Ян все ще вовтузився з першою стрілою, коли Сем вистругав рубанком аж шість штук і набагато кращих. — Які ставитимемо наконечники? — запитав Сем. — Саме над цим я зараз думаю, — відповів Ян. — Колись індіанці робили кремінні наконечники і прив’язували їх сухожиллями, але в нас немає підходящого матеріалу. Кращими вважаються залізні наконечники з обідком, щоб насаджувати на стрілу, але їх нам теж не дістати, бо треба купувати. Доведеться зупинитись на кістяних та рогових. Я вже випилював наконечники з кістки, та вони швидко ламались. А ще я брав великі цвяхи з обламаними головками і прикручував їх тонким дротом, щоб дерево не розщеплювалось. Є ще індіанські стріли без наконечників — їх обпалюють, а потім загострюють. — Давай змайструємо і таких по кілька штук, — запропонував Сем. Хлопчики зробили на кожного по шість стріл з наконечниками із відточених цвяхів, прикручених тонким дротом — це були «бойові» стріли. А також по шість «мисливських» — без наконечників, з обпаленими на вогні кінцями. — Тепер давай пера! Ян показав Сему, як треба розчіплювати стрижень та відділяти борідку індичого пера. — Стривай, тобі треба двічі по двадцять чотири, тобто сорок вісім пер? — Ні, по дві смужки на стрілу замало, — відповів Ян. — Треба щонайменше по три, отже, сімдесят дві смужки. Для кожної стріли беруться пера з одного крила. — Знаю. З різних крил не можна, бо стріли кидатимуться в різні боки. В цей час до них підійшов Сі Лі. — Що тут у вас із луками? — Готуємо стріли. — А як прикріплюєте пера? — Білі приклеюють їх, а індіанці прив’язують, — відповів Ян, цитуючи по пам’яті з «тієї книжки». — А як краще? — Приклеєні краще летять, прив’язані краще переносять негоду. — То робіть такі й такі. — Немає сухожиль. — Показую одну штуку. Давайте клей і дратву. А ще мені здається, що пера ставляться під кінець. Краще спочатку поробити виїмки. — Точно! А ми забули… — Це ти трохи не забув, нема чого на мене бочку котити! — гордовито вигукнув Сем. У кожній стрілі він уже встиг пропиляти, розширити й зачистити по маленькій виїмці в чверть дюйма завглибшки. За кілька секунд такі самі надрізи було пороблено в решті стріл, і тоді Сі Лі заходився одразу клеїти і прив’язувати пір’їни провощеною дратвою. Ян позначив місце для кожного пера так, щоб жодне з них під час пуску стріли не чіплялось за лук. Він спершу приклеював їх, потім обмотував кінці стрижня, що виступали на півдюйма спереду, а ззаду доводив нитку до виїмки, аби дерево не розщепилося. Він акуратно підрізав кінчики ниток, прокачав на верстаті паличкою обмотані місця, і тоді окремі нитки ніби злились докупи і утворили гладеньке кільце. Стріли були готові. А щоб їх розрізнити, наступного дня Ян пофарбував стріли Сема в червоне з синіми смужками, а свої — в червоне з білими смужками. Залишалось поробити для стріл сагайдаки. 
— А хіба в індіанців бувають сагайдаки? — запитав Сем, сподіваючись ухилитись од обтяжливої роботи. — Аякже! Без них ніяк! — А з чого вони робляться? — Та з чого завгодно. — А точніше? — Одні роблять сагайдаки з березової кори, інші — зі шкури якого-небудь звіра, а в кого немає іншого матеріалу — обходяться брезентом. — Отакої! То можна використати обрізки, що залишилися від тіпі! — Точно… та давай спершу пошукаємо щось краще. Кожен пошив собі брезентову торбинку, трохи коротшу за стріли, а Ян розмалював обидві торбинки справжнім індіанським орнаментом. — Тягни сюди зброю, — сказав Сем, і задоволені хлоп ці вискочили надвір. — Подивимось, хто влучить в оте дерево. Хлопці дуже здивувались, коли побачили, що наче однакові стріли літали по-різному. У Сема, наприклад, була така стріла, яка в польоті описувала зиґзаґи. Вони нарекли її «Бумерангом». Друга, з куценьким пір’ячком, отримала назву «Дальнобійна», бо летіла найдалі. Найкращу стрілу з легким наконечником та індичим пером Сем охрестив «Вірною смертю». Була ще одна стріла з маленьким пером, яка не боялась вітру. Вона отримала ім’я «Легковій». Стріла, яку вистругав Ян складаним ножем, називалася «Різаною» або «Веселухою». Вона постійно виробляла в повітрі несподівані викрутаси, і пускаючи її, ніколи не можна було передбачити, куди вона полетить. Ян мав свою улюблену стрілу, з жолобком біля наконечника, яка в польоті тонко свистіла. Її так і називали «Сюрчком» або «Торохтійкою». 
X. Гребля
Якось на початку липня, коли була неймовірна спека, хлопчики з насолодою хлюпались в обмілілому потічку. Сем сказав: — Тут дуже мілко. Ще трохи і потічок, як завжди, пересохне. Перспектива була не з приємних, тож Ян за пропонував: — А давай побудуємо греблю! — Забагато клопоту. — Зате ж весело, та й плаватимемо ціле літо! Починаймо негайно. — А хіба індіанці зводять греблі? — Як ні, то поки будуємо греблю, давай гратися в бобрів. Глянь, це для початку, — і Ян скотив великий камінь у найвужче місце струмка. Він так завзято схопився за роботу, що скоро поперек потічка вивищувалась кам’яна стіна. Тим часом Сем сидів на березі, опершись підборіддям на коліна й обхопивши ноги руками. Бойове розфарбування у вигляді голубих і червоних смуг патьоками розтікалась по його грудях. — Годі вже байдикувати, глянь, аж тату плавиться на сонці — невже тобі не хочеться скупатися? — гукнув Ян і на підкріплення свого запрошення пожбурив у Сема жменю піску. — Ти що, забув про моє хворе коліно? — мляво запитав той. — Я не робитиму все сам, — надувся Ян. — Слухай, — осяяло Сема. — Тут напувають худобу. Влітку річка пересихає, і тоді худоба змушена повертатися до хліву й пити з корита, а воду для цього треба качати. Потім вона годинами тиняється по дворі і не хоче йти знову на пашу в ліс. Я так собі думаю: якщо там перекинути дві великих колоди — більше половини роботи буде зроблено. Попросимо тата, щоб прислав нам коловорот. Ми перекинемо колоди, зробимо загату, й худобі буде куди ходити на водопій. Знаєш, як мені шкода бідолашну худібку? Очей ночами не змикаю, все про неї думаю. Аж плакати хочеться, коли вона в страшенну спеку плентається додому, щоб ковтнути водички. І Сем чекав слушної нагоди, щоб «натякнути» батькові про свої плани. Наступного ранку за сніданком Рафтен глянув через стіл на Яна і, раптом запитав: — Яне, якщо кімната має двадцять на п’ятнадцять футів, скільки треба клейонки, щоб оббити підлогу? Ширина клейонки — три фути. — Тридцять три з третиною ярда, — миттю випалив Ян. Рафтен аж гикнув од подиву. Ян дав чітку впевнену відповідь, але старий Вільям не міг зрозуміти, як це хлопчина обчислив таке в голові? Обличчя фермера вперше просяяло від захоплення. — І коли ти навчишся так обчислювати? — звернувся він до Сема. — Ніколи, — відповів батькові син із властивою для нього дотепністю. — Дантистові не треба сушити голову над клейонкою. — Послухай, Яне, — прошепотів Сем, — а давай ти поговориш з татом про греблю. Він такий пришиблений твоєю вченістю, що до обіду до тями приходитиме. Коваль клепле, поки тепле. І після сніданку Ян зважився: — Містере Рафтен, — сказав він, — річка наша зовсім пересихає. Ми хотіли б загатити її, щоб можна було напувати худобу, а для цього треба перекинути через неї дві великі колоди. Чи зможете ви дати нам коловорот на кілька хвилин? — А мені здається, що ви задумали зладнати загату для купання! — добродушно мовив Рафтен. — Та й поплавати там можна буде, — порум’янів Ян. — Щось мені здається, ніби ти промовляєш Семовими словами, — ущипнув Рафтен, здогадавшись, як було насправді, — Що ж, ідімо, я подивлюсь. — То де ви зібрались гатити? — запитав Рафтен, коли прийшов із хлопцями до потічку — Тут? Ні, не годиться. Місце вузьке, але греблю прорве з обох боків раніше, ніж прибуде вода. Отут краще місце. Правда, воно трохи ширше, зате тут вийде непогана загата. Де ваші колоди? Оце? Та ви що! Мій сухий ліс? Нізащо не дозволю. Ліс я заготував для нової комори, отого теж не чіпайте, то для воріт. Можете взяти дві колоди іншого сорту. Я пришлю коловорот, та якщо побачу, що ви поцупили хоч одну колоду звідси — начувайтеся! Буде вам і гребля, і тіпі! 
Рафтен не забарився з коловоротом. За вказівкою Яна дві великих колоди були перетягнуті й покладені упоперек струмка на відстані чотирьох футів одна від одної. Друзі вбили по суцільному ряду кілків із внутрішнього боку кожної колоди. Тепер проміжок між двома «парканчиками» треба було заповнювати камінням та глиною. Вони планували зробити греблю вище рівня води. Глину було важко копати, й робота просувалась повільно. До того ж вода піднялась дуже високо. Та хлопці гарували, як справжні бобри й нарешті закінчили роботу. 
Тієї ж ночі пройшла велика злива. Наступного ранку, подавшись у ліс, друзі ще здалеку почули якийсь приглушений шум. Вони зупинились і здивовано прислухались. Раптом Ян радісно закричав: — Гребля! Семе, це вода пішла через греблю! Обидва з виском помчали до потічка. Там, де було кам’янисте дно, виблискувало дзеркало стоячої води, а через низьке місце посередині греблі проривався могутній потік. Хлопчачі серця сповнились невимовною радістю — це результат їхньої напруженої праці! Ян із Семом роздяглися на ходу і разом шубовснули у воду. Глибина загати подекуди сягала п’яти футів, а вся вона простягалась не менше як на сотню ярдів! — Ну що, хіба не варто було напружитися? — радісно запитав Ян. Ян був непоганим плавцем, і коли друзі хлюпались та борюкались, Сем раптом заявив: — Тепер я знаю, хто ти. Більше від мене цього не приховаєш! Я здогадувався про дещо, коли ти тільки взявся за греблю. Ти — той червоношкірий, якого звуть Маленьким Бобром. — А я оце дивлюсь на тебе, — відповів йому зі сміхом товариш, — і мені здається, що ти і є той червоношкірий на ім’я Юнак-що-сахається-лопати. — Брехня, — заперечив Сем. — Хоч я також і не Зухвалий-Орел-що-звісив-з-кичери-свій-хвіст-у-прірву. Тобто, ще рано гадати, хто я… — Нещодавно я чув, як Сі Лі назвав тебе Дятлом, — сказав Ян. — Так мене в школі прозвали. Коли я був малим, мама часто казала, що в мене чудове золоте волосся. І тільки в школі я дізнався, що воно руде, і хлопці прозвали мене Червоноголовим Дятлом. Спершу я поривався у бійки, та зрештою мені добряче перепадало. Тоді я махнув рукою, а пізніше навіть звик. Тільки частіше мене називають просто Дятлом — так коротше. І знаєш, це мене аж ніскілечки не турбує. Коли друзі повсідались біля вогнища, розпаленого з допомогою тертя, Ян сказав: — Послухай, Дятле, я розкажу тобі цікаву історію. Сем скривився й настовбурчив руками вуха, ніби справді урочисто приготувався слухати. — Колись, — почав розповідь Ян, — одна індіанська скво[6] потрапила в полон до ворожого північного племені. Якось темної ночі їй вдалося втекти. І побігла скво не прямо додому, бо знала, що на цій дорозі її наздоженуть і вб’ють, а в протилежний бік. Скоро жінка заблукала на чужині. Єдиною зброєю скво був ніж, а єдиною стравою — ягоди. Наближалася зима, скво до морозів не могла дістатися додому. І вона вирішила перезимувати в лісі: поставила вігвам з березової кори, добула вогонь тертям, зробила сільця на кроликів із лозової кори, ялинового коріння та сушняку. Спершу вона голодувала, їла березові бруньки та внутрішній шар кори, а потім натрапила на місце, де водилося багато кроликів. Коли їй пощастило спіймати кількох звіряток, вона використала все аж до останньої шерстинки. Вона сплела рибальську волосінь із жил, наробила гачків з кісток та зубів і з’єднала все це у вудку з допомогою жил та соснової живиці. Вона зробила собі одяг з кролячих шкурок. А ще наробила посуду з березової кори. Перезимувала вона сама-самісінька. Навесні її випадково знайшов відомий мандрівник Семюель Хірн. Її чудесний ніж майже зовсім стерся, але вона була сита, здорова й готова була вирушити до своїх. — Це так цікаво! — вигукнув Сем, уважно вислухавши розповідь Яна. — О, як би мені хотілося так пожити в лісі! Тільки з рушницею… — Ще б пак! Хто ж не хоче? — Еге ж… та не кожен зміг би так жити. А я зміг би! — Як? Обходитися тільки ножем? Хотів би я бачити, як би ти зробив тіпі! — розсміявся Ян, а потім додав серйозно: — Семе, досі ми тільки балувалися в індіанців, а тепер давай гратися по-справжньому. Будемо робити все тільки з того, що знайдемо в лісі. Ми будемо сенгерськими індіанцями, й обидва будемо Вождями. Я — Маленький Бобер. А ти хто? — Кривава Грозова Хмара. — Ні, це не годиться. Треба коротше і щоб можна було зробити твій тотем. — Який тут найхитріший звір? — Здається… росомаха. — Та ні! Хіба вона хитріша за лисицю? — В книгах сказано, що хитріша. — Їй під силу здолати бобра? — Гадаю, що так. — Значить, я Росомаха! — Протестую! Не хочу дружити з тим, хто збирається мене побити. Та й жодне ім’я не пасує тобі краще, ніж Дятел. Дятел вмить хороше дерево зіпсує чи кору подірявить. — А все ж краще, ніж бобрувати, — відповів Сем. Слово «бобрувати» мало в Сенгері свою історію. Сокира та ліс посідали в житті сенгерців перше місце. Вміння володіти сокирою цінувалось, як особливе мистецтво. Перші поселенці робили все домашнє начиння з дерева, і єдиним інструментом у них була сокира. Говорили навіть, що вони «трохи підгострюють сокиру й голяться нею в неділю». Коли син починав самостійне життя, то батько дарував йому добру сокиру. Всі майстерно володіли сокирою. Існували непорушні правила, як треба рубати дерево і як його валити в потрібному напрямку, докладаючи при цьому якомога менше фізичної сили. І жителі Сенгера знали ці правила мало не з пелюшок. Кажуть, що бобер навмання підточує дерево з усіх боків, поки воно впаде. В Сенгері, якщо лісоруб хоч трохи відхилиться від правил, його працю називають «бобруванням». І тоді як вислів «працювати, мов бобер», означав найбільшу похвалу, «бобрування» дерева вважалося останньою ганьбою. Семову насмішку по-справжньому міг оцінити лише житель Сенгера. 
XI. Ян і знахарка
Щойно випала слушна нагода, Ян зібрався йти до бабусі Невіль. — А це вже без мене, — запротестував Сем, коли дізнався про його намір. — Вона на тебе й не подивиться, якщо з тобою буду я. Адже ти виглядаєш цілковито здоровим! І на своє превелике задоволення Ян пішов сам. Хай як він любив Сема, але той часто-густо діставав його своєю балакучістю. А ще гіршим було те, що Сем завжди перебивав розмову в найцікавішому місці. Ян прихопив із собою записничка та олівці. По дорозі хлопчик нарвав оберемок різних квітів і трав. Цього разу бабуся зустріла Яна зовсім інакше. — Заходь, заходь, любий! Як здоров’ячко? Як там тато й мама? Сідай, сідай. Як поживає харцизяка Сем Рафтен? — Сем уже здоровий, — відповів Ян і вкрився густою фарбою сорому. — Та куди він дінеться! Я знала, що поставлю його на ноги, і він це знав, і мати його теж знала, коли посилала до мене. Вона щось переказувала? — Ні, бабусю, не переказувала. — Невдячна! Я врятувала їм хлопця, а вона хоча б дякую сказала, паскуда! Що це в тебе, квіти? Люди дерева винищують, а квіточки щовесни розпускаються. Мої манюні-гарнюні! Ян розклав перед нею букет. Бабуся вибрала кліщинець, або арум, і стала розповідати: — Оце арізема, або індіанська ріпа. Діти її називають коричневим драконом. Не здумай спробувати її на смак — язика обпечеш! Індіанці виварюють з неї отруту, а тоді їдять. Звісно, це краще, ніж помирати з голоду. Потім вона розповіла про жовтокорінь канадський, який в народі ще називають золотою печаткою. Саме цією травичкою бабуся Невіль минулого разу лікувала коліно Сема. — У цьому році дуже запізнився адамів корінь! Його називають ще майським яблуком, або царським коренем. Індіанці їдять його від шлунку, а я сама не раз бачила, як він виліковував коней від болячок за вухами… А ось синій когош — я називаю його спазмовим коренем. П’єш його замість чаю — і спазм як рукою знімає. Бачиш, як листочки скорчились? Так людину мучить при спазмах. До всього треба лише придивлятися — на цій землі є відповіді на всі питання… А глянь на оцю рослинку, — це венерин черевичок. Для індіанців вона — всього лиш мокасинова рослина, але вони геть не тямлять у травах… Цей корінь — істеричний — чудове заспокійливе. Придивись до нього пильніше: ось обличчя жінки в істериці з розпатланим волоссям і відвислою щелепою! Пригадую, як дочка Ларрі, коли ще була малою, не хотіла працювати і впала в істерику, дурепа. Вони покликали мене, а я принесла істеричний корінь. Я дала їй гарячого відвару і, хай мені язик відсохне, як брешу, — істерика вщухла від першої ложки… Та не можна корінь викопати, коли заманеться. Треба копати до цвітіння, бо сила не може бути одразу в двох місцях. Вона або у квітці, або в корені. Якщо вже з’явилась квітка, то корінь — вже зотліла солома. А це що? Еге — тхоряча капуста. Значить, ти йшов берегом — тільки там вона й росте. 
— Точно! — зчудувавсь Ян. — Тільки зачекайте хвильку, я намалюю всі ці рослини й запишу їх назви та все, що ви про них розказуєте. — Якби я розповіла все, що знаю, то в тебе вийшла б товстенна книга, — з гордістю відповіла старенька й запалила люльку. — А це — індіанський тютюн. Ти, мабуть, зірвав його біля річки. Щось завчасно він з’явився. Як вип’єш його — блюватимеш. Глянь, глянь, як він скарлючився! Зверни увагу на пропасний кущ. Його пагони дають чудову настоянку від пропасниці, і взагалі коли людину лихоманить. Ти не помічав, як цей кущик труситься від найлегшого вітерцю?.. — Оце липка трава, — вела далі знахарка, показуючи Яну стебельце підмаренника. — Як ти вважаєш, від чого він допомагає? — Не знаю. А від чого? — А ти пильніше придивись. Тут навіть ясніше написано, ніж у книзі, бо тут я все можу прочитати, а в книзі не розберу і слова. То на що це схоже? — перепитала вона, простягаючи Яну дволопатеву насіннєву коробочку. — Ніби на мозок і спинний хребет. — Е, мій любий, я маю гостріший зір. Бачиш дві бруньки, схожі на нирки? Ось їх і виліковує липка трава. Я скажу тобі, як саме: її треба настояти на холодній воді, а от гаряча нашкодить, як найстрашніша отрута… 
…А це сідач, конопельник, або костоправ. Від нього піт градом ллється. Раз я вилікувала ним чоловіка, якого слабість, мов тріску, висушила. Хоч як морочилися з ним лікарі, а зарадити нічим не могли. Тоді я дала його матері пучечок листя цього самого конопельника, вона заварила чай, і з хворого полився піт. Звісно, лікарі подумали, що це їхніх рук справа. — А це золототисячник — од виразок у роті… Зимолюбка зонтична помагає від пропасниці та ревматизму. Поглянь, на білій квітці червоні цяточки, як у людей з пропасницею… А м’ята рятує від отруєння спазмовим коренем — вони й ростуть завжди поруч. …Глянь-но, це червиве насіння від глистюків — навіть на листі видно черв’ячків… А це плевритовий корінь… А ось подивись сюди!.. Це дуже цілюща травичка, — вона лікує від усього. Якщо не знаєш, чим лікувати, бери цю траву — ніколи не помилишся. Її показав мені один індіанець… Він таки трохи тямив у травах… Ян наспіх занотовував назви рослин, але геть не встигав робити малюнки. 
— А ти, прив’яжи папірці з назвами до трав і зберігай їх — так робив доктор Кармартін, коли навчався в мене. Ось так, — похвалила вона, коли Ян почав прикріплювати до кожного стебла ярличок з назвою рослини. — Ото віник! — здивувався Ян, побачивши в кутку символ порядку й чистоти. — Еге. Буковий. Це Ларрі зробив. — А хто такий Ларрі? — Мій хлопчик (Ларрі було вже під шістдесят). Ларрі робить віники з синього бука. — Як? — запитав Ян, взявши віник у руки й з цікавістю розглядаючи його. — Ножем. Ларрі дуже любить гемблювати,[7] тож бере оцупки синього бука, стругає їх поздовж, але стружок до кінця не знімає, і вони закручуються собі. — Як на молитовних паличках, якими розпалюють багаття? — Еге, тільки стружки довші, а синій бук, як тобі відомо, дуже міцний. Коли оцупок стане тоненьким, він вивертає стружки і зв’язує їх смужкою шкіряного дерева. Потім прироблює держак, підрівнює сокирою. Коли вона висохне, готовий найкращий віник. Ларрі робив такі віники, поки не вліз у шлюб із паскудою Кітті Коннар. Я сама була не своя, коли він її обрав! Знає тільки покупний крам — більш нічого! Та в її бік жоден парубок не дивився, поки вона не запала на мого Ларрі. Щиро кажу, — нахабно на нього запала! — вже верещала стара. Видно було, що ця історія й досі не давала їй спокою. 
В цю хвилину прочинилися двері й зайшла Бідді. Вона була дочкою тієї самої «паскуди» Кітті, тож стара урвала розмову. — Яне, я така рада тебе бачити! — привітала дівчина Яна. Бабуся Невіль тимчасом хильнула з пляшки чимало рідини, яка за кольором та запахом дуже скидалась на той самий бальзам для легенів. — Щось ти раненько сьогодні, Бідді, — зауважила бабуся. — Я йшла коротшим шляхом. — Слухай, онучко, а давай Яна пригостимо обідом. Щоправда, ми не запекли качки, та голодним його не залишимо. Щодня Бідді готує мені обід, та інколи я й сама собі зварю якоїсь юшки. Поки Бідді накриє на стіл, я тебе чимсь пригощу. І вона відгорнула заяложені простирадла, під якими лежали останніх п’ять червонобоких яблук. — А вам не страшно спати самій, бабусю? — А кого я тут маю боятись? Раз до мене влізли злодії, та й у тих скоро зникло бажання сюди ходити. Якось вночі лізуть, а я й питаю: «Що тут забули?» — «Гроші давай», — відповідають вони. Бачиш, почули вони від когось, що я збула корову за двадцять п’ять доларів. «Заждіть, встану, допоможу вам, — сказала я, — бо відколи зібрала яблука, то не бачила жодного цента». «Дай нам двадцять п’ять доларів, а не даси — кінець тобі». — «Що ж, до смерті я вже давно готова, а з грошей не маю вам дати і двадцяти п’яти центів», — відповіла я. Тоді один злодій — коротун, а широченний, ледь у дверях поміщається, — питає: «Хіба ти не продала корову?» — «Он стоїть у хліві, — відповіла я. — Тільки не перелякай диви, бо пропаде молоко — що мені з нею робити тоді?». І тут вони нарешті допетрали, що пошилися в дурні, аж розреготались. А той коротун сказав: «Що ж, стара, живи, тільки про нас нічичирк». Другий злодій похмуро мовчав. «Німа, як риба, — заприсягнулась я, — друзі навіки». Вони в двері, а я їм гукаю: «Заждіть! Хіба можна, щоб друзі пішли від мене й не попоїли? Одверніться, я накину спідницю». Встала, одяглася й кажу: «Дам вам скуштувати найкращий бальзам для легенів». Коротун так закашлявся, наче в нього коклюш. А другий знущався з нього. Я помітила, що той шульга або ж прикидається, та до пляшки він потягнувся правою рукою, і на ній виявилось тільки три пальці. В обох були величезні, чорні й страшні бороди, — я ці бороди скрізь упізнаю! Голова низенького була обмотана якоюсь ганчіркою. Він сказав, що в нього болять зуби. Та хіба зуби болять під чуприною? Коли вони зібралися йти, низенький поклав мені в руку долар і сказав: «Це все, що маємо». — «Спасибі, люди добрі, — відповіла я. — Це перші гроші, які я бачу, відколи зібрала яблука. Коли вам щось потрібно буде, не забувайте про мене». — Бабусю, а якими фарбами користуються індіанці? — запитав Ян, повертаючись до найцікавішої для нього теми. — Вони йдуть до крамниці й купують їх у пакетиках, як і ми. — А раніше з яких лісових рослин вони добували фарби? Чим вони фарбували в жовте голки дикобраза? Я говорю про ті часи, коли ще не було магазинних фарб. — Є одна жовта квіточка, що росте в полі й попід парканами — золотий дощик. Індіанці виварюють цю квіточку, а потім кладуть в окріп голки дикобраза. Поглянь, ось шерсть, пофарбована таким способом. — А червоний? — запитав Ян, ледь встигаючи записувати. — Червоний в них був поганенький. Його вони добували з ягідного соку. Та якось мені довелось бачити, як стара скво виварювала голки дикобраза спочатку в жовтій, а потім у червоній фарбі й утворився вельми приємний колір. — Бабусю, які ягоди дають кращий червоний колір? — Найкращими вважаються «ягоди скво». — Які вони? — Ходімо, покажу тобі листочки, — вони вийшли з хати, та скільки не шукали, не знайшли потрібного. — Ще дуже рано, — сказала бабуся. — Зате в серпні цих ягід не вибереш. Лаконос іще не зацвів. На ньому ростуть темно-червоні, аж наче чорні ягоди. — А з чого роблять блакитну фарбу? — В індіанців я такої не стрічала. Блакитної фарби я сама ніколи не бачила і не робила. Можна настояти пагони бузини, але такого кольору не буде, — і вона показала на стрічку в косах Бідді. — В коричневе фарбує кора волоського горіха, в чорне — кора білого дуба. Можна одержати майже блакитний колір, якщо вмочати в дві фарби: в жовту, а потім у чорну. В чорне фарбує також кора американської горішини, гікорі; в оранжеве — спідні шари березової кори; у жовте — коріння розквітлого ясеня; в ясно-червоне — корінці дерену. Але в лісі немає справжньої блакитної фарби. Синю фарбу дає індиго, але вона такою не буде (стара показала на яскравий кобальт). Та раз природа такого кольору не дала, то нічого нам його вигадувати… 
XII. Обід у знахарки
Бідді тим часом накривала на стіл, гупаючи по дерев’яній підлозі босими п’ятами. — А де ваша скатерка, бабуню? — Ви тільки гляньте на неї! Яка скатерка, онучко? Та в нас її зроду не було. Добре, коли на стіл є що поставити, а їй, бач, скатерті подавай! — відповіла бабуся. — Тобі чаю чи кави, Яне? — запитала Бідді. — Чаю, — стиха промовив Ян. — Як добре, що ти вибрав чай, — сплеснула в долоні бабуся, — бо в нас кавою не пахло від Різдва, а трави для чаю я збираю в лісі. Хоча стривай, для тебе в мене є дещо й таке, чого не знайдеш у лісі, — стара пошкутильгала до полиці. Звідти вона зняла пошарпану коробку від сигар і серед сірників, тютюну, пір’я, цвяшків, шпильок та голок з нитками, здобрених позаторішнім пилом, віддерла шість грудочок сірого од пилу цукру. — Ось, я притримувала його для якогось гарного гостя. Пий на здоров’ячко! — і вона кинула три грудочки Яну в чай. — Решту залишимо на другу кружку. Хочеш вершків? Вона присунула до Яна замусолену чашку для гоління, наповнену чудовими вершками. 
— Бідді, дай Яну хліба! — Бідді розрізала буханець і поклала кілька скибочок на тарілку Яна. — Здається, масло трохи згіркло, — заявила господиня, помітивши, що Ян його не бере. — Почекай! — вона знову потупцяла до полиці і зняла скляного слоїка з пощербленими краями та погнутою бляшаною покришкою. В банці, очевидно, було варення. Стара підняла покришку й вигукнула: — Ой, лишенько! — вона виловила пальцями дохлу мишу й викинула її за двері, спокійнісінько додавши: — А я ламала голову: де це поділася клята миша? Вже тижнів зо два її не бачила, і вирішила, що її з’їв Том. Нагрішила на бідну тварину. — Тепер їж, Янику, доїдай усе на здоров’ячко. У мене ще є багато варення, — сказала бабуся, хоч цілком ясно було, що вона поставила на стіл усі свої припаси. Бідолашний Ян розгубився. Він розумів, що добра бабуся в пориві гостинності віддавала йому свою тижневу пайку, але він також відчував, що може образити бабусю, коли відмовиться від її частування. З поданого на стіл, їстівним виявився тільки хліб, і Ян наліг на нього. Хлопчик відкусив трохи, але хліб виявився також непридатним до вживання. — А скуштуй-но ще цього, — припрошувала бабуся і наклала чудової вареної картоплі. Та, на превеликий жаль, Ян бачив, як стара несла цю картоплю в пелені заяложеного фартуха, і йому навіть дивитись не хотілось на свою тарілку. Ян нічого не їв, і це дуже засмучувало гостинну хазяйку. — Може, з’їси яєчко? — запропонувала Бідді. 
— О, залюбки — вигукнув Ян, щиро зрадівши нагоді щось свіже кинути до рота. Бідді повернулася з трьома яйцями. — Варене чи смажене? — Варене, — відказав Ян, розсудивши, що так буде надійніше. Бідді очима пошукала якоїсь посудини. — А ось кипить, — показала бабуся на величезний казан, у якому виварювалась купа брудної білизни. Бідді опустила туди яйця. Ян тремтів у душі, щоб вони не полущились. Два яйця дали тріщини й вилились, але він взяв собі третє — ось і все, що він скуштував. Ян зібрав свої рослини з ярликами і, попрощавшись, пішов додому. — До побачення, любий! Приходь іще, та принось рослинки — розповім про кожну з них! — гукнула навздогін бабуся. Ян повернувся до Рафтенів. На столі для нього дбайливо залишили обід. — Сідай поїж, — ласкаво припросила місіс Рафтен з материнською турботою. — Я підсмажу тобі м’яса. За п’ять хвилин буде готове. — Дякую, та я вже обідав з бабусею Невіль. — Мабуть, вона одним пальцем колотила тобі чай, а другим намащувала варення на хліб? — грубо запитав Рафтен. Ян почервонів. Очевидно, всі мали уяву про гостинність старої знахарки, та він із запалом заперечив: — Вона була до мене дуже щедрою, пригощала, чим Бог послав! — А все ж таки ти б краще поїв, — сполошилась місіс Рафтен. Як спокусливо пахнув кусень підсмаженого соковитого м’яса! Як же Янові хотілось його скуштувати! Але з поваги до старої бабусі Ян уперше в житті сказав неправду: — Ні, дякую, але я не голодний. Бабуся Невіль чудово мене нагодувала. І з голосним бурчанням в животі він узявся до вечірньої роботи. 
XIII. Шпигун
— Цікаво, де Калеб знайшов березову кору? — спитав Ян. — Ми могли б зробити з неї посуд. — Скоріше за все, у лісі Бернса, бо в нашому лісі берези немає. Доведеться і нам туди йти. — Ти попросиш кори у Бернса? — Та кому потрібна стара береза? Підемо й надеремо, коли його не буде поблизу! — Ян вагався. Сем взявся за сокиру. — Здійснимо воєнну вилазку у ворожий табір. Бернс належить до татових ворогів. Ян погодився, хоча дуже сумнівався щодо чесності їхнього вчинку. У Бернсовому лісі вони досить швидко натрапили на велику березову колоду. Хлопці одразу ж взялися здирати з неї кору, як раптом побачили високого чоловіка з хлопчиком. Вони, напевне, прийшли на стук сокири. Сем ледве чутно прошепотів: — Це старий Бернс — ушиваймось! Хлопці схопили сокиру і давай тікати! Вони вдало перескочили через огорожу, а Бернс у спину їм посилав лайки та погрози. Йому не шкода було деревини, бо ліс тут не надто цінувався, та Рафтен побив горшки з багатьма сусідами, а в Бернса з’явилась нагода роздути з мухи слона. 
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |