Концепція К. уплинула на сучасну філософію науки. Обґрунтовані ним історико-еволюціоністський підхід, антикумулятивізм, ідея про соціокультурну обумовленість наукового пізнання (екстерналізм), впроваджені поняття парадигми і наукової революції значною мірою сприяли подоланню неопозитивістської традиції у філософії науки й оформленню постпозитивізму, соціології і психології науки.
62. Пізнання у філософії займає перше місце, як головна людська здатність. Пізнання – це таке функціонування свідомості в результаті якої виникає нове знання, і воно є невід’ємним компонентом матеріально-практичної діяльності людини.
Пізнання прийнято поділяти на чуттєві і раціональні форми пізнання.
Раціональне пізнання – це процес мислення, логічне пізнаня. Воно має свої форми – Поняття, судження, умовивід.
Поняття – узагальнення, яке дає змогу отримати знання про суттєві ознаки даного класу речей. Поняття фіксується в слові, але не тотожне йому.
Судження – це форма мислення, яка стверджує або заперечує зв’язок між предметом та його ознаками, відношеня між предметами або факт існування предмета. Судження може бути істинним або хибним, його граматичною формою є речення.
Умовивід – форма мислення, завдяки якій з одного або кількох суджень виводиться нове. Найбільш важливою формою мислення є поняття. Раціональне пізнання навіть називають поняттєвим знанням.
В історії філософії були мислителі які надавали перевагу живому спогляданню: сенсуалісти, емпірики і такі, що визнавали провідну роль абстрактного мислення раціоналісти.
Характерними особлвостями абстрактного мислення є відтворення
внутрішніх, суттєвих сторін, закономірних зв’язків дійсності, тобто
пізнання сутності; узагальненість та опосередкованість відображення
речей, їхніх властивостей та зв’язків.
63. Технократизм зародився у надрах античності. Технократизм почав інтенсивно формуватись під час становлення індустріальної цивілізації. Основними джерелами його зростання стали філософія науки і філософія техніки. За природою, технократизм є продуктом розумової діяльності людини. І складає він певний сегмент ноосфери. Отже, технократизм як продукт свідомості людини являє собою специфічне силове поле, яке в літературі інколи описують як функціонуючий елемент культури або специфічне утворення ефірного типу. Отже, технократизм як соціальне явище обумовлений декількома чинниками: по-перше, цьому сприяв високий рівень розвитку філософії науки і філософії техніки, що разом складають філософський дискурс технократизму.
По-друге, морфологію його утворює сукупність технічного знання, що пройшло певний період розвитку до появи техногенної цивілізації, визріло під час її саморозгортання і оформилось у теорію технічного знання.
По-третє, технократизм як явище саморегуляційного призначення виникає разом з появою так званого технологічного детермінізму, що набуває доктринального характеру на початку XX століття. сутність технократизму не виникає ані сама по собі, ані в результаті зовнішніх чинників, вона є становленням функціональних відносин самого соціального світу, що у цьому випадку є діями людей, що ґрунтуються на використанні технічного знання як методології і технології управління освітянським процесом. Технократизм має власних носіїв, або суб’єктів, що його продукує, відновлює, збагачує і використовує як інструмент управління освітою. Це так званий корпус інженерно-технічних фахівців, що залишив помітний слід у історичних подіях та інтелектуальній історії минулого століття. Інженерна діяльність, – на думку В.Попова, – втілилася в різноманітних формах техносфери, визначила вигляд сучасної цивілізації і специфічно вплинула на хід історії
Технократизм, як спосіб мислення, допускає частковість, однобічність, жорсткість, однозначність, розгляд засобу як мети. Він виступає у вигляді сучасної форми догматичного, механістичного світогляду й діяльності. В основі розуміння технократизму лежать причини двоякого характеру. З одного боку, це тверда (адміністративно-командна) форма організації виробництва й всього життя людини. З другого, – це сам характер сучасної цивілізації, що прийнято називати в сучасній науці “машинної”, або техногенної. Спосіб взаємодії із природою, що базується на механічних принципах, закладених у техніку, диктує людині певний спосіб поведінки і мислення. Цей спосіб закріплюється в мисленні і розподіляється на інші сфери людського життя. Самою глибинною основою технократизму як способу мислення є порушення споконвічної органічної цілісності, втрата зв’язків з коріннями Буття, онтоса. Відбувається процес тотальної дезонтологізації, про що писали Ясперс і Марсель. Це проявляється в розбалансуванні розуміння взаємодії матерії й духу, дисбалансу культури й цивілізації, Еросу й Танатоса.
64. Практика — це чуттєво-матеріальна діяльність людини спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя специфічно людський спосіб взаємодії людини з оточуючи» середовищем.
Бяизькими за змістом до практики є поняття «діяльність» «праця». Але разом з тим кожне із зазначених понять має свіі специфічний зміст і не тотожне з практикою.
Діяльність є поняттям більш широким за обсягом у порівняна з практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілкої вираженою через її предметно-речові результати. Діяльнісп охоплює всі прояви людського соціального життя, як здійснюються як в практичній, так і в теоретичній формі. Залежн від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяют тaкi ocнoвні види діяльності:
· діяльність по перетворенню природи;
· діяльність по перетворенню суспільства, що постає революційно-руйнівній і у конструктивно-організаційній формах;
· діяльність пд формуванню і перетворенню самої людини;
· діяльність по самовдосконаленню;
· пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об`єкт, але при цьому вона не змінює останнього, відтворює його в ідеальній формі;
· ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надоє об`єктивно-суб`єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;
· комунікативна діяльність або спілкування у різноманітни формах.
Існують два якісно різних об'єкти людської активності — природа як така та соціум як система суспільних відносин та засад. В залежності від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-виробничу і соціально-історичну.
Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на природу, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого є перетворення природи у відповідності з потребами людини. Соціально-історична практика — це такий вид практики, який спрямований передусім на зміну способів життєдіяльності людей, тобтй конкретно-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних і політичних загалом інтитуцій, громадських установ, соціальних відносин і т.п.
Отже, практика (наголосимо ще раз) — це активна чуттєво-матеріальна діяльність конкретно-історичного суб'єкта, уі ході якої він здійснює матеріальне перетворення об'єкта відповідно до своїх цілей, ідеального проекту дійсності, а також змінюється і розвивається сам.
65. Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв'язках і взаємозумовленості. Але варто пам'ятати, що діалектики теорією не будь-яких змін, всякого руху, а лише здвієї форми змін — розвитку. Діалектика є вчення при всебічні зв'язки і розвиток.
У філософській думці XIX—XX ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини, світу, та відношення між ними. Проте в значній частині філософських вчень діалектика розглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалектика виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового, окремішного елементу світорозуміння, можливість застосування якої обмежена лише окремими галузями буття.
Діалектика є певною теоретичною системою і в якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.
Ло́гіка (грец. λογιχη від грец. logos — слово, смисл, думка, мова) — наука про форми та закони судження. Головним об'єктом дослідження логіки є описові системи судження, тобто системи які пропонуються як інструкція для людей (а також, можливо інших розумних істот/машин) як слід правильно мислити. При цьому, такі інструкції не слід розглядати як опис того, як люди насправді мислять, що є предметом дослідження інших дисциплін, наприклад коґнітивної психології.
У щоденній мові, логіка є способом судження що полягає в отриманні висновку із набору припущень. Формальніше, логіка стосується виведення — процесу що продукує нові твердження із вже встановлених. Саме тому у логіці особлива увага приділяється структурам виводу — конкретніше, формальним відношенням між вихідними твердженнями та висновками, де «формальний» означає що ці відносини є незалежними від самих тверджень. Не менш важливим є дослідження істинності виводу, включаючи різноманітні можливі визначення істинності та передумови що на практиці уможливлюють її встановлення. Таким чином очевидною є важлива роль що її відіграє логіка у епістемології, забезпечуючи останню механізмом розширення знання.
Логіка, яка вивчає пізнаюче мислення і застосовується як засіб пізнання, виникла і розвивалась як філософська наука і в теперішній час являє собою складну систему знань, що включає дві відносно самостійні науки: логіку формальну і логіку діалектичну (усне пояснення)
Діалектична логіка, яка вивчає не самі форми мислення, а мислення в його виникненні, зміні, розвитку.
Вперше розроблена вона була Гегелем (1770-1831). Методологічні принципи, які формуються на основі діалектичного підходу виявляють об’єктивність і всебічність розгляду предмету, принцип історизму, роздвоєння єдиного на протилежні частини, сходження від абстрактного до конкретного, принцип єдності історичного і логічного і ін. Ці дві логіки доповнюють одна одну.
66. Предметом логіки є закони і форми, прийоми і операції мислення, за допомогою яких людина пізнає навколишній світ.
Пізнання як процес відображення об’єктивного світу свідомістю людини являє собою сутність чуттєвого і раціонального пізнання.
Закон – це вияв необхідних істотних сталих відношень між предметами, явищами і процесами дійсності.
Закон мислення – це необхідний істотний сталий глибоко внутрішній зв’язок між думками.
Найбільш загальним є закони діалектики,що визначають загальним методом руху до нових результатів.
Формальна логіка обусновує 4 закони:
- закони тотожності;
- закон несуперечності;
- закон виключеного третього;
- закон достатньої підстави.
Закон тотожності.
Сутність закону – кожна об’єктивно істинна і логічно правильна думка або поняття повинні бути чітко визначеними і зберігати свою однозначність на протязі всього міркування.
Закон суперечності – дві протилежні думки в один і той же час в одному і тому ж відношенні не можуть бути одночасно істинними.
Закон виключеного третього – дві суперечливі думки про один і той же предмет в один і той же час в одному і тому ж відношенні не можуть бути одночасно ні істинними ні хибними.
Закон достатньої підстави – будь-яка істинна думка повинна бути достатньо обґрунтованою.
67. форми мислення є такі як: поняття, судження, умовивід.
Поняття – узагальнення, яке дає змогу отримати знання про суттєві ознаки даного класу речей. Поняття фіксується в слові, але не тотожне йому. Розрізняють поняття, в широкому сенсі й наукові поняття. Перші формально виділяють загальні (схожі) ознаки предметів і явищ і закріплюють їх у словах. Наукові поняття відображають істотні й необхідні ознаки, а слова і знаки (формули), що їх виражають, є науковими термінами. У понятті виділяють його зміст і об'єм. Сукупність узагальнених, відображених, в понятті предметів називається об'ємом поняття, а сукупність істотних ознак, за якими узагальнюються і виділяються предмети в понятті, — його змістом. Так, наприклад, змістом поняття «паралелограм» є геометрична фігура, плоска, замкнута, обмежена чотирма прямими, така, що має взаємно паралельні сторони, а об'ємом — безліч всіх можливих паралелограмів. Розвиток поняття припускає зміну його об'єму та змісту.
Судження – це форма мислення, яка стверджує або заперечує зв’язок між предметом та його ознаками, відношеня між предметами або факт існування предмета. Судження може бути істинним або хибним, його граматичною формою є речення.. Судження відображає наявність або відсутність у предметів певних властивостей, ознак, зв'язків і відношень. У судженні виражається наше знання про саме існування предметів і явищ та про всі різноманітні зв'язки і відношення між предметами, явищами та їхніми властивостями. За допомогою суджень ми охоплюємо предмет у найрізноманітніших його проявах. Так, висловлюючи судження: «Право є сукупність правил поведінки», «Право не існує без держави»…, ми виявляємо найрізноманітніші сторони права і його зв'язок із іншими явищами.
Таким чином, судження — це не просто зв'язок понять чи уявлень, за якими немає ніякої реальності, як твердить ідеалістична логіка, а відображення дійсно існуючих суттєвих зв'язків і відношень між предметами.
Судження може бути або істинним, або хибним.
Істинним називається таке судження, котре правильно відображає дійсність, не відповідає тому, що є насправді.
Хибним є судження, яке неправильно відображає дійсність, не відповідає тому, що є насправді.
Умовивід – форма мислення, завдяки якій з одного або кількох суджень виводиться нове. Найбільш важливою формою мислення є поняття. Раціональне пізнання навіть називають поняттєвим знанням.
68. Сутність людини, яку Маркс пов'язує передусім з діяльністю, що розгортається в комплекс суспільних відносин, залишається прихованою за різного роду інституціями та виявами ідеології. Ідеологія ж за самою своєю суттю є хибна свідомість. Щоправда, безпосередні послідовники Маркса не віддали належного цій ідеї, зосередившися передусім на ідеї класової боротьби. Понад те, немовби на підтвердження іронії історії, перший видатний пропагандист марксизму в Росії Георгій Валентинович Плеханов (1856- 1918) визначив марксизм як наукову ідеологію. Й тільки у XX сторіччі ідея Маркса про "непрозорість" людини, про принципову хибність ідеологій була відроджена й продовжена в межах так званої Франкфуртської школи, передусім у працях Герберта Маркузе (1898 - 1979) та Теодора Адорно (1903 - 1969).
Серен Кіркегор уособлює собою інший напрямок філософського осягнення людини, який сьогодні називають екзистенційною традицією. Вихідним тут є принцип, згідно з яким істотним для людини й для осягнення її є не сутність, відмінна від людського існування, прихована й навіть почас пріоритетна щодо нього, а саме людське існування (лат. existentia) в усій його безпосередності й повноті. Таке звичне для євроміж вами та нею смисловий зв'язок. А це вимагає додаткових "розшуків", а головне - здатності тлумачити відкривані факти, правильно розуміти їхній сенс у контексті життя пацієнта. Психоаналіз, власне, не є науковим методом. Він радше нагадує перекладання й тлумачення незнайомого тексту лише за загальними смисловими орієнтирами. Подальший практичний і духовний досвід людства тільки підтвердив і зміцнив здобутки екзистенційної традиції та психоаналізу. Людина відкрилася нам у всій своїй неостаточності, складності, можна сказати, нелінійності.
69. Ознаками людського є: наявність розуму, соціальність, цілеспрямована діяльність, здатність творити символиі насамперед слова, духовність як міра якісності її людськості.
Розрізняючи людськість і людяність і разом з тим вбачаючи стрижень людськості, ми тим самим поглиблюємо щойно виявлений парадокс людини. Справді, якщо людськість найперше визначається людяністю, то хіба все інше в ній є несуттєвим? Але тоді десь дівається відмінність людини від тварини. Адже відомо, що людина здатна заподіяти іншій людині таке, чого ніяка тварина не заподіє іншій тварині. Виходить, людина відрізняється від тварини своїм нелюдством Справді, досвід осмислення людини з боку її позитивних засад, достотного грунту її буття надзвичайно розмаїтий і навіть суперечливий. У цьому неважко пересвідчитися, достатньо лишень ознайомитися з тими визначеннями людини, які ми подибуємо в європейській культурній традиції. Ось деякі з них, найбільш відомі й відмінні одне від одного:
- Людина - це мірило всіх речей (Протагор).
- Людина - це двоноге без пір'я, наділене розумом (Платон).
- Людина - це політична (дослівно - полісна) істота (Арістотель).
- Людина - це слабка душа, обтяжена трупом (Епіктет).
- Людина - це образ Божий і вмістище гріха (загальна християнська традиція).
- Людина - це мисляча річ (Декорт).
- Людина - це тростина, але така, що мислить (Паскаль).
- Людина - це істота, здатна на неможливе (Гете).
- Людина - це істота, що соромиться (Соловйов).
- Людина - це канат, натягнутий між твариною та надлюдиною (Нище).
- Людина - це істота, постійно незадоволена собою й здатна себе переростати (Бердяев).
- Людина - це здійснюване завдання, постійна гуманізація з провалами в озвіріння (Шелер). - Людина - це пастух буття (Хайдеггер). - Людина - це істота, приречена на блукання й схиблення (Фуко).
- Людина - це єдина істота, яка знає, що вона є (Ясперс).
- Людина - це істота, яка виробляє знаряддя праці Франклін).
- Людина - це істота, яка продукує символи (Кассірер).
- Людина - це істота, укорінена в надлюдському грунті (Франк). Розмаїтість і розбіжність набутих філософською думкою визначень людини є свідченням численності та інтенсивності спроб осягнути людину в її сутності. Чим більше людина дізнається про себе, тим ясніше вона усвідомлює, що не хотіла б (а можливо, й нездатна) знати про себе все. Проблемність стає суттєвою ознакою людини.
Отже при розв’язанні всіх проблем людського життя потрібно керуватись ідеєю про складність, суперечливість, принципову непрограмованість людини. Сутність – суперечлива, а буття – очевидне.
70. Буття людини у світі не є чимось спостережуваним, речовинним, принципово вимірюваним. За словами Хайдеггера, це самоочевидність, яку саму по собі бачити не можна. Це щось на зразок світла: ми бачимо за допомоги світла, але не саме світло. Отже, за своїми характеристиками людське буття не може не перевищувати звичну для нас просторово-часову метрику. Вже сполученість його з небуттям означає набуття ним нових вимірів, знаменує його подальше смислове розгортання й зростання. Спостерігаючи за людьми за умов послідовного руйнування людського буття, Беттельхейм дійшов ще одного важливого висновку. Найфундаментальнішою структурою людського буття є смисл. А він засвідчується й твориться не тільки дією людини, але й її ставленням. Скажімо, усвідомлення ситуації не може змінити її безпосередньо. Але її оцінка має для нас життєвий смисл. "Ті, хто вижив, - пише Беттельхейм, - зрозуміли те, чого раніше не усвідомлювали: у них є остання, але, можливо, найважливіша людська свобода - за будь-яких обставин вибирати своє власне ставлення до того, що діється"24 Таким чином, навіть у ситуації позбавлення всіх можливостей людина залишається людиною, доки вона зберігає здатність відшукувати нові можливості й самій бути відкритою можливістю, незавершеністю, неостаточністю. Й людське буття зберігає свою сполученість з можливістю, залишається буттям можливості, доки в людині є здатність до заплідненого смислом самовияву. А її звичайно ототожнюють зі свободою.
Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливішого виміру людського буття. Чимало мислителів узагалі вважають свободу визначальною характеристикою людини. На цьому, зокрема, особливо наголошується в екзистенційній філософській традиції. "Бути людиною - це бути вільним"26, - підкреслює Карл Ясперс. А за словами Сартра, сутність людини підвішена в її свободі. Ще далі пішов Микола Бердяев. Він сповістив і все життя по-різному розробляв ідею про те, що свобода передує буттю. Людина вибирає, здійснює смислозначущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і стверджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно, як відгук самого буття на потривоження його свободою. Відповідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки. Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення людини щодо ситуації й щодо себе. Цей мотив проходить крізь усю творчість Кіркегора, Ніцше, Бердяева, Сартра, Камю, Ортеги-і-Гассета, Ясперса. Вам легко буде глибше ознайомитися з цією темою, бо перелічені мислителі тяжіли до софійного типу мислення й їхні тексти читати неважко.
Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Надаючи їй перевагу перед усіма іншими, ми допускаємо її в дійсне буття й через це маємо відповідати за повноту її реалізації й за її подальшу долю в бутті.
Відповідальність - це немовби шлюбний союз буття й свободи. Можливо, саме тому - через її подвійну смислову наповненість - вона така відчутна для нас. Здатного гідно прийняти й витримати відповідальність вона робить ще вільнішим, а слабкодухого вона відлякує. Ортега-і-Гассет, наприклад, вважав відповідальність суто аристократичним принципом. Навпаки, безвідповідальність, на його думку, є неодмінною ознакою "людини маси".
Тепер спробуємо схематично зобразити в загальних рисах смислову структуру розгортання буття у вимірі можливого:
Буття - можливість - свобода - вибір - відповідальність
71. Проблема відчуження суб'єктивно має вік, що дорівнює вікові тієї людини, яка усвідомила свій відчужений стан. Феномен відчуження дістав різну інтерпретацію в діапазоні від міфологічної до філософської. Поняття "відчуження" еволюціонувало від метафори в античній філософії до категорії в німецькій класичній філософії.-Ця нова філософська категорія стала стрижнем побудови філософської системи Гегеля, де проглядаються три взаємопов'язаних види відчуження: як втілення ідеї у форму свого інобуття, як опредмечування об'єктивного духу в громадських інститутах, як уречевлення суб'єктивного духу в процесі і результатах людської діяльності. Втілення, опредмечу-вашія й уречевлення мають байдужий, нейтральний характер; сприймаються як норма, яка тільки за певних умов може набути своєї протилежності, стану "чужості".
72. Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє, мислить, творить, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.
Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як «готове» знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.
Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури, античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, я можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епікурейскої позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунка.
Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «житті заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що воно залишає після себе. Недаремно прожити життя — це продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності.
73.. Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє, мислить, творить, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.
74. Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства.
В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри— індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).
75. Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.
Суспільство є надскладною системою, яка формується.в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця (специфічно людська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).
76. Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю.
Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільств (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних відносин (економічних, політичних,, правових, моральних, релігійних тощо).
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |