У Матенадарані — музеї рукописів Вірменії — зберігається величезний ста- 6 страница

2.5.2. Виробництво порцелянового начиння

Писемність (ієрогліфи} у Стародавньо­му Китаї було створено рано. Ієрогліфи відображали особливості китайської мови, де немає слова в нашому розумінні: китайська мова складається з численних окремих «коренів», з комбінації яких зиникає те чи інше нове поняття. Ієроглі­фів тут тисячі, і знають усі лише вчені.. У найдавніший період для письма вико­ристовували панцирі черепах та кістки тварин. Перші малюнки виглядали не­звично — складалися з багатьох рисочок. У давніх переказах говориться, що легендарний винахідник цих малюнків, імператорський чиновник Цан Чі ство­рив Їх, взявши за зразок сліди пташиних лапок.

усі винаходи давньокитайської культури дійшли до нас завдяки записам, зробленим в період Хань.

2.5.5. Література та мистецтво. Великого розвитку набула в стародавньо­му Китаї література. Ще у період Хань створюються перші словники. З'явля­ються масштабні за обсягом твори історичної прози. Сим Цянь пише «Історичні записи» («Шицзи») — 130-томну історію Китаю від міфічного предка Хуанді до свого часу, у якій яскраво змальовано побут та звичаї стародавніх китайців.

Рання проза представлена збіркою філософських творів «Чжуанцзи» (III ст. до н.е.), куди входять притчі та байки, в яких осміяно глупоту, жадібність та інші пороки.

Паралельно з розвитком релігійних та філософських жанрів створюються поетичні та прозаїчні художньо-літературні форми. Наивідоміший твір — «Книга

пісень» («Ши цзін») — зібрання ліричних, історичних та інших народних пісень, написаних з XII по VI ст. до н.е., у яких викладено думки та почуття людини Стародавнього Китаю, що страждає, сподівається й долає життєві пере­шкоди. Пісні розповідають про горе покинутої чоловіком дружини, передають скарги землероба, якого війна віді­рвала від поля; чимало з них присвячено громадянським темам, спрямовано проти тих, хто «подає погані поради цареві», які зароджуються «у неправді та злі»,

В образотворчому мистецтві Стародавнього Китаю найсвоєріднішим було бронзове лиття. Вже в сиву давни­ну для жертвопринесень виплавляли бронзові посудини зі складним орнаментом. Поширеними мотивами орнамен­ту стають птах і дракон, що втілюють небо й воду, цикада, яка віщує добрий врожай, бик та баран, які є символами благополуччя. Іноді звірі набувають збірного вигляду, уза­гальнюючи риси найважливіших тварин-покровителів — тигра, барана, дракона, які нібито слугували для магічного захисту від зла. Тому звірів на виробах зображали, з колю­чими зубами та гострими плавниками. Однак поступово стиль бронзових посудин, які втрачають свій магічний смисл, змінюється. Їхні форми спрощуються, стають більш обтіч­ними (рис. 2.5.3), скульптурний орнамент замінюється тонкого інкрустацією коштовним камінням та металами.

2.5.3- Начиння з бронзи

Окрім бронзових посудин, з'являються й інші ритуальні та побутові пред­мети: бронзові дзеркала, інкрустовані зі зворотного боку сріблом та золотом, прикрашені розписом музичні інструменти, оздоблені художньо побутові речі з різного дерева та каменю.

Для живопису, який виокремився на той час у самостійний вид мистецтва (про це свідчить знайдена в похованні поблизу міста Чаиша картина), використо­вується туш та шовкова тканина. На згаданій картині зображена жінка з драко­ном та феніксом. Ймовірно, ці чарівні істоти символізували вічне життя людини.

Архітектура Стародавнього Китаю поєднує монументальні та скромні фо­рми. Більшість будівель були з дерева й до нашого часу не дійшли. Проте в період Хань для захисту імперії від нападів ворогів починається будівництво Великої Китайської стіни, цю стала найвеличнішою спорудою Стародавнього Китаю. Довжина її — більше 5000 кілометрів, ширина — понад п'ять метрів, а висота сягає семи-восьми метрів. На будівництво Китайської стіни примусово зганяли воїнів, землеробів, перетворених на рабів, і навіть жінок, які повинні були готувати їжу. Будівництво здійснювалось найжорстокішими методами. Багато легенд і пісень збереглося про це. Одна з них — «Плач Мен Цзян-нюй біля Великої стіни». Селянка Мен Цзян-нюй, яка десять років чекала чоловіка, виру­шає до стіни на розшуки, але не знаходить його. Її плач потряс стіну, обвалилася глиба, де виявився труп живцем замурованого чоловіка.

Найважливіше місце в образотворчому мистецтві періоду Хань посідає на­стінний рельєф та живопис (ілюстрації міфів та історичних легенд), якими оформлюють поховання.

Свій вираз у мистецтві знаходить похоронний культ — споруджуються по­хоронні склепи знаті. Багатих людей ховали в підземних спорудах, до яких вела так звана «Алея духів» — охоронців могил, що була обрамлена скульптурами звірів та кам'яними пілонами (вежами, які прикрашали вхід до архітектурного комплексу). Часто споруджувались також і наземні святилища — цитати. Та­ким чином, похоронний культ об'єднував архітектуру, скульптуру, живопис. У похованнях знайдено також чимало розписних глиняних моделей садиб, бу­динків та веж, дзеркала, бронзовий та глиняний посуд, глиняні фігурки танцю­ристок, музикантів, прислуги. Але чільна роль належить рельєфам, що вирізьб­лювалися по цеглі та каменю й заповнювали гробниці до стелі; З'являються паростки портретного живопису, а розкопки могили Цинь Шихуанді (де було знайдено «глиняне військо» імператора, що складалося із трьох тисяч воїнів, виконаних в натуральний розмір) дають змогу говорити про появу портретної скульптури.

Під музикою стародавні китайці розуміли дещо інше, ніж сьогодні ми, а саме — ритуальний танок під акомпанемент музичних інструментів. Кожна нота, кожен музичний ритм, найменший жест танцюриста щось символізували. Китайська гама, на відміну від нашої, будується на п'яти нотах. Поряд із класич­ною існувала тут і розважальна музика, причому в різні періоди перемагала то одна, то інша. За часів імператора У Ді було створено «Музичне бюро», яке мало розробити стиль музики, призначений для світських розваг. Чиновники збирали народні пісні, переробляли у тогочасні модні пісеньки. Але у VII ст. до н.е. конфуціанці домоглися ліквідації цього інституту, який, на їхню думку, розбещу­вав народ, і таким чином класична музика отримала перемогу.

Доволі різноманітними були музичні інструменти китайців — гуслі, лютні, кам'яні та шкіряні барабани, металеві дзвони, гонги, дерев'яні цимбали, глиняні окарини та ін,

Стародавній Китай заклав основи своєрідної культури, яка визначила націо­нальний характер китайця, сформувала глибоке почуття природи, зорієнтувала на поглиблене вивчення її законів. Водночас створюється світ людини, який ґрун­тується на суворій ієрархії та виконанні численних ритуалів («китайські церемо­нії»). Успадковану від первісних часів жорстокість, на якій трималися влада й судочинство, намагалися гуманізувати мудреці на зразок Конфуція, з яким дехто повязує становлення гуманізму й «ренесансної свідомості» взагалі. Допит­ливість і працелюбність китайського народу спричинилася до низки важливих і оригінальних винаходів, без яких сьогодні не може обійтися людство.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Які міфи давньокитайської релігії вам запам'яталися? Які сюжети в них нагадують сюжети інших давньосхідних міфологій?

2. Як трансформувався світогляд стародавніх китайців у філософських системах Конфуція та Лаоцзи?

3. Що дозволяє нам характеризувати владу китайського імператора як тиранію? Що вам відомо про законодавство Стародавнього Китаю та його методи

4. Які науково-технічні досягнення стародавніх китайців мають світове значення? Яку роль посідали наука та освіта у житті давньокитайсько­го суспільства?

5. У чому полягають особливості давньокитайської літературної творчо­сті? Назвіть найвизначніші літературні пам'ятки.

6. Охарактеризуйте архітектуру, скульптуру, живопис та музичне мистец­тво Стародавнього Китаю.

2.6. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

2.6.1. Витоки культури Стародавньої Греції. Культура Греції виникла

на ґрунті крито-мікенської культури, створеної корінними жителями Середзем­номор'я, яку греки зруйнували після завоювання цієї місцевості (пам'ять про ті війни збереглася в поемі Гомера «Іліада»), Але греки створили власну культуру з урахуванням досягнень крито-мікенців.

Культура Греції пройшла стадії архаїки, класики та еллінізму.

Архаїка (VII—VI ст. до н.е.) характеризується занепадом родової аристо­кратії та піднесенням ролі міста (поліса) з його торговельно-ремісничим життям;

економічно-політичні контакти зі Сходом визначили вплив релігії, філософії, мону­ментального мистецтва і подальший пошук власного, грецького образу світу.

Класика (У—ІУ ст. до н.е.) — період, коли греки закладають основи, незалежні від релігії, філософії, наук, літератури й мистецтва. У художніх пам'ятках цієї пори спостерігається пондерація — пошук стильової гармонії між архітек­турою, живописом та іншими мистецтвами.

Цей період завершується завоюванням Греції Александром Македонським і змінюється епохою еллінізму (334 до н.е. ~ ЗО н.е.), тобто поширенням грецької культури у світовому масштабі: завойовник світу Александр був палким шанувальником усього грецького.

2.6.2. Давньогрецька релігія. Без характеристики релігійних уявлень дав­ніх греків важко зрозуміти античну культуру. Спочатку в них існувала народна релігія й міфи про богів, демонів та напівбогів (героїв). Вони мають багато спільного з уявленнями інших давніх індоєвропейців, але подекуди на них по­значився східний вплив.

Світ створено було, за давньогрецькими уявленнями, з первісного Хаосу;

існувала й версія походження всього зі срібного яйця. Архаїчна Греція вшано­вувала богів не менш страхітливих і звіроподібних, ніж Схід. Початком всього вважали Гею-землю, яка народилася з Хаосу разом з Еросом, силою любові, Мороком та Ніччю, що народили Світло і День. Гея породила Урана, Бога Неба, який став її чоловіком, а від них пішло все суще. Але народжених Геєю сторуких титанів Уран не випускав з її надр, лише наймолодший їх син Кронос (Час) оскопив батька і забрав у нього владу. Кронос позжирав своїх дітей, і лише Зевс, потай врятований матір'ю, примусив його виригати їх назад, коли виріс. Вірили стародавні греки і в існування жахливої безодні під землею — Тартар, де панує вічна пітьма. Вірили і в існування кентаврів та змієлюдей, у тритулубну Гекату — богиню чаклунства, володарку всіх страховиськ і при-

мар тощо. Тривалий час практикувалися у давніх греків і людські жертвопри­ношення.

Очевидно, пережиті самими стародавніми греками надзвичайні катаклізми (на зразок вибуху вулкану Санторін, який зруйнував найдавнішу крито-мікенську цивілізацію, і породили міф про Атлантиду), а відомості, запозичені від сусідніх народів (перекази про всесвітній потоп, від якого врятувалися лише Девкаліон і Пірра), стимулювали вшанування божеств природи як гріз­них і невблаганних. Таким є козлоногий, страховидний Пан, божество приро­ди, яке насилає на людей невимовний жах.

Починаючи з Гомера, народні міфи переспівують поети. Вони підносять роль богів «молодшої генерації», дітей Кроноса. Поети змальовують богів люди­ноподібними і щедрими, проте наділяють Їх негативними людськими рисами, чим релігійні мислителі — від Піфагора до Платона — були незадоволені. У поемах Гомера боги зображені такими, як реальні люди: вони радіють» суму­ють, сердяться, заздрять, ревнують; їх можна улестити, підкупити їх прихиль­ність жертвою і т.д.

Та як би там не було, олімпійська релігія (поети «поселили» богів на гору Олімп, увінчану увесь рік сніговою шапкою) принципово відмінна від архаїч­ної. Тут людина й справді стає «мірою всіх речей».

Верховним божеством олімпійського пантеону вважали Зевса — бога гро­му, й блискавки, володаря стихій. Дружиною Зевса була красуня Гера — по­кровителька шлюбу. усього ж головних божеств оуло 12. Окрім Зевса та Гери, особливо могутніми вважали греки братів Зевса: Посейдона — володаря морів та Аїда — володаря підземного царства. Шанували і сестер Зевса: Гестію — боги­ню домашнього вогнища і Деметру — богиню плодючості та землеробства (рис. 2.6.1).

Серед олімпійських богів були також діти Зевса: Афіна — богиня мудрос­ті, Аполлон — покровитель мистецтв, Артеміда — богиня Місяця, рослинного й тваринного світу, Арес — бог війни, Гермес — бог та покровитель купців, мандрівників, Гефест — бог вогню та ковальської справи.

Окрім олімпійських богів, вшановували «менші» божества, які народилися в атмосфері поклоніння природі. В уяві греків кожний куточок землі, моря, неба, підземного світу мав своїх богів і богинь. У деревах жили дріади, в став­ках та озерах —- наяди, в горах та лісах — ореади і т.п., яких нагадують сьогодні наші русалки і мавки.

Стародавній епос з його інтерпретацією міфології мав великий вплив на весь подальший розвиток грецької культури. Його теми та сюжети розроблялися у філософії та теології, інспірували політичні ідеї, впліталися у юридичну ритори­ку, інтерпретувалися у драмі та ліриці, втілювалися у скульптурі та живописі.

В елліністичний період спостерігається явище синкретизму — поєднання певних моментів релігій Греції та Сходу. Типовим, наприклад, є культ греко-східного бога родючості Серапіса, який поєднав у собі риси єгипетських богів Апіса й Осіріса та грецьких Зевса, Посейдона, Аїда.

2.6.1. Грецькі боги:

Посейдон, Зевс, Аїд, Пан, Афіна, Аполлон, Артеміда, Асклепій

2.6.3. Політика-правова культура Греції. Архаїчний період — час ве­ликих змін у всіх сферах життя Стародавньої Греції. Формується грецьке рабовлас­ницьке суспільство та поліс — місто-держава, що складалося власне з міста та прилеглої сільської місцевості («полі» з грец. «багато»). Для поліса були характерні народні зібрання, в яких мали право брати участь усі громадяни-чоловіки.

Давні греки сформували чи не всі політичні моделі, відомі в історії: монар­хію (самодержавна влада), тиранію (зловживання посадової особи своєю владою), демокрапїію (владу народу), олігархію (владу багатої й впливової верхівки суспільства), охлократію (владу черні) тощо,

Демократичний устрій забезпечив культурний розквіт Афін, а олігархічний — завів у глухий кут Спарту. Зокрема, уславлені були закони Солона — афінського діяча, який встановив справедливість у володінні землею, відмінив рабство за борги та привілеї знаті, заохочував розвиток торгівлі та ремесел. Щоправда,

й грецька демократія не була бездоганна: лише корінні афіняни користувалися всіла правами; раби та жінки були безправними. На совісті афінської демокра­тії — страта великого мислителя Сократа. У Афінах існували і вкрай жорстокі закони правителя Дракона: будь-яке зазіхання на власність каралося смертю.

Деякі держави Еллади постійно воювали між собою. Однак спілкування греків з іншими народами (торгівля, війни тощо) примушує їх усвідомити єдність грецького світу: народжуються поняття «елліни» та «Еллада» (греки та Греція). В місцевості Олімпія що чотири роки проводили Олімпійські ігри. На них з’їжджалися спортсмени з різних куточків Греції, в цей час припинялися воєнні дії між державами.

усі інші народи греки вважали недостойними і називали Їх зневажливо варварами (тобто бороданями).

Поступово в давньогрецькому суспільстві формується юридичний світогляд⁴⁵, У творах філософа Арістотеля (IV ст. до н.е.) було висунуто ідею, що будь-який державний устрій мусить базуватися на праві, системі законів, яка покликана забезпечити справедливість. Звичайно, у різних полісах існували різні системи права. В стародавні часи суд вершили царі-вожді племен. В класичну ж епоху, наприклад, у прогресивних Афінах, виникає справжній суд, де звинувачений

мусив довести свою невинність в аполот — промові на захист самого себе.

«В житті давнього грека суд мав велике значення, але він відрізнявся від сучасного. Інституту прокурорів не існувало, позивачем міг бути будь-хто. Зви­нувачений захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинності, скільки зворушити, привернути їхні симпатії на свій бік. З цією метою застосовували найрізноманітніші <„..> прийоми. Якщо звинувачений мав велику сім'ю, він приводив своїх дітей, які благали суддів змилуватися над їхнім батьком. Якщо він був воїном — оголював груди, показуючи рубці від ран, отриманих у боях за вітчизну».

Суддям встановили високу плату, аби вони були незалежними. Щоправда, не слід ідеалізувати й афінський суд: в одній з комедій Арістофана зображено старих людей, які сидять на сходинках суду, чекаючи, коли їх запросять за лжесвідків... Та й спосіб доведення звинуваченим своєї правоти самотужки аж ніяк не є гарантією справедливості судового рішення. Проте загалом грецька (афінська) думка висунула саму ідею суду, а великий грецький філософ Арістотель визнавав священним право людини захищатися від звинувачень.

2.6.4. Наука- і освіта. Греки, після спроби створити власне письмо, запо­зичили наприкінці гомерівської епохи писемність фінікійців як/більш доскона­лу⁴⁸. Писали вони на різних матеріалах: папірусі, глиняних черепках, навоілених табличках, по яких букви видряпували металевим стилем (звідси й вислови «легкий стиль» та «важкий стиль» — перший свідчить про грамотність автора, а другий.— про його недорікуватість).

У грецьких школах навчалися з семи років; знатні юна­ки продовжували вчитися до 18 років у гімназіях (рис. 2.6.2). Вивчали тут літературу (напам'ять Гомера та інших поетів), риторику (красномовство) та граматику, малювання, танці та музику. Греки прагнули до ідеалу, який визначали сло­вом калокагаяіія — поєднання добра, правди і краси, і можна сказати, що цей ідеал диктував їхню педагогіку. Особливе місце тут.посідала фізична культура. Всі народи цінували здоров'я, загартування, красиве тіло. Але лише в Стародав­ній Греції, особливо в епоху класики, надзвичайної популяр­ності набули регулярні заняття фізичними вправами, спор­тивні змагання, культ тілесної досконалості. Вперше було усвідомлено естетику фізичного буття. Греція,стала батьків­щиною згаданих вже олімпіад — загальнонародних спортив­них змагань біля підніжжя гори Олімп. Юнаки змагалися оголеними, а тому жінкам вхід сюди був суворо забороне­ний. В окремому приміщенні відбувалися також музичні та поетичні змагання. Переможця нагороджували вінком із вічнозеленого лавра, а на батьківщині йому споруджували статую, що втілювала і його фізичну досконалість, і його потяг до перемоги, і патріотичну відданість своєму полісу. Переможець олімпійських ігор приносив славу не лише своєму родові, але й своєму місту. Саме тому рідне місто зустрічало переможця урочисто; для в'їзду його колісниці ламали частину міської стіни, розширюючи дорогу; йому дарува­ли гроші, звільняли від податків і т. ін.

2.6.2. Учень давньогрецької школи

Наприкінці VII — на початку VI ст. до н.е. у Греції зароджується вільна від міфологізму філософія, яка поклала початок розвитку всіх філософських течій майбутнього.

Натурфілософи (Фалес, Геракліт, Демокріт) прагнули відійти від міфу про матір-Гею й шукали іншої першооснови речей (вогонь, воду, повітря, алейрон-атом, з якого складається будь-яка матерія тощо). Згодом філософи Греції вирішили, що джерело буття слід шукати поза матерією: Піфагор та піфагорійці такою основою вважали числа та дух музики; Сократ і Платон поставили питання про аксіологію (цінності) філософії.

С о к р а т а понад усе займало моральне виховання громадян, а філосо­фія повинна була допомагати цьому, оскільки правильні та доброчесні вчинки можливі тоді, коли є правильні знання. На відміну від байдужих до істини софістів, Сократ називав «демоном» той внутрішній голос, який забороняв йому чинити зло. І це було незвичним для його сучасників, які були перекона­ні; якщо й боги чинять добро й зло за настроєм, то чого ж вимагати від людей ( Сократа стратили за сумнів в існуванні олімпійських богів і «введення нових богів».

П л а т о н у належить висока концепція «неіснуючого» матеріально, проте відчутного світу ідей, звідки в матерію переходять душа і життя; він поєднав духовні праобрази всього існуючого, недосконалими відображеннями яких є реальні речі. Водночас Платон висунув і досить чітке вчення про ідеальну державу (яка, втім, дуже нагадувала у нього тоталітарну Спарту): тут все трима­ється на рабській праці, а вільні вчаться та займаються спортом до 50-ти років, потім починають керувати суспільством. Цікаво, що в цій державі немає місця поетові, його слід уквітчати й вигнати за межі ідеального міста, бо він про все має власну думку... Не любив великий мислитель і мистецтва взагалі, бо вважав його лише копією недосконалих речей (виняток робив лише для воєнних маршів).

Арістотель створив фундаментальні дослідження про живу природу, світ метафізики (те, що «за» фізичним світом), літературу, вчення про держа­ву та розглянув велику кількість математичних, політичних та педагогічних проблем. Арістотель ввів наукову термінологію, що не втратила свого значення й сьогодні, був засновником навчального закладу в Лікгі (передмістя Афін), звідки походить сучасне «ліцей». Він був наставником Александра Македон­ського. Філософія Арістотеля, на відміну від вчення Платона, орієнтована на вивчення реального світу у всій його повності.

Центром уваги філософії, як і загалом культури класичної Греції, стає лю­дина. Широкої популярності набула теза філософа Протагора, сучасника Сократа та Платона: «Людина є мірилом всіх речей».

Поряд з філософією розвивається в Греції медицина. Близько 460—377 рр, і,о н. е. тут жив Гіппократ — найвідоміший лікар античного світу, один із іасновників медицини, автор засад лікарської етики. Клятву боротися за здоров'я хворого, створену ним, і досі дають майбутні медики. Лікував він здебільшого травами, яких знав понад 200. Гіппократ вводить поняття чотирьох типів людського темпераменту — сангвінічний, холеричний, флегматичний та мелан-холічний, створює вчення про основні типи тілобудови, а поданий ним клінічний опис багатьох хвороб вже понад дві тисячі років вважається зразковим.

Грекам були відомі математичні знання Єгипту та ВавилонЇі, які вони розвинули у струнку систему математики як розгалуженої науки (Піфагор, Евклід, Архімед та ін.).

«Батьком історії» вважають грека Геродота, який, задумавши описати істо­рію війн греків з персами, об'їздив усе Середземномор'я, побував на берегах

Чорного моря, старанно записуючи все, що почув від людей. Зокрема чи не перші відомості про наш край належать йому: здається, що ті, кого він називав

«скіфами-землеробами», і є насправді слов'яни V ст. до н.е., що, як він зазначає, дивувалися, як чуду, своїй мові.

Греки створили основи сучасної філологи'; зокрема, Арістотелеві належить поділ поезії на епос, лірику та. драму (оповідь про персонажів, самовираз автора та дії персонажів на сцені «без автора»), В елліністичній Александрії працював вчений Філон, який, розмірковуючи над проблемою співвідношення різних мов, довів, що буквального перекладу не може бути і що слід вживати екзегетичний підхід (тлумачити й текст, і символіку підтексту).

2.6.5. Художній геній Стародавньої Греції. Мистецтво в Стародавній Греції вперше в історії людства звільнилося з-під влади ідеології, зокрема античної релігії, і стало врешті виходити зі суто естетичних позицій. Про це свідчить розвиток образотворчого мистецтва. Починалося воно, як і у всіх інших народів, з найпримітивніших рішень; так, Зевсові на його «батьківщині», о. Крит, спочатку поклонялися у вигляді каменя, оповитого полотном (ілюстрація до міфа, в якому замість новонародженого Зевса мати підсовує Кроносу камінь, загорнутий в пелюшки). Потім каменеві почали надавати примітивної подоби людини. Таким був «старт» грецького мистецтва, яке з часом породило світові зразки неперевершено!' майстерності.

Гомерівський період представлений головним чином керамікою з геомет­ричним орнаментом (спочатку тут переважали концентричні кола та лінії, по­тім —мотиви з примітивним зображенням людей та тварин). Це розписні вази та статуетки.

Орнаменти розписів цієї пори — це комбінації геометричних фігур: трикут­ників, зиґзаґів, кіл. Але вже наприкінці IX ст. до н.е. на вазах, окрім геометричного орнаменту, зображують ще й тварин і людей, Звичайно, ці розписи не були споча­тку реалістичними. Зображення людини складають зі звичних геометричних фігур:

голова — у вигляді кола, корпус — у вигляді трикутника, руки — тонкі палички.

Наприкінці VIII ст. до н.е. з'являються вже більш точні зображення люди­ни та тварини. Фігуру малюють більш округлою, позначаючи не лише ніс, але й підборіддя, око (обличчя завжди в профіль), зачіску та одяг. Так в мистецтві Х~ VIII ст. до н.е. починає уверджуватися головна тема античної культури — людина.

У період архаїки (близько 800—500 рр. до н. е.) роз­квітає вазопис чорнофігурного стилю — зображення нано­сять чорним лаком (контури для чіткості продряпують ще й голкою) на червонуватому тлі посудини (рис. 2.6.3). Судя­чи з поем Гомера, греки в цей період навіть не розрізняли деяких кольорів: у поета згадано червоний, чорний та білий, однак колі? моря визначено як колір вина. Сюжетами вазо­пису стають античні міфи та оповідання, наприкінці пері­оду архаїки — теми, взяті з реального життя.

2.6.3. Зразок чорнофігурного вазопису

З найбільшою силою своєрідність грецького мистецтва цього часу виразилася в архітектурі. Архітектура Греції — це, насамперед, храми. Будували храми у мальовничому місці — на горі, серед дерев тощо; були вони, на відміну від східних святилищ, невеликими, дуже пропорційними. Вхід

до храму (портик) — становив таку композицію: над рядом колон розташову­вався антаблемент, що складався з архітрава (потужна балка), фриза (смуги, ритмічно розчленованої візерунком) та карниза (бордюра) над ним. Все це вінчав трикутний фронтон з барельєфом, що зображував богів, яким цей храм

присвячено".

Оточений колонадою з усіх боків, храм здавався пронизаним світлом і повітрям. Як не дивно, греки ще не розуміли краси чистого білого каменю й старанно розмальовували будівлю у яскраві кольори, що дещо нагадує україн­ське народне мистецтво (найчастіше трапляється поєднання червоного та си­нього кольорів). Храм був також центром суспільного життя громадян: у ньо­му зберігалася спільна скарбниця та художні твори, майдан перед ним був місцем зібрань і свят.

У період будівництва храмів складається грецька система архітектурних ордерів (стилів). В епоху архаїки грецький ордер мав два варіанти виконання колон — дорійський та іонійський.

Дорійський ордер створений дорійцями, які ко­лись завоювали південь. Важкувата, проста й сувора, колона дорійського ордеру (рис. 2.6.4) зазвичай роз­ширювалася донизу й була прорізана по вертикалі гу­стими жолобками (канелюрами), що створювало до­даткову гру світла й тіні. Капітель (верхня частина колони) конусоподібне розширювалася.

Іонійський ордер, запроваджений у багатій Іони, був, навпаки, легким, струнким та ошатним. Колона тут була вищою та тоншою, рівномірною за шириною, мала під собою круглу базу. Капітель її «розросталася» в боки двома витонченими завитками (волюти). Кане-люри в іонійській колоні були глибші, тому гра світла й тіні на ній була мальовничішою та багатшою.

По всій Греції в цей час було споруджено чимало храмів дорійського та іонійського стилів. Найвідомі-ший з них — храм Артеміди в Ефесі (що сягав у довжину понад 100 м). Колонада храму була по­двійного, зі своєрідними колонами: Їх нижню частину оперізували рельєфні фігури. Храм вражав своєю ве­личністю та пишнотою.

2.6.4. Дорійський та іонійський ордери

Грецькі храми передбачали як обов'язковий елемент ідола для поклоніння, що спричинилося розвиткові скульптури⁵⁰. Майже до закінчення архаїчного

.

періоду створювали статичні статуї богів, які ніби завмерли в од­ній позі. Характерна також архаїчна посмішка — спроба переда­ти психологію, міміку обличчя (на практиці вміли тоді створюва­ти щось таке, що лише нагадувало посмішку). В середині VI ст, до н.е. скульптори уже намагаються передати рух. Одна з перших подібних спроб була втілена в статуї богині перемоги Ніке з острова Делос. її прагнули зобразити такою, що летить, але вдалося зробити це лише символічно: верхня частина тулуба та підняті крила подано в анфас, а ноги — в профіль; на обличчі богині застигла гримаса — типова архаїчна посмішка.

Дата добавления: 2015-11-04