— Як ся маєте, місіс Рафтен? — Дякую, чудово. Ось прийшли поглянути, як тут живуть наші хлопчики. — Еге ж, непогано живуть відтоді, як мій син пішов жити на бівуак, — пихато мовила місіс Бернс. — І справді, Сем із Яном дуже полюбили вашого синочка, — підтакнула місіс Рафтен. І тут стіна напруження між жінками зникла. Тим часом хлопці вже приготувались до урочистої церемонії. На телячій шкурі розмістилась Рада Вождів. Гай тулився на шкурі вбитого ним бабака. По його лівицю був Сем, по правицю — Ян з барабаном. Посеред тіпі горіло багаття. Для прохолоди покришку підкотили з затіненого боку, а гості примостилися частково в самому тіпі, частково надворі. Головний Вождь запалив люльку миру, попихкав хвилину, потім випустив чотири клуби диму на всі чотири боки і передав люльку Другому та Третьому Вождям, які зробили те саме. Маленький Бобер тричі вдарив у барабан, щоб домогтися тиші. Тоді підвівся Великий Дятел і почав: — Старші Вожді, Молодші Вожді, сміливці, воїни, радники, жінки та діти сенгерських індіанців! Коли наше плем’я воювало з тими… з тими… одне слово, з іншими індіанцями, з племенем Березової Кори, ми захопили в полон одного з їхніх воїнів. Два чи три рази ми катували його до смерті, але воїн цей показав таку незвичайну мужність, що ми прийняли його в своє плем’я… 
(Голосні вигуки «гау, гay, гау!» під керівництвом Яна). — Ми влаштували для його випробування сонячний танок, але він не зміг засмагнути, через те, що був молодим та зеленим. За те його прозвали Гілкою. З того часу він поступово ріс і виріс до Третього Вождя… — Гау, гay, гау! — Останніми днями все наше плем’я воювало проти величезного бабака, та весь час зазнавало невдачі. Аж ось прийшов Вождь Гілка й одним штурханом прикінчив звірюку. Це просто щось надзвичайне! Воїн, спроможний дати такого штурхана, не може далі називатися Гілкою чи іншим недозрілим ім’ям. Ні, ні, ні, ні! Треба віддати йому належне: він наймолодший у нашому племені, але бачить далі за всіх і краще за всіх. Він бачить навіть за поворотом, бачить навіть крізь най-могутніше дерево. За винятком хіба що нічної пори, він — гордість і окраса нашого племені, й Рада постановила назвати його Яструбиним Оком. — Гау, гау, гау, гау, гау! Тут Маленький Бобер передав Головному Вождю плоску білу дощечку, на якій великими літерами було написано: «Гілка». — Ось ім’я, яке він носив, до того як зробився великим та знаменитим. Тепер цьому імені настав кінець, — і, сказавши: — Подивимось, чи й досі ти зелений, щоб горіти, — Вождь Дятел кинув дощечку в багаття. 
Після цього Маленький Бобер подав Дятлу чудове «орлине» перо з червоною китичкою. На чорному тлі був намальований воїн з головою яструба та стрілою перед очима. — Ось перо, яке свідчить про його мужній вчинок, а також про його нове ім’я! Під крики «гау, гау!» та барабанний бій Гаю встромили у волосся перо й наділи на шию намисто з бабакових кігтів. — Тепер хто назве його Гілкою, той мусить нагнутися й дістати від Яструбиного Ока духопелика. Знову хор голосів «гау, гау!» Гай намагався бути поважним і не сміятися, але не міг себе пересилити. Обличчя його так і сяяло від задоволення. Мати пишалася сином, і у неї в очах навіть з’явилися сльози. Всі вважали, що церемонія вже закінчилась, як раптом підвівся Ян і сказав: — Це ще не все, вожді, жінки та діти сенгерського народу! Коли ми виступали на бабака, я був свідком однієї умови між двома вождями. За звичаєм нашого племені кожен з них закладався на свій скальп, що саме він уб’є бабака. Це був Головний Вождь Дятел і Яструбине Око. Бери скальп Дятла, Яструбине Око! Сем, який вже забув про це, покірно нахилив голову. Гай перерізав шворку і, знімаючи скальп, подав громовий, приголомшливий воєнний клич, на який всі присутні так чи інакше відгукнулись. Це була вершина торжества Гая. Місіс Бернс плакала від радості, дивлячись на те, як вшановують її достойного сина. Вона підійшла до Сема й запитала: — Це ти привів сюди своїх, щоб вони бачили, як шанують мого синочка? Сем кивнув головою і хитро примружив око. 
— Бачиш, мені немає діла до того, Рафтен ти чи не Рафтен. У тебе добре, привітне серце. Я не згодна з тими, хто каже, ніби з Рафтена не може бути пуття. Навпаки, я тієї думки, що в кожної людини є щось хороше. Я знаю, що твій тато викупив закладну на наше майно, але я ніколи не вірила, що твоя мати крала наших гусей, і нізащо не повірю. Нехай тепер хто спробує плескати про Рафтенів при мені, я вже їм заспіваю! 
XXII. Полювання на єнота
Калеб обіцяв хлопцям сходити на єнота, тож вони з нетерпінням чекали на цю подію. Через два дні, щойно сонце сіло, хлопці пішли до старого мисливця, аби нагадати йому про полювання. Була страшенна задуха, але Ян чомусь вирішив, що це ідеальна погода для ловів. Калеб усміхнувся на їхнє запевнення, що вони обрали «прохолодний вечір», та зрештою погодився йти на полювання сьогодні, тільки трохи пізніше. — Що ж, сідайте, в ногах правди нема, — сказав він, бачачи, що хлопці вже готові рвонути на полювання. — Ще рано — єноти виходять через три-чотири години по заході сонця. Старий мисливець сидів і попихкував люлькою, коли Сем марно силкувався потоваришувати з його собакою Турком. Ян тим часом взявся перемальовувати пташині крила, що висіли на стіні, а Гай вкотре почав вихвалятися своїми успіхами у полюванні на оленів та бабаків і креслив плани, як він поцілить в єнота. Ян переконав Калеба вирушити не пізніше дев’ятої вечора, адже до місця полювання йти близько години. Калеб, за порадою Гая, прихопив маленьку сокиру. Вони гукнули Турка і вийшли на дорогу, потім слідом за Семом перелізли через огорожу, перетнули картопляне поле й зупинилися біля посіву кукурудзи на березі потічка. — Вперед, Турку! Шукай, шукай! Товариство влаштувалося на межі, чекаючи що робитиме далі Турок. Цей пес славився дивакуватою поведінкою: полював, коли здумає й на кого здумає. Калеб міг привести його на місце, де водяться єноти, але не міг примусити впіймати єнота, якщо у пса не було такого бажання. Мисливець наказав хлопчикам сидіти тихо. Вони принишкли й спостерігали за Турком. А той вимахував хвостом і важко сопів. Собака зник у кукурудзяному бадиллі, мисливці напружено чекали. Незабаром його геть не стало видно й чутно. Через кілька хвилин, які видались юним мисливцям нескінченними годинами, з протилежного кінця поля долинув писк, а потім гавкіт Турка. Ян сіпнувся. — Підняв звіра, — прошепотів Сем. — Це я його перший почув, — пискнув Гай. Ян вже було схопився, щоб побігти за собакою, — він не раз бачив, як мисливці зривались із місця на гавкіт собак, — та Калеб зупинив його. — Не квапся — рано ще. Я не знаю напевне, що там таке. Калеб добре знав свого собаку, тож за інтонацією його гавкоту міг визначити, якого звіра той унюхав. Усі довго й терпляче чекали, але собака більше не подавав голосу. Нарешті Турок повернувся та ліг біля Калеба. — Іди, Турку, жени його! Собака й вухом не повів. 
— Іди, кажу! — старий мисливець хльоснув Турка прутиком. Той навіть не поворухнувся. — Містере Кларку, як пояснити його поведінку? — запитав Ян. — Може, на щось наколовся. Не знаю. Та мені зрозуміло одне: сьогодні ми єнота не дочекаємось. Ми рано вийшли, й собаці дуже жарко — бачте, як хекає. — А давайте перейдемо річку. Там ліс Бойля, — запропонував Дятел, — а раптом нам пощастить. — А як ви визначаєте звіра за собачим гавкотом? — запитав Ян. — Ти також зможеш визначити, якщо будеш добре знати місцевість, дичину та собаку. Усі собаки різні за характером, але якщо ти навчишся розуміти свого пса, то він навчить тебе розбиратися в слідах. Вони пройшли по руслу пересохлої річки й опинились на Бернсовому полі. Проминувши поле, мисливці опинились у пралісі. Турок відстав від гурту ще біля річки й безтурботно пустував у багнюці. Мисливців пес наздогнав на просіці — мокрий, але страшенно щасливий. — Вперед, Турку! Вони знову посідали й приготувались до тривалого очікування, яке, втім, виявилось нетривалим. Пес покружляв на місці, пустив носа по вітру й заскавулів. — Чуєте? На цей раз він щось знайшов, — прошепотів Калеб. — Треба почекати. Турок гавкнув і стрімголов кинувся обнюхувати дерева, подеколи видаючи короткий гавкіт. Стало зрозуміло, що він петляє по лісу. Та ось гавкіт став долинати з одного місця. Мисливці підійшли туди й побачили, що Турок вигрібає лапами яму під деревом з голосним гавкотом. — Ет, — розчаровано протягнув Калеб, — сірий кролик. Міг би й раніше здогадатися: Турок петляв і не загнав звіра на дерево. Мисливці рушили далі лісом у пошуках нових пригод. — Там, за кущами на болітці, єноти полюють на жаб, — сказав Сем. Собака знову побіг уздовж болота. На вологому березі Турка щось зацікавило — він загарчав, а потім загавкав. Усі одразу ж зрозуміли, що він натрапив на слід. Собака весь час гавкав і вже не петляв, як раніше, а гнав дичину. — Так прямо біжить тільки лисиця. І собака гавкає так тільки на лисицю, — сказав старий мисливець. Захеканий Турок повернувся за півгодини й одразу ж кинувся у воду. — Після такого шуму всі звірі поховалися, — сказав Калеб. — Та можна ще спробувати з того боку загати. Турок пробував узяти слід, але зрештою вдався в розпуку й улігся біля ніг господаря. Мисливці попрямували до табору. З’явився місяць у небі й освітив усе довкола. Мисливці перебрели річку трохи нижче хатини старої Невіль. Щойно вони опинились на старій просіці, як Турок почав, до чогось принюхуватись, метнувся в один бік, потім в другий і з гавкотом побіг до води. Гавкав він точнісінько так, як і на лисицю, але звір, очевидно, петляв і нарешті слід його обірвався. — На кого він так гавкає? — запитав Сем у Калеба. — Не знаю, — відповів Калеб. — Може, лисиця? — запитав Ян. 
Собака знову загавкав, перервавши розмову мисливців. — Це єнот або кішка, — сказав Калеб. — Хто ще лазитиме по огорожі вночі? У місячному світлі мисливці добре бачили Турка, який заливався гавкотом. Вони йшли вниз по струмку. — Це єнот! — промовив Калеб. — Кішки води не люблять. О, наздоганяє. Він так гавкає, коли помітить звіра. Та раптом гавкіт змінився пронизливим скавчанням. — Нарешті він загнав на дерево дичину — точно єнот! Турок гавкав як скажений і кидався на стовбур височезної липи. — Хто з вас добре лазить по деревах? На верхівці точно сидить єнот. — Ян, — одразу ж вигукнув Сем. — Яне, вилізеш? — запитав Калеб. — Спробую. — Пропоную спершу розкласти багаття. Тоді в нас є шанс розгледіти єнота, — сказав Дятел. — От бабака я б миттю дістав, — вставив Яструбине Око, але всі пропустили його слова повз вуха. Хлопці назбирали хмизу, й незабаром яскраве полум’я освітило навколишні дерева. Обійшли липу, але звіра не побачили. Тоді Калеб підійшов до стовбура зі смолоскипом. Після ретельного огляду він помітив свіжу грязюку. Тоді мисливці стали шукати сліди на землі і знайшли на березі річки відбиток лапи, що його лишив досить крупний єнот. 
— Скоріше за все, він сховався у дуплі. Судячи з відбитків, він точно на цьому дереві. Ян став оглядати стовбур, роздумуючи, чи зможе він видертись на верхівку дерева. Помітивши його вагання, Калеб підійшов до високого тонкого дерева і, зрубавши його маленькою сокиркою, приставив так, що воно спиралось на нижні гілки липи. За мить Ян зник у зеленому листі. Він довго лазив по дереву й ніяк не міг знайти ні дупла, ні єнота. І лише на самісінькій верхівці раптом помітив великий пухнастий клубок. Спалахи пари очей змусили Яна здригнутися. — Я його бачу! Гляньте, он він! Ян спробував було зіпхнути єнота, та звір чіпко тримався. Тоді Ян виліз ще вище, і звір перестрибнув на нижчу гілку. Ян за ним. Внизу мисливці нервово тупцяли. Єнот спускався, перескакуючи з гілки на гілку, аж поки не дістався деревця, що підпирало стовбур. Турок помітив здобич і завив, а Калеб вихопив револьвер і вистрілив. Тварина впала на землю. Калеб з ніжністю й гордістю витер білий револьвер, ніби тільки завдяки йому відбувся цей влучний постріл. 
Ян швидко спустився на землю. Він погладив єнота, милуючись його шерстю. Яну було дуже шкода бідної тваринки й водночас він був дуже гордий з того, що саме він вистежив єнота. Сем підняв тушу за лапу й вигукнув: — Тридцять фунтів, не менше! А Гай завів своєї: — Подумаєш! Впольований мною бабак був удвічі більший. Та й що б ви робили, якби я не нагадав вам про сокиру. Ян на око визначив вагу єнота в тридцять п’ять фунтів, а Калеб — у двадцять п’ять. Згодом виявилось, що єнот важив лише вісімнадцять фунтів. Раптом Турок сердито загавкав — так він гавкав на чужих. Перед мисливцями постав Вільям Рафтен. Стояла страшенна посуха, а фермер помітив вогонь у лісі. Побоюючись пожежі, він пішов на вогнище. — Тату, а чого це ти досі не в ліжку? Рафтен змовчав на нахабну синову репліку, натомість із сарказмом звернувся до Калеба: — Може, ще раз вистрілиш у мене? Та, мабуть, ні, бо я сьогодні без грошей. — Тату, це не він! — вигукнув Сем. — Його обмовили. Я бачив, як він стріляє. Калеб не може схибити. 
— Тільки не тоді, коли п’яний. — Востаннє я пив з тобою, — розгнівався Калеб. — Чи не ти божився, що не маєш зброї? — тицьнув Рафтен на зброю Калеба. — Я бачив його в тебе років з десять тому. Та я не дрижатиму перед твоїм револьвером! — вигукнув Рафтен, помітивши, як пальці Калеба стиснули його руків’я. — І вшивайся з мого лісу зі своїм паршивим псом, який душить моїх овець! Ще наробите тут пожежі — лиха не оберешся! — Слухай ти, Рафтене! — і Калеб миттю звів револьвер. Він напевне б вистрілив, якби Сем не став між ним і батьком. Ян бігом повис на руці Калеба, в якій був револьвер, а Гай шуснув за дерево від гріха подалі. — Ану марш від мене, малі! — заревів Калеб. — Ви тільки гляньте, — презирливо промовив Рафтен, — знов нападає на беззбройного. Ану відійдіть, хлопці, зараз я з ним поквитаюсь. Рафтен не мав страху, і бозна-що б сталося, якби на місце сутички не підоспіли два його наймити. Він наказав їм швидко збиратися, бо думав, що в лісі пожежа. Один із наймитів приятелював з Калебом, а другого всі знали як тиху й мирну людину. Наймити примудрились відтягнути хазяїна, а тим часом Сем став переконувати батька: — Тату, якби тебе зараз продірявили, це було б цілком справедливо. Ну чого ти накинувся на Калеба? Це не він розклав багаття, а ми з Яном, зараз ми його погасимо. Тільки заспокойся. От ти зараз кривдиш Калеба, а він тобі нічого поганого не зробив. Ти ж пам’ятаєш свої відчуття, коли тебе несправедливо звинувачувала бабуся Невіль? Так ось Калеб зараз так само почувається, бо ти несправедливо звинувачуєш його. І тобі не соромно? Адже це не гідно чоловіка! Краще мовчи, якщо не маєш доказів. 
Рафтен дуже здивувався, почувши таке від власного сина. Більше того, тут всі були проти нього. Вільям сам частенько посміювався над гнівом бабусі Невіль, якій він нічого поганого не заподіяв. Та він і подумати не міг, що виглядав не краще за знахарку. Якийсь батько, можливо, розгнівався би на сина за неповагу, та його гнів кудись зник. Натомість Рафтен подумав: «Ну і гострий на язик мій Сем! Ну чисто тобі адвокат, а здачі дає, як професійний боксер. Може, й справді краще його вивчити на адвоката, а не на зубного лікаря?» А вголос пробубонів: — Дивіться мені, загасіть вогонь! Рафтен обернувся і пішов геть. — А знаєте, містере Рафтен, вони й не здогадались взяти із собою сокиру… — почав було Гай, але Рафтен уже зник у пітьмі. Хлопці загасили багаття і мовчки попрямували до табору. Сем з Яном несли на палиці єнота. Поки вони йшли до тіпі, вони дедалі більше переконувалися, що його вага не менше вісімдесятьох фунтів. Калеб пішов і собі, а хлопці, щойно гепнувшись на ліжка, поснули як убиті. 
XXIII. Банші та нічний волоцюга
Щойно зайнялося на світ, Сем з Яном почали обговорювати нічні події. Вони вирішили, що не говоритимуть про це у присутності Калеба, а Гаю окремо приказали тримати язика за зубами. 
Обходячи рано-вранці «грязьові альбоми», Ян знову помітив відбиток копита, а нижче був слід великого птаха, схожий на індичий. Хлопець привів Калеба поглянути на них. Старий мисливець без вагань визначив, що тут ходила синя чапля. А от щодо іншого сліду він сказав таке: — Сам не втямлю: наче слід великого оленя, але я точно знаю, що тут олені не водяться. За десять миль звідси, так, повірю… 
Увечері, коли Ян повертався на бівуак після «наскоку на блідолицих», десь із загати до нього долинув дивний скреготливий звук, який враз заглушило моторошне виття. Крик повторився над головою, і Ян побачив, як над ним повільно пролітає величезний птах. Наступного дня за кухаря був Ян. Він раненько прокинувся й бігом побіг по воду. Раптом з берега знялась велика синя чапля. Ян заворожено спостерігав за птахом, а коли він зник у небі, хлопчик пішов обстежити місце, звідки злетіла чапля. На піску чапля залишила по собі багато слідів. Безперечно, це був той самий птах, якого він бачив увечері. 
Таке пояснення задовольнило всіх, окрім Гая. Третій Вождь стояв завжди на тому, що після заходу сонця ліс аж кишить ведмедями. Куди вони зникають удень — було невідомо. А втім, він також запевняв, «що досі не зустрічав ні птаха, ні звіра, який міг би його налякати». Калеб погодився з тим, що скреготливий крик справді належав синій чаплі, а от про виття на деревах і він не міг нічого пояснити. Якось Дятел вийшов на свіже повітря, Гай з Яном сиділи в тіпі. Раптом Головний Вождь почув якийсь звук, начебто жалісний стогін. Він розростався і дедалі гучнішав. Сем покликав товаришів. — Яв-яв-яв-яв, — лунало у лісі жалісне виття, а потім переростало в загрозливий хижий рик. 
Звук дедалі дужчав. Здавалось, що десь тут, поруч, нявчала якась велетенська кішка, а за нею голос подавала пантера. — Хлопці, це рись! — осяяло раптом Маленького Бобра. Він згадав, як чув колись це виття у Гленьяні. — Так, це рись, — підтвердив Калеб наступного ранку. Пізніше на бівуаку стало відомо, що вночі у Рафтена зникло ягня. Вранці Ян узяв барабан, однак помітив, що він провис — шкура стала м’якою. — Буде дощ! — промовив Маленький Бобер. Калеб був приємно вражений. — Ти справжній індіанець, — похвалив він Яна. — Якщо вранці барабан треба підсушувати на вогні, індіанці кажуть, що ввечері буде дощ. І справді, по обіді небо заволокло хмарами, пішов дощ. Калеб залишився у хлопців на вечерю. Лило як з відра, тож старий мисливець вийшов і прокопав навколо тіпі рівчак з відводом у бік загати. Після вечері всі сиділи в тіпі біля вогню. Знявся вітер, усередину тіпі стало заливати. Ян вийшов, щоб переставити димові жердини, і почув надворі пронизливе «Яв!». Повернувшись в тіпі з оберемком сушняку, Ян почав підкидати хмиз у вогонь. В тіпі стало видно як удень. Вітер налітав поривами, брезент неприємно лопотів об жердини. — Де ваша якірна мотузка? — запитав Калеб. Сем подав йому вільний кінець. Другим кінцем вона була прив’язана до жердин угорі. Тоді Калеб вбив у землю високу тичку й обмотав навколо неї якірну мотузку. Всі вийшли і глибше позабивали кілочки навколо тіпі. Тепер плем’я не боялось негоди. 
Калебу було самотньо у власній хатині. Сіріанна із Діком геть забули, що зобов’язані годувати його. Старий мав потребу у спілкуванні з людьми, тому він не вагаючись залишався на ніч у тіпі, коли хлопці просили його про те. От і цієї ночі Калеб з Турком зручно влаштувалися в тіпі, а надворі була сильна злива. — Гаю, не чіпай брезент, бо затікатиме всередину, — зауважив Калеб. — Та ну? Я ж нічого такого не роблю! — вперто відповів Гай, і став знову плескати по брезенту. — Гаразд, можеш мокнути. І вже за кілька хвилин там, де він плескав по брезенту, цівкою почала стікати вода, тоді як весь брезент не пропускав і краплини. Це явище відомо кожному, хто пересиджував дощ у наметі.. Дим, що збирався вгорі, поступово спускаючись вниз почав виїдати очі. — Яне, підніми трохи покришку з підвітряного боку, — сказав Калеб. — Зараз я зроблю вам перегородку. Калеб напнув шматок брезенту між трьома палицями — й у тіпі з’явився душник. Тепер вітер не дув їм у спини, а здіймався над головами. Одразу ж зник дим у тіпі, та й краплі дощу, що потрапляли крізь димовий отвір, більше не турбували. 
— На таких перегородках індіанці зображають подвиги. — Ось і маєш роботу, Маленький Бобре! — вигукнув Сем. — Маєш намалювати всі наші подвиги на перегородці, а зовні, за індіанським звичаєм, зобразиш усі наші тотеми! — Я вважаю, що містера Кларка слід прийняти в наше плем’я — будете нашим шаманом? Калеб лише посміхнувся у відповідь. Очевидно, то був знак згоди. — Тоді я намалюю чотири тотеми, — сказав Ян. Він накопав жовтої глини, набрав із дна загати сірої глини, яка, висихаючи, робилась білою; після цього розжарив на вогні жовту глину і отримав ще й червону. За чорну глину йому була зола. Кожну глину він розтер з єнотовим жиром та сосновою живицею. 
Ян без проблем дістав би значно яскравіші олійні фарби, та він принципово не робив набіг на блідолицих — бо мав зобразити справжні індіанські тотеми! — Калебе, щось ти давно нам не розповідав про індіанців, — пропищав Гай. — Особливо я полюбляю слухати про їхні сміливі вчинки, — додав він, намагаючись розвинути улюблену тему. — Пригадую, як бабак, скрегочучи зубами, пер на мене. Уявляю, якби на моєму місці був хтось інший — з переляку він напевне… — Припини! — гримнув на нього Сем. Калеб мовчки попихкував люлькою. Дощ барабанив надворі по тіпі, брезент од відру ходив ходором. Запанувала тиша. Раптом голосно й чітко пролунало моторошне «скррр!» Всі здригнулись од несподіванки. Якби Калеба не було в тіпі, то хлопці напевне перелякалися б не на жарт. — Це… це банші, — прошепотів Сем. У Калеба в очах спалахнули хитрі вогники. — Що воно так кричить? — запитав Ян. Калеб нічого не відповів і кинув погляд на Турка. Собака спокійно простягнувсь біля вогню, а коли цей крик пролунав знову, то лише підвів голову, байдуже глянув на господаря, і сховав носа в лапах. — А Турку байдужки. — Собаки не чують банші, — зауважив Сем, — не бачать вони й привидів. Так казала бабуся Невіль. Поведінка собаки нагнала ще більше страху. — Ти найхоробріший серед нас, Яструбине Око, — прорік Дятел. — Іди і поціль у банші з лука! А я дам тобі свою найкращу стрілу. Якщо тобі вдасться підстрелити банші, ми урочисто присудимо тобі гранд ку. Ну ж бо, збирайся. Ми ж усі чули, що тобі подобаються сміливі вчинки. — З бовдурами не розмовляю, — відрізав Яструбине Око. — Калебе, розкажи нам про індіанців. — Хоробрість — головна чеснота індіанців, — сказав Шаман і хитро підморгнув. Всі, крім Гая, розсміялись, але досить стримано, бо ніхто не прагнув доводити цього вечора свою хоробрість. 
— Все, я вже сплю! — відрізав Яструбине Око. — Добраніч, тільки ти лягаєш під риштаком, — кинув Дятел, не забувши про Гаєву впертість, з якою він плескав по брезенту. — Та ляжу, ляжу, — вигукнув Яструбине Око, який ладен був лягти де завгодно, аби не доводити своєї хоробрості. Невдовзі ліг і Ян. Сем же, який за прикладом Калеба навчився курити люльку, мовчки попихкував разом зі старим. Та щойно пролунало гучне Гаєве хропіння і Ян став рівно дихати уві сні, Сем, наважився на відверту розмову: — Послухайте, Калебе, я не збираюсь захищати свого батька, але я його добре знаю. Він непогана людина. Він чесний і беззлобний, і добрі справи робить так, щоб ніхто цього не знав. І ніколи не вихваляється… Ну, а як вже поб’є з ким горшки, то про це знає увесь світ. Він погано думає про вас, а ви про нього. То давайте розберемось у цій справі! Сем завжди був розважливим. І зараз він говорив як дорослий, а не п’ятнадцятирічний підліток. Калеб лише нерозбірливо щось буркнув, не виймаючи люльки з рота. Сем тим часом продовжив: — Якщо ви розповісте мені геть усе про тодішні події, можливо, нам з мамою вдасться угамувати тата. Сем дуже вчасно згадав про матір. Калеб знав її ще зовсім юною, вона й тоді була добра і мала щире серце. Зараз вона не втратила своєї лагідної вдачі. Вона в усьому слухалась свого чоловіка, за винятком тих випадків, коли бачила несправедливість — тоді місіс Рафтен ніщо не могло стримати. Вона завжди вірила у порядність Калеба, навіть після його сварки з Рафтеном, і ніколи не приховувала це. — Та що там розповідати, — скрушно похитав головою Калеб. — Ми мінялися кіньми. Він обдурив мене, а потім тиснув на мене, щоб я якнайшвидше віддав борг. Я змушений був віддати йому свій овес по шістдесят центів, а він при мені перепродав його по сімдесят п’ять. Виникла сварка. Я зопалу вигукнув, що помщусь йому. Того дня я рано пішов з Дауні. У нього в кишені лежало триста доларів моїх грошей — усі мої статки! То було все, що я мав. Він не встиг покласти гроші в банк і поїхав з ними додому. В нього стріляли, а вранці на місці злочину знайшли мій кисет та кілька листів, адресованих мені. Мене звинуватили у злочині, а я і гадки не мав про це. Ще і з револьвером трапилась халепа. За тиждень до цього хтось украв його… і листи. Я певен, що їх підкинули, щоби мене підставити. Револьвер, кисет, листи — неспростовні докази! Тоді твій батько в запалі нацькував на мене Діка Пога. Я втратив ферму. Ось і вся історія. Сем після певних роздумів промовив: — Відчуваю татків характер, він і справді здатен провернути справу з боргами, кіньми й вівсом. А от Дік Пог — не його рук справа. Тато не настільки підлий. — Це твоя думка, я ж маю свою. Сем мовчав. Коли він хотів погладити Турка, той глухо загарчав. Калеб подивився на нього й додав: — Пог розносить повсюди плітки, ніби Турок душить овець. Люди вірять у цю маячню, а я зроду не бачив, щоб собака душив овець. Коли навіть таке припустити, то були б принаймні якісь сліди. Більше того, турок сидить зі мною ввечері вдома, а вівці все кудись щезають. — Тоді чий то собака таке коїть? — Не думаю, що це собака. Я сам не бачив розтерзаних овець, але люди кажуть, що завжди лишається недоїденою певна частина туші — це більше схоже на повадку лисиці або ж рисі. Калеб підкинув у багаття сушняку і ліг спати. Надворі лило як із відра, й вітер так і поривався зірвати брезент із тіпі. Це був «час банші». Зо три рази чулись розпачливі зойки, від яких серце в п’яти падало. Ян вів щоденник, в якому кожен день зазначав найголовнішу подію дня. Тут був записаний «день оленя», «день скунсихи й кішки», «день синьої чаплі», а ця ніч була відзначена як «ніч моторошних зойків банші». 
Калеб встав ще досвіту. Коли хлопці розплющили очі, сніданок вже був готовий. Старий мисливець, подрібнивши м’ясо єнота, приготував «паштет індіанських прерій». До складу цієї лагоминки ввійшла шинка, картопля, хліб, цибуля та різні лугові приправи. І вже коли індіанці посьорбували запашну каву, нічні страхи геть вивітрилися із голів. Уже не дощило, але поривчастий вітер ганяв по небу низькі сиві хмари. Ян марно намагався знайти нові сліди — якщо якась звірина і ходила по «грязьовому альбому» в таку негоду, їх змило дощем. Протягом усього дня «індіанці» безвилазно сиділи на бівуаку, виготовляючи стріли та розмальовуючи тіпі. Калеб залишився ще на одну ніч у таборі. Серед ночі закричала банші, але і цього разу Турок наче й не чув його. За півгодини знадвору долинув інший, ледь чутний муркіт. Хлопці не надали йому ніякого значення, але Турок враз підхопився, настовбурчив шерсть, а потім сердито загарчав, поліз під двері й з голосним гавкотом чкурнув у ліс. — Він переслідує звіра, — сказав Калеб. — Чуєте? — загнав на дерево, — додав він трохи перегодом, коли Турок здійняв пронизливий гавкіт. — От молодець, Турок! Загнав на дерево банші! — вигукнув Ян і кинувся в темряву. Всі побігли за ним. Турок з гавкотом шкріб лапами стовбур крислатого бука. Скільки Мисливці марно намагалися розгледіти, хто причаївся на дереві. Індіанці ні з чим повернулись на бівуак. Вранці Ян знайшов сліди звичайної кішки. Мабуть, то була їхня знайома кішка — ось вам і банші, яка сполошила собаку серед ночі. Вітер був такий сильний, що нахиляв навіть крони великих дерев. Раптом Ян почув протяжне виття, від якого вночі волосся у всіх ставало дибки. Вдень це виття не видавалось таким моторошним. Ян звів голову і побачив, як дві товсті перехрещені гілки терлись одна об одну. Ось вам і моторошні завивання банші, які перелякали всіх, окрім Турка. Псам невідомі забобони, і Турок не звертав уваги на звичайнісіньке тертя гілляк на вітрі. А от навіть дуже тихе муркотіння кішки змусило Турка зірватись серед ночі надвір. Лише Гай не повірив про гілляки. Він стверджував, що то ведмеді ходять уночі. Пізно вночі Гай розбудив обох вождів. — Семе, Яне! Прокидайтесь! Біля тіпі ходить величезний ведмідь. Ідіть і переконайтесь, що це він, а не якісь там гілки. І справді надворі чулись якісь дивні звуки. — Здається, Семе, там і справді щось є. Ет, шкода, що Калеб сьогодні ночує вдома! Й собаки немає… Хлопці обережно прочинили двері й виглянули надвір. У нічній пітьмі вони розгледіли обриси великого чорного звіра, який з голосним чваканням та рохканням підбирав недоїдки, закопані на їхньому смітнику. Всі сумніви розвіялись. Гай почувався героєм, і тільки страх перед монстром змушував його прикусити язика. — Що ж нам діяти? — Якщо вистрілити з лука, то можна лише розлютити ведмедя. Всі не на жарт сполошилися. — Ех, шкода, що в нас немає рушниці! — Послухай, Семе, давай приготуємо тупі стріли на той випадок, якщо ведмедю здумається навідатись до тіпі, а ти, Гіл…, тьху, Яструбине Око, роздуй вогонь. Вони взялися за стріли, а Гай тремтів од жаху. Він нервово тупцяв на місці й благав їх не стріляти. — Не треба дратувати тварину… Зжальтеся над ведмедем. Сем і Ян мовчки стояли з луками та стрілами напоготові. Гай марно намагався роздмухати вогонь, а ведмідь тим часом з шумним рохканням і чваканням наближався до тіпі. — Давай вистрілимо, поки він нас не учув. Почувши ці слова, Гай одразу ж покинув багаття і як кішка видерся на жердину, що слугувала в тіпі для підвішування казанка. Сем та Ян уже натягували луки, як Гай зайшовся плачем: — Ой, не робіть цього, бо він зараз усіх нас поїсть! А ведмідь наближався. Приготувавши на всякий випадок «томагавки», хлопці вистрілили. «Ведмідь» крутнувся на місці й кинувся тікати з голосним вереском. Вже не лишалось жодного сумніву — на бівуак завітала свиня. То була роха містера Бернса. Гай знову не зачинив хвіртку, от вона і прийшла на бівуак. Гай миттю зіскочив униз і разом із друзями зайшовся голосним сміхом. — А кому я казав, що не треба стріляти! Я передчував, що то наша стара роха, тож я навіть подумати не міг, що ви можете її вбити. — Еге ж, і на жердину ти за секунду видерся, щоб роздивитися її як слід. — Зовсім ні, я хотів показати свою сміливість. А на ранок Ян розкрив ще одну таємницю. Він подивився на слід, залишений на землі Бернсовою свинею, звірив його зі слідом, перемальованим у щоденник, і нарешті переконався, що на бівуаку справді олені не водяться. Чому ж Калеб і Рафтен не змогли визначити, кому належали сліди? Бо вони давно не бачили оленів, а ще ця роха мала якісь дивні ратиці, достоту як оленячі копита! XXIV. Яструбине Око вимагає ще один гранд ку
Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |