового тіпі вистане десять жердин та ще дві — для димових клапанів. Спершу зв’яжи на одному кінці три жердини докупи і, розсунувши їх, встроми в землю. Потім постав ще шість. Кожну слід обмотати по кілька разів мотузкою. До останньої, десятої, ременем прив’яжи верхівку накриття, постав жердину на місце, обведи накриття кругом разом із димовими жердинами, зчепи обидва краї дерев’яними кілочками. Дві довгі жердини встав у димові клапани. Ними можна припасовувати віддушину до напряму вітру. Увесь цей час Калеб звертався до Яна, ніби Сема тут і не було, але той, як гідний син свого батька, не вельми тим переймався. Він знав, що попереду будуть практичні труднощі, тому не вагався поставити ряд запитань. — Як закріпити тіпі, щоб вітер його не зірвав? — Зробиш так, — відповів Калеб, звертаючись лише до Яна. — Довгу мотузку, якою зв’язані всі жердини, пропускають униз і гарненько обкручують навколо кілка, вритого в землю — він наче виконує функцію якоря. Ще низ покрівлі прибивають кілочками до землі. — А як влаштувати димову тягу? знову запитав Сем. — Розхитуєш жердинами клапани, поки вони не пристосуються до вітру — тоді тяга добра. — А як зачиняються двері? — Деякі просто загортають один край шкури на інший, але в пристойних тіпі робляться двері з того матеріалу, що й покрівля. Їх туго напинають на раму з молодих деревець і пришпилюють дерев’яними кілочками. 
Здавалося, Калеб виклав усе, що знав. Дбайливо згорнувши брудний папір з планом, Ян засунув його до кишені подякував попрощався і зібрався йти. 
Калеб мовчав, а коли друзі відійшли на кілька кроків, гукнув услід: — То ви розбили табір? — На горбку біля річки, на болоті Рафтена. — Може, я якось заскочу до вас. — Приходьте! — вигукнув Сем. — Ідіть по міченій стежці від живоплоту. — Яка ще мічена стежка, Семе? — запитав Ян, коли вони відійшли. — Для чого ти це бовкнув? Нема ж ніякої міченої стежки. — Як на мене, чудово звучить, — спокійно відповів Сем. — До того ж варто лишень захотіти — і мітки там з’являться. 
VI. Спорудження тіпі
Рафтен аж гикнув од здивування, коли дізнався, що хлопці побували в Калеба й таки домоглися свого. Його дуже втішала хитрість і кмітливість сина. — Здається мені, старий Калеб не такий вже й дока у зведенні тіпі, — підсумував Сем. — Але того, що він сказав, нам досить, аби розпочати роботу, — зауважив Ян. Хлопчики розіслали покриття від фургона на підлозі в коморі, прибили його в кількох місцях цвяшками, а по краях поклали камені, щоб не совалось. І тут вони з прикрістю виявили, що брезент страшенно твердий і геть увесь у дірках. — Тепер зрозуміло, чому тато віддав його нам, — промовив Сем. — Доведеться спершу його залатати, а потім кроїти тіпі. — Ні, — відповів Ян власним тоном, яким завжди говорив, коли мова йшла про лісове життя. — Спочатку розмітимо все по плану, щоб не робити зайвих латок. — Ти голова! Боюсь тільки, що латки не вельми прикрашатимуть нашу оселю. — Це нічого, — відповів Ян. — Індіанці часто латають свої тіпі після куль і стріл. — Я щасливий, що не сидів у цьому тіпі, коли точилися бої, — мовив Сем, тицяючи пальцем у великі дірки. — Краще відійди і подай мені мотузку. — Ша-ша! — вигукнув Сем, — в мене хворе коліно. 
Ян не звертав на нього уваги. — Давай прикинемо: якщо обрізати все оце лахміття, то й тоді вийде дванадцятифутовий тіпі. Дванадцять футів висотою — двадцять чотири фути по всій ширині. Чудово! Ну, я розмічаю. — Зажди, що ти робиш?! — запротестував Сем. — Не можна крейдою! Калеб говорив, що індіанці малюють обвугленою паличкою. Крейда тут зовсім не годиться — тоді вже теслю наймай! — ущипнув Сем. — Гаразд, збігай за обвугленою паличкою, а не знайдеш, то мерщій неси хоча б ножиці. Щохвилини звіряючись із планом Калеба, вони нарешті викроїли тіпі — це виявилось не такою вже й складною справою. Тепер справа дійшла до латання дірок. Вони шили шпагатом, засиленим у циганські голки, й робили довгі стібки, але робота просувалась повільно. На це пішов увесь вільний час одного дня. Сем сипав дотепами на адресу кожного клаптика, що йому доводилось зшивати. Ян шив зосереджено і мовчки. Спочатку в Сема латки виходили кращими, але скоро Ян теж набив руку й почав шити не гірше за свого товариша. Того ж вечора хлопці показали свою роботу Сі Лі. Він вже другий рік працював на Рафтена. Літній чоловік поглянув на роботу з добродушною зневагою і сказав: — А чому не попришивали латок із середини? — Не допетрали, — відповів Ян. — Ну ми ж усередині житимемо — хай там і буде красиво, — викрутився Сем. — А для чого навколо оцієї дірки ви зробили аж десять стібків? Вистачило б і чотирьох, — і Сі Лі голосно розреготався, тицьнувши пальцем на величезні грубі стібки. — Тільки час змарнували. — Як тобі не до смаку наша робота, — випалив Сем, — то зроби краще. Тут ще шити й шити. — Де? — А спитай он Яна — він тут за головного. Старий Калеб мене навіть не підпустив до себе — ледь серце не розірвалось од розпуки. Всю дорогу додому я ревів як білуга. Еге ж, Яне? — Треба пришити й підрубити димові клапани, поробити кишеньки у верхньому куточку кожного клапана, і… і… — боязко додав Ян, — краще було б… підрубити кругом. — Ну от що, хлопці, збігайте увечері до шевця, заберіть у нього мої чоботи, а я пришию вам клапани. — Згоден, — одказав Ян. — І знаєш, Сі, це нічого, що ми накладали латки зверху. Брезент можна перевернути, і вони будуть всередині. Хлопці взяли гроші, щоб забрати полагоджені чоботи, й після вечері подались до шевця, який жив за дві милі. — Цей Сі Лі якийсь дивакуватий. Та й ім’я в нього, як у китайської пралі. Здається, тільки пралею він і не був. А так уміє робити все на світі, хоча все однаково погано. Він служив у солдатах, був підрядчиком, коком, грає на саморобній скрипці. Ще набиває чучела птахів, наша сова — його рук справа. Він править бритви, лікує коней, лагодить годинники — і все це робить з однаковим успіхом. Коняці він пускає кров, не спитавши, на що вона хвора, а коли береться почистити годинник, то не одмінно забуде поставити на місце якесь коліщатко. Якось він узявся почистити для Ларрі Невіль його старий годинник, а коли знову зібрав його докупи, то виявилось, що в нього залишилось зайвих коліщат майже ще на один годинник. Він може зробити все на світі як-небудь і нічого не може зробити як слід. Але у зшиванні брезентів він майстер, бо три роки служив матросом — ні на якій роботі так довго не уживався. Та воно й не дивно, бо то було китобійне судно з трирічним плаванням. 
VII. Тихий вечір
Був тихий червневий вечір. Сила-силенна пташок ось уже вдруге за день влаштували чудовий концерт. На кожній гілочці сиділа яка-небудь пташинка і розповідала всім довкола про своє неймовірне щастя. Хлопчики вийшли із саду на дорогу і побачили в небі яструба. Вмить урвався пташиний концерт. Усі пташки поховались, тільки польовий жайворонок, який щойно висвистував на купині посеред широкого лугу, марно шукав собі прихистку. Яструб прискорив політ — жайворонок метнувся убік, напружуючи всі сили, щоб швидше дістатись до саду. Та хижак наздоганяв його… Ось він у нього над головою, ось… Ще мить, і він би схопив наляканого до смерті співця, та раптом з-за яблунь випурхнула невеличка чорна з білим пташка — мухоловка. З голосним пронизливим криком, з настовбурченим сірим пір’ячком на голові, під яким, мов бойове знамено, вибивалось яскраво-червоне, мухоловка блискавкою кинулася на хижака. — Клік-клік-клік — видала вона бойовий клич і помчала назустріч удесятеро більшому яструбу. Чорно-білою стрілою пташка уп’ялась яструбу поміж крил саме в ту мить, коли жайворонок у розпачі припав до землі й сховав голову в очікуванні смертельного удару. Од несподіваного удару яструб із жахом відскочив. Раптом, наче дикий кінь, він скинув нападника і зник у лісових хащах, а мухоловка завернула додому. — Оце молодець! — промовив Сем із щирим захопленням. Його голос ніби розбудив Яна од сну, в якому той бачив битву маленької безстрашної мухоловки. Попереду дорогою стрибав горобчик. Коли Ян і Сем його наганяли, він злітав, тріпочучи білими крильцями на хвості, і знов сідав попереду хлопців. — Диви, плиска, — кинув Сем. — Та ти що! Де ти бачиш плиску? Це ж горобець! — впевнено вигукнув Ян. — Ну, можливо, не знаю, — погодився Сем. — А ти ж казав, що знаєш усіх птахів, — згадав Ян їхню першу розмову. Сем пирхнув: — Ну трохи похвастав, з ким не буває?.. Червоноголовий дятел з лимонницею в дзьобі пролетів до живоплоту й сів на гілку, скоса позираючи на хлопців. Призахідне сонце осявало його яскраве пір’я, китицю бузку, жовтого метелика — і це чудове поєднання фарб зачарувало Яна. На іншій гілочці — луговий жайворонок; трохи далі від нього — плиска; внизу, на камінчику — вечірня ластівка. І всі вони тішили зір та слух. — Яка краса! — вигукнув Сем, а Ян онімів од щастя й не міг вимовити і слова. Пташки не терплять вітру, і то був їхній день — довкола панувала мертва тиша. Хлопці пройшли повз стодолу, біля якої з щебетом кружляли з пару сотень шпарких ластівок. По узбіччях насипної дороги кублилися тисячі серпокрильців; біля струмка звили собі гнізда балакучі рибалочки, а на болоті пурхали зграйки чорних дроздів. Спостерігаючи таку велику кількість прекрасних живих істот, Ян не міг стримати своєї радості, радості дослідника природи. Сем також відчував щось подібне й примовк, а останні півмилі друзі пройшли, не промовивши жодного слова. Чоботи були готові. Сем перекинув їх через шию, і хлопчики пішли додому. Сонце вже зайшло, але пташки не поховались. Вони сиділи, зачаровані теплим тихим вечором. Співочий горобець біля струмка та берестянка на високому в’язі все ще сипали дзвінкими трелями в густі вечірні сутінки. — Я хотів би лишитися тут назавжди, — сказав Ян і трохи зніяковів, пригадавши, як не хотілось їхати в Сенгер. Вони мовчки й повільним кроком вийшли на потемнілу дорогу. Кожен думав про своє. Раптом у них над головою з дерева почулося гучне й лунке, але водночас ніжне «гу-ху-ху-у-у», наче десь угорі туркотів дикий голуб. Вони зупинились, і Сем прошепотів: — Сова! Велика сова-реготуха! У Яна стріпнулось од радості серце. Він багато читав про сов, навіть бачив їх живими в клітках, але йому вперше доводилося чути крик справжньої дикої сови. 
Вже зовсім посутеніло, та звідусіль доносились звуки: в лісі жалібно волала дрімлюга, скрипіли й кумкали сотні ропух та жаб, з мулкого озерця долинав якийсь дивний крик, що звучав наче моторошний сміх. Раптом із густого чагарнику пролунало високе, але неголосне «уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа!» — Що це? — вигукнув Ян. Тремтливий пронизливий крик, не схожий на пташиний, прокотився вже ближче. Він здавався надто різким для птаха, і Сем прошепотів: — Єнот. Це крик єнота. От зберуть хліб, і ми прийдемо сюди на полювання. — Це буде чудово! — захоплено вигукнув Ян — Шкода, що не можна полювати зараз. Я ніколи не полював на єнота і взагалі не полював. А для чого чекати осені? — Бо восени єнота легше знайти. Тільки скажи: «Сьогодні вночі я буду зі своїми собаками на покосі», і єноти обов’язково там будуть — їх тут і зараз багато. Щойно ми чули одного, а ось і другий. У деревах пролунав довгий, протяжний крик. — Ти помиляєшся, — сказав Сем. — Навіть мисливці плутають. Це кричить сова-сипуха. Голос у неї ніжніший за єнотів і свистячий. Ніжний звук пролунав ще кілька разів, і лише тоді Ян збагнув, що єнот кричить пронизливіше, різкіше. Коли друзі наблизились до дерева, з якого кричала сова, чиясь велика сіра тінь безшумно промайнула над їхніми головами, закривши на мить яскраві зорі. 
— Бачив, бачив? — прошепотів Сем. — Ото й була сова-сипуха. І зовсім вона не сипить. — Як же хочеться пополювати на єнотів! — знову завів своєї Ян. — Що ж, давай спробуємо, — відповів Сем. — Якщо дуже хочеш, підемо. Зрештою, можна й зараз. — Про тварин я знаю більше, ніж про птахів. Може, зубний лікар — чудова професія, але я мрію побути хоч трохи мисливцем. Тато обіцяв якось походити зі мною в лісі. А уявляєш, як буде класно, коли ми натрапимо на оленів у Довгому болоті, що за десять миль звідси! Шкода тільки, що тато посварився з Калебом. Калеб чудово знає ліс, а його старий Турок вислідив стільки єнотів, що ти й не порахуєш. — Якщо ця собака єдина у Сенгері може вистежити єнота, я обов’язково його добуду. От побачиш! — палко вигукнув Ян. — Вірю! — відповів Сем, і в його голосі прозвучало змішане почуття щирого захоплення й подиву. О десятій годині друзі повернулись додому. Всі вже спали, крім містера Рафтена. Хлопчики теж одразу полягали, а на ранок, зайшовши в комору, вони побачили, що Сі Лі не тільки пришив та підрубив димові клапани, але й заново поперешивав усі латки та підрубив знизу покришку тіпі, вклавши в рубець тонку мотузку. Тепер усе було готове. Хлопці одразу перенесли покришку на місце майбутнього табору. Ян прихопив із собою сокиру. Коли вони проходили повз живопліт біля струмка, де починалось болото, Ян сказав: — Семе, а давай зробимо мітки для Калеба. Що для цього потрібно? — Через кожних п’ять-шість кроків роблять зарубки на деревах. — Так? — Ян рубонув дерево в трьох місцях, і на ньому з’явилося три білих плями. — Ні, це «мітка мисливця» для пасток. А «мітка шляху» ставиться з обох боків дерева, — отак — тоді її видно, куди б ти не йшов. А якщо цією стежкою йдуть уночі, то зарубки слід зробити глибшими. 
VIII. Священний вогонь
— Десять товстих жердин… Дві довших, тонких, — читав Ян уголос свої нотатки. Жердини одразу ж були зрубані й перенесені на місце табору. — …Зв’язати їх докупи на одній висоті з покриттям тіпі… Зв’язати? А чим? Він сказав — сиром’ятним ременем, але він також говорив, що покриття треба робити зі шкур. Доведеться взяти звичайнісіньку мотузку, — і Янові стало якось ніяково від своєї ж пропозиції. 
— Я так і знав, — промовив Сем, — і вдома поклав довжелезну мотузку в брезент, тільки промовчав. Хлопці міцно зв’язали мотузкою триніжок і вбили його в землю. Дев’ять жердин стояли з рівними проміжками по правильному колу. Всі жердини добре укріпили мотузками, а десяту, останню, з покриттям, прив’язаним до неї за виступ між клапанами, поставили навпроти майбутніх дверей. Потім за допомогою двох довгих «димових жердин» обвели покриття навколо каркаса. Тепер потрібні були з’єднувальні шпильки. Ян спробував наробити їх із пагонів горішини, але товста, м’яка серцевина кришилась і кожного разу ламалась. Побачивши це, Сем сказав: — Для дерев’яних шпильок незамінний білий дуб, — і миттю вирубав цурку з білого дуба, розколов її навпіл, потім кожну половину розколов знову, і так аж поки вийшли зовсім тоненькі кілочки, які він загострив і обтесав ножем. Ян також узяв сокиру. — Не так, — пояснив Сем. — Завжди треба половинити, інакше, крім трісок, нічого не буде. От порозколюй протягом зими колоди, тоді й навчишся це робити. Хлопці зробили з десяток кілочків і повтикали їх у заготовлені дірки. Вийшло дуже гарно, адже всі кілочки були однакової форми. Нарешті покриття було напнуте. Залишалось тільки закріпити тіпі внизу. — Приготуй десять дубових кілків, з фут завдовжки і з дюйм завтовшки. Я знаю, як її укріпити, — сказав Ян. А сам відрізав десять шматків мотузки по два фути й поробив дірочки приблизно через кожні три фути вздовж усього нижнього краю покриття і трохи вище довгої мотузки, протягнутої у зовнішній шов. У кожну дірочку він протягав двофутовий відрізок мотузки і зашморгував його тугим вузлом. Вийшло десять петель, які він накинув на вбиті в землю кілки. Намет був чудово укріплений. 
Наближався час найважливішої церемонії — розпалення першого вогню. Друзі відчували себе справжніми індіанцями, адже розведення першого вогню в новому тіпі криє в собі таємничість і є запорукою майбутнього щастя. — Краще не поспішати, — сказав Сем. — Треба, щоб вогонь запалахкотів з першого разу. — Еге ж, — відповів Ян, відчуваючи той самий забобонний страх. — Та в ідеалі вогонь слід добути тертям! — Агов, хлопці! — почувся голос за спиною. Друзі обернулись. Перед ними стояв Калеб. Він наблизився до них і кивнув головою. — Бачу, поставили-таки тіпі. Непогано! Але для чого ви повернули його на захід? — Виходом до річки, — пояснив Сем. — Я забув вам сказати, — вів далі Калеб, — що в індіанців тіпі завжди стоять виходом до сходу. Так вранішнє сонце освітлює середину, вітер дме переважно з заходу і, нарешті, так краще витягується дим. — А коли вітер східний, наприклад, під час дощів? — запитав Сем. — Якщо вітер східний, — пояснив Калеб, ні до кого окремо не звертаючись, ніби це й не була відповідь на поставлене запитання, — тоді клапани відтягують і щільно накладають один на один, ось так. — І він схрестив на грудях руки. — Східний бік захищений, тож дощ не заливає багаття. В тиху погоду можна підкотити покриття під дверима, щоб трохи продувало вітерцем. І ще важливо: як здумаєте перемінити місце — не ставте тіпі під деревом. Дерева небезпечні. В грозу вони притягують блискавку, в бурю сиплять обламаним гіллям, а після дощу з них капотить годинами, і ніяке сонце не висушить під ними ваш тіпі. 
— Містере Кларк, а як індіанці добувають вогонь тертям? — Нині більшість індіанців користується сірниками, але раніше я часто зустрічав запалювальні палички. — А важко це зробити? Довго треба терти? — Якщо вмієш, не довго й не дуже важко. — Як би я хотів навчитись добувати вогонь за допомогою паличок! — вигукнув Ян. Може, спробуймо розпалити вогнище у такий спосіб? — Можна, та не кожне дерево годиться для цього — треба брати лише певну породу. Степовим індіанцям служить для цього коріння сухоцвіту, гірським — коріння чагарникової шавлії. Я бачив, як канадські індіанці з успіхом користувалися липою, кедром і висушеною білою сосною, та найкращий матеріал дає канадська смерека. Тут у нагоді стане лук-дриль. Маєте клаптик оленячої шкури? — Ні. — А м’який ремінець? — У мене шкіряні шнурки в черевиках, — сказав Ян. — Шнурок не годиться — він тонкий, хоча можемо скласти його вдвоє. Підійшов би і мотузок, тільки він швидко перетреться. Калеб взяв сокиру й сказав: — Знайдіть круглий камінець з невеличкою ямкою посередині. Хлопці подались до струмка шукати камінь, а Калеб заглибився в ліс. Він повернувся з плоским шматком та п’ятнадцяти-дюймовим кілком пересохлої канадської смереки, трифутовою паличкою, злегка вигнутою, мов для лука, сухим сосновим трутом і сухою кедровою тріскою. Кілок був заструганий на обох кінцях і мав восьмигранну форму. — Щоб тримався ремінець, — пояснив Калеб. Калеб прив’язав шнурок до зігнутої палички, як тятиву до лука, але вільно, щоб можна було обкрутити ним ще кілочок і таким чином туго натягти. Плоский шматок смереки він обтесав, зробив на краєчку зарубку і вирізав кінчиком ножа невеличку ямку. Зі шматка сухого кедру старий мисливець настругав і дрібно накришив стружки. Він видовбав у землі ямку завглибшки півдюйма і поклав туди плоский шматок трухлої сосни, зверху прикрив запалювальною дощечкою. Кінець дриля він вставив у ямку біля зарубки на дощечці, а саму дощечку притиснув до землі ногою, кілок обкрутив шнурочком, а на верхнє вістря насадив камінь, принесений хлопцями. На цей камінь Калеб міцно натиснув лівою рукою. 
Тримаючи лук у правій руці, Калеб почав смикати його сильними енергійними рухами; від цього кілок завертівся у своїй ямці. За кілька секунд через зарубку посипався коричневий порошок. Цей порошок дедалі темнішав, ямка глибшала, з неї раптом маленькими кільцями здійнявся димок. Калеб міцніше притиснув ліву руку і швидше почав «пиляти» правою. Диму побільшало, чорний порошок заповнював зарубку на дощечці. Дим, здавалося, вже здіймався над порошком. Тільки-що Калеб це помітив, він облишив свій лук і обережно почав розгрібати купку курного порошку. Він одсунув дощечку й показав хлопцям жарину, яка там тліла. Калеб обережно подув — кедрова тріска задиміла і раптом яскраво спалахнула. За кілька хвилин посеред нового тіпі палахкотів огонь. 
Обличчя старого мисливця аж світилося від задоволення. Ян і Сем почувались щасливими. 
IX. Луки та стріли
— Твоя зброя нікуди не годиться, — сказав Ян, коли вони одного разу стріляли в саду з лука. — Вона схожа на мій перший лук, який я змайстрував у дитинстві. — Що ж, дідусю, давайте подивимось, який лук ви змайструєте зараз. — Він має бути принаймні в п’ять разів тугішим. — Але ж його тоді не натягнеш! — Еге ж, коли так тримати стрілу. Взимку я читав книжку про стрільбу з лука. Ти затискаєш стрілу і через те можеш розтягнути лук всього на шість-вісім футів. Та коли просунути пальці під тятиву, його можна розтягнути в п’ять разів дужче — так і треба стріляти з лука. — Зате не дуже зручно, — сказав Сем, пустивши стрілу новим способом. — Це тільки спочатку незручно, до того ж виріз на стрілі має бути глибший. 
— Ну що ж, роби, коли вмієш. А що сказано в твоїй книжці про те, яке дерево для цього потрібне? — Найкраще використовувати іспанський тис. — Уперше чую. — Можна також з орегонського тису. — Ніколи не чув. — Можна взяти апельсинове дерево. — Щось чудне. — Тоді червоний кедр, горішник чи в’яз. — Червоного кедра не зустрічав, зате інших — скільки завгодно. — Але дерево повинно бути зрубане взимку, добре висушене й без жодного сучка. — Таке підійде? — спитав Сем, показуючи на цілу в’язку ліщинових палиць, що лежали на долівці в сараї. — Їх зрубали два роки тому. Друзі вибрали палицю завдовжки п’ять футів. Сем розколов її поздовж та вміло обтесав сокирою. Тепер вони мали дві добрі основи для луків по п’ять з половиною футів завдовжки й по два дюйми завтовшки. Ян пригадував по пам’яті вказівки з книжки та форму довгих англійських луків, що він їх бачив колись у вітрині однієї з крамниць. Сем чудово управлявся з інструментами, і скоро у хлопців були два добрих луки. Чимало клопоту завдала їм тятива. Жодна мотузка, яку вони могли знайти вдома, не витримувала більше двох-трьох пострілів і лопалась. Помітивши їхні труднощі, Сі Лі послав друзів до чоботаря по дратву й віск. Він розрізав дратву на декілька шматків, навощив її і сплів мотузок. — Така петля не скоро розірветься! — сказав Сі Лі, коли луки були готові. Друзі покрили свої луки тонким шаром лаку, який знайшли серед фарб у сараї. — На мій старий лук і дивитись не хочеться! — признався Сем, порівнюючи новий лук зі своїм старим, зробленим колись із поламаного обруча. — А що вам відомо про стріли? — додав він, приміряючи стару стрілу до нового лука. — Я тільки знаю, що в тебе погана стріла, — відповів Сі Лі. — Повір мені: гарну стрілу зробити набагато важче, ніж лук. Кожен з вас має виготовити по дванадцять стріл. — А як їх роблять індіанці? — Найчастіше вони використовують гордовину. Та тут її годі знайти. До того ж вона не дуже пряма, а стріли повинні бути прямими, інакше вони летітимуть криво. Недарма ж кажуть: прямий, мов стріла. Можна зробити кращі стріли, ніж індіанські, бо ми використовуватимемо найкращу деревину й оброблятимемо її сучасними інструментами. — Ну-ну, зараз назвеш рослину невідомої породи, якої біла людина в очі не бачила і про яку навіть не чула? — А от і ні! Для стрільби по мішені найкращі стріли — з білої сосни, а мисливські — з ясена або горіха. Які ми зробимо? — Я мисливець! Мені потрібні мисливські стріли. Що для них треба? — Більше двадцятип’ятидюймових паличок в три восьмих дюйма завтовшки, наколених з добре вилежаного ясеня, а ще гарячого клею та індичих пер. 
— Ось пера, — Сем витягнув пучечок індичого пір’я, заготованого для чищення печі. — А я наколю паличок. Ян взяв одну з них і почав стругати складаним ножем, щоб надати їй потрібної форми та розміру. — Це можна зробити краще, — зауважив Сем і переніс усі палички на верстат, де взявся обробляти їх рубанком. Яну це не сподобалось: — Але ж індіанці не користуються рубанками! — І складаними ножами також, — відрубав Сем і це була правда. Та все ж Ян мріяв виготовити стріли, як їх робили колись індіанці, що ніколи не користувалися знаряддям білої людини. — Мені здається, що більш по-індіанському буде робити все з допомогою того, що можна знайти у лісі. Індіанці не мали складаних ножів, проте колись вони користувалися гострими уламками кременю. — То бери й стругай гострою каменюкою. Цього добра ти знайдеш скільки завгодно на дорозі, тільки зніми свої черевички та прогуляйся босоніж. А я обійдуся рубанком. Побачимо, чиє буде зверху. 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |