У Матенадарані — музеї рукописів Вірменії — зберігається величезний ста- 3 страница

Недалеко від зіккурату містився і храм бога Мардука, в якому зберігалася найбільша святиня Вавилону — статуя Мардука. Якщо вірити Геродоту, то ця статуя, зроблена з чистого золота, важила близько 2,5 тонн. Золоченим був ззовні і зсередини весь останній поверх — «житло бога».

Від святилища Мардука вів найголовніший шлях — Шлях Процесій, що, як вважалося, призначений для самого бога Мардука. Протилежним боком цей шлях впирався у Ворота Їштар (рис. 2.1.6), за якими, власне, і починалося місто.

Ворота богині плодючості Їштар були також однією з визначних пам'яток Вавилону. Вони складалися з чотирьох дуже масивних веж, проходячи під яки­ми, люди потрапляли на Шлях Процесій. Поверхня веж була покрита синьою глазурованою цеглою- На темно-синьому тлі — опуклі світлі зображення биків та драконів з лускатим тілом, зміїною головою та шиєю, ногами собаки та лапами хижого птаха. Біло-жовті фігури цих тварин — символи богині Їштар і бога Мардука — чергувалися з рудо-жовтими. А на стінах, вздовж шляху, зображені коричневі леви із золотими гривами та люто вискаленими зубами. По обидва боки від воріт, оперізуючи все місто, простягалася вже згадувана стіна із жовтуватої цегли.

Проходячи крізь Ворота Їштар по Шляху Процесій, люди минали стіни Південного палацу, за якими знаходилось одне з семи чудес світу — сади

Семіраміди. Ці сади заклав Навуходоносор для найулюбленішої зі своїх Дру­жин, щоби на рівнинах Вавилону створити їй подобу лісистих гір. На складе­них з цегли арках, що нагадували уступи гір, буо насипаний шар землі та посаджені дерева, чагарники й квіти. Здалеку здавалося, ніби ці сади висять у повітрі, що й дало їм відповідну назву,

Із багатої літератури Стародавньої Месопотамії (релігійні гімни, хроніки, цар­ські написи, філософські трактати, записи фольклорних афоризмів тощо) вирізняється «Поема про Гільгамеша». Вона виникла ще в Шумері у XXIV ст. до н-е. у вигляді чотирьох досить примітивних «билин» про подвиги царевича Уру-ку, згодом її переробили аккадською мовою й вона набула вигляду епічного тек­сту, насиченого глибокою філософією. У ній розповідається про пошук безсмертя і ставиться вічне питання про сенс людського життя.

Гільгамеш, син богині та смертної людини, був мудрим правителем. Він примусив все населення будувати стіни навколо міста, але незадоволені жителі звернулися до богів з проханням послати їм тану істоту, яка перемогла б Гільгамеша. Боги створили напівтварину-напівлюдину — Енкіду. Але, розпочавши двобій, Гільгамеш і Енкіду побачили, шо ніхто з них не зможе перемогти, і стали друзями. Разом вони вчинили багато подвигів. Коли ж Енкіду помер, Гільгамеш впав у відчай.. „

Монолог Гільгамеша, враженого думкою про приреченість усього живого, є одним з перших виразів проблем існування людини:

Уту, слово тобі скажу, до мого слова слух прихили!

Про свої задуми мовлю, до надій моїх слух зверни]

Аюди вмирають у місті, сумує серг^е!

Люди відходять, і сері^е 6 лгузі!

Через мур міський похилився я,

Трупи в річці побачив я,

Чи не так само і я відійду? Воістину так, воістину такі

Варто згадати створений вавілонянами філософський діалог «Розмова пана зі своїм рабом», який відтворює психологію зневіри, аристократа, що стомився як від розваг, так і від непевності життя:

«Рабе, корися мені!», «Так, о мій пане, такі»

«Ну, поспішай! Колісницю готуй! до палацу я їду!»

«Поспішай, о мій пане, скоріш — на тебе чекає успіх!»

«Ні, рабе, ні! Я не піду до палацу!»

«Не треба, мій пане, не треба!

Може, що и,ар відправить далеко тебе,

В путь-дорогу незнаную примусить тебе вирушапш,

Денно і нощно страждання на шлях тобі ляжуть!»

Відомі також емоційні релігійні гімни, особливо ж вавилонської доби, як, наприклад, «Моління до Іштар»:

Тобі — моління мої, володарів володарко, богинь богине!

Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступнице людськ!

Ірніні, володарко обрядів, ти найбільша поміж Ігігів!

Ти могутня, ти державна, ім'я твоє — над усіма

Численні музичні інструменти., знайдені археологами, та їх зображення (се­ред них, зокрема, вавилонська семиструнна арфа), свідчать про те, що месопо-тамуі любили музику й спів. Вже у Шумері існували «будинки музики», де за плату можна було послухати улюблені мелодії. Вавилоняни навчилися викорис­товувати клинопис для запису музики.

Ассирійці не відставали від своїх попередників-шумерів і вавилонян: «В 70-х роках американський ассиріолог Анне Кілмер дешифрувала клинописну таблич­ку з Угариту, на якій записано мелодію та слова ассирійського романсу, присвя­ченого богині Угариту. Цей нотний запис майже на півтори тисячі років стар­ший за грецький папірус із нотами до п'єси Еврипіда «Орест» — найдавніший манускрипт західної музики».

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Чому землеробська цивілізація зароджується, саме у Месопотамії?

2. Перелічіть найдавніші суспільства Месопотамії?

3. Охарактеризуйте пантеон месопотамських божеств та їхні функціЇ.

4. Що ви знаєте про виникнення писемності, наук і освіти у Стародавній Месопотамії?

5. Охарактеризуйте юридичну систему царя Хаммурапі.

6. У чому полягає основний пафос епосу про Гільгамеша?

7. Яке міще посідали зіккурат і храм в архітектурі Стародавньої Месопо­тамії? Які твори месопотамської скульптури вам запам'яталися?

2.2. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

2.2.1. Стародавнє єгипетське суспільство. Слово «Єгипет» походить від грец. «Айгюптос» (так греки вимовляли назву найдавнішої столиці єгиптян Хет-ка-Птах). Самі ж єгиптяни називали свою країну Кемет — «Чорна зем­ля»¹⁵ (за темним кольором грунту Нільської долини).

Перші поселення на території Стародавнього Єгипту належать до VII тис. до н.е. В епоху, що передувала виникненню держави, Єгипет складався з кількох областей, в результаті об'єднання яких виникають два царства — Верхній та Нижній Єгипет. Після тривалої війни перемогу отримало Верхньоєгипетське царство і відбувається їх злиття (бл. 3000 р. до н.е.).

Першим володарем об'єднаних єгипетських земель був Мена, який заснував столицю на стику Верхнього та Нижнього Єгипту — Хет-ка-Птах. Мена спору­див у стінах міста палац — Пер Ао (Великий дім). Назва цього палацу спричи­нила появу слова на позначення титулу єгипетського царя — фараон.

Історію Єгипту прийнято поділяти на періоди; Стародавнє царство — XXVI— XXIII ст. до н.е.; Середнє царство — XXII—XVIII ст. до н.е.; Нове царство — ХУІ-ХІ ст. до н.е.

Єгиптяни створили централізовану монархічну державу, культура якої відріз­нялася надзвичайною стабільністю. Достатньо сказати, що вона проіснувала майже без змін 4,5 тис. років. Пам'ятки її й сьогодні вражають уяву своєю монументаль­ністю, глибиною філософської думки, витонченістю художньої форми.

2.2.2. Вірування стародавніх єгиптян. Геродот називав Єгипет «даром Нілу», а єгиптяни називали Ніл «рікою, що дає життям. Кочові мисливці в давнину заселили долину Нілу, вражені великою кількістю дичини в зелених заростях по обидва боки ріки посеред пустелі. Звідси обожнення, що сягає кам'яного віку, тварин і сил природи: сонця, вод Нілу, пустелі. А коли стало зрозуміло, цю весняні розливи Нілу створюють умови для плідного землероб­ства, мешканці долини перейшли від полювання до сільського господарства, що зумовило розбудову поселень, спорудження храмів у них.

Кожна область (ном) і кожне місто здавна шанували власних богів, а також стихії природи й тварин. Наприклад, дощ шанувався єгиптянами як «сльози з очей бога Ра» або «плач богині Ісіди» та ін. Пантеон єгипетських богів налічував їх понад тисячу. Культ богів склався у часи, коли первісні мис­ливці, найдревніші жителі долини Нілу, поклонялися тотему — звіру, по­кровителю племені.

За уявленнями стародавніх єгиптян, спершу існував водяний хаос Нун, з глибин якого вийшов бог Сонця Ра, який виплюнув із себе Шу (бога повітря) та Тефнут (богиню вологи), від яких народилися бог землі Геб та богиня неба Нут; їхні діти — Ізіда, Осіріс та Сет (рис. 2.2.1). За іншою версією Сонде вийшло з яйця, яке зніс на горі серед водного хаосу птах Великий Гоготун. Противником Ра вважали велетенського змія Апопа, дитя підземних надр.

В інших номах творцями світу та людей були інші боги. Наприклад — П-гііх, який водночас був покровителем мистецтв та ремесел, Хнум, який вилі­пив людину на гончарному колі.

Згодом ідею головного бога стали пов'язувати з Осірісом, який був ожив­лений Ізідою і став у підземному царстві богом рослинності, що оновлюється навесні, і суддею душ померлих.

2-2.1. Єгипетські божества:

Ра, Анубіс, Нут, Хнум, Амон, Птах, Хатор, Ізіда, Осіріс

Чимало тварин у Єгипті вважали священними, Їх утримували при храмах з почестями, а після смерті — бальзамували та хоронили у саркофагах. «Най­більш шанованим був Апіс — священний бик Мемфіса, якого єгиптяни мали за слугу бога Птаха'⁸. Вшануванню підлягало й чимало інших тварин. «Так виника­ють цілі кладовища, гідні пам'яті богів та царів; до них належать кладовище кішок в Бубастісі та Бені-Хасані, кладовище крокодилів в Омбосі, кладовище ібісів в Ашмунені, кладовище баранів в Елефантині». Тому зображення тварин у єгипетському мистецтві вражають анатомічною точністю та витонченістю.

Нерідко в образах тварин та птахів втілювалися й самі боги. Так, Хатор, богиню кохання та плодючості, вшановували в образі корови; бог письма та наук Тот,на6ував вигляду павіана, часом ібіса; бога Хнума зображали як барана, Гора — як сокола, Себека — як крокодила. Людське обличчя та левове тіло мав Сфінкс — божественний символ гідності фараона. Чимало богів зображали із звіриними головами: Сохмет, богиню війни, — із головою левиці. Ріку Ніл (Хапі) також вважали священною, бо вона давала Єгипту життя. В пустелі ж володарював злий бог Сет (смерть). Вбитий ним брат Осіріс, відроджений Ізідою, «проростав» із підземного царства у вигляді рослин. Єгипетські боги відно­сно пізно втілилися в образи людей. Первісне давні єгиптяни обожнювали рос­лини, тварин- Богиню Хатор уособлювала смоківниця, бога Нефертума вшано­вували у вигляді квітки лотосу. В усьому цьому виразно простежуються сліди давнього, первісного тотемізму.

З об'єднанням країни з'являється ідея Верховного Бога, який створив усе на світі. Ним вважали то сонце, що рухається по небу (Ра, Атон), то творця природи й людей (Хнум), то відродженого Осіріса. Та лише в епоху Нового царства в Єгипті було запроваджено чисте єди нобожжя, коли фараон Ехнатон, скасувавши інші культи, вводить поклоніння всемогутньому сонячному диску Атону.

Єгипетське богослужіння було чистою теургією, наприклад, ідол Ізіди «будили», «годували», «вигулювали», «клали спати» тощо — вважали, що боже­ство мусить відповісти на це піклування прихильністю.

Стародавні єгиптяни вірили у воскресіння померлих. При цьому вважали, що особистість, окрім тіла, має аналог нашої совісті — Ка, аналог вітальної душі — Ба.

Для того, щоби забезпечити померлому нове, віч­не життя, потрібно зберегти його тіло та ім'я (щоб душа мала куди повернутися), а також забезпечи­ти його в могилі тим, що йому потрібно для існу­вання. Виникає мистецтво бальзамування тіла — муміфікація. Процес бальзамування був доволі складним: видаляли нутрощі, тіло умащували па­хощами, зашивали очі (при цьому в очні впадини клали самоцвіти, щоб мертвий міг бачити) і т.д. Щоб тіло не сплющувалося, його заповнювали піском, тирсою та рулонами полотен, просочених смолою, і вміщували до саркофагу (рис. 2.2,2). А якщо муміфікація виявлялася недосконалою, від­творювали подобу тіла померлого — його портрет­ну статую. Причому портрет мав бути схожим -— інакше як душа впізнає своє тіло? Звідси своєрід­ність портретного мистецтва Єгипту, яке чітко передає індивідуальні риси обличчя, але вираз об­личчя на всіх портретах залишається спокійно-безпристрасним. Бальзамування тіла стало приві­леєм багатих.

У Стародавньому Єгипті скульптора називали санх, що означало «той, хто творить життям, він ніби відтворював двійника померлого. Цей факт визначав становище художника в Стародавньому Єгипті, посада якого вважалася дуже почесною. Провідними архітекторами, скульпторами, худож­никами були високопоставлені особи, часто жер­ці. Мистецтву відводилась дуже важлива роль — воно мало дарувати безсмертя.

Померлому потрібно було зберегти все його багатство — рабів, худобу, сім'ю- Але на відміну від, скажімо, Стародавнього Вавилону, де після смер­ті знатного чоловіка його слуг та жінку просто вби­вали і ховали разом, єгиптяни вдавалися до допомо­ги не ката, а художника- Багато невеликих статуе­ток (угиебті) замінювали покійному слуг, а стіни гробниці були оздоблені розписами та рельєфами з зображенням земних подій. Все в усипальниці, в її архітектурі та оформленні мало виражати велич­но-спокійну красу життя, а не жахи смерті.

Заупокійний культ позначився майже на всіх видах мистецтва Стародавнього Єгипту. Напри­клад, ще задовго до Стародавнього царства над усипальницями вождів стали зводити похилі наси­пи, закріплені цеглою або камінням. Ці насипи — мастаба (що означає «лава*) слугували для

2.2.2. Саркофаг у вигляді зображення померлої

позначення цих могильних будівель і стали праобразом єгипетської піраміди. Розмах будівництва мав показати велич царя.

У період Середнього царства відбувається переоцінка цінностей. В заупо­кійний культ вводиться моральний момент: той, хто прямує в потойбічний світ, повинен стати перед суддею мертвих — Осірісом, але попередньо визначається кількість добрих і злих вчинків, зроблених ним протягом всього життя.

Фараон Аменхотеп IV, що царював на початку XIV ст. до н.е. (Нове царст­во), вирішив іменуватися Ехнатон (що означає «Дух Атона») і переніс столицю із древніх Фів у побудоване ним місто Ахетатон («Горизонт Атона»). Ехнатон встановлює єдинобожжя, оголосивши істинним богом сонячний диск під іменем бога Атона. Культ інших богів було відмінено, внаслідок чого похитнулася влада жерців. Багатобожжя, що існувало досі в Єгипті, сприяло збільшенню кількості жерців, які постійно збагачувались та, маючи величезні кошти, ущемляли само­державну владу фараона. Реформа ж нанесла удар по багатобожжю та жрецтву.

Однак реформа Ехнатона виявилася нетривалою. Спадкоємцям його дове­лося піти на примирення зі жрецями та родовою знаттю. Культ старих богів був відновлений.

2.2.3. Політичний лад і суд у Єгипті. На чолі держави стояв фараон, який визначав правителів областей, що спиралися на численне чиновництво й військові сили (рис. 2.2.3).

Особлива роль відводилася в Єгипті касті жерців, які були хранителями знань, правлячим класом, творцями писемності та різних наук. До жерців нале­жали талановиті люди із різних верств суспільства. В Єгипті стабільно функціо­нувала теократія (влада жерців). При цьому жерці не замикалися в межах своєї касти: якщо їхні діти не були достат­ньо здібними, вони ставали ремісника­ми, зате обдаровані діти простолюду змал­ку відбиралися в школи жреців. Такий приплив «свіжої крові» запобігав вирод­женню: на чолі країни завжди стояли здіб­ні, життєздатні та освічені люди.

Свою цивілізацію єгиптяни спокон­віку вважали створеною богами: до зем­них царів Єгиптом нібито правили боги небесні, потім — напівбоги. Тому не див­но, що і єгипетські царі обожнювались. Фараона вважали сином бога у плоті (його іменували також «сином Сонця») і вер­ховним жерцем.

Монархія в Єгипті, таким чином, під­порядковувалася класу жерців. Коли, на­приклад, Ехнатон силоміць встановив єдинобожжя (культ Атона), розігнавши жрецтво і позакривавши храми інших богів, то після смерті імя його було всюди. знищене, а традиційні структури — 2.2.3. Фараон Рамзес Великий поновлені.

Селян та ремісників нещадно експлуатували. Сільська община не володіла результатами своєї праці й підлягала тиранії чиновника, особливо ж коли рік був неврожайним: якщо зерна не було, селянина били палицями й пальмовими прутами. Скоцюрбленого ремісника, який тяжко працював у своїй комірчині від зорі до зорі, також постійно били, якщо він не виконував волі наглядача.

Влада трималася на жорстокості. В одному з написів, які збереглися, чинов­ник вихваляється тим, що викликав у людей жах- Фараони вимагали вбивати тих, хто Їм не кориться, знищувати їхні сім'ї та пам'ять про цих людей.

Суд вершили владні особи; вважалося, що вони захищали інтереси всіх громадян, а не тільки верхівки. Кожна людина, викликана до суду, мала захища­ти себе сама. Відома «Повість про красномовного поселянина», у якій селянин не просто переконав володаря в тому, що його скривдив грабіжник, але й отри­мав усе майно кривдника. Цікаво, що володар, прийнявши справедливе рішен­ня одразу, примушував селянина дев'ять разів розповідати історію лише для того, аби насолодитися його красномовством і, записавши його оповідь на папі­рус, потішити фараона.

У кожному місті був свій суд (кенбет). Судді здійснювали також поїздки в селища. Згодом з'явилися суди вищого ступеня, що отримали назву «суди слухачів». Найвищими вважали два Верховних суди (відповідно у Верхньому та Нижньому Єгипті), які очолювали візирі.

2.2.4. Наука та освіта. Єгиптяни були одним з перших народів, який винайшов писемність. У часи Стародавнього царства починається виготовлення із рослини папірус матеріалу для письма з такою ж назвою з метою увічнення життя та справ фараона. Найдавніше письмо з'явилося тут вже наприкінці IV тис, до н.е. Це ієрогліфічне письмо, назва якого утворилася від грецьких слів, що означали «священний» та «різьбити». Писали єгиптяни на папірусах, довжина яких іноді сягала 30—40 метрів.

Домом життя називали єгипетську вищу школу, де навчали головним на той час наукам — астрономії, математиці, медицині. Школи готували чиновників, яким присвоювали звання «писаря, що одержав табличку». В Єгипті існував культ грамотності, що пояснювалося складністю староєгипетського письма. Не кожний міг опанувати його, і той, хто здобував професію писаря, міг розраховувати не тільки на славу, але й на владу. В Єгипті існувала приказка «Місце писця — в столиці, і там він не буде знати нестатку». Характерна також інша приказка, яка відповідає давньоєгипетській педагогіці: «Вуха хлопчика на спині його, він слухає, коли його б'ють».

Із року в рік розливи Нілу змивали межі між полями, які доводилося понов­лювати. Для справедливого обкладання податками потрібно було вміти обчислю­вати площу різних за формою земельних ділянок. Знайдено папіруси з точними рекомендаціями, як обчислити об'єм зрізаної піраміди. У IV тис, до н.е. єгиптя­ни винайшли ніломір, який допомагав хліборобам прогнозувати не лише час розливу Нілу, а й розмір паводка. Існувало три типи ніломірів. Перших два — це прибережні скелі та кам'яні сходи до річки, на яких позначали рівень павод­кової води. Найцікавішим є третій — шахта, з'єднана каналом з Нілом, де, за

законом сполучених посудин, про який вже тоді мали уявлення єгиптяни, рі­вень води був такий, як у Нілі.

Єгиптяни поділяли рік не на чотири пори, а на три — по чотири місяці кожна, і називали Їх так: розлив, пророщення, спека. Подібний поділ року був пов'язаний з Нілом, тому що більшість населення Єгипту займалося землероб­ством. Календар налічував 365 днів.

Гідний подиву розвиток інженерії в Стародавньому Єгипті. «Нинішні інже­нери в захопленні від того, як грамотно спорудили єгипетські архітектори похо­вальну камеру в піраміді Хеопса, складену з 50—70-тонних кам'яних блоків. На стінах і підлозі цієї камери немає жодної тріщини, хоча над нею тяжіє кам'яне громаддя вагою у кілька мільйонів тонн. Не розплющилася камера лише тому,' що єгипетські будівельники завбачливо розмістили над нею п'ять розвантажуваль­них порожнин, верхня з яких має фальшиве перекриття з велетенських кам'я­них брил».

Для обробки землі чи будівництва пірамід потрібні точні знання, отож практичні потреби стимулюють розвиток науки, в першу чергу — математики (арифметики та геометрії) та астрономи.

Мабуть, найбільші досягнення єгиптян — в галузі медицини. В Єгипті з'являється перша в світі жінка-лікар (не знахарка!) — єгиптянка ПесечеТ (ІЇІ тис. до н.е.). На папірусах перелічені методи зцілення: огляд та лікування ран голови, рук, ніг. Згадуються й безнадійні випадки, коли лікар не повинен брати­ся за лікування, щоб хворий не помер в нього на руках (тому що за лікування, яке не увінчалося успіхом, з лікарів суворо питали). Розвиток єгипетської меди­цини був зумовлений, насамперед, бальзамуванням, завдяки якому єгиптяни добре знали анатомію, вміли робити розтин трупів. Саме єгиптянам належить геніальне відкриття, що керівним центром організму є мозок (а не серце). Водночас єгипетська медицина мала тісний зв'язок з магією, хвороби заговорю­вали, затанцьовували; наприклад, коли болів зуб, то до нього прикладали живу мишу, бо у мишей чудові зуби.

Досягнення єгипетської медицини, насамперед у хірургії, цінувались при дворах іноземних володарів і слава єгипетських лікарів надовго пережила Їх самих. Середньовічні арабські та європейські медичні тексти містять чимало рецептів, запозичених із єгипетських папірусів.

2.2.5. Мистецтво та література. Найбільш вражаючих результатів єгип­тяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов'язана з їхніми релігійними уяв­леннями та політичним ладом.

У період Стародавнього царства складаються основні архітектурні форми, які знаходять своє втілення в монументальних спорудах (піраміда і заупокійний храм, сонячний храм з обеліском). Зокрема, створюється найперша з єгипет­ських пірамід — піраміда Джосера, побудована Імхотепом. Фараон Джосер

забажав, щоб його усипальниця «лава за лавою» піднімалася до неба, перевер­шуючи усипальниці всіх знатних людей. Піраміда складається з декількох змен­шуваних догори уступів. Згодом піраміди споруджують з більш гладкими стіна­ми. Значно виша та величніша піраміда Хуфу, або Хеопса, як Ті іменували греки. В об'ємі піраміди Хеопса міг би розташуватися будь-який європейський собор. Висота її становить близько 147 метрів.

Привласнення життєвих благ фараоном та жерцями породжує народні за­ворушення, в результаті яких на руїнах Стародавнього царства виникає Середнє царство, яким править фараон вже із нової столиці — верхньоєгипетського міста Васет (пізніше іменованого Фіви).

Середнє царство вважають класичним періодом єгипетської культури. На­прикінці XVI ст. до н.е. було споруджено заупокійний храм цариці Хатшепсут. Він дає нам уявлення про загальні принципи храмового будівництва в ту епоху. Всі частини храму розташовані по горизонтальній осі. Три тераси, що підніма­ються одна над одною, утворюють три горизонталі, що чергуються. На цих терасах розташовувались водойми, густо обсаджені деревами. Живопис та скульп­тура прикрашали зали храму, висічені в скелі. В одному святилищі стояло понад 200 статуй, а його підлога була викладена золотими та срібними плитами. В цей же період споруджується заупокійний храм Аменемхота III, який греками був названий Лабіринтом (до наших днів не зберігся). Він займав величезну тери­торію і являв собою пантеон богій країни.

У цей період остаточно складаються норми давньоєгипетського образотвор­чого мистецтва. Воно взагалі мало змінювалося, індивідуальна воля художника була обмежена — завдання його не творити, а оберігати священні канони. Оскільки, на відміну від короткочасного земного життя, мистецтво вважалося носієм життя вічного, воно мало непорушні правила. Єгиптяни, очевидно, не знали ще законів перспективи: розмір фігур у них залежав не від розташування у просторі, а від значущості кожної з них. Тому на єгипетських рельєфах града­ція розмірів — це градація цінностей: значущіший суб'єкт завжди більший, Наприклад, в розписі піраміди найбільшою є фігура фараона, господаря гробни­ці; його родичі — трохи менші, раби та полонені — ще менші. Розмір робив зайвими інші атрибути величі. Тому фараона, якого вважали богом, зображали без перебільшеної пишноти. Ці традиції передавалися в Єгипті з покоління в покоління і відступали від них вкрай рідко (здебільшого в епоху Нового царства).

Розрив з давньою релігійною традицією в мистецтві Єгипту епохи Ехнатона означав відхід від застиглої ідеалізації царського образу. Виникає підкреслена прав­дивість зображення (навіть з передачею фізичних вад), фігури зображають у русі.

У період Нового царства розквітає архітектура храмів. Найграндіозніші будівлі Нового царства — храми Карнакський та Луксорський. Один з головних архітекторів Карнакського храму — Інені. Колонна зала цього храму — найбільша в світі: 134 колони, розташовані в 16 рядів; висота центральних сягає 23 метрів, на капітелі кожної з них може розташуватися 100 осіб. Єгипетська колона своє­рідна й різноманітна (рис. 2.2.4).

Живопис та скульптура в Єгипті зазвичай становили частину архітектур­но-митецького ансамблю. Традиційна єгипетська скульптура — це переважно

барельєф; кругла скульптура розвивається в часи елліністичного впливу. Функціонувало чимало культових фігурок богів з каменю та металу. Богів зображали у вигляді людських фігур з го­ловами звірів (сліди первісного мисливського тотемізму). Колосальний за розмірами Великий Сфінкс у Гізі. Зображення людей мали сталу кольорову гаму: чоловіків малювали брунатним, жінок — рожевим, іноземців — білим, афри­канців — чорним кольорами. В зображенні лю­дини чи людиноподібної фігури склався так зва­ний єгипетський канон (рис. 2.2.5): голова, руки й ноги — у профіль, корпус фігури — анфас; це було спробою зобразити рух.

Найкращі зразки давньоєгипетського обра­зотворчого мистецтва — це глибоке духовне осмислення проблем буття людини. Таким був і портрет фараона Тутанхамона на кришці сар­кофага, виконаний із золота та темно-синього лазуриту: юне, але зболене обличчя, з велики­ми, підведеними сурмою очима свідчать про трагізм людської долі.

Водночас єгиптяни вдосконалювалися і в прикладному мистецтві, заповнюючи свій побут витонченими митецькими творами. Ві­дома ложечка для ароматів, виконана у формі стрункого тіла юної дівчини, що лине, тримаю­чи на витягнутих руках місткість для парфуму.

Поневолений ассирійцями, потім персами, Єгипет у IV ст. до н.е. підкоряється новим за­войовникам — грекомакедонцям, і відтоді за­знає впливу елліністичного світу, переймає грець­кі культурні традиції. Наприклад, єгипетська скульптура втрачає застиглість, стає більш подіб­ною до реальних силуетів людини або тварини;

2.2.5. Єгипетський канон. Зображення фараона

традиційний барельєф витісняється круглою скульптурою. Зображення фараонів, зокрема, набувають об'ємності і конкретних портретних

рис. А відомий фаюмський портрет (м. Фаюм), який став одним з витоків християнської ікони, є поєднанням стародавньої єгипетської погребальної маски і грецького живопису (рис. 2.2.6).

Любили стародавні єгиптяни й музику. На стінах храмів і гробниць зобра­жено чимало музикантів і музичних інструментів. На рельєфі, присвяченому збиранню врожаю, створено образ флейтиста, який, мабуть, своєю музикою за­давав ритм, підбадьорював тих, хто працював.

До наших часів дійшли не тільки зображення, а й самі музичні інструмен­ти: тимпан, систр, барабан та очеретяні брязкальця.

Замість нот єгиптяни використовували хейрономію — жестикуляцію, що визначала ритм і мелодію (диригування). Здебільшого хейрономом для акомпаніатора був сам співак..

Загалом музику в Стародавньому Єгипті вважали розвагою, що підтверджується вже са­мою "її назвою (хі — «задоволення»). Професія музиканта часто передавалася з покоління в покоління. Відомого сім'єю давньоєгипетських музикантів була родина Снефрунофер, з якої походили придворні хейрономи.

В епоху Середнього царства з'являються мелодії різного характеру — філософські розду­ми, пісні-танці, пісні-гімни; виконувались вони під акомпанемент арфи²⁵.

Багата й різноманітна література Стародав­нього Єгипту. Чільне місце тут посідали записи міфів, історії про богів, які складалися спочатку в кожному номі окремо (в одній місцевості небо мислилося як золота ріка, по якій пливе човен Сонця-Ра; в іншій — небо уявляли у вигляді корови тощо), а потім узгоджувалися, зазнавали обробок. Слід згадати також сакральний (священний) текст «Книги мертвих», яку жрець — поводир душі — читав при смолоскипі, обходячи по периметру гробницю і зупиняючись біля кожного намальованого на стіні моменту зустрічі душі з загробними чудовиськами на зразок велетен­ського змія Апопа. Аби дістатися до царства Осіріса, треба 6уло.„пройти за допомогою жерця ці тортури жахом.

Дата добавления: 2015-11-04