Характерними рисами курсу „стабілізації” були такі ознаки:
- підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівниківу радах, обмеження їхньої реальної влади.
- зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою.
- зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення.
- згортання гласності.
- перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади.
У брежнєвський пріод інтенсивно відбувався процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. П.Шелест наголошував: „Партійний орган зобов”язаний керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва”. За Щербицького зазначені процеси отримали новий імпульс, посилилося зрощення партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. - 43,7% складу місцевих Рад республіки. І це при тому, що майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР у 1985 р. становили управлінські кадри - голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ та ін. Якщо в перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їх складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їх ставленні до партійних комітетів.
Хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на „стабільність” практично сприяв незмінності кадрів, як у вищих так і у нижчих ешелонах влади, що мало, негативні наслідки.
34. Дисидентський рух в Україні: загальні тенденції, особливості та спецефіка.
Одночасно із спробами змін в офіційній політиці у суспільно-політичному житті України став розвиватися дисидентський рух, тобто рух інакомислячих, неугодних. Він виник як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недодержання ним конституційних положень та явних порушень соціальнї справедливості. Уей рух було започатковано в сер. 50-х рр. Його представники виступали проти вад існуючої системи, порушення законів, на захист прав людини, свободи слова, совісті та друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії.
У дисидентському русі в Україні брали участь представники творчої інтелігенції. Та своє критичне ставлення до різних сторін радянського суспільного ладу, прагнення розбудити націю проявляли й представники різних груп суспільства, зокрема викладачі вузів В.Мороз, М.Осадчий,Д.Іващенко,шкільні вчителі М.Масютко та М.Озерний, науковці брати М.іБ.Горині, інженер О.Мартиненко, генерал П.Григоренко.
Однією з найпомітніших акцій дисидентьского руху, етапом боротьби проти русифікації, за належне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, організована 11-15 лютого 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 осіб, прийняла форму публічного протесту проти переслідування української мови в СРСР. На конференції було одностайно засуджено абсурдну теорію про двомовність нації.
У процесі переходу від хрущовської „відлиги” до суспільно-плітичних „заморозків” з”явилася позаценурна література, яка дістала назву „самвидав”. Прихильники економічного, політичного і духовного відродження України, переслідуючи благородну мету донести до людей слово правди, почали переписувати від руки, розмножувати на друкарських машинках чи іншим способом спочатку поетичні твори (насамперед Л.Костенко,В.Симоненка), а згодом суспільно-політичні й філософські розвідки, повідомлення про репресії тощо.
35. Перебудова в Україні: сутність, періоди, особливості реалізації (1985- 1991 рр.).
Після смерті чергового партійного керівника К.Черненка у березні 1985 р., до влади в СРСР приходить М.С.Горбачов. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідрів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, він починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки.
Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. Вибухнув реактор Чорнобильської атомної станції. Величезна радіоактивна хмара, покрила багато районів України, Росії, Білорусії.
Під тиском обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства.Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон „Про мови в Українській РСР”. Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, партія „зелених” та ін.; всього в 1990 р. Було створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за пообудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.
Із 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липняДекларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.
Реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р., напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М.Горбачова на йго кримській дачі та усунули його від влади. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада прийняло вичікувальну позицію. Тільки тоді коли московський заколот було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримк керівництвом Компартії дій московських заколотників, приймає указ „Про тимчасове припинення діяльності Компартії України”.
Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок лівідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародно обрано Л.Кравчука.
7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин), та України (Л.Кравчук), провели переговори і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД).
21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.
36. Проголошення суверінетету і незалежності України. Всеукраїнський референдум та вибору Президента України. (1990-грудень 1991).
Декларація про державний суверенітет України була прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларація проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в республіці в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
У документі наголошувалося, що УРСР як суверенна національна держава розвивається на основі свого права на самовизначення. Громадяни республіки всіх національностей складають народ України.Він є єдиним джерелом державної влади. Разом із тим слід мати на увазі,що він є продуктом своєї епохи, конкретних історичних обставин та політичних компромісів. У декларації проголошується не державна незалежність, самостійність України, а її суверенітет, до того ж у межах Радянського Союзу, який тоді ще існував.
Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. Принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в ствні чи не масової політичної ейфорії. Стало очевидним, що слід переходити до розв”язання практичних завдань, пов”язаних зі створенням Української держави.
1 грудня 1991 р. Був проведений Всеукраїнський референдум. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародно обрано Л.Кравчука.
37. Українська історична наука у 90 – х рр.. ХХ ст.. – на початку ХХІ ст.
Це доба трансформації українського суспільства від умов авторитарного режиму до демократії. Визначальні тенденції – методологічна переорієнтація, засвоєння досвіду національної і зарубіжної історіографії. Координатором створення наукової історії України виступає Інститут історії України НАНУ. Відомі історики – П. Тронько, С. Білокінь, В. Верстюк, С. Кульчицький. М. Котляр і інші. Важливим здобутком колективу інституту стало створення „історії України: нове бачення „(1995 – 1996 рр.), за ред. В. Смолія. Сучасний етап розвитку української історіографії характеризуються дослідженнями на монографічному або узагальнюючому рівнях. У 2000 р. – колективна монографія „етнічна історія давньої України”(керівник авторського колективу П. Толочко). Велику роль відіграють авторські посібники, зокрема І. Рибалки „Історія України”. Борисенка, О. Бойка, В. Короля, Ю. Терещенка. Серед документальних видань важливе місце посідають збірники „Українська Центральна Рада. Документи і матеріали” у 2- х т., „Національні відносини в Україні у ХХ ст.. Збірник документів і матеріалів”(1994). Унікальний характер має дев’ятитомник „Тисяча років української суспільно – політичної думки” (2001 – 2002 р.) Корінна ознака сучасного розвитку української історичної науки – це тенденція до відновлення соборності, національної історичної думки. Вихід у світ „Історія України: Нове бачення”,15 – ти томник „Україна крізь віки”, тритомник „Давня історія України”, „Політична історія України” засвідчують, що відбувається поворот національно – державницької Історії.
38. Державотворчі процеси в Україні в першій половині 1990 –х рр. Соціально – економічні та політичні проблеми на шляху розбудови української держави.
1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, Україна стала незалежною державою. Чинники: зовнішні- поразка соціалістичного табору в „холодній війні”, порушення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи; помітне погіршення соціально – економічної та політичної ситуації в СРСР; фактична втрата центром контролю над подіями на місцях; поразка путчу; внутрішні – існування в Україні формально легітимних органів державного управління; бажання київської номенклатури звільнитися від опіки центру; певна стабільність українського товарного ринку; активізація націонал – демократичного крила політичних сил; відцентрові настрої, дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями. Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу: низький рівень політичної та економічної культури мислення. Важливим аспектом оцінки стартових показників є визначення її природно – ресурсного потенціалу. На початку 90 – х рр. Частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становить 70%, орних земель – понад 55%. На території понад 7 тис. Родовищ корисних копалин. Але вони є не збалансованими. З одного боку, на території сконцентровано до 20 % світових ресурсів марганцевих руд і понад 5% запасів залізних руд, а з іншого – абсолютна недостатність паливно – енергетичними ресурсами. Низька конкурентноспроможність промисловості СРСР. Панування командних форм і методів управління, надмірна централізація, диспропорційність економіки, українська економіка була надто мілітаризована – все це зумовило слабші стартові можливості України порівняно з іншими республіками. На перших порах керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу.
39. Формування та функціонування багатопартійності у сучасній Україні: основні етапи, характерні риси, особливості.
Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії підтримують зв”язок уряду з народом.
Новітня історія багатопартійності в Україні пройшла у своєму розвиткові кілька етапів:
1-й етап – зародження багатопартійності (сер.1988-березень 1990 р.):
- виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;
- активізація діяльності Української Гельсинської спілки, вихід на політичну арену Народного Руху України;
- розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партіїл;
- виникнення першої формально задекларованої партії – Української національної партії.
2-й етап – вихід багатопартійності на державний рівень (травень 1990- серпень 1991 р.):
- поява парламентської опозиції;
- ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найгловніше – Декларація про державний суверенітет України;
- збільшення кількості політичних партій;
3-й етап – становлення багатопатійності (з серпня 1991 р.):
- розширення багатопартійності;
- посилення розколів та дроблення політичних сил;
- активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;
- підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;
- зміцнення зв”язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;
- періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу;
Характерними ознаками багатопатійності є:
1. Мультипартійність.
2. Нечисленність партійних лав.
3. Невизначеність соціальної бази (більшість патій не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є);
4. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї, а навколо лідера;
5. Локальність партійного впливу.
6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій;
7. Поява на політичній арені незареєстрованої „партії влади”, що має серйозний вплив на перебіг подій в Україні.
Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази.
40. Конституційний процес в Україні. Прийняття Конституції. Головні положення Конституції України та зміни до неї.
Одним з найважливіших процесів на шляху розгортання державотворчих процесів в Україні стало прийняття п”ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Конституції України – Основного Закону нашої держави. Відсутність Основного Закону, котрий би відповідав новим плітичним та економічним реаліям, негативно впливала на розвиток державотворчих процесів, суттєво гальмувала здійснення ринкових перетворень, подолання кризових явищ у житті країни. Ось чому прийняття Конституції України стало визначною подією, яка створила нові можливості для динамізації усіх сфер суспільного життя на сучасних засадах.
Основний Закон України складається з Преамбули та 15 розділів, що містять 161 статтю та 14 пунктів Перехідних положень. У Преамбулі сказано, що Верховна Рада України від імені українського народу – громадян України всіх національностей, спираючись на багатовікову історію українського державотворення, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. Всенароддним голосуванням, приймає цю Конституцію.
Основними розділами Конституції України є такі:
- розіл 4-й – „Верховна Рада України” – складається з 27 статей. Тут підкреслюється, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Веховна Рада;
- розділ 5-й – „Президент України” – складається з 11статей, положення про статус, порядок його обрання, функції та повноваження;
- розділ 9-й – „Територіальний устрій України” – містить дві статті, де подано засади такого устрою та його систему;
- розділ 13-й – „Внесення змін до Констиції України” – складається з 7 статей, які визначають процедуру внесення змін і доповнень до діючої Конституції. У ст. 154, зокрема, зазначено, що законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною її складу. Та чи інша поправка вважається прийнятою, якщо за неї проголосувало не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради.
Основними аргументами ініціаторів перегляду поправок до Конституції були: система розподілу повноважень між органами влади, яку передбачає політреформа, призведе до порушення балансу сил, розосередження влади і приховує в собі ризики послабити керівництво державою; з юридичної точки зору процедура внесення змін до Конституції була не зовсім коректною; поправки приймалися в екстремальних умовах і тому належно не опрацьовані; при голосуванні змін до Конституції в пакеті з іншими рішеннями багато їх положень не були обговорені і доведені до громадян; не всі політичні сили влаштовує запровадження імперативного мандата для народних депутатів; політична реформа повинна бути комплексною і проводитися оддночасно з адміністративно-теріторіальною і судовою.
41. Україна на сучасному етапі 1994-2005 рр.: тенденції політичного, соціально-економічного, культурного розвитку.
Після президенстських виборів 1994 р. Розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. Зміна принципів суттєво вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Зов. Політика України стала спробою не тільки прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а і намагання врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення. Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітчного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки України. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію „мосту між Заходом і Сходом”. На початку 2005 р. У зовнішньополітичній діяльності України чіткіше окреслився євроінтеграційний напрямок, розпочалися трансформації у діяльності МЗС, орієнтовані на зміну іміджу України на міжнародній арені.
Президент Кучма в жовтні 1994 р. Проголосив нову соціально-економічну стратегію в якій було визначено такі основні напрямки:
- фінансова стабілізація - послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи;
- регульована та контрольована державою лібералізація цін;
- докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектору;
- децентралізація управління економікою;
- лібералізація зовнішньоекономічних зв”язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики;
- соціальний захист, що передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передання через акції в приватне користування населення державного майна.
Реалізація нового економічного курсу виявила суттєві недоліки запропонованої системи моделі реформування. По-перше:
-ринок не може регулювати ціни природних монополістів;
-глибокі структурні зміни не можливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються з допомогою державного програмування;
-ринок погано розв”язує соціальні проблеми і проблеми не виробничої сфери.
Зі зміною влади в Україні в основу діяльності новоствореного уряду було покладено програму „На зустріч людям” (лютий 2005), яка окреслила його базові принципи: віра, справедливість, гармонія, безпека.
У сфері економіки уряд визначив пріоритетними завданнями: забезпечення вільного рівноправного доступу суб”єктів підприємницької діяльності до всії сфер ринку; створення системи протидії (тіньовій) приватизації; реалізацію регіональної політики на принципі перерозподілу ресурсів на коритсть територій що потребують підтримки; формування конкурентного на внутрішньому і зовнішньому ринку виробничого потенціалу;
У соціальній сфері передбачалося подолання бідності шляхом створення економіко-правових умов для збільшення доходів, зростання економічної активності населення та зменшення його розшарування з рівнем доходів; удосконалення соціально-трудових відносин, зростання рівня зайнятості;
Характерною особливістю сучасного стану культури є неоднозначність процесів у гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвитку суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами світової культури, які ранше з ідеологічних причин були не доступними; стимулює творчу активність митців, але водночас плюралізм відкриває шлях для проникнення в духовну сферу антикультури, пропагуючи насилля, антигуманність.
42. Україна у сітовому співтоварстві. Зовнішня політика держави, основні напрями та тенденції розвитку на сучасному етапі.
Основні засади зовнішньої політики української держави було закладено ще декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 р.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Для обгрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993р. Верховна Рада України схвалила „Основі напрями зовнішньої політики України”. Зовнішня політика України спрямовувалась на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності; захист прав і інтересів громадян України; збереження теріторіальної цілісності держави та недоторканість її кордонів.
Після президентських виборів 1994р. Розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікції, розстановки нових акцентів у приоритетах. Базовими принципами було проголошено: виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.
Визнання особливого значення відносин України з Росією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва з західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.
Важливим у формуванні зовнішньополітичного курсу стало прийняття Конституції України, яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки України.
Після президентських виборів 2004р. МЗС України визначило такі приорітетні завдання:
- програма оновлення МЗС „Українська дипломатія назустріч людям”(зміни в діяльності МЗС; розгортання роз”яснювальних компаній про пріоритети держави; доступність консульсько-правових послуг).
- „Відкриємо світ для українців” (зміна іміджу України на світовій арені; лібералізація для українців режиму перетину кордону; посилення правового захисту українських трудящих-мігрантів).
- „Кордони України: прозорі для людей і бізнесу, закриті для злочинців” (блокування кордонів для терористичних загроз, злочинності; залучення міжнародної фінансової і технічної допомоги для розбудови прикордонної інфраструктури).
- „Європейська і євроатлантична інтеграція – це передусім демократичні цінності і стандарти” (набуття Україною статусу держави з ринковою економікою; втілення в життя спільно з ЄС економічних проектів; тісне співробітництво з НАТО).
- „Зовнішньоекономічна активність – гарантія процвітання держави, її енергетичної безпеки, створення нових робочих місць” (сприяння іноземним інвестиціям, пошук нових джерел і шляхів надходження в Україну енергоносіїв)
- „Українська культура у світі. Вихід у світових цивілізаційний простір” (повернення українських культурних цінностей в Україну; створення фонду підтримки діяльності нац. Комісії у справах ЮНЕСКО).
На початку 2005р. У зовнішньополітичній діяльності української держави чіткіше окреслився євроінтеграційний напрямок, розпочалися системні трансформації у діяльності МЗС, орієнтовані на зміцнення кордонів, впровадження європейських стандартів у законодавство, сприяння розвитку національно-виробничого потенціалу.
Слов`яни
43. Давні держави у західних і південних слов’ян (ІХ – ХІІ ст..): типологія державотворення, суспільний устрій, християнізація та історичне значення.
Складним був процес формування державності. Перші ранньофеодальні держави виникли у південних слов’ян в 681 р. – Перше Болгарське царство. У УІІІ – ІХ ст.. з’явилися ранньофеодальні монархії у сербо – хорватів. Перша велика держава у західних слов’ян – князівство Само, пізніше – Великоморавська держава (ІХ), а в Х дві найбільші монархії – Стародавня Чехія і Стародавня Польща. Поява феодальних держав визначалася як внутрішніми так і зовнішніми факторами. Характерним для всіх народностей було те, що визначальним фактором виступала висока матеріальна і духовна культура слов’янських народів. Визначилась і релігійна система й організація церкви. Церква була великим землевласником. У слов’янських народів утвердилося дві основні форми релігії: православ’я – в Болгарії і Сербії; католицизм – у Хорватії, Словеніїї, Далмації, Чехії, Словаччині, Польщі. В ході гострої боротьби Болгарія і Сербія добилися створення автономної церковної організації, їх залежність від Константинополя була номінальною. Становлення феодальних відносин, зміцнення влади відбувалося в умовах боротьби. Найбільше селянське повстання спалахнуло в Польщі в 1037 – 1038 рр. У Болгарії в Х ст.. зародився богомильський рух, який незабаром охопив всі балканські країни. В 1187 р. Було уворено Друге Болгарське царство. Позбулась візантійської залежності Сербія.
44. Чеське королівство за династії Люксембургів. Гуситська національно – релігійна війна: причини, періодизація, соціальний характер, програмна ідеологія. Сучасні наукові оцінки результатів історичного значення гуситського руху.
1310 р. – початок династії Люксембургів. Ян Люксембургський (1310 – 1346 рр.) Утвердив „Виборні капітуляції” – підтвердження великого законодавчого права сейму, обмеження прав короля, реорганізована система податків для вищих категорій, утворилась станово – представницька монархія. Карл І(4) – (1346 -1378 рр.) – золотий період Чехії. Богемське королівство увійшло до складу Німецької імперії. Карл І став імператором Священної Римської імперії. 1356 р. – „Золота булла” – посилення королівської влади., рішення короля – закон, обмеження прав іноземців. 1348 р. – Празький університет. У зовнішній політиці – породичався з Польщею, уклав унію з Угорщиною. 1378 р. – поділив свої землі між синами: Вацлав І – король Богемії, Сигізмунд – угорський престол.
Гуситський рух виник не в часи ускладнення, а при посиленні і стабілізації. Причини: релігійна і культурна сфера, обмеження національної мови, засилля німецьких культурних традицій, реформація в Європі. Ян Гус (1371 – 1415) – викладач Празького університету, декан факультету філософії, з 1402 р. – ректор. Був священнослужителем у Віфлеємській часові- реформаційні ідеї у проповідях. Критикував чеську верхівку. Його відлучили від церкви. Основна діяльність – трактати. 1411 р. –імператором Священної Римської імперії став Сигізмунд – фанат – католик. 1414 р. – собор в Констанці. Яна Гуса ув’язнили на 6 місяців. Гуситський рух – 1419 – 1471 р. Періодизація: кінець весни – початок літа 1415 р. – весна 1419 р. „Період підготовки” – протести, маніфестації щодо рішень Констанційного собору. Кінець весни – початок літа 1419 р. –повстання в Празі 30 липня 1419 р. (Ян Желівський, Воцлав Коранда). 30 липня – апогей повстання- повстанці захопили Прагу і Вишеград (королівську резиденцію). 1419 – 1421 рр. – створений керівний орган Гуситського руху – Гуситський сейм. Програма „4 празькі статті” – затвердив гуситський сейм: 1 ст. Свобода проповіді чеською мовою. 2 ст. Право подвійного причастя. 3 ст. Секуляризація церковних земель, власності. 4 ст. Покарання осіб, які були винні у смертних гріхах. Оформилося 2 табори – чашники (поміркована тенденція в Гус. Русі, представники чеського панства, міського бюргерства, заможного міщанства) і таборити (радикальна течія – міщанство, бюргерство, сер. Шляхта, селяни) Ян Жишка – виходець з дрібної буржуазії – активний лідер, очолює таборитів. Зима –в есна 1421 – 1434 р. – загострення боротьби всередині руху.Сигізмунд організовує хрестові походи проти гуситів. 1431 р. – нім імператор Сигізмунд і чашники – церковний собор в Базелі. „празькі ком пакти” – результат собору: підтримка свободи церковної проповіді, подвійного причастя, розмежування церковного і цивільного суду, певна обмеженість церковної юристдикції. Кінець весни – літо 1434 р. – 1471 р. 1452 р. – ліквідація табору. Сучасні дослідження: гуситський рух – широкий соціальний рух національно – патріотичний, релігійний характер. Цей рух носив елементи антифеодального (коли в процес включилось селянство).
Дата добавления: 2015-09-30; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |