Білет 1
1. Концепції економічної політики
Існують основні два підходи до участі держави в регулюванні усіх цих процесів: а) класична теорія; б) кейнсіанська теорія. Класична теорія – це коли ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту і пропозиції, унеможливлює тривалі порушення в економіці. Кейнсіанська теорія – об’єктивна необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки, а також визначає методи державного втручання, які допомагають досягти узгодження між цими категоріями з метою постійного економічного розвитку. Неокласична теорія – саморегулювання економіки та обмеження державного втручання, допускаючи при цьому безробіття і певну інфляцію (обмежену).
Концепція державної економічної політики складається з:
аналіз стану економіки;
аналіз цілей;
аналіз відповідностей інтересам системи;
аналіз застосування інструментів державного регулювання.
Багатоаспектнійсть економічних реалій В. Ойкен класифікував таким чином: сукупність економічних процесів; різні види економічних порядків; економічна політика. Він вважав останню функцією економічних порядків — сукупності умов, які включають як фактори об’єктивні (потреби, ресурси, техніко-технологічні умови), так і законодавчі, соціальні, в тому числі й норови, звичаї, духовно-психологічний настрій та інші інститути (профспілки, підприємницькі союзи тощо).
Узагальнюючи історичну практику, В. Ойкен пропонував таку типологію економічних політик: політика свободи дій господарюючих суб’єктів (laissez-faive); політика планово-централізованого (повністю чи частково) управління економікою; політика «середнього шляху»; політика конкурентного порядку; точечна політика. Відносно перших двох типів політик (свободи дій та планово-централізованого управління), то вони досить широко розглянуті в літературі і ми їх не коментуємо.
Політика «середнього шляху», за Ойкеном, має передбачати той чи інший ступінь державного втручання в ринкову економіку, знаходження компромісу між ринком і плановим господарством: зокрема політику «повної зайнятості», дії щодо втручання держави в розподільчі відносини; та кон’юнктурного регулювання.
В умовах політики конкурентного порядку мають створюватись державою умови, які максимально сприяють розвитку конкуренції. Головне завдання такої політики — обмеження або недопущення тенденцій до концентрації економічної влади (монополізму).
До змісту точечної або пунктирної економічної політики він включає систему політико-правових дій держави, які орієнтовані на розв’язання окремих макроекономічних проблем та захист конкретних сфер.
Взагалі В. Ойкен оптимальним вважав конкурентний порядок і політику конкурентного ринку, функції якого (порядку) не повинні виходити «за ази меж пристосування».
Цим поглядам протистоїть «активістська доктрина» економічної політики, про що було відмічено в тексті раніше в попередньому параграфі.
Ряд фахівців вважають базовою теорією економічної політики концепцію, яку запропонував ще в 50-ті рр. ХХ-го століття голландський економіст (перший лауреат Нобелівської премії з економіки (1969 р.) Ян Тінберген (1903—1994). Положення його праць «Теорія економічної політики» (1952) та «Економічна політика: принципи і побудови» (1956) стали концептуально-відправними для економістів 60—70 рр. минулого століття. Згідно його концепції складовими економічної політики є: по-перше, ключові цілі суспільного добробуту (система макроекономічних показників); по-друге, інструменти, якими володіє уряд. До інструментів він відносить чотири групи заходів — бюджетно-податкові (фіскальні), грошово-кредитні (монетарні), регулюючі доходи та зовнішні (маніпуляції з валютним курсом); по-третє, модель, яка органічно зв’язує цілі та інструментарій, а також дозволяє визначати оптимальний масштаб політичних дій. Останнє положення, з нашої точки зору, є досить сумнівним твердженням. Але суттєво тут й те, що число використовуваних інструментів повинно співпадати з кількістю поставлених цілей.
В цілому концепцію
економічної політики Тінбергена слід віднести до розряду нормативних. Він також розробив методику планування і прогнозування для своєї країни, запропонував моделі, які придатні були для економічного планування в країнах, що розвиваються.
Послідовники Я. Тінбергена внесли ряд доповнень в його концепцію. Зокрема, американський економіст Генрі Тейлор розробив оптимальну функцію добробуту та функцію мінімізації втрат, а також включив в модель витрати, які пов’язані з переходами від одних інструментів до використання інших.
В цілому економетрична модель Я. Тінбергена була схемою економічної політики більше двох десятиліть. Але в середині 70-х рр. фахівці все більше стали звертати увагу на недоліки цієї концепції, надаючи особливого значення проблемам — невизначеності. Останні є досить різноманітними. Так, в умовах невизначеності уряди не можуть знати точно, який вплив справлять їх заходи на цільові показники. До проблем невизначеності можна віднести часові лаги між виникненням тієї чи іншої небезпеки з прийняттям рішень та їх економічним ефектом. В моделі економічної політики Тінбергена виведені також коефіцієнти, які зв’язують економічні змінні і політичні дії, але часті зміни як в економіці, а особливо в політиці роблять ці коефіцієнти ненадійними.
В даному зв’язку заслуговує на увагу критика концепції Тінбергена Робертом Лукасом.
Останній звернув особливу увагу на проблему оцінки очікувань, котра, як правило, здійснюється приблизно з врахуванням минулого досвіду. Але така механічна екстраполяція, на що вірно вказав Лукас, є помилковою. Адже реакції в суспільному житті, в т.ч. й економіці на політичні зміни неможливо передбачити, виходячи лише з минулого. Політика, яка базується на середньостатистичних показниках минулого та недооцінює фактор мінливості очікувать приречена на помилки та невдачі.
Таким чином, суть в розвитку теорії економічної політики, за Лукасом, заключається в тому, що економічні показники, які беруть як вихідні, при побудові моделі відповідної політики ненадійні, оскільки самі є наслідком політичних маніпуляцій.
Загальні позиції, які висунула неокласична теорія економічної політики, можна систематизувати слідуючим чином.
По-перше, кінцеву мету такої політики можна визначити у вигляді мінімізації витрат, але для цього потрібно зберігати послідовність провірених політичний дій і не відступати від правил (принципів).
По-друге, важливо завойовувати і підтримувати довіру електорату, оскільки відхилення від проголошеного курсу підривають довіру до дієздатності влади. Останнє надзвичайно важливе і для сучасних українських реалій.
Так, згідно результатів соціологічних моніторингових досліджень, проведених Інститутом соціології НАН України, відповіді: респондентів «скоріше довіряю» і «повністю довіряю» відповідним гілкам влади приведено в наступній таблиці.
2. Переваги та недоліки запровадження контрактних жилих заощаджень в заруб. Країнах
Впровадження контрактного фінансування, створення позиково-будівельних кас сприятиме будівництву нового житла та задоволенню потреб у ньому населення.
Позитивний досвід Угорщини у сфері організації функціонування кредитно-ощадних установ полягає в утворенні національного фонду захисту кредитно-ощадних установ (OTIVA). Діяльність OTIVA спрямована переважно на забезпечення стабільності та надійності функціонування всіх кредитно-ощадних кооперативів і сприяння зміцнення довіри до кредитно-ощадних кооперативів із боку їхніх членів та клієнтів. OTIVA здійснює конкретні заходи із запобігання кризовим явищам, реорганізацію окремих кооперативів, надає необхідну фінансову підтримку у формі видачі кредитів, збільшення капіталу.
У Чехії, починаючи з 1993 року, створено п’ять позиково-будівельних кас, де функціонування програм будівельних за ощаджень здійснюється на таких засадах: обсяг коштів, які учасник позиково-будівельної каси планує нагромадити на своєму рахунку, визначається ним самостійно, за згодою з цією касою. Така система сприяє зростанню кількості її
учасників, обсягів отриманих позик та придбаного житла, у тому числі на первинному ринку.
Позичальник визначає суму кредиту або контрактну суму. Право на одержання кредиту зв’язується з періодом заощаджень і його мінімальною сумою. Кредит погашається рівними платежами, споживач має право достроково погасити його в будь-який момент і без штрафних санкцій. Зазвичай кредити видаються під іпотечне забезпечення. Споживач може надати додаткове забезпечення у вигляді заощаджень, ринкових цінностей, банківської гарантії.
Водночас така система має певні вади: вона не передбачає залучення кредиту без попереднього нагромадження коштів, в умовах інфляції понад 10—15% її функціонування стає неможливим.
Водночас така система має певні вади: вона не передбачає залучення кредиту без попереднього нагромадження коштів, в умовах інфляції понад 10—15% її функціонування стає неможливим.
Система будівельних заощаджень почала функціонувати з 1830 р. і успішно конкурувала з традиційною моделлю. Призначення будівельних каст – надання учасникам житлового будівництва кредитів на пільгових умовах. Ресурси цих каст формуються за рахунок вкладів їх учасників. Вони (учасники) також отримують від 30 до 50% річного вкладу.
Дві фази функціонування системи будівельних заощаджень:
накопичення будівельних заощаджень;
кредитування.
Система будівельних заощаджень може бути закритою та відкритою. Закрита – передбачає фіксацію процентів за кредитами і заощадженнями протягом усього терміну дії контракту, тоді як відкрита система передбачає становлення гнучких процентних ставок. Прикладами каст закритого типу може бути Німеччина (близько 32% населення приймає участь, а в обороті – 650 мільярдів євро, що є 40% ВВП Німеччини). Характерною рисою німецької системи житлового фінансування є те, що вона об’єднує різні установи та способи рефінансування (може входити банк, іпотечна компанія і т.д., тобто комбінування). В Австрії система схожа. Ставка проценту за кредитом в Австрії не є фіксованою, а залежить від стану грошового ринку. У Франції існує відкрита система і характеризується порівняно невеликими процентними ставками, що зараховуються як на заощадження, так і на кредити. Ця система більше підтримується державою.
Контрактне фінансування – це спосіб фінансування житла. Існує у Чехії (32%), Словаччині (40%), Угорщині та Хорватії. Ця система подібна до німецької моделі, але у Польщі та Словенії вона утворюється на базі універсальних банків. У Росії законодавчо створені умови. Створені житлові та житлово-накопичувальні кооперативи (другий працює з різними будинками).
3. СОТ: сутність та задачі
1. СОТ забезпечує загальну організаційну базу для здійснення
торговельних відносин між її членами з питань, що стосуються угод
та пов'язаних з ними правових документів, які охоплено в додатках
до цієї Угоди.
2. Угоди та пов'язані з ними правові документи, які охоплено
в додатках 1, 2 й 3 (далі - багатосторонні торговельні угоди), є
невід'ємними частинами цієї Угоди та обов'язковими для всіх
членів.
3. Угоди та пов'язані з ними правові документи, які охоплено
в додатку 4 (далі - торговельні угоди з обмеженим колом
учасників), також є частиною цієї Угоди для тих членів, які їх
прийняли, та є обов'язковими для цих членів. Торговельні угоди з
обмеженим колом учасників не створюють ні зобов'язань, ні прав для
членів, які їх не прийняли.
4. Генеральна угода про тарифи й торгівлю 1994 року
(981_003) (далі - ГАТТ 1994), яку зазначено в додатку 1A,
юридично відрізняється від Генеральної угоди про тарифи й торгівлю
(995_264), датованої 30 жовтня 1947 року, доданої до Заключного
акта, який прийнято після закінчення другої сесії Підготовчого
комітету конференції Організації Об'єднаних Націй з питань
торгівлі та зайнятості, з подальшими уточненнями, доповненнями чи
змінами (далі - ГАТТ 1947).
Стаття III
Функції СОТ
1. СОТ сприяє виконанню, адмініструванню й реалізації
положень і досягненню цілей цієї Угоди та
багатосторонніх
торговельних угод, а також забезпечує рамки для виконання,
адміністрування й реалізації торговельних угод з обмеженим колом
учасників.
2. СОТ забезпечує форум для проведення переговорів між її
членами стосовно їхніх багатосторонніх торговельних відносин з
питань, які регулюються угодами, які зазначено в додатках до цієї
Угоди. За рішенням Конференції міністрів СОТ також може
забезпечувати форум для подальших переговорів між її членами
стосовно їхніх багатосторонніх торговельних відносин, а також
рамки для впровадження результатів таких переговорів.
3. СОТ адмініструє Домовленість про правила та процедури
вирішення спорів (981_019) (далі - Домовленість про вирішення
спорів, або ДВС), яку зазначено в додатку 2 до цієї Угоди.
4. СОТ адмініструє Механізм огляду торговельної політики
(981_020) (далі - ТПРМ), який передбачено в додатку 3 до цієї
Угоди.
5. Для досягнення більшої погодженості у формуванні
глобальної економічної політики СОТ у разі необхідності
співробітничає з Міжнародним валютним фондом і Міжнародним банком
реконструкції та розвитку та його філіалами.
4. Передумови та цілі реформування ЖКГ в Сх Німеччині
Німецька. Східна Німеччина. Реформування почалося з 1990 р. і орієнтовано воно було на досягнення кількісних результатів і пріоритет надавався на масове будівництво житла. Належного ремонту не було. Більшість квартир перебувало у власності держави, або муніципалітету, деякі квартири перебували у власності товариств (товариства працівників з будівництва житла, як радянські кооперативи). Оплата поділялася за видом послуг (фіксована). Надавалися державні субсидії: 1) населенню, що мешкало в державному житловому фонді отримувало прямі субсидії (адресні); 2) товариства працівників з будівництва житла отримували субсидії через комунальні підприємства; 3) власникам приватних будинків субсидії не надавалися. Першим заходом для полегшення сфери стала відмова щодо надання субсидії через комунальну сферу (відмова від другого пункту, залишилося лише адресне субсидіювання), надавалися кредити, які використовувалися для модернізації сфери, реорганізація житлового фонду, житлові кооперативі перетворювалися у союзні особи, які були самостійними. Відбулося підвищення відповідальності житлових підприємств за несплату комунальних послуг. Сфера була передана у приватні руки, земля була передана до власності підприємств, були створені міські та комунальні компанії, створені ринкові умови для роботи комунальних компаній Міські комунальні компанії надають додаткові послуги (управління документацією та інше). Муніципалітети залучали інвесторів і продавати акції. Населення отримало конкуренцію.
5. Характеристика субсидій та компенсаційних заходів в сот
в ході Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів правила ГАТТ щодо субсидій, визначені Статтею XVI, були уточнені та розвинені в Угоді про субсидії і компенсаційні заходи (Угода СКЗ) та в Угоді про сільське господарство. Тому на сьогодні застосування субсидій на промислові товари регулюється СКЗ, а на сільськогосподарську продукцію — Угодою про сільське господарство.
Угодою СКЗ визнається право урядів використовувати субси-дії для досягнення різноманітних цілей внутрішньої політики, однак обмежується їхнє право надавати субсидії, що мають знач-ний деформуючий вплив на внутрішню та міжнародну торгівлю. Правила, викладені в Угоді, є комплексними і стосуються як пра-вил субсидування, так і процедури застосування компенсаційних мит. Розглянемо докладніше основні положення цієї Угоди.
В Статті 1 Угоди дається загальне визначення субсидії та конкретизуються заходи фінансового сприяння. Згідно з цією статтею субсидією є фінансове сприяння, що надається на тери-торії Члена СОТ урядом або будь-яким державним органом, тобто коли:
― уряд практикує прямий переказ грошових коштів (напри-клад, дотацій, позик або вливань капіталу), потенційну пряму пе-редачу грошових коштів або зобов’язань (наприклад, гарантій за
позиками);
― уряд відмовляється від доходів, що йому належать, або не стягує їх (наприклад, такі фіскальні стимулюючі заходи, як пода-ткові кредити);
― уряд надає товари та послуги, крім загальної інфраструкту-ри, або закуповує товари чи послуги;
― уряд здійснює платежі до механізму фінансування або до-ручає чи наказує приватній установі виконувати одну або більше функцій, означених вище, які б за звичайних умов виконувались урядом, причому практика їх застосування такою установою фактично не відрізняється від практики, яку здебільшого вів би уряд; або
― підтримує доходи чи ціни в будь-якій формі (у розумінні Статті XVI ГАТТ 1994); а також
― надає таким чином вигоду [9, с. 245].
Тож можна назвати три основні ознаки, одночасне поєднання яких визначає наявність субсидії. Це:
― фінансове сприяння (або внесок);
― надається урядом або будь-яким державним органом на те-риторії члена СОТ;
― має становити вигоду.
Заходи фінансового сприяння можуть вважатися субсидією лише коли вони застосовуються урядом чи будь-яким державним органом (установою) на території Члена СОТ. Таким чином, положення Угоди стосується не лише центрального уряду, а також заходів з боку федеральних (місцевих) органів влади і таких державних установ, як підприємства державної форми власності.
Концепція вигоди є суттєво важливою для розуміння того, чи справді заходи фінансового сприяння уряду є субсидією. У випа-дку прямих дотацій, позик або вливань капіталу наявність і роз-мір вигоди оцінити дуже просто. Але є випадки, коли вельми важко визначити субсидію та вигоду. На жаль, Угода СКЗ дає лише деякі вказівки щодо визначення вигоди. Стаття 14 «Розра-хунок обсягу субсидії як розміру вигоди для її отримувача» вста-новлює: слід вважати, що була надана вигода, коли:
― придбання урядом акціонерного капіталу було визнане не-сумісним зі звичайною інвестиційною практикою (включаючи придбання ризикового капіталу) приватних інвесторів на терито-рії цього Члена СОТ;
― позика надається урядом за вигідніших умов. При цьому вигодою вважається різниця між сумою, що виплачує фірма—отримувач позики за урядовою позикою, і сумою, яку б така фір-ма виплачувала за порівнянною комерційною позикою за звичай-них ринкових умов;
― надається гарантія позики з боку уряду і при цьому є різни-ця між сумою, що виплачує фірма—отримувач гарантії за гаран-тованою урядом позикою, і сумою, яку б така фірма виплачувала за порівнянною комерційною позикою за умови відсутності уря-дової гарантії. У цьому разі вигодою вважається різниця між ци-ми двома сумами з поправкою на різницю в комісійних платежах;
― надання товарів чи послуг урядом здійснюється за винаго-роду, меншу, ніж адекватна, або закупівля товарів урядом здійс-нюється за винагороду, більшу, ніж адекватна. Адекватність ви-нагороди визначається щодо домінуючої кон’юнктури ринку на такий товар чи послугу в країні надання чи придбання (в тому числі ціни, якості, наявності, ліквідності, транспортування та ін-ших умов продажу чи купівлі) [9, с. 264—265].
Слід зазначити, що тільки адресні субсидії можуть бути забо-ронені і дають підстави для вжиття заходів. В загальному визна-ченні субсидія є адресою, якщо вона надається певним підприєм-ствам або галузі промисловості чи групі підприємств або галузям промисловості.
Угода СКЗ поділяє всі субсидії, що надаються національними урядами виробникам промислової продукції, на кілька категорій (схем на рис. 5).
Рис. 5. Категорії субсидій на промислові товари у СОТ
Статтею 3 «Заборона» визначені дві категорії заборонених, або «червоних», субсидій:
― експортні субсидії, тобто зумовлені показниками експорту;
― субсидії, зумовлені переважним використання вітчизняних товарів на відміну від імпортних [9, с. 247].
Перелік заборонених експортних субсидій згідно з Додатком І до Угоди СКЗ включає:
― прямі субсидії, які залежать від результатів експорту;
― схеми утримання валюти, включаючи виплату премій за ек-спорт;
― пільгові внутрішні розцінки на транспортування та фрахт у випадках експортних
відвантажень;
― надання урядом, прямо чи непрямо, товарів або послуг для використання у виробництві експортних товарів на умовах, вигі-дніших, ніж коли надаються аналогічні або безпосередньо конку-руючі товари чи послуги для виробництва товарів для внутріш-нього споживання, якщо (у випадку товарів) такі умови є вигід-нішими, ніж комерційні умови, доступні експортерам на світовому ринку;
― виключення (звільнення, зменшення або відстрочка) з пря-мого оподаткування (наприклад, податки на заробітну платню, на прибуток, пов’язаний з експортом, процентні виплати, роялті, податки на нерухоме майно) або з соціальних виплат;
― спеціальні відрахування, прямо пов’язані з експортом або його показниками, які перевищують відрахування, що надаються відносно виробництва для внутрішнього споживання і які застосовуються при розрахунку бази для нарахування прямих податків;
― скасування або зменшення непрямих податків (наприклад, ПДВ, акцизи, податки з продажу, податки з обороту, франчай-зинг, гербові збори тощо) з продукції, що продається на експорт, якщо воно перевищує таке звільнення або зменшення щодо такої самої продукції, що продається на внутрішньому ринку;
― звільнення від або зменшення чи відстрочка сплати куму-лятивних непрямих податків попередньої стадії, тобто оподатку-вання товарів і послуг, що використовуються прямо чи непрямо у виробництві експортних товарів, на різних послідовних стадіях виробництва. При цьому воно перевищує подібне звільнення, зменшення або відстрочку сплати аналогічних кумулятивних по-датків попередньої стадії на товари або послуги, що використо-вуються у виробництві аналогічних товарів для внутрішнього споживання;
― зменшення або повернення зборів, пов’язаних з імпортом (наприклад, тарифів чи інших зборів), якщо воно перевищує таке зменшення або повернення імпортних зборів, які стягуються з імпортованих матеріалів, що використовуються у виробництві експортних товарів;
― програми експортних гарантій або страхування за привіле-йованими ставками, які недостатні для того, щоб покрити довго-строкові видатки за цими програмами;
― експортні кредити за нижчими ставками, ніж ті, за якими уряду фактично доводиться платити за використання таких кош-тів, якщо надання кредитів використовується для забезпечення суттєвої переваги щодо умов експортного кредитування;
― будь-які інші витрати за рахунок держави, які прямо чи не-прямо призводять до зростання експорту будь-якого товару з її території чи до зменшення імпорту будь-якого товару на її тери-торію [9, с. 281—284].
Угода про субсидії і компенсаційні заходи передбачає два ва-ріанти захисту галузі промисловості від несприятливих наслідків субсидування інших Членів СОТ:
― накладання компенсаційного мита на імпортований субси-дований товар;
― використання засобів правового захисту — таких, як кон-сультації або подання скарги до Органу врегулювання суперечок для відкриття процедури та створення спеціальної групи експер-тів.
Розглянемо правила застосування компенсаційного мита на імпортований субсидований товар. Відповідно до Статті VI ГАТТ «Антидемпінгове та компенсаційне мито» термін «компен-саційне мито» має означати «спеціальне мито, яке стягується з метою усунення дії будь-якої дотації чи субсидії, наданої, прямо чи опосередковано, на виробництво, виготовлення чи експорт будь-якого товару» [ГАТТ с. 445]. А Стаття 10 «Застосування Статті VI ГАТТ 1994» Угоди про субсидії і компенсаційні заходи вимагає, щоб країни—Члени СОТ вживали всіх необхідних захо-дів для забезпечення того, щоб накладення компенсаційного мита на товар, який імпортується, відповідало вимогам Статті VI ГАТТ 1994 та умовам Угоди СКЗ. Такими обов’язковими вимо-гами щодо застосування компенсаційного мита є:
― проведення спеціального компенсаційного розслідування у відповідності з правилами та процедурами, визначеними Угодою СКЗ;
― доведення фактів наявності субсидованого імпорту, шкоди вітчизняній промисловості та причинно-наслідкового зв’язку між субсидованим імпортом і завданою
шкодою;
― розмір мита не повинен перевищувати суму дотації чи суб-сидії, щодо яких було визначено, що вони прямо чи опосередко-вано надавалися на виробництво чи експорт товару в країні походження або експорту.
Слід зазначити, що відхід від цих обов’язкових процедурних правил та критеріїв може дати підстави експортеру звертатися в Орган з урегулювання суперечок для розгляду питання через механізм урегулювання суперечок СОТ. Крім того, доведення експортером, проти продукції якого були застосовані компенсаційні заходи, фактів порушення зазначених вище правил може стати підставою для визнання цих заходів неза-конними.
Основною передумовою застосування компенсаційного мита є проведення компенсаційного розслідування, в ході якого доводяться факти наявності субсидованого імпорту, встанов-люється розмір шкоди вітчизняній промисловості, доводиться причинно-наслідковий зв’язок між субсидованим імпортом та отриманою шкодою, а також визначається розмір та порядок застосування мита. Потрібно зазначити, що положення про компенсаційні заходи були розроблені раніше, ніж антидемпі-нгові процедури.
Компенсаційні розслідування, згідно з вимогами СКЗ, мають проводитися компетентними органами країни-імпортера, які й ініціюють розслідування. Крім цих органів у процесі розсліду-вання беруть участь такі сторони: країна-експортер (Член СОТ), товар якої є предметом розслідування, зацікавлені Члени СОТ, а також зацікавлені сторони. Такими зацікавленими в результатах компенсаційного розслідування можуть бути: експортер, інозем-ний виробник чи імпортер товару, щодо якого ведеться розсліду-вання, або ж торговельне чи виробниче об’єднання, більшість членів якого є виробники, експортери або імпортери такого това-ру; виробник аналогічного товару в країні імпортуючого Члена СОТ або торговельне чи виробниче об’єднання, більшість членів якого виробляють аналогічний товар на території імпортуючого Члена СОТ; будь-які інші вітчизняні чи іноземні сторони, яких Члени СОТ вважають за доцільне включити до числа зацікавле-них сторін.
Детальний порядок проведення компенсаційного розслідуван-ня регулюється Частиною V: Компенсаційні заходи Угоди СКЗ [9, с. 258—274]. У процедурі компенсаційного розслідування можна виділити такі основні етапи:
1. Подання скарги виробниками вітчизняної галузі виробниц-тва або від їх імені відповідними асоціаціями (союзами тощо) до компетентних органів своєї країни, що займаються відповідними розслідуваннями.
2. Розгляд компетентними органами доказів щодо наявності субсидій в експортера, завданої шкоди вітчизняному виробницт-ву та причинно-наслідкового зв’язку між ними.
3. Ініціювання компетентним органом компенсаційного розс-лідування за наявності достатніх підстав для цього. Інформація про початок розслідування повинна оприлюднюватися в засобах масової інформації.
4. Передача органу влади експортуючого Члена СОТ та екс-портерам тексту скарги та анкети-запитальника.
5. Підготовка експортерами та органом влади експортуючої сторони відповідей на запитання, що містяться в анкеті (тер-мін — 30 днів). При цьому сторона, проти якої порушено компе-нсаційне розслідування, може проводити консультації з зацікав-леними Членами СОТ.
6. Отримання анкети з відповідями, перевірка адекватності і точності наданої інформації. З метою перевірки наданої інфор-мації та отримання додаткових відомостей дозволяється розслі-дування на місці, тобто в країні-експортері.
7. Розгляд компетентними органами в країні-імпортері отри-маних доказів щодо субсидування та розмірів завданої націона-льним виробникам шкоди.
8. Винесення компетентним органом розслідування попере-днього визначення заперечувального чи стверджувального ха-рактеру. Інформація про таке рішення повинна бути оприлюд-нена в засобах масової інформації. Якщо компетентні органи, що ведуть компенсаційне розслідування, не визнали за можливе застосування компенсаційного мита, то процедура припиняється.
9. Якщо попереднє визначення має стверджувальний харак-тер, то:
― можливе припинення
процедури розслідування, якщо екс-портуючий Член СОТ візьме на себе добровільні зобов’язання щодо компенсації;
― процедура розслідування продовжується, якщо країна-експортер не погодилася на добровільні зобов’язання.
10. Вживання тимчасових компенсаційних заходів (максима-льний термін дії — 4 місяці).
11. Остаточне визначення стверджувального характеру. Ком-петентний орган влади країни-імпортера повинен оприлюднити остаточне рішення щодо результатів компенсаційного розсліду-вання.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |