Але незважаючи на іноземний гніт та панування феодального ладу, на Україні в 17 ст. развивалось землеробство, зростали старі і з”являлись нові міста. Розвивалося й ремесло: створювалися цехи, зароджувалось мануфактурне виробництво. Основна маса продукції ремісників вироблялася в містах, більшість з яких мала 2-3 тис. жителів. До початку 17 ст. Київ, Львів і деякі інші міста славилися як великі торгові центри, до яких прибували купці з багатьох держав. Запровадження безмитної торгівлі в прикордонних містах Московської держави суттєво розширило асортимент товарів, що надходили з України. В 1624 р. король Сигізмунд 3-й Ваза оголосив суботу днем вільної торгівлі, що значно інтенсифікувало ринкові процеси.
12. Виникнення українського козацтва та його роль в історії українського народу (15 - сер. 17 ст.).
На півдні Киїського воєводства з другої пол. 16 ст.різко прискорюється процес формування нового стану - козацтва. Джерелом, з якого формувалося казацтво, було місцеве подніпровське населоення, що продовжувало жити на території Південної України і Середнього Подніпров”я, незважаючи на постійну загрозу з боку крмських татар, і втікачі, прерважно селяни, із Західної і Північної України, які рятуючись від покріпачення, масами тікали в ці малозаселені місця, де не було ще панського гніту.
Перші згадки про козацтво відомі з кінця 15 ст. Тоді українські козаки згадуються в дипломатичному листуванні між Росією, Польщею, Кримом, Туреччиною, Молдавією і Валлахією. Очевидно козацтво набуло вже певної сили, для досягнення якої йому потрібен був певний час.
Протягом пер. пол. 16 ст. козацтво на Україні кількісно зростало, набирало сил, про що свідчать численні скарги татар і турків на напади козаків та їхні вимоги приборкати „свавільців”.
Для Запорізької Січі протягом багатьох десятиліть її функціонування був характерний найширший спектр політичної діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза увагою Коша Війська Запорозького. Він матеріально підтримував діяльність братств та навчальних закладів, фінансував просвітницьку роботу православних церков і монастирів.
З початку 17 ст. Військо Запорозьке поступово почало відмовлятися від локальних політичних акцій, а зосереджує свою увагу на вирішенні фундаментальних питань. Зокрема, намітився союз між козацтвом і православним духовенством, яке після Брестької унії 1596 р.почало зазнавати утисків і преслідувань на рівні державної системи Речі Посполитої.
У 1620 р. Запоріжжя, в особі гетьмана Петра Сагайдачного, взяло найактивнішу участь у політичній акції загальноукраїнського значення - відновленні діяльності православної ієрархії.
Існування Запорізької Січі, як цілком самостійної сили, було визнано в міжнародному світі. Кіш Війска Запророзького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Він укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їх коаліції.
Дух козацтва, який розлився по всій Україні, охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку наступного етапу- утвердження на українських землях державних органів управління. Держава, яка виникла в роки визвольної війни 1648- 1654 рр. Була її суспільно- політичним дітищем.
13. Українська національна революція(1648 - 1676 рр.) та створення козацько-гетьманської держави. Козацько-старшинські літописи та їх історичне значення.
Цей визначний для українського народу процес вібувався в умовах жорстокої боротьби проти польських поневолювачів. Аналізуючи діяльність Б. Хмельницького у державному будівництві, можна вважати його творцем української національної держави, боротьба за незалежність якої відіграла виняткоово важливу роль у розвитку національної самосвідомості українського народу. Можна виділити такі основні етапи розробки програми державного будівництва та боротьби за її реалізацію:
- перший - (лютий-вересень 1648 р.)- формується ідея автономії для козацького регіону (центральна та південна частина Київського воєводства) у складі Речі Посполитої;
- другий (вересень 1648- серпень 1649 рр.) - завершується процес розробки політичної програми, яка вперше в історії української політичної думки передбачила створення незалежної держави в межах усіх етногорафічних земель України; усвідомлюється право на територіально-етнічну спадщину Київської Русі.;
- третій (вересень 1649 - червень 1651 рр.) - крах, внаслідок позиції Кримського ханства, спроб добитися реалізації програми створення незалежної національної держави;
- четвертий (липень 1651- березень 1654 рр.) - невдачі у боротьбі за збереження автономії козацької України в межах Речі Посполитої і пошук оптимальног варіанту шляхом прийняття протекції російського царя чи турецького султана. Укладення Переяславського договору з Росією про входження Української держави до складу Росії.
В ході визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств (близько 200 тис. кв.км.) в основному завершився процес складання національної держави. Оскільки державний апарат формувався на зразок установ, що існували в Запорозькій Січі, то Українська держава за формою правління і устроєм основних інститутів політичної влади істотно відрізнялась від монархій Європейського континенту - вона була республікою. Враховуючи провідну роль козацтва в її утворенні, можна назвати нову державу,яка з”явилася на політичній карті Європи в сер.17 ст. Українською козацькою республікою, яка мала свої ознаки: перша - політична влада (гетьман), друга - територія; третя - політико-адміністративний устрій (військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, курінні і городові атамани, генеральні писар,осавули, обозний, суддя,бунчужний, хорунжий, підскарбій); четверта - суд і судочинство, фінансова система та податки; п”ята - військо; шоста- соціальна структура населення (духовенство, міщанство, селянство); сьома - міжнародна (уряд Б. Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція, та ін. Незважаючи на дипломатичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.
14. Україна за часів гетьмана І. Мазепи та інкорпорації до складу Росії (кін.17 ст.- 18 ст.).
В соціальній політиці Мазепа, як і його попередники, спирався на коацьку старшину. Він намаговся відмежувати козацький клас від селян і щоб надалі не допускати селян до козацького реєстру. Бажав створити заможну, освічену верству аристократії, на яку можна було б сперти державну будову. До великого зросту дійшла тоді також організація бунчукових товаришів, в якій виховувалася старшинська молодь.
Але одночасно Мазепа не дозволяв надмірно пригнічувати селянство. В 1681 р. Мазепа оголосив новий універсал, щоб ніхто з землевласників не накладав на селян надто великих робіт і поборів та не пригнічував поспільства; селянам дозволено вносити скарги на панів до суду. Разом з тим Мазепа перевіряв права старшини на війскові землі і тим, що не виконали державнох служби, наказав землі відбирати.
Мазепа намагався також зреформувати систему податків, щоб не обтяжувати надмірно народ, намагався усунути надужиття, що появилися при орендах, і наказав дати народові деякі полегші: дозволити селянам курити горілку на власну потребу - на весілля та христини.
За єдину реальну основу тогочасної української політики він уважав співпрацю з Москвою. Передусім була надія за допомогою Москви поширити територію Гетьманщини: здобути від Польщі Правобережжя, а від Криму і Туреччини степову смугу над Чорним і Азовським морем. Мазепа нав”язав зв”зки з молодим царем Петром у перші дні, як той тільки захопив владу, придбав його довір”я і зумів приєднати царя для своїх планів. Мазепа залишився щирим прихильником союзу з Московщиною - аж до часу, коли Петро почав ламати основи української державності; тоді він почав шукати іншого політичного шляху.
15. Спроби збереження та причини і фактори втрати державної незалежності України у 18 ст.
Упродовж півстоліття після смерті Петра (1725) московська політика супроти України не йшла одним шляхом. В царському уряді заходили вагання: то вживали гостирих Петрових засобів, то знову приходили полегшення.Велике значення мало тут становище самого українського громадянства. Пив”язання до свого державного устрою було таке міцне і при кожній нагоді виступало з такою стихійною силою, що Москва мусила з ним рахуватися і деколи вживала заходів приєднати Україну поступками.
На гетьмана обрано полковника Данила Апостола (1727-1734). За нього хоч обсяг української автономії став дуже вузький, все-таки в цих межах можна було провести нову організацію державного життя (упорядкував земельні і господарські справи, провів слідство про маєтності - безпавно загарбані землі привернено державі, оголосив „Інструкцію українським судам”,вперше встановив точний бюджет державних видатків).
Уряд цариці Єлізавети знову взяв курс на полегшення для України.Востаннє дозволено обирати гетьмана в особі Кирила Розумовського (1750-1764). Він шанував українські традиції і вмів стати в обороні „національних” справ. Подбав про те щоб українські справи передано з сенату до колегії закордонних справ, домагався права вести самостійно.закордонну політику, обороняв фінансову самостійність Гетьманщини, старався про зваільнення українського народу від участі в війнах поза Україною. Провів деякі реформи у війську, завів одностайні уніформи та озброєння. За гетьманства Розумовського великого впливу дійшла старшина, що залюбки звала себе шляхетством;
Саме тоді знову постали змінив російській політиці: цариця Катерина ІІ почала проводити крайній цетралізм і вирішила скасувати автономію України. Коли цариця дізналась про проекти спадкового гетьманства Роззумовського, вона відразу викликала гетьмана до себе і наказала йому зректися булави (1764 р.). Так було скасовано остаточно гетьманство. Щодо селянства, то указом Катерини з 1783 р. заведено загальне кріпацтво- заборону переходу селян. Одночасно скасовано автономні установи.В 1781 р. Гетьманщину було поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. В 1792 р. розв”язано Малоросійську Колегію. В 1783 р. скасовано військовий устрій і козацькі полки переформовано на десять регулярних карабінерських полків російської армії з шестирічною службою. В 1785 р. опубліковано „грамоту про вільність дворянства”, яка давала українській шляхті самоуправління- губерніальні і повітові дворянські зібрання, з павом петиції до царя. З давнього устрою Гетьманщини залишилися тільки старі закони - Литовський Статут і магдебурзьке право.
16. Імперська національно-регіональна політика урядів Росії та Австро-Угорщини на українських землях у І пол. 19 ст.
Під кінець 18 ст. більшість українських земель попала під владу Росії. Окрім Гетьманщини і Запоріжжя. В Росії найвищого розвитку дійшов царський деспотизм, заводили абсолютичну систему, ламали кожній виступ, придушували всі опозиційні течії, за допомогою жандармерії і таємної поліції держали в важкому ярмі всі покорені народи.В Україні царат проводив колоніальну політику ще сильніше, як за часів Петра І і Катерини ІІ. Царат намагався затерти сліди давньої автономії. Територію України було поділено на генерал-губернаторства і губернії, а місцевій владі доручено всіма засобами з”єднати українські землі з корінними російськими губерніями. Микола І утворив окремий комітет, що мав завдання усунути на укрїнських землях, особливо на Правобережжі, останки місцевої культури і зрусифікувати їх.Тоді заведено російську урядову мову в судах і зросійщено всі школи.Русфікації мав також служити відкритий в 1834 р. Київський Університет ім. Святого Володимира. В 1840 р. в судах усунено Литовський Статут і введено російські закони. В 1843 р. заведено обов”язкові паспорти. Як знаряддя до русіфікації мала правити також православна церква, яку піддано під нагляд і керівництво полвтичної влади. В 1839 р. скосовано на Правобережжі останки унії.
Щоб придушити буд-які невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, що доходила ста тисяч. Це надзвичайно обтяжувало населення, особливо селянствво, що мало обов”язок будувати і ремонтувати казарми, доставляти підводи, дрова і в усьому допомагати військові.
Габсбурги обрали іншу тактику- взаємного стимування чужих один одному народів та вибіркових компромісів з їхньою знаттю. У такий спосіб вбудовувалась складна політична конструкія, на зразок балансу ворожнечі, як в регіонах так і в державному масштабі. Габсбурги намагались не „притерти” народи один до одного та сблизити їх на певій спільній основі, а навпаки розігрували роль патрона-покровителя кожного з цих народів окрема, експлуатуючи сам стан їхнього взаємного відчуження.
Західноукраїнські землі в пер. пол. ХІХ ст. являли собою типповий приклад таких міжетнічних відносин в контексті охарактеризованої політики монархії.
У економічному плані Західноукраїнські землі були типово аграрними районами Асвсро-Угорської імперії, економічно відсталими, яким припадала роль лише споживача виробів індустрії розвинених територій Австро-Угорської імперії.
17. Генезис українського національного руху в І пол. ХІХ ст. „Руська трійця”, Кирило-Мефодіївське братство.
ХІХ ст. - це епоха діяльності інтелігенції,- суспільної групи, що репрезентувала новий міщаньский світ. Українська інтелігенція доходила до національної свідомості ступенево, досліджуючи народне життя і шукаючи в ньому основних прикмет українськиої народності. Спершу за головне поле своєї діяльності вона вважала письменство і науку, що найяскравіше могли виявити самобутність української культури. Інтелігентна верхівка перейшла до освідомлювання народної маси і в народі відкрила великі революційні сили, що скупчувалися коло економічний і соціальних питань. Спираючися на маси і організовуючи їх, інтелігенція розвинула в собі політичний інстинкт і перейшла до активних виступів. Ідеал самостійної України зайняв перше місце в національній ідеології.
Історичного значення набув гурток, званий „Руською трійцею”, в центрі якого стояли Шашкевич, Головацький І Вакилевич, вихованці львівської духовної семінарії.
Їх відзначала національна свідомість, здобута студіями народного життя та історії і зміцніла в дискусіях, щира прихиильність до народної маси і наївне слов”янофільство.Активність гуртка була невелика - зовнішнім проявом його зацікавлиень було складення збірничка літературних робіт, що вийшов у світт під назвою”Русалки Дністрової” (1837 р.); але цензура не допустила його до рук читачів. Серод важких відносин сили піонерів національного відрдження зломилися: вірний своїм переконанням залишився тільки Шашкевич, оле він умер молодим, в нестатках сільского священика; його товариші зневірилися- Вагилевич перейшов до польського табору, Головацький - до російського.
Кирило-Мефодіївське братствобуло засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолоюваного істориком, ад”юнкт-професором Київського університету М. Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак, пізніше до них приєдналися П.Куліш і Т.Шевченко.
Принципові положення політичної програми братства були викладені у „ Книзі буття українського народу” та „Статуті Кирило-Мефодіївського братства”.Ставилося за мету об”єднати всі слов”янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збираввся б загальний сейм.
Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, воз”єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації слов”янських країн.
18. Структурно-економічні, соціально-класові та етнічні зміни в українському суспільстві доби капіталістичної модернізації (ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст.).
Реформи 60-70-х років ХІХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку економічного, розвитку Російської імперії. Значно прискорилися процеси господарського розвитку на принципах ринкових відносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В україні у 1869 р. вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1900 р. - 5301 промислове підприємство. На кінець ХІХ ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії.Зростав торговий морський флот, найбільшим портом на півдні стала Одеса. На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості: кам”яновугільна, залізорудна, металургійна. В сільському господарстві дедалі ширше застосовувалася машинна техніка. Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні - зерна, тютюну і частково цукру.
В результаті пореформенного розвитку в Україні виникла економіка перехідного типу, змішана, з міжгалузевими та міжрегіональними диспропорціями. В ній співіснували - інустіально-капіталістичний сектор, заснований на сучасних формах акціонерної власності, сектор дрібної приватної власності та власності громадської.
Скасування кріпосного права та формування нової економіки тягли за собою зміни в самій структурі суспільства. Колишні станові межі втрачали своє регулююче значення, поступаючись місцем новим критеріям - доходам, відношенню до власності та усвідомленню цього поділу самими людьми. Структура суспільства стала набагато складнішою та суперечливою, адже в ньому уживалися елементи „старого” й „нового”. Насамперед змінився склад економічної еліти українського суспільства-- поруч з традиційною земельною аристократією, що поступово втрачала свої економічні позиції, з”явилась численна когорта промислової, фінансової та торгової буржуазії.
Етнічні чинники (господарські традиції тих чи інших етнічних верств, їх самосвідомість, психологія, звичаї й т.п.) накладали вагоме відбиття на хід та результати модернізаційних процесів. Економіку й класові, групи формували українці, росіяни, євреї, поляки й т.д. з притаманними їм культурними формами. Склалося так, що в пореформенні процеси оновлення різні етнічні верстви України виявились далеко не однаковою мірою. Серед найбільших етнічних верств України на найнижчому щаблі нової, індустріально-ринкової, економічної культури опинилися саме українці.В цілому доля землеробів серед них (87%) залишалась більшою, чим у росіян (70%), поляків (61%), євреїв (3,2%). У самій же Україні цей відсоток ще вищий, оскільки в містах проживали тільки 5% українців. Присутність українців в елітарних сферах - комерції, управлінні й т.п.- в 3-4,5 рази була нижчою від тих співвідношень, які складалися серед населення Росії в цілому. Це свідчить про те, що українці, були не суб”єктом, а об”єктом модернізаційних процесів, їхня роль у цій площині залишалась підпорядкованою. Склалося це так не внаслідок якоїсь їх дискримінації, а в результаті економічних обставин: рівень заробітків у землеробстві в середньому в 2 рази поступався зарплаті навіть робітників, не кажучи вже про інженерів, власників підприємств, інтелігенції.
19. „Політизація” українського національного руху в Російській імперії в останній чверті ХІХ - поч.ХХ ст. Революційна українська партія.
Сама логіка революційних подій та міжпартійної конкуренції вимагали „політизації” українського руху, його згуртування.Але як раз в цьому не було одностайності.
Найактивніша і найвпливовіша з українських партій - РУП- увійшла в революцію у стані розбрату. „Проросійська” її частина - „Спілка” - в лютому 1906 р.фактично об”єдналася з Південно-Західною крайовою організацією РСДРП і від її імені розпочала справжню війну з „українськими дрібнобуржуазними націоналістами”, тобто з рештою РУП. Чисельність „спілчан” (6тис.) вдвічі перевершила ряди РУП, а на виборах до ІІ-ї Думи вони здобули 14 мандатів проти 1-го в своїх колишніх однопартійців. Однак за це довелось платити - втратою власного політичного обличчя, вони розчинились в рядах РСДРП.
Решта РУП вирішили діяти самостійно і в грудні 1905 р. заснували Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП) з націонал-автономістською платформою та претензіями на одноосібне представництво українського пролетаріату. Сил, матеріальних засобів партії просто не вистачало на масштабну діяльність: вона зосерджувалась преважно в селянських губерніях Південно- Західного краю й на селі: тут працювали близько 2/3 маленької 3-тисячної партії. В містах організіції УСДРП являли собою вузенькі групки в 20-30 чоловік і зовсім не впливові. Деякі профспілки з усього 500 членами, кілька десятків стайків та близько 300 тис. друкованих аркушів пропагандистської літератури - це все на що спромоглась УСДРП за часи революції.
Український рух залишався периферійним явищем, далеким від рівня загальнонаціональних завдань. В політичному плані він практично йшов за російськими партіями. УСДРП в травні 1907 р. офіційно поставила питання про прийом до РСДРП на правах колективного члена - зі збереженням внутрішньої самостійності, але 5-й з”їзд російської соціал-демократії, що мав розглянути це питання, ним фактично погребував, не вважаючи УСДРП серйозною величиною.
20. Москвофільство, народовство та радикалізм у суспільному русі Західної України (50-і рр.- 80-і рр. ХІХ ст.).
Москвофіли самоіндентифікували себе з Російською імперією та її народом. Ідея була в тім, що територію від Амуру до Тиси заселяє „єдиний руський народ”, так що „русини австрійські” є лише частиною цієї великої державної спільноти. Оскільки ж підавстрійські русини різнилися з росіянами навіть у мовному відношенні, речники москвофільства запропонували двоякий вихід з цього становища - або перехід на расійську мову, або створення якоїсь нової мови „вищої культури” - на основі російської, української та старослов”янської мов. Стверджуючи свою належність до великого державного народу (російського) та розраховуючи на цій підставі на протекцію Петербурга, москвофіли прагнули до урівнення з рештою народів Авсрії. Тим самим відсувалась би й загроза асиміляції західних українців панівними народами-сусідами.
Одночасно, серед галицької еліти стала набирати силу ще одна конкурентна течія - народовство. Витоки народовства теж сягають пер. пол.ХІХ ст. Прагнення культивувати певні риси національної самобутності українців - ідея цього історичного напрямку. В 1863 р. у Львові виникла напівлегальна громада „Молода Україна”, на зразок аналогічних гуртків у Наддніпрянщині. Скерована молодим священиком Д.Тинячкевичем і вчителем О.Патртицьким, тоді народовство було ще на початковому етапі.Їхнім інтересам і поглядам відповідало таке тлумачення проблеми галицьких русинів, яке влаштовувало б корону, поляків та уніатську верхівку. Саме уніатська церква, нерідко стверджували вони, є спавді національною, бо спирається на українську паству, зберігає грецький обряд, не підлягаючи водночас расійській праославній церкві. Однак народовство так і не стало ні масовим ні добре організованим, а отже й скільки-небудь серйозною силою визвольного руху.
Західноукраїнський радикалізм, що дістав поширення переважно в Галичині та Буковині (на Закарпатті його вплив практично не відчувався), був складним явищем. Властивий молоді активізм, дух вільнодумства, у ньому перехрещувалися з активним інтересом до широкої суспільної проблематики, впливом новітніх прогреситських раціоналістичних ідеологій, переважно соціалістичних. Вожді радикалів закликали розглядати національне питання у широкому контексті, не зводячи національну ідентичність русинів-українців в ранг головної цінності, а ставлячи її поруч з іншими проявами життя народу- економічними, культурними, правовими. Замість дискусій про „народність”, вони прагнули перейти до живої праці на ниві соціальногопоступу цієї „народності”.
Новопосталий напрямок вирізнявся відчутним нахилом до громадсько-політичної організованої роботи- відповідно задекларованим намірам. „Радикали” в міру своїх сил, намагались започаткувати власні бібліотеки, читальні зі свіжою літературою, нести простонароддю справжні знання, а не консервативно- моралізаторську проповідь у дусі „Просвіти”. Саме радикали стали біля витоків цілком нового явища для західних українців- створення сучасних партій.
21. Українська національна державність у 1917- 1919 рр.: Центральна Рада, Гетьманат, Директорія.
Виникнення Української Центральної Ради, яка з березня 1917 р.по квітень 1918 р. служила організаційним осереддям українського національного руху, явилось однією з головних подій процесу демократизації суспільства. Головою ЦР став визнаний лідер національного відродження професор М.Грушевський. Внаслідок проведених з”їздів (1-й українізованих військових частин; 1-й з”їзд селянства;) які висловились за автономію України і обрали Ради депутатів, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії.
М.Грушевський виходив з незаперечного права націй на самовизначення; стосовно українців таке право обгрунтовувалось численними аргументами як сучасного, так і історичного плану. Йшлося про утворення „національної території” на базі губерній Росії з переважаючим українським населенням: Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та ін. обл.
Гучно заявивши про себе з самого початку як про представника українського народу, Центральна Рада на ділі, ще залишалась далекою від тих вимог, які пред”являються до загальнонаціонального керівництва. Її поміркований провід діяв не рішуче і знаходився у полоні консервативних підходів- на зразок галицького та буковинського „народовства”.
Пересічного селянина чи солдата, який вперше дізнався про те, що він українець, а не руський, важко було переконати що головна проблема для нього- національне розкріпачення, а не проблема землі чи миру.
Незважаючи на досить високу пропагандистську діяльність, реальні масові здобутки Ради залишались скромними: більш-менш міцні суспільні позиції вона мала в трьох губерніях- Київській, Подільській та Полтавській. На решті територій Центральній Раді складала конкуренцію партія російських соціалістів.
ЦР видала за час свого існування чотири універсали (10червня1917;3липня 1917;7листопада1917;22січня 1918) останній з яких зафіксував створення УНР.
29 квітня 1918р.в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8тис. делегатів, переважно селян. Учасники когресу рішуче засуджували політику ЦР. Присутні одноголосно обрали на гетьмана П.Скоропадського. Проіснувавши 13,5 місяців, ЦР припинила своє існування.
П.Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив ЦР і ліквідував УНР: країна стала називатися Українською Державою. У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське і земське самоуправління. Одним з найвизначніших досягнень гетьманату було енергійне національно-культурне будівництво (150 україномовних гімназій, УАН,нац.архів,нац. бібліотека).
Відносини з державами Центрального блоку залишалися гловним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від ЦР Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій.
І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В.Винниченко і С.Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки - Директорію- під проводом В.Винниченка та С.Петлюри. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський залишив Київ.
19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення УНР. 26 грудня створено уряд УНР на чолі з В.Чехівським.
Становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Несприятливим було і зовнішньополітичне оточення України (Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі-більшовики, на південному сході- російська Добровольча армія)
Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській обо дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти.
Дата добавления: 2015-09-30; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |