77. В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри— індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).
78. У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного — формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи є проблема логіки, певного порядку і спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес. Формаційний підхід однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію майбутнього 'розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.
79. Історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити історію в її цілісності, тобто з врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?
Жодне-фактичне знання про минуле не дозволяє судити про історію в її цілісності.. Таким чином, науково-теоретична відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування чи спростування історичного прогресу. Проблема спрямованості і сенсу історії суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності.. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Ідея прогресу була пануючою на протязі XVIII—XIX століть. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.
80.Існують лінійні і циклічні концепції. Циклічні уявлення про час, про повторюваність і кругообіг подій – загальна риса всієї античної культури. Антична філософія історії – це філософія вічного становлення, вічного повернення, переселення душ. Християество внесло динамізм в історію. Циклічна концепція змінилася на есхатологічну. Християнство показало, що може мати вихід у світ плинності, тим самим людська історія сповнилася сенсом.
Філософія історії виникає у 18 столітті, у епоху Просвітництва, коли починає утверджуватися раціональне, а не релігійне усвідомлення історії. Саме тоді у філософії сформувалися дві різних позиції щодо проблеми спрямованості і єдності історії – лінійна і циклічна.
До 20 століття домінували лінійні концепції розвитку. Всім їм притаманні три спільні риси: наголошення на стадіальності історії, відстоювання ідеї суспільного прогресу, надання історії рис універсальності.
Філософи намагаються органічно поєднати уявлення про лінійно-прогресивний поступ історії зтеоріяим циклічного розвитку.
81. Отже, говорячи про Римський клуб, ми визначили вихідні для ХХ ст. просторово-часові параметри спрацювання світоглядних засад, що орієнтують на оцінку екологічної ситуації як кризової і необхідність її покращення.
Таким чином, в межах західної культурно-філософської і наукової свідомості начало осмислення сучасної екологічної ситуації пов’язане з творчістю членів Римського клубу.
Вітчизняна традиція оцінювання екологічного стану, екологічної ситуації пов’язана з оцінюванням біосфери. Саме стан біосфери як глобальної системи, частиною якої є людина, в умовах техногенної цивілізації розглядається як кризовий. Тобто, такий, коли динамічна рівновага біосферних процесів знаходиться під загрозою (В.Лось, Е.Гірусов, Ф.Гіренок, М.Ребане, М.Голубець та ін.).
Отже, в вітчизняній традиції екологічна криза розглядається як результат деструктивних змін в біосфері як глобальній системі під впливом людського тиску. Тому вихід з кризового стану передбачає дослідження того, на які саме екологічні структури направлений "тиск" людства і як ці структури зв’язані між собою. Без такого дослідження неможливо ані передбачити наслідки людського втручання в біосферу, ані прогнозувати природний хід подій в біосфері. Б.Коммонер вважає продуктивним застосування системного підходу до вивчення відношення людина - природа. За його поглядами, суспільна діяльність і природні процеси становлять зараз одне ціле. Тому Б.Коммонер формулює свій 4-й закон - "закон бумерангу": нічого не дається дарма. Отже, руйнування природи відбивається на людині у вигляді таких змін довкілля, що роблять проблематичним нормальне, здорове подальше життя людства.
Оцінюючи сучасний стан біосфери як екологічну кризу, дослідники намагаються зрозуміти, якими можуть бути шляхи виходу з неї. Головне, що потрібно зберегти - це цілісність біосфери, а для цього потрібно визначити суттєві засади розумної діяльності людини в природі. В певному розумінні оцінки екологічного стану в Україні сьогодні подібні оцінкам Римського клубу в 60-ті роки ХХ ст. Тобто, вони дуже песимістичні. Але для такого спрямування оцінок є вагомі підстави.
По-перше, лише в останні роки в зв’язку з лібералізацією суспільного життя з’явилася можливість на повний голос обговорювати екологічний стан в Україні.
По-друге, наслідки Чорнобильської трагедії є серйозною підставою для втрати екологічного оптимізму. Як і в інших сферах діяльності, у ставленні людини до природи панувала ідеологія діяльнісного перетворення світу в інтересах людини. Тобто, панувала орієнтація на те, що не треба чекати дарів від природи, взяти все, що можливо - ось завдання людини. Такою є ідеологія загарбника. Її орієнтири формуються в межах світоглядних засад техногенної цивілізації: наука і техніка можуть і мають творити світ за проектом людини. В останні 10 років відбулися певні позитивні зрушення, проявляється прагнення докорінним чином змінити підходи до розв’язання екологічних проблем. Відчувається вплив екологічного світогляду як на рівні масової свідомості, так і на рівні політичної і правової свідомості. Як можна судити з низки екологоорієнтованих законів, прийнятих в Україні в останні роки, покращення екологічного стану є державною справою. Вже декілька десятиліть існує і поширюється в Україні екологічний рух - "зелений рух", створюються і активно працюють екологічні організації - Українська екологічна організація, "Зелений світ", "Грінпіс-Україна", Національний екологічний центр України "Довкілля", Українська екологічна Ліга та інші. Ріст екологічної свідомості та розвиток екологоорієнтованого світогляду проявився в визнанні Партії Зелених України як парламентської.
82. ТЕХНІКА (від грецького "техне" - мистецтво, майстерність, уміння) -
система штучних органів діяльності суспільства, що розвивається за
допомогою історичного процесу в природному матеріалі трудових функцій,
навичок, досвіду і знань шляхом пізнання і використання сил і
закономірностей природи. Техніка разом з людьми, що створюють її і
приводять у дію утворить складову частину продуктивних сил суспільства і є
показником тих суспільних відносин, при яких відбувається праця; складає
матеріальний базис кожної суспільної формації. У такий спосіб техніка - це феномен, що вимагає детального аналізу і
глибокого філософського осмислення. Навчання Хайдеггера про техніка, з особою силою ризик, що
підкреслив, і небезпеку техніки для сучасної цивілізації й одночасно
непереборність технічного користування людиною речами, є складовою частиною
його критики сучасної цивілізації, його філософії мови і концепції
метафізики. Метафізика для нього - не просто етап розвитку філософської
думки, змінюваний фундаментальною онтологією. Це - визначений спосіб буття,
відносини людини до світу, що зв'язаний з перетворенням буття в суще,
творчості - у видобувне виробництво, щодо винищення - у постав, з
пануванням утилітарно - видобувного виробництва й праці, із забуттям істини
буття - його Таємниці. Подібно мистецтву техніка - творчість, що
відкладається в добутку, а оскільки всякий добуток виводить з неявного у
відкритість, техніка відноситься до тієї ж області, де збувається істина.
Однак, сучасна техніка зв'язана з забуттям буття і його відкритості. У
цьому джерело тієї погрози, що несе із собою техніка. Вона формує сугубо
технічний спосіб конструювання світу, де природа виявляється постачальником
енергії і матеріалів, ставиться на службу виробництва як добуванню нових
матеріалів, нової енергії, нової сировини. Техніка з розкриття таємності
буття перетворюється у виробляюче, видобувне розкриття, для якого буття, що
стало сущим, поставлене як таке "дещо", функціонально використовуване
людиною. Своєрідність сучасної свідомості полягає в тім, що онтологічна
природа техніки, її спряженість з Таємницею Буття зникає. Спосіб виявлення
сутності техніки, форма розкриття таємності буття, що править сучасною
технікою, не будучи чимось технічним Хайдеггер називає поставом (Ge-stell).
Особливостями цього способу відносини людини до буття, що з
найбільшою силою виражено в техніку і яке, по Хайдеггеру складає місію і
долю людини, є:
1) перетворення природи в матеріал і джерело поставляння енергії;
2) уніфікація, що не осягає різноманіття і диференційованість буття;
3) функціоналізація, що применшує індивідуальну самостійність речі;
4) протиставлення суб'єкта й об'єкта при який об'єкт включений у
систему видобувного надання, свідомість відокремлено від сущого, а суб'єкт,
що ототожнюється з опредмечиванием стає лише моментом розвитку технічних
засобів;
5) підпорядкування усього і вся планувальному і розрахунку, що
проектує;
6) установка на панування, що не обмежується лише здійсненням волі,
а є способом онтологічній конституції і світу, і речі, і природи;
7) вирішальне значення виробництва, що редукується до праці, що
обробляє, добування і виготовлення;
8) утилізація усього і вся та заміщення природних речей ерзацами;
9) наростання ризику разом з технічним прогресом і небезпеки техніки
для всієї цивілізації, зв'язане з тим, що видобувне виробництво виявляється
забуттям буття, що техніка спричиняє відволікання від істини буття, його
уречевлення;
10) технізація природознавства і всієї науки, що виникла разом з
поворотом новоєвропейського мислення в XVII в. й привела до збільшення
технізації світу.
Сьогодні ми можемо говорити лише про період становлення філософії
техніки як спеціальної області філософських досліджень. Область досліджень
"філософія і техніка" охоплює наступні ключові моменти:
1 Включення техніки в картину світу для того, щоб забезпечити
формування в суспільній свідомості оптимістичної оцінки техніки і її
розвиток на противагу абстрактно-ілюзорним або критико-песимістичним
представленням.
2 Вивчення діалектики техніки і технічних наук, а так само їх
розвитку з метою співвіднесення умов керування НТП із гуманістичною
постановкою цілей (відносини між структурою і функцією, елементом і
системою, факторами і закономірностями, тенденціями і механізмами).
3 Аналіз методологічних і теоретико-пізнавальних проблем технічних
наук і інженерної діяльності для підвищення їхньої евристичної
ефективності.
4 Теоретичне рішення моральних і етичних проблем розвитку техніки, що
служить основою для відповідальної і раціональної діяльності в епоху,
багато в чому обумовлену наукою і технікою. Отже, філософська проблема техніки існує. Техніку вивчали багато
філософів, але тільки в наш час ця проблема одержала своє найбільше
поширення. Техніка, претвориться сама, перетворить і людину, змушує її жити
у своєму скаженому темпі. Філософська думка повинна чітко розуміти весь
зміст цієї реальності, і від того,
наскільки правильно, осмислено ми підійдемо до рішення цих питань, прямо
залежить майбутнє людства.
83. Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства
Глобальні проблеми – це ті проблеми, що зачіпають інтереси людства в цілому, від яких залежить доля і саме виживання людства на планеті, а звідси такі проблеми можна розв’язати тільки спільними організованими зусиллями всього світового співтовариства.
Наприкінці 60-х рр.. 20ст. за ініціативою італійського економіста А. Печчеї виникла міжнародна організація – Римський клуб. Сьогодні Римський клуб налічує близько ста дослідників із 30 країн світу. Представники римського клубу стали активно досліджувати глобальну проблематику, складати прогнози і давати практичні рекомендації щодо стратегії діяльності людства. Перші доповіді Римського клубу викликали своєрідну сенсацію, оскільки зробили прогноз про неминучу катастрофу людства за умов збереження існуючих темпів і тенденцій розвитку.
Представники Римського клубу вперше зробили класифікацію глобальних проблем, що включають у себе міжсоціальні проблеми(проблема глобальної безпеки, збереження миру на планеті в умовах збільшення локальних конфліктів, встановлення справедливого економічного порядку), проблеми природного середовища(екологічні, сировинні, енергетичних ресурсів) і проблеми індивіда(умови для повноцінного розвитку індивіда).
Глобалізація – становлення цивілізаційної єдності світу. Усі ми різні і, більше того, готові відстоювати своє право залишатися самими собою, але всі ми змушені жити в єдиному «світовому селі», де неможливо відокремитися від близькості іншого – чужої культури, мови, традицій, не можна ізолюватися від «сусідів»», навіть якщо вони нам не до вподоби. Основна проблема глобалізації – це питання «як жити разом?», а основний її сенс – вміння прийняти ознаки іншої цивілізації, не втрачаючи своєрідності власної культури.
Майбутнє суспільство, до якого прямує людство, називають інформаційним. Найбільш розвинені країни вже вступили в період розвитку інформаційної цивілізації.
Сьогодні все більш зрозумілою стає думка, що ніякий інший розвиток – економічний, науково-технічний чи технологічний – не зможе вивести людство з історичної безвихідності, якщо він не буде підкреслений гуманітарною революцією, перебудовю свідомості людських якостей і цінностей. Чи може безмежне споживацтво бути сенсом людського життя? Філософія наполягає на тому, що глобальні проблеми за своєю суттю є проблемами духовно-моральними. Для збереження майбутнього потрібний новий тип особистості, яка б відчувала відповідальність за життя всієї планети і яка б усвідомила безперспективність існування, не осяяного світлом великих моральних ідей.
84 85
У філософії сформувалася спеціальна галузь - аксіологія (від гр. аксіос - цінність), яка досліджує цінності як фундамент світу культури, природу цінності, структуру ціннісного світу, зв'язок цінності і реальності. Саму культуру з позиції аксіології можна визначити як систему цінностей та ціннісних орієнтацій, ідеалів, норм і зразків поведінки, що притаманні тим чи іншим спільнотам та індизідам.
Що ж лежить в основі ціннісного, суб'єктивного ставлення до світу? Чи є цінності тільки суб'єктивними уподобаннями (адже кожен з нас має свої ціннісні пріоритети), чи вони мають об'єктивний зміст? Чи є якийсь об'єктивний критерій у світі людських цінностей?
Цінності існують об'єктивно, але не як конкретні предмети і явища, а як їх суспільний зміст, як вияв у них людських сил і здатностей. Цінності об'єктивні за своїм змістом, але сприймаються і переживаються суб'єктивно. Всі предмети і явища є втіленням фізичних і духовних сил людства, здібностей і обдарувань, почуттів і волі, знань, вмінь і навичок - всього соціального досвіду, виявом людського духу загалом. І тільки в такій наповненості предмети і явища є цінностями, тобто тим, що є значущим для людини, що має для неї суспільний або особистісний сенс, і що може задовольнити її соціально розвинені потреби. Навіть цінність природи (наприклад, краса) має суспільний зміст, розкривається через людську діяльність, історично - тоді, коли людина піднялася над силами природи, опанувала їх.
Саме цей об'єктивний зміст цінностей надає людині можливість культурного розвитку. Реалізація цієї можливості залежить від суб'єктивної інтерпретації цих цінностей, від суб'єктивних уподобань людини, від міри розвитку її потреб, від її уявлень про те, що саме для неї є значущим. Тому цінності характеризуються не тільки своїм об'єктивним змістом. Цінності -суб'єктивне ставлення до всього з позиції негативного і позитивного, належного і неналежного, дозволеного і забороненого, корисного і некорисного, доцільного і недоцільного, добра і зла, істинного і хибного, справедливого і несправедливого, прекрасного і потворного тощо.
В якості цінності може сприйматися будь-який об'єкт природи, соціальної сфери, будь-яке утворення духовної діяльності або людські якості: життя, здоров'я, сім'я, матеріальний добробут, ті чи інші предмети і речі, творчість, свобода, дружба, освіта, чесність, батьківщина тощо.
Усі цінності формуються як суспільні цінності, як продукт колективної діяльності людей - соціальних груп, націй, суспільства, людства в цілому. У них є єдиний універсальний прошарок, але є також і особливі цінності на тому чи іншому рівні соціальної організації. Виділяють такі рівні цінностей: загальнолюдські, загальносоціальні, соціально-групові і індивідуально-особистісні. Загальнолюдські можуть співпадати з загальносоціальними (цінності життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо), але можуть і відрізнятися. Наприклад, в одних суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традиції, авторитету роду чи общини, а в іншому - індивідуальне самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст (розуміння свободи в епоху Середньовіччя, наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час). Соціально-групові цінності - це цінності певного класу, соціальної групи чи спільноти (молодіжні цінності, етнічні тощо)і Індивідуальні цінності завжди залежать від рівня матеріального і духовного розвитку суспільства, від особистої культури ІНДИВІД^)
Найбільш суттєвим для розуміння світу людських цінностей є поділ їх на утилітарні і неутилітарні ГнадутилітарнП.
Утилітарні цінності - ті, критерієм яких є принцип корисності, практичної доцільності. Об'єкти утилітарної оцінки тільки використовують, але не роблять вкладений у них людський досвід власним надбанням, не продовжують його в собі. Сенс і значення таких цінностей - слугувати людині, задовольняти її часткові потреби. Утилітарно, прагматично людина може ставитися не тільки до природи, до предметів і речей, але й до цінностей культури і до інших людей, вбачаючи в них лише засіб для своїх цілей. Навіть до себе можна поставитися цілком утилітарно, перетворюючи власне життя на засіб, - бути рабом речей, кар'єри, грошей. Іноді сповідування вищих цінностей - добра, справедливості, віри - може виявитися лише оманою, якщо за абстрактною ідеєю добра чи любові не бачать саму людину. Тоді цей оманливий принцип стає самоціллю, а життя людини, що фанатично служить цьому принципу, - позбавленим сенсу.
Але є й інші цінності - неутилітарні. Неутилітарне ставлення - це розкриття людського сенсу у всьому, тобто підхід з позиції «заради чого?», що передбачає відповідь - «заради збереження людського в людині». Неутилітарні цінності (їх ще називають духовними, вищими, абсолютними цінностями) - це цінності свободи, творчості, любові, надії, віри, милосердя, справедливості тощо, але фундаментом всіх абсолютних цінностей є ідеали істини, добра і краси.
Духовними цінностями люди вважають те, що вони ставлять вище за сьогоденні радощі і задоволення, що надає сенс і значення їх існуванню. Американський психолог Еріх Фромм писав, що люди визначають сенс життя через трансцендування, тобто вихід за межі безпосереднього існування у світ цінностей, співвіднесення і співставлення життя з тими цінностями. Для декого провідною духовною цінністю (ідеалом) може виступати Пізнання, для інших - Любов, Творчість, Віра, Свобода, турбота про благо Вітчизни.
Ради цих цінностей люди здатні переносити життєві негаразди і прикрощі, свідомо йти на самообмеження і навіть жертвувати собою. Зрозуміло, в реальному практичному житті духовні цінності існують не у вигляді абстрактних ідей, а як конкретні, чуттєво-наочні символи, наприклад, образи улюблених літературних героїв, поетичні рядки і картини, що оспівують красу природи, національні гімн та прапор, геніальні винаходи і наукові відкриття.
Отже, саме неутилїтарні цінності є культурними цінностями, тобто цінностями саморозвитку і самореалізації людини в її суто людських якостях. Неутилітарні цінності - такі, у служінню яким людина знаходить сенс власного життя, які не просто задовольняють, а розвивають людські потреби, а через них і саму людину.
Це ті ідеали і святині, без яких людина не уявляє свого життя як достойного. Людина за своєю природою є служницею: вона не може заспокої-^ тися, поки не знайде в світі такої цінності, яку б вона могла поставити вище 1 від себе і присвятити життя служінню їй. Людина завжди обирає для себе певну вищу цінність, яка стає життєвим орієнтиром, критерієм і сенсом людського життя.
Духовна зрілість людини полягає у вмінні орієнтуватися в ієрархії цінностей, їх смислів і значень. Перелік життєвих цінностей досить широкий: власний комфорт і добробут, наука, мистецтво, кар'єра, сім'я, дитина, власний духовний світ, батьківщина, здоров'я тощо. Чому віддати пріоритет? Що є основним, а що другорядним? Заради- чого обирається та чи інша цінність як пріоритетна? Який сенс вкладає в них людина? Відповідей може бути багато, але ієрархія цінностей повинна бути такою, щоб у життєвих колізіях не загубити себе, своє покликання в житті, свою душу, своє звання людини.
Отже, цінностями культури, такими, що відповідають за збереження і розвиток «людськості» в людині, є цінності неутилітарні. Але це не означає, що утилітарні цінності є чимось недостойним справжньої людини, їм належить досить важлива роль у людському житті, в безпосередній практиці життя. Просто вони повинні займати відповідне їм місце в системі ціннісних орієнтацій людини і не бути самим сенсом життя.
Інша проблема, що в людському житті є і антицінності, або неправильно сприйняті цінності, такі як егоїзм і нарцисизм, прагнення до безмежного багатства, слави і панування, пристрасть до руйнування, наркотична ейфорія, расизм і фашизм. Насилля, зло, руйнування душі і тіла теж можуть набувати значущості для людини. Запобігти цьому можна тільки через збереження духовних абсолютів істини, добра і краси, через активний спротив антилюдським тенденціям сучасної псевдокультури.
86. Однією з фундаментальних потреб людини є потреба в творчості, в свободі самореалізації, в прагненні вийти за межі суспільної необхідності, самовизначитися в своєму житті. Володіння свободою — це критерій розвиненої особистості, критерій розвитку суспільства. Як для особистості, так і для суспільства згубним є обмеження свободи, зведення людини до рівня «гвинтика» в соціальних і технологічних процесах. Але свобода не є простим усуненням залежності від того, що обумовлює людину ззовні. Неможливо говорити про абстрактну, абсолютну свободу. Свобода, яка виступає лише в своєму негативному значенні, з її запереченням влади і авторитету, обов'язково веде до свавілля і анархії. Людина з народження є членом сім'ї, нації, общини, суспільства, держави. Тому її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами, умовами економічної діяльності. Проте чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і відповідальність обумовлюють один одного.
Позитивне визначення свободи як «свободи для», як свободи самореалізації особистості, передбачає наявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода — це те, що містить необхідність в собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Проте свобода особистості коріниться саме в цих, цінностях. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми певного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності — завжди нонконформіст, він — «не як всі», дивак, який якщо не осуджується суспільством, то принаймі не схвалюється.
88. Техніка – це певна система засобів і механізмів людської діяльності, що надають змогу досягти результату. В техніці в предметно-речовій формі втілюється людська праця, розум, час. Техніка є опредметненням часу. Спосіб породження і застосування техніки – технологія. Технологія поєднує техніку і культуру. Техніка становить ядро цивілізації. Етапи розвитку техніки: інструменталізація, механізація, автоматизація. Періоди розвитку технології: епоха переробки і використання речовини; вироблення, трансформація і використання енергії; вироблення, переробка і розподіл інформації.
89. Вернадський – ноосфера
Сучасне вчення про біосферу створив і розвинув В. І. Вернадський (1863 — 1945). Його творчому генієві були притаманні не тільки глобальність мислення, а й вихід за рамки експериментальної науки. Президент Української академії наук, академік Петербурзької АН, а потім AH CPCP, член численних іноземних академій, непересічний природознавець-мислитель залишив нам цілісне бачення світу і завдань людини як на Землі, так і у Всесвіті.
В. І. Вернадський створив цілий комплекс наук про Землю — від генетичної мінералогії до біохімії, радіології, вчення про біосферу.
Він принципово відкинув старий біологічний підхід — дослідження окремо того чи іншого живого організму, а висунув на перше місце поняття життя як організованої сукупності живої речовини. Вчений підкреслював, що речовина планети (а також і в Космосі) утворюється в кругообігу «мертве — живе — мертве», що «біогенні породи» (тобто створені живою речовиною) становлять значну частину її (біосфери) маси, «. йдуть далеко за межі біосфери. вони перетворюються, втрачаючи всякі сліди життя, в гранітну оболонку». «Геохімія доводить неминучість живої речовини для цього кругообігу всіх елементів і тим ставить на науковий грунт питання про космічність живої речовини»,— писав він у монографії «Жива речовина», стверджуючи, що життя — така ж вічна складова буття, як матерія та енергія.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |