16 січня 1919 р.почалася війна УНР з РРФСР. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник - Біла армія Денікіна. Коли на початку 1920 р. радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена. 18 березня 1921р. був підписаний Ризькій договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу і забороняв перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування і цій країні.
22. Утвердження радянсько-комуністичного режиму в Україні у 1919 - 1920 рр.
14 січня 1919 р. згідно з декретом Тмчасового робітничо-селянського уряду Україна дістала назву „Українська Соціалістична Радянська Республіка”(УСРР). ІІІ Всеукраїнський з”їзд Рад у 1919 р. прийняв першу радянську конституцію України. До Ради народних комісарів, ввійшли головним чином комуністи. Головна увага концентрувалася на здійсненні політики „воєнного комунізму”, на запровадженні диктатури пролетаріату. Така політика викликала спротив, за таких умов денікінці влітку 1919 р. переходять у наступ, і радянська влада в Україні відступає. Але денікінська влада, яка мала на меті відновлення Російської імперії, не тільки не заспокоїла населення України, а й викликала нову хвилю загальнонаціонального спротиву. Більшовики ж намагалися використати суперечності між денікінцями та С.Петлюрою, і 16 грудня 1919 р. був взятий Київ і більшовицька влада повернулася в Україну. В її методах з”явилися нові моменти: в резолюції ЦК РКП(б) „Про радянську владу на Україні” від 29 листопада 1919 р. зазначалося, що „РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УССР”, а питання про визначення взаємовідносин з іншими радянськими республіками буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і селянами. Але на практиці робилося все, щоб Україна не мала дійсної незалежності. Незважаючи на статус самостійної держави, УССР разом з п”ятьма іншими радянськими республіками і двома народними республіками утворювали єдиний простір, жорстко контрольований Москвою.
28 грудня 1920 р. між РСФРР та УССР був укладений договір про військовий та господарський союз.
23. Українські землі в складі Польщу, Румунії, Чехословаччини у 20 – 30 – ті рр.. ХХ ст.
У складі Польщі. З 1919 р. Під польською окупацією опинилися 125, 7 тис. Км. Земель Східної Галичини та Західної Волині. Офіційна польська політика в українському питанні пройшла декілька етапів: 1етап: - „невизначеності” (1919 – 1923 рр.) На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р) Польща зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1919 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах.Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності. Зміна політики папи Пія ІІ щодо східнослов’янського проникнення католицизму, призвело до того, що 14 березня 1923 р. Посли великих держав – Англії, Франції, Італії та Японії, визнали суверенітет Польщі над Східною Галичиною. 2 етап: „тиску” (1923 – 1926 рр.) уряд народових демократів Польщі відстоював інкорпораційну програму. Суть якої – окупувати західні землі України, Білорусії і Литви. Уряд поділив країну на дві господарські території: Польщу „А”, до якої входили корінні польські землі і Польщу „Б”, що склалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Економічна ситуація на землях Західної України набуває рис катастрофічності. Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 р., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. 3 етап: „пошуку компромісу” (1926 – 1937 рр). Прийшовши до влади Ю. Пілсудський виношує плани відновлення Польщі „від моря до моря”. Для цього потрібно було нормалізувати внутрішню політику. Тому на зміну політики тиску приходить більш гнучка політика певних поступок: позики „санаційного” уряду Українському банкові та іншим фінансовим та господарським об’єднанням української буржуазії, в 1925 р. Українці мали 25 політичних партій (УНДО, УСРП, КПЗУ). Українські партії небезуспішно боролися за місця у парламенті, хоча єдності у їх діяльності не було. Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження національних ознак, були: легальні партії, українське представництво у польському сеймі, кооперативний рух, таємний Український університет, Наукове товариство імені Шевченка – осередки збереження і розвитку української культури, греко – католицька церква, робітничий та селянський рух, ОУН.
Українські землі у складі Румунії. 1920 р. На території Румунії українців проживало майже 790 тис. Основні місця – Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти. Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства: на Буковині було закрито 85 підприємств і майстерень.. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри селянських володінь зменшились майже втричі. Характерні риси політики Румунії: форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти. Партії на території Буковини: Комуністична партія Буковинри, Українська національна партія, „Революційний”, або націоналістичний табір.
Українські землі у складі Чехословаччини. Після розвалу Австро – Угорської імперії постало питання про долю Закарпаття. У червні 1918 р. На базі емігрантських організацій, вихідців із Закарпаття, було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г. Жаткович. За русинами визнано право на самовизначення.. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, фактично перетворивши його у аграрно – сировинний придаток економічно високорозвинених чеських земель. У суспільно – політичній і культурній сферах позиція чеських властей була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30 – х рр.. у Закарпатті майже 30 політичних партій. Зростання кількості початкових шкіл, дозвіл на користування мовою на вибір, діяли українські громадські організації: „Просвіта2, „Асоціація українських учителів”, „пласт”.
24. Етапи входження України до складу СРСР і втрата незалежності (1919 – 1925рр.)
1 етап (червень 1919 – грудень 1920 рр.) – утворення „воєнно – політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави.. Пошук моделі майбутнього союзу розпочався влітку 1919 р. Під головуванням Л. Камєнєва, який виступав за злиття України з Росією, а не обмежуватися об’єднанням основних галузей управління. Представник України Чаковський, що об’єднання можливе тільки на основі федеративного устрою.
2 етап (грудень 1920 – грудень 1922 рр.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. Представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Чаковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами Під контроль Росії переходять трести „укрметал”, „Югосталь”, „Сільмаштрест” утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів) – мали цілковиту владу на території нової федерації, б) об’єднаних (5 наркоматів) – відрізнялись від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії, в) автономних – юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення.
3 етап (грудень 1922 – травень 1925 рр.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 р. І з’їзд СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з 4 республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). 26 січня 1924 р. Відбувся ІІ з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію РС. У компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони. Збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру.
25. НЕП в Україні: причини появи, особливості, досягнення та прорахунки.
Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно важким. Господарство опинилося в стані глибокої кризи. Практично припинилося виробництво товарів. Українські землі поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. В роки громадянської війни була запроваджена політика „воєнного комунізму”. Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта конфісковувалась державою. „Воєнно-комуністичні” методи та розруха швидко руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення.
Введена відповідно до рішень Х з”їзду РКП(б) у березні 1921р.. Хоча в постанові з”їзду мова йшла тільки про надання селянам можливості використовувати надлишки продукції в місцевому господарському обороті (продавати її на містечкових сільських базарах). Та всі розуміли, що фактично легаллізується, хоч і не повною мірою, звичайна приватна торгівля, яка раніше існувала підпільно, головним чином у формі так званого мішечництва.
НЕП передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Йшлося про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацією частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, про подолання інфляційних процесів, Тепер замість реквізиції зерна, селянство обкладалося помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій розсуд і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася кооперація. Були створені умови для організації народного господарства на принципах ринкової системи. І це почало давати результати. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його продуктивність. У 1927р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913р.. Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. З”явилася так звана нова буржуазія - орендатори, маклери, комісіонери, торгівці-оптовики, промисловці. Їх називали „непманами”- людьми непу. Діяльність НЕПу допомагала швидкому виведенню країни з економічного хаосу і розрухи. Відставала лише важка промисловість, яка перебувала в руках держави.
Однак у 1928р., НЕП закінчила свою недовгу історію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно тоталітарних методів керівництва й управління. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства.
26. Соціально-економічні перетворення в Україні 20-30-х рр.: індустріалізація, колективізація та її наслідки.
Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на прискорене соціалістичне будівництво, і саме політика „соціалістичної індустріалізації” мала принести успіх.
Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. Завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн. тон, а план виплавки чавуну в Україні - з 2400 до 6600 тис. тонн. З сер. 30-х рр. деалі чіткіше виявлявся курс на мідітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху. Майже три чверті промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд.
Іншою складовою сталінського курсу була соціалістична колективізація сільского господарства. Цей напрям був визначений у 1927р. на 15 з”їзді ВКП(б). На початку 1928р. Сталін та його оточення внесли в рішення з”їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елеметів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також „куркуьства” як класу. Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти лінії партії, оголосили „ворогами народу” і репресували (М.Бухарін,М.Риков,О.Томського).
В результаті „соціалістчної колективізації” радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство було винищено. Інша частина селян, найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розелянювання українських хліборобів. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була запроваджена колективізація,- створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення.
У 1932- 1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації- голодомор. Його витоки, в аграрній політиці радянської влади. В українських хліборобів вилучали майже 2/3 валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.
У 1931р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п”яту. А план хлібозаготівель був піднятий на 44%. В республіці почався голод. У березні 1933р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Втрати України становили 5-7 млн. людей. Цей глодомор був штучний і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.
27. Політика „коренізації” в Радянській Україні 20-30-х рр.: причини, суть, зміст, значення.
Тимчасовий поворот до НЕПу, примусив більшовицьку владу пристосовуватися до змін у суспільстві. Один з таких кроків Москви - політика „коренізації”, проголошена ХІІ з”їздом РКП у квітні 1923р.. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.
Здійснення цього курсу в Україні відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в Україні. До того ж уся сітова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька влада, виявляє турботу про розквіт національних республік.
Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923р. „Про заходи в справі українізації шкільних і культурно-освітніх установ”.
Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Зросла кількість службовців держапарату (з 35 до 54%), ведення діловодства українською мовою, викладання українською мовою у загальноосвітніх школах. Видатний діяч сцени Л.Курбас, у березні 1922р. організував театральний колектив „Березіль”. В 1927р. була створена Київська кіностудія.
Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, пратично припинився.Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто з точки зору Москви, відстоював „помилкові погляди”. С.Косіор, В.Чубар, В.Затонський та ін. були оголошені „ворогами народу” і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О.Шумський,М.Хвильовий,М.Волобуєв, якиий у своїй праці „До проблеми української економіки” заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації. Її широкий розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади.
28. Формування тоталітаризму. Сталінізм і політико – ідеологічні процеси в УРСР у 30 – х рр.. Сучасна наукова думка про даний період.
Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 – 30 рр.свідчать такі тенденції та процеси:
1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Боротьба з релігією, боротьба проти ухилів у партії.
2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. На прикінці громадянської війни в Україні легально існували три партії Кп(б)У, Українська партія соціалістів – революціонерів боротьбистів, Українська комуністична партія (укапісти). Масові репресії меншовиків.
3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.
4. Встановлення жорстокого контролю держави над суспільним життям.
5. Встановлення монопольного контролю з боку партійно – державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Особливо важливий елемент – був апарат – зв’язуюча ланка між „верхами” і „низами”. Відповідно до настанов Сталіна, репресії застосовуються проти а) „шкідництва”, б) перероджеників і дворушників” у самій партії, в) „рештків ворожих класів”, г) „рештки старих контрреволюційних партій”.
Масові репресії, що набули у 20 – 30 рр. Різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття „шкідницьких організацій”) були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері – сприяли підтриманню основного стимулу до праці – страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері – розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створили атмосферу взаємної підозри.
29. „Українське питання” напередодні та початковому етапі Другої світової війни.
Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, оле їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворить їх на свою колонію. Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило близько 7 млн. осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка проводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українського населення, призводило до спротиву офіційним властям.
У 1925р.було утворено Українське національно-демократичне об”єднання (УНДО) на чолі з К.Левицьким. У 1929р. у Відні під керівництвом Є.Коновальця постала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету здобуття незалежності України. 11 жовтня 1938р. Закарпаття отримало від Чехословаччини автономію, яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Угорщина повністю окупувала Закарпаття. 23 серпня 1939р., коли В.Молотов і Й.Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємним протоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна поряд з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.
У становищі нових територіальних надбань домінував процес насильницької радянізації. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, понад 80 різноманітних видань. З осені 1939р. за політичними мотивами, як правило, без суду і слідства було репресовано 10% населення Західної України.
22 червня 1941р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом „Ост” Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини.
До середини серпня 1941р.німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бесарабію. 19 вересня взяли Київ, у жовтні - Одесу, Харків. До кінця 1941р. була окупована вся Україна.
Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них буде покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер не дозволив створити Українську самостійну державу. Коли проголошена у Львові 30 червня 1941р. Українська держава була швидко ліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України - С.Бендеру і Я.Стецька.- було відправлено до концентраційного табору Заксенхаузен. По всій території встановлюється окупаційний режим, який жорстко переслідував усіх, хто чинив йому опір. 20 серпня 1941р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Рейхскомісаріат „Україна” на чолі з фашистським катом Е.Кохом. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада- політично-громадський центр під орудою ОУН. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на теренах Західної України.
30. Україна у роки другої світової війни. Рух опору.
За Україною нацисти не визнавали права на державне існування. Вони розглядали її територію як „німецький простір”, яким можна ропоряджатися на власний розсуд. Частина української території була включена до рейхскомісаріату „Україна”. Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області під назвою „Галичина” окупанти приєднали до „генерал-губернаторства” утвореного на території Польщі. Під назвою „Транснісрія” до складу Румунії увійшли Чернівецька, Ізмаїльська та Одеська області, ряд районів Віниччини, Миколаївщини і Херсонщини.
Активно діяти в умовах окупаційного режиму прагнула Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголосити у Львові 30 червня 1941р. відновлення самостійної української держави ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила: помірковане, на чолі з А.Мельником, і радикальне, кероване С.Бандерою. У той час, як мельніківці відкрито пішли на службу в окупаційні органи, бандерівці сформували власні збройні сили - Українську повстанську армію, підпільні боївки.
Місцеві загони та групи УПА на заклик населення ставали на захист сел від окупантів, зривали плани вербування молоді на каторжні роботи в Німеччину.
Хоча загальний політичний курс ОУН-УПА залишався старий і знаходив свій вияв у формулі „Проти імперіалізмів Берліна і Москви”, з наближенням Червоної армії стосунки між бандерівцями та окупантами з огляду на спільну загрозу нерідко набували характеру нейтралітету або навіть всзаємосприяння.
Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.
Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль „третьої сили”, що предствавляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти - проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.
31. Повоєнна відбудова і розвиток України у 1945-серед. 50-х рр.; Основні тенденції та особливості.
Складним і суперечливим був перехід до мирного життя. Об”ктивно війна сприяла зміцненню адміністративно-командної системи, стрижнем якої була державна партія. У повному обсязі відновили діяльність контрольовані партапаратом органи радянської влади.
У перші повоєнні роки широко провадилися примусові трудові мобілізації робочої сили, головним чином з сільської місцевості. Багато молодих робітників проходили підготовку через систему ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання. Набір до них здійснювався за мобілізаційним принципом.І ще одна властива цьому часу риса-- наявність великої кількості жінок-робітниць.
У першому повоєнному плані економічного розвитку головна увага приділялася відбудові промисловості. Ставилося завдання довести валовий показник промислового виробництва до рівня 1940 р. і навіть перевершити його. Звужене розуміння відбудови, коли перевага надавалася кількісним показникам перед якісними, не сприяло технологічному оновленню промисловості, хоч деякий ефект модернізації дало використання обладнання, отриманого за репараціями після капітуляції Німеччини.
Водночас вживалися заходи щодо прискореної підготовки механізаторів, тваринників, садоводів, городників та інших спеціалістів сільського господарства, яких вже на початку 50-х рр. було в Україні більше 200 тис. Проте саме проблема кваліфікованих кадрів залишалася на селі найгострішою. Прцювати в колгоспах доводилося у вкрай несприятливих умовах, коли не вистачало технічних засобів, посівного матеріалу.
Місцевий партійний і радянський апарат на вимоги сталінських директив відновив розпочату до війни примусову колективізацію селянських господарств. Впроваждувані командно-натискними методами, без урахування місцевої специфіки, політичної ситуації, психологічної неготовності селян, радикальні аграрні заходи не давали ніяких результатів. Сільське господарство республіки, як і всієї країни, в першій пол. 50-х рр. переживало чимало труднощів. Його незадовільний стан проявлявся насамперед у низькій врожайності сільгосп. культур. Економічний стан більшості артілей з огляду на неефективність самої колгоспної системи залишався на низькому рівні. Розвиток господарської ініціативи селян, продуктивних сил на селі гальмувався постійними і повсюдними порушеннями приципу матеріальної зацікавленості, низькою трудовою дисципліною, надмірною централізацією керівництва сільським господарством. У 1953 р. було розроблено заходи щодо організаційного та матеріально-технічного стимулювання його трудівників. Та намічене дуже повільно впроваджувалося в життя.
32. Україна в період тимчасової лібералізації суспільно-політичного та економічного життя в СРСР (сер.50-х-сердед.60-х рр.).
На сер. 50-х рр. усі сфери життя України продовжували перебувати під впливом сталінщини. Свідомість переважної бльшості людей підпорядковувалась стереотипам, які десятиріччями насаджувалися тоталітарним ладом. Але в суспільному житті назрівали кардинальні зміни. 14-25 лютого 1956р.відбувся ХХ з”їзд КПРС. Хрущов в своїй доповіді сказав правду про сталінські злочини. Це поклало початок розкладу тоталітарного ладу: ліквідовувалися концтабори; розформовувалися значні сили внутрішніх військ; почалася реабілітація засуджених.
Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає у лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націонілізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами. У 1953-1964 рр. в суспільному житті за інерцією панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила грунт для поширення інщих поглядів та виявів активності - стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні нечисельність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На поч. 60-рр. нестабільність ставала дедалі відчутнішою.
33. Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ у 60-х - сер. 80-х рр.
Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи,а це підсумки восьмої п”ятирічки – вони були кращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств, в сільському господарстві валова продукція зросла на 16%. Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних ресурсів, зокрема нафти й газу, на досягненні успіху будь-якими методами.
В політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС. Це поширилося особливо після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.
Дата добавления: 2015-09-30; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |