28. Розкрийте сутність коперніканського перевороту Канта у філософії.
Імануїл Кант (1724-1804).Можна сказати, що людина «зробила сама себе», він також ввів питання практичнго розуму. У філософській діяльності Канта виділяють 3 періоди:
1 період – докритичний. Він розробив космічну гіпотезу («Загальна історія неба»), згідно якої сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут вперше поняття еволюції поширено на космічні явища.
2 період – критичний. Дослідження «здібності» розуму взагалі до всіх знань (основні проблеми «Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися?»). (Всі праці починаються словом критика). На першому плані в цей період постає ідея «Копернівського перевороту» у філософії. Кант проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції. («Людина повинна ставити природні запитання і вміти відповідати на них»).
3 період – антропологічний. З’ясовує питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснювати своє призначення («Що таке людина?»).
Сутність коперніканського превороту полягає в припущення що не думка узгоджується із предметом, а предмет з думкою. Вихідним у процесі пізнання є не об*єкт, а суб*єкт, не вивчення речей самих по собі.., а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. «Пізнати своє пізнання, пізнати свої межі і можливості».
Кант поділяє все людське пізнання на 2 види: дослідне апостеріорі ті дослідне опріорі.
За Кантом існують два джерела знань: 1) Чуття – які дають нам матеріал для знань, який є темний, невизначений для нашого розуму. Для того, щоб чуття стали визначеними повинен працювати; 2) Розсудок, який оформлює цей матеріал, що постачають нам чуття за допомогою категорій (апріорних форм розсудку – тих, що виникають перед та поза досвідом). 3) Роздум, який виконує регулятивну функцію ч-з систему ідей, які не мають адекватної реальноості в чуттєвому досвіді.
Він визначає існування двох світів: 1-світ явищ; 2-світ «речей в собі»
Здатність людини поступати морально,тобто, виконувати свій обов*язик, це говорить про реальність свободи.
Кант збудував дуже складний та тонкий механізм пізнання. «Категоричний імператив» Канта – вихідний, основний принцип людської моральності. Існує єдиний для всіх людей принцип моралі: розум у всіх людей є за природою однаковий => «Чини завжди так, щоб максимум твоєї поведінки можна було звести у всезагальний закон людської поведінки».
«Критика здатності судження» Кант зробив висновок, що існують судження, які не підлягають законам логічного осмислення, це «судження естетичного смаку».
Якщо ми не знаємо про предмет нічого, то він є для нас темним, а якщо знаємо-то він стає світлим, прозорим.
Кант, за його словами, здійснив коперниканський переворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джерело всезагальності й необхідності знання він пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм). Світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) людині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера феноменів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого е речі в собі. Апріорні форми Канта – це не “вроджені ідеї” Декарта. Вони позбавлені змістовності, а постають як певна здатність, певні правила (схеми) формування матеріалу. Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжність емпіриків і раціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в тому, що все знання можливе лише на основі досвіду, але не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розуму раціоналістів, але цей розум, на його думку, містить не “вроджені ідеї”, а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати знання. Світ ноуменів і феноменів Канта можна уявити, прийнявши дналогію пізнання і виробництва. Припустимо, що людина все життя прожила на заводі й не бачила світу, який існує зовні. Вона має справу лише з матеріалом, який поступає ззовні, і знаряддями праці (формами), які обробляють цей матеріал. Для неї світ – це створені й упорядковані її працею на території заводу предмети. Чи може вона на основі матеріалу, знарядь праці та продуктів своєї діяльності сказати, який світ за межами виробництва (сфера ноуменів), як він упорядкований? Достатніх підстав для цього людина не має. Так, за Кантом, відбувається і з пізнанням. Людина має справу лише з уконституйованим свідомістю світом. А світ сам по собі їй невідомий. Оскільки, за Кантом, розум уконституював світ, даний у науковому досвіді, то й джерело веезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйованому світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних формах його конституювання – не в об'єкті, а в суб'єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії. Розум, який Кант досліджував, він називав “чистим”, або “трансцендентальним” (потойбічним щодо емпіричного суб'єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуальному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав “трансцендентним” (потойбічним до емпіричного об'єкта).
29. Основні риси філософії Гегеля
Видатний німецький філософ Г.Гегель (1770-1831р.) підводить своєрідний підсумок класичній філософії.
Гегель створив всеохоплюючу універсальну систему реальності.
Він ввійшов у філософію як творець однієї з найвеличніших філософських систем, де намагався охопити і систематизувати все наявне знання про світ. В основу системи він поклав поняття «абсолютної ідеї», яку тлумачив як незалежне від конкретної людини об*активний процес мислення. «Абсолютна ідея» проходить такі етапи розвитку:
1-до виникнення природи. Ідея перебуває в стихії чистого мислення.Є системою абстрактних понять – логіка.Виходячи з принципу тот.мисленння і буття – закони логіки є законами буття. Логіка є найважливіше вчення про сутність світу.
2-породження ідеєю. яку він називав «відчуженням ідеї або системи буття»
3-етап абсолютного духу. Пов*язаний із виникненням людини, де абсолютна ідея проходить до самопізнання. «Філософія духу»:
1) суб*єктивний дух
2) об*активний дух
3) абсолютний дух
Абсолютна ідея розвивається за певними універсальними законами розвитку: теза – антитеза – синтез (форма тріади).
Гегель формує такі закономірності діалектичного розвитку:1) переріз кількісних змін в якісні і навпаки; 2)з-н єдності боротьби і протилежностей
4) з-н заперечення заперечень
Метод передбачає безкінечність розвитку циклів, а система досягнення абсолютної істини.
Гегель писав що «все дійсне – розумне, все розумне – дійсне»
Породжуючи в самому собі протилежності (перетворюючись у "своє-інше", дух відпускає з себе протилежність, а потім "знімає" (приймає) її у новій єдності.Останній знову "відпускає" з себе свою протилежність і знову "знімає" у вищій єдності і т.п.
Так на певному етапі розвитку об'єктивний дух "відпускає" з себе "своє-інше"-природу, яка в свою чергу, породжує з себе "суб'єктивний" дух, який проходить послідовно етапи розвитку, сягаючи на вищу сходинку (ступінь абсолютного духу) вищих своїх рівнів мистецтва, релігії і найвищого-філософії.Нею розвиток завершується.
Підводячи підсумок, підкреслюєм, що світовий дух має три основних цикла:
логіка ------>.природа
1) Перебуває в стані самототожності.Стан-логіка;
2) Перебуває в стані відмінності.Стан-абсолютна ідея в.абсол.знання0 матеріалізованому вигляді;
3) Повернення до ідеї.Стан - охоплює розкрите знання.
Дідактична логіка Гегеля: принципи та вихідні категорії.
Фундаментальним поняттям гегелівської системи є об'єктивно існуючий абсолютний дух, який живе і розвивається відповідно до об'єктивних законів діалектики. Логіка складає найважливішу частину його системи. В ній він ставить задачу показати саморозвиток поняття,в основі якого лежить діалектичний шлях.
Діалектична логіка Гегеля базується на слідуючих принципах:
1.Принцип тотожності мислення і буття. То, що є в ідеї, переноситься в мислення. Але правильним мисленням буде таке, яке розкриває момент буття.
2.Принцип співпадіння початку і кінця логічних міркувань.
Якщо ми правильно мислимо, то з тої проблеми з якої ми вийшли, в цю ж проблему необхідно і повернутись (якщо прийшли в безвихідь- то мислимо неправильно).
3.Принцип співпадіння початку і принципу.
Ми повинні починати мислити не з чогось, а тільки з суттєвого, але в її елементарному виконанні.
4.Принцип тотожності протилежності.
Вихідним імпульсом буття світу є імпульс єдності протилежностей. Це є внутрішній імпульс, який забезпечує рух.
5.Принцип розвитку.
Наші думки повинні рухатись по розвитку. Існують слідуючі ознаки розвитку ідей:
1) від простої тотожності до дифференційованої єдності;
2) від нерефлексовного (не охопленого думкою) мислення до рефлексовного (охопленого думкою).
3) від простого до складного
Таким чином, кожне поняття, а значить і кожне явище в природі, суспільстві і духовному житті проходить, по Гегелю потрійний цикл розвитку - ствердження, заперечення і заперечення заперечення, або нового ствердження. ¶ так весь процес, але вже на більш високому рівні.
30. Зміст і сутність антропологічного матеріалізму Л.Фейербаха.
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л.Фейербах /1804-1872 рр./, його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.
З Л.Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. В світі нема нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія - це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха - це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах матеріаліст, а в розумінні історії людства - ідеаліст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала в той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. В центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоке, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, "панує" над природою "шляхом покори її", в той час як людину слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного, "як сукупність суспільних відносин" /К.Маркс/.
Німецький філософ Л.Фейєрбах (1804-1872р.), який з молоду був учнем і послідовником Гегеля, він розпочинає все більше й більше виявляти незадоволення абстрактністю і далекістю філософії до людини. Фейєрбах шукає шляхів подолання ідеалізму, який, за його переконанням, був основним джерелом абстрактності. Справжню істину він знаходить у філософії, яка орієнтується не просто на природу, а головним чином на людину, непросто на розум, а й на чуттєвість. Для людей найбільш важливим є стосунки між людьми. ¶ першою пануючою силою в міжіндивідуальних стосунках є любов.
Але справжня суть реальності вбачається Фейєрбахом не в самій по собі природі, а в природі, що виступає як "базис людини". Тому роль"універсальної науки", за Фейєрбахом, може відігравати лише наука, що розкриває природу людини-антропологія. Все краще, що є в природі,знаходить своє відображення в природі? (єдність людини і природи).
За Фейєрбахом, людина має слідуючі сутності сили:
-розум(пізнання і розуміння);
-почуття (віра, надія, любов) і емоції;
-воління і бажання.
В цих силах концентруються всі сили природи. Так як імператор відлучив його від сфери освіти, то він все життя, разом з сім'єю провів в сільській місцевості.
На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога — віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом. Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю — німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне — повернути все це на землю, до людини. Фейєрбах помітив і те, що кришталеві палаци — не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX ст.
31.Основна проблематика та вихідні принципи марксизму
Марксистська філософія сформувалась на багатому ґрунті попередніх філософських систем. Як це нерідко буває в історії, з одного боку, її поява була обумовлена попередніми вченнями, а з другого — стала їх діалектичним запереченням.
Марксистська філософія, і в цьому одна з її специфічних рис, виникла як складова більш широкого вчення — марксизму. До його складу, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства — політична економія і теорія соціально-політичного розвитку -— "науковий комунізм".
Ці три складові нового світобачення внутрішньо взаємопов'язані, доповнюють одна одну і зрозуміти філософське вчення марксизму можна лише в контексті їх взаємозв'язку і взаємодії. Марксизм — одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому, — це спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів водночас. Батьківщина марксизму — Німеччина. Його творці — Карл Маркс (1818-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820 — 1895 pp.); час створення — 40-і роки XIX ст.. Від попередніх вчень філософія марксизму відрізняється насамперед предметом дослідження. Вона зосереджує увагу на тому, що є спільним для природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнання, що об'єднує ці сфери, досліджує найзагальніші закономірності їхнього розвитку. Марксизм відмовляється від багатовікової традиції, яка визнавала філософію наукою наук, всезагальною теорією, знанням про все. Філософія марксизму чітко визначає своє ставлення до конкретних наук. Вона використовує знання цих наук, але кардинально відрізняється від них як предметом, так і методом пізнання.
Принципово по-новому в марксистській філософії вирішується комплекс питань, пов'язаних з життям суспільства. Послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Матеріальне буття, економічний базис визначають суспільну свідомість (мораль, право, ідеї, теорії тощо)
собливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Людина постає тут як носій соціальної активності, суб'єкт діяльності, творець матеріальних і духовних цінностей. Це вже не та абстрактна, поза історична і безособова істота, а конкретно-історична і реальна. Специфічне місце в колі проблем, належить проблемі матерії. Нагадаємо, що матерія — одне з центральних понять марксистської філософіїНа думку Леніна, визначальними характеристиками матерії є її об'єктивність і здатність відображатись. З іншого боку, В.І.Ленін намагається розібратись, яку роль у житті окремих індивідів та суспільства в цілому відіграє свідомість, суб'єктивний фактор. У ленінських роботах надзвичайно велика увага приділяється питанням функціонування суспільства і практики революційних перетворень.
Проблема людини у марксизмі органічно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження.
Під останнім розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (творів, соціальних інститутів і організацій, грошей, духовних цінностей та ін.) в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням та прагненням. Це можна здійснити, на їхню думку, через утвердження нового типу власності — власності всіх і кожного водночас на ті засоби, якими створюються матеріальні цінності, власності, суспільної за своїм характером. Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження проходить червоною ниткою через увесь марксизм.
Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. У творах К.Маркса і Ф.Енгельса комунізм виступає у двох аспектах: як світле суспільство майбутнього, мета пригноблених і як дійсний, реальний рух, що послаблює стан відчуження. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності. Такою силою у вченні марксизму виступає робітничий клас, пролетаріат. Однією з характерних рис марксистської філософії є її безпосередня спрямованість на захист потреб та інтересів пролетаріату
Серед послідовників вчення К. Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В.І.Леніну (1870—1924 pp.). Філософські ідеї марксизму дістали в ленінських працях подальший розвиток. Ленін називає діалектику теорією розвитку, найповнішим і всестороннім знанням про нього. Чільне місце у ленінській філософській спадщині посідають питання теорії пізнання. Обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення — це атрибут матерії, одна з її найзагальніших і суттєвих характеристик. Виникнення і розвиток марксистської філософії, без сумніву, є якісним стрибком в історико-філософському процесі. Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації.
32.Проблема раціонального та ірраціонального в філософії XXст.
Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму- з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості,організовує власне життя на раціональних засадах.Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм,впевненість у тому,що раціональне пізнання є тією силою,яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми,які стоять перед людством.У перші десят.20-го ст..раціоналістичному вченню намагалися протист. ірраціон. Вчення.За Шопенгауером,сутність особи становить незалежна від розуму воля-сліпе хотіння.Філ. свідомість повстає проти раціон. філос.систем,заперечує їхню основу- розум.Якщо до цього шукали істину в розумі,то тепер її вбачають в протилежному – несвідомому: «філософію мислення» замінює «філос.життя».Філос життя,як філ. Напрямок склалась у кінці 19-го ст..головним чином у Німеччині та Франції,виникаючи як опозиція класичному раціоналізму.Вона зверт. до життя,як до перв.реальності,цілісного органічного процесу.Основа життя(за конц. Ніцше)-це воля життя є проявом волі,але не абстрактної(як у Шпенгауера),а конкретно визначеної – волі до влади.
Поняття життя викор.також викор для побудови нової картини світу.На поч.20-го ст. великої популярності наб. вчення Бергсона,в якому центральне місце займало поняття життя витлумачене як безперервне творче становлення.У культ. –істор. плані інтерпретує життя Шпенглер,життя – це «доля», «душа культури».
Ірраціон. Набуває сили в періоди соціал. дестабілізації.Іррацін. течіям завжди протист. філ. течії,які захищали класику.В 60-ті року 20–го ст. виникло неокантіанство (грунт тактув. на філ. виключно як критики пізнання,на обмеженні сферою пізнання самого досвіду,визн. Апріорних норм,як таких,що обум процес пізнання),неогегельство(прагненя до ств.цілісного моністичного світогляду на основі онов. вченя Гегеля)
33.Охарактеризуйте характерні риси та основні напрямки філ.ХХ ст.
своєрідна "переоцінка цінностей", що почалася на рубежі століть, охопила практично всі поверхи будівлі духовної культури, в тому числі і філософію.
Дійсно, у центр філософського процесу висунулися разом з такими течіями, як неопозитивізм, екзистенціалізм та ін, нові проблеми. Але поруч з ними зберегли свої позиції і деякі традиційні школи, що продовжили окремі напрямки філософії минулого (неокантіанство, неогегельянство, неотомізм та ін), хоча і тут багато що піддавалося модернізації, оновлення під впливом вимог часу, які визначаються як новими соціальними умовами, так і рішучими змінами в науковому свідомості.
Таким чином, на всьому протязі завершального століття стикаються ідейні течії, крайніми полюсами яких є "радикальний нігілізм" з його запереченням класичної спадщини і консервативний традиціоналізм, хоча в дійсності, на ділі немає ні повного відкидання класики в першому випадку, ні некритичного слідування традиціям - в другому.
У ряді філософських концепцій в нових умовах став поворот від раціональних установок, від властивого практично всієї філософії нового часу культу розуму до ірраціоналізму, до нераціональним елементам людської психіки - до волі і інстинктам, інтуїції, емоціям, підсвідомості і т. д. Цей поворот намітився ще в XIX столітті в філософських поглядах А. Шопенгауера (1788-186О) та Ф. Ніцше (1844-19ОО), що виступили з позицій крайнього волюнтаризму, у поглядах С. К'єркегора, яка поклала перші камені у фундамент екзистенціальної філософії.
У "філософії життя", основи якої заклав ще Ф. Ніцше і яка отримує подальший розвиток у поглядах В. Ділтея (1833-1911), А. Бергсона (1859-1941), О. Шпенглера (188О-1936), центральним є поняття "життя" як особливої цілісної реальності, не тотожної ні матерії, ні духу, ні свідомості.
Ірраціоналізм знайшов свій вияв і в філософських поглядах З. Фрейда (1856-1939), що отримали назву психоаналізу. Важливим досягненням було відкриття психоаналізу та спеціальне вивчення несвідомого, роль і місце якого у психіці людини дуже значні. Ірраціоналізм у сучасному світі нерідко набуває і вигляд як крайніх ірраціоналістіческіх, так і відверто містичних ідей і концепцій
Особливе місце займають вчення і школи, які здійснили своєрідний антропологічний поворот, що зробили центральним пунктом і основним предметом свого філософствування проблему людини. Заслугою філософської антропології, власне екзистенціалізму, персоналізму, а також сучасної франкфуртської школи є висунення на перший план проблеми людини, акцентування уваги на цій проблемі, прагнення відшукати шляхи виходу з нелюдських умов його буття. Особливе місце серед названих вище шкіл займає екзистенціалізм. Екзистенціалізм (від лат. Existentia - існування) - це філософія існування, причому під існуванням розуміється внутрішнє буття людини, її почуття і переживання, його пристрасті і настрої і т. д. Ідеї екзистенціалізму сягають до поглядів данського філософа С. К'єркегора і "філософії життя"Таким чином, екзистенціалізм проголошує активність людини, її свободу. І це позитивно, хоча тут же спливають і слабкості, що складаються в тому, зокрема, що людині властиво у світі буття, а сам цей світ - світ абсурду, недоступний раціональному аналізу,
Серед головних напрямів філософії ХХ ст..важливе місце займає неотомізм, представники неотомізму - Жан Маріт, Етьєн Жільсон, Ван Стеенберген та ін - вбачають головну мету у філософському обгрунтуванні християнського віровчення. Інакше кажучи, у главу кута чесно і відкрито зводиться принцип: "Філософія - служниця богослів'я".Не можна обійти увагою такого найважливішого явища сучасності, як наука.. Одна з позицій зводиться до культу науки і техніки, до відродження колишньої культу розуму. Концепції подібного роду отримали назву сцієнтистськогоА між тим вплив прогресу науки і техніки на общественную жізнь дійсно суперечливо. неспроможності ілюзій сцієнтизму викликає посилення антісціентістскіх настроїв.
Один з основних напрямків філософії ХХ ст.. століття - позитивізмПри всій відмінності в розумінні цілей і завдань позитивістської філософії на різних етапах її розвитку вона з перших кроків і аж до сучасного періоду відрізнялася і певними загальними рисами. По-перше, позитивізм завжди претендував на роль філософії науки. Інший спільною рисою позитивізму було і залишається заперечення самостійного значення традиційної філософії з усією її проблематикою, оголошення всього її змісту метафізикою, а основних положень - псевдопроблемамі. Останній етап у розвитку позитивізму, початок якому було покладено порівняно недавно, в 6о-х роках, представлений постпозитивізм. Проблеми мови залучили в сучасній філософії увагу не тільки неопозитивізму, а й таких течій філософської думки, як структуралізм і герменевтика. Структуралізм переважно досліджував процеси діяльності, опосредствуемие спілкуванням їх учасників з допомогою знайомих систем. У центрі уваги герменевтики - проблема відповіді на запитання: що означає розуміння тексту?
Як ми бачимо, філософія пройшла в своєму розвитку довгий і важкий шлях. Її розвиток на всіх етапах самим тісним чином було пов'язано з розвитком всієї духовної культури людства
34.Сцієнтизм та антизцієнтизм
Зростання ролі науки і наукового пізнання в сучасному світі, складності і протиріччя цього процесу породили дві протилежні позиції в його оцінці — сцієнтизм і антисцієнтизм, які склалися к середині ХХ ст. Прибічники сцієнтизму стверджують вищу цінність науки в суспільстві. Її результати потрібно всебічно втілювати в усі форми і види людської діяльності. Усе соціальне життя повинно бути організоване на науковій основі. При цьому наука ототожнюється з математичним, природничим і технічним знанням. Стверджується, що саме така наука може вирішити усі суспільні проблеми. Принижуються або зовсім заперечуються гуманітарні науки як нібито не маючи пізнавального значення.
На противагу сцієнтизму виник антисцієнтизм — філософсько-світоглядна позиція, прихильники якої піддають різкій критиці науку і техніку, які, за їхньою думкою, не тільки не можуть забезпечити соціального прогресу, покращення життя людей, але й підсилюють військову небезпеку, загострюють екологічну ситуацію. Виходячи з дійсно негативних наслідків науково-технічного розвитку, антисцієнтизм у своїх крайніх формах взагалі відкидає науку і техніку, вважаючи їх силами ворожими культурі, справжній сутності людини. Наукове мислення не здатне зрозуміти такі найважливіші для людського буття феномени як індивідуальність, творчість, свобода. І тому замість наукової універсалізації соціального життя необхідно повернутися до індивідуально-групових форм спілкування, традиційних цінностей.
Слід визнати, що обидва альтернативних підходи містять ряд вірних моментів в оцінці науки. Синтез цих моментів дозволить більш точно визначити її місце і роль в сучасному світі. Однаково помилково як абсолютизувати науку, так і недооцінювати її.
35.Філософія психоаналізу:Основні представники та ідеї.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |