1. Світогляд, сутність, структура, типи. 5 страница

Основи психоаналізу як філософської концепції закладені Зігмундом Фрейдом (1859-1939). Інші представники цього напрямку – Карл Юнг (1875-1961), Альфред Адлер (1870-1937), неофрейдисти Вільгельм Пайх (1897-1957), Герберд Маркузе (1898-1979), Еріх Фромм (1900-1980). Поняття психоаналіз (психологічний аналіз особистості) – теорії, що розкривають роль несвідомого у житті людини та розвитку людства, а також метод лікування психічних захворювань.

Класична психоаналітична теорія складається з трьох частин: теорії несвідомого;теорії дитячої сексуальності; теорії снів.

Структура людської психіки містить: свідомість “Я”, “над-Я”, яке являє собою деяку сукупність перенесених “всередину” психіки індивіда соціально-значущих безособистісних ідеальних принципів; а також “Воно”, несвідоме. Свідомість, на думку Фрейда, повністю залежить від несвідомого, отримує від нього сигнали, які можуть бути реалізовані, прорвавшись крізь “цензор” “над-Я” або витіснені, придушені. Реалізація, раціоналізація безсвідомого у формі сублімації є діяльність у сфері культури, особливо творчості. Придушені інстинкти, імпульси (перед усім сексуальні) призводять до неврозів, психічних хвороб. Структура несвідомого містить у собі: 1) інцест, покаяння, гріх, страх, батьковбивство, покарання (“міф про первісну орду”, “едипів комплекс”); 2) рівень с особистісного роду, від орди до сучасної людини. Міфи, збережені у пам’яті людства, дають можливість переживати у онтогенезі філогенез; 3) рівень переходу у безсвідоме у віці 5-8 років; 4) рівень інстинктів: волі до влади, лібідо, воля до смерті (танатос), пиха, агресивність. К.Юнг, послідовник З.Фрейда, розробляє вчення про архетипи колективного несвідомого: за порогом свідомості лежать вічні проформи, що проявляються за різних часів та у найрізноманітніших культурах. Вони як би зберігаються у несвідомому та передаються від покоління до покоління.

Несвідомі процеси є автономними, вони виходять на поверхню у трансах, видіннях, образах, що створюються поетами та художниками.

Е.Фромм – основоположник неофрейдизму, своє вчення назвав “гуманістичним психоаналізм”, розробляє проблеми соціопсихоаналізу, однією з центральних проблем якого є проблема відчуження. енденції розвитку психоаналізу є протирічними. З одного боку він поклав початок наукової розробки проблеми несвідомого, увійшов до медицини; з іншого – розвиваються досить міфологічні та ірраціональні форми.

36.Проблема людини в філос. ХХ ст.:екзистенціалізм, філос. антропологія,персоналізм

. Особливе місце в філософії в хх столітті займають вчення і школи, які здійснили своєрідний антропологічний поворот, що зробили центральним пунктом і основним предметом свого філософствування проблему людини. Причому відмінна риса цих шкіл, принаймні, деяких з них, складається у відході від вкрай абстрактного розгляду людини взагалі і зверненні до дослідження конкретних індивідів з їх думками, переживаннями, з їх пристрастями і настроями. Заслугою філософської антропології, власне екзистенціалізму, персоналізму, а також сучасної франкфуртської школи є висунення на перший план проблеми людини, акцентування уваги на цій проблемі, прагнення відшукати шляхи виходу з нелюдських умов його буття. Особливе місце серед названих вище шкіл займає екзистенціалізм.

Екзистенціалізм (від лат. Existentia - існування) - це філософія існування, причому під існуванням розуміється внутрішнє буття людини, її почуття і переживання, його пристрасті і настрої і т. д. Ідеї екзистенціалізму сягають до поглядів данського філософа С. К'єркегора і "філософії життя".Всередині екзистенціалізму існує два основних напрямки атеїстичне (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю) і релігійна (К. Ясперс, Г. Марсель, Н. А. Бердяєв, Л. І. Шестов). Центральною проблемою екзистенціалізм вважає питання про сутність людини. Існування передує сутності, і людина знаходить свою сутність сам, сам проектує і реалізує себе. Більше того, як стверджував Ж. П. Сартр, людина "приречений бути вільним", оскільки ніхто за нього не може здійснювати вибір лінії поведінки, вибір свого "Я". Звідси випливає відповідальність людини і за свої вчинки, і навіть за те, що його перетворення в справжньої людини не відбулося. Особливе місце в екзистенціалізмі посідає проблема пошуку сенсу життя, досягнення її сутності, яка розкривається лише через зіткнення які К. Ясперс назвав прикордонними, Таким чином, зсув акценту в філософії з буття взагалі, буття знеособленого на буття людини, здійснений екзистенціалізмом

Філос. антропологія(в широкому значенні)-філос. учення про природу і сутність людини,у вузькому значенні – школа(напрям) в західноєвропейській філос.(перев. німецької) пер. пол. ХХ ст..яка намагалась ств. Цілісне вчення про людину шляхом викор.і осмислення різних наук – біології,психології,соціології,релігії.Розділ. напрям філос. антропології по наст. Критеріям:пізнання людини по її сутності та по її проявам.Поява філос. антропології пов’язана з роботами Мкса Шелера і Гельмута Плеснера,які є клас. Для цього напряму, пізніше Арнольда Галена.Оскільки сутність людини багатогранна,яку важко пізнати то сутність людини почали розляд. з біолг. Точки: що людина – це істота,яка здатна ств. надзвичайно особливі творіння,але оскільки людина є унікальна від інших істот то вона відчуває певну ущербність.І відчужується від свої творінь.Проте більшість представ. філос. антроп. розлядали з точку зору її проявів(функціон. напрям філос. антроп.), а не сутності(біолог. напрям),тому пізнати людину можна через її функціональні прояви,через культурну і творчу діяльність.

Персоналізм- це екзистенціально-теологічний напрям філос. що визнає особистість первинною творчою реальністю і висшою духовною цінністю,а весь світ творчим виявом активної верх. Особистості – Бога.Сфом. в Росії і США в кін. ХХ ст..,а потім в 30- ті рокм у Франції та ін. країнах.Представниками є М. Бердяєв і Л.Шестов(у Росії),Б Боун і Ройс(в США),Е. Муньє і Ж.Лакруа та ін.Персоналісти заперечують обособленість цієї течії, вважаючи її однією з корінних тенденцій розвитку філос. на протязі історії.Інтерес персоналістів- особистість,її відношення до Бога та до ін. особистостей,ресерси свободи і творчості,проблеми комунікації.Особ.перет. у фунд. онтол. категорію,основний прояв буття в чкому вольова активність і діяльність поєднується з неперервністю існування.Тому особ. І її досвід є єдиною реальністю.Але витоки особистості знаход. в ній самій,в безкінечному єдиному началі- Богу і являються достатньою основою будь-якої активності.Персоналісти вимагали замінити суб’єкта пізнання клас. філос.що вияв. Істину незалежно від емпіричного змісту свідомості,людиною зі всією повнотою її конкретних виявів,тобто активним суб’єктом,бо згідно персоналістському принципу пізнає тільки індив.,одиничниа неповторна людина.

37. Основні особливості та етапи розвитку філософської думки в Україні

Філософія давніх слов'ян.

Виникнення філософської думки в Україні пов'язане насамперед з появою такої історичної спільності людей, як український народ. Представлена у "Велесовій книзі" характерологія українського народу показує, що початки української філософії зумовлені духом віри, любові і надії, а вінцем цього духу є свобода.Таким чином, філософія віри, надії, любові і свободи, яку плекав український народ у стародавні часи, є породженням його власного, неповторного і нескореного духу.Особливого розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Виникнення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом тахристиянствомТаким чином, філософія віри, надії, любові і свободи, яку плекав український народ у стародавні часи, є породженням його власного, неповторного і нескореного духу. світоглядна культура Русі акцентувала увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі її почуття і розуміння.

Отже, філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справделивим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

Філософія періоду Відродження

У XIV—XVI ст. філософію України оригінальніше представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оциниці діяльності церковної ієрархії, ченців Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивати думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст. Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С. Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на грунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму. Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія там сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обгрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, розвивалась філософська думка братств. Виступаючи проти наступу католицизму, теологічне вчення якого протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомогою логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах,

Філософія в Києво Могилянській академії.

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597—1647), вперше в Україні філософію викладали окремо вад теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.

Філософія України другої половини XIX - поч XX ст.

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість О.П.Потебні П. Юркевич О. Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. П. Юркевич як філософ за вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Величезної цінності вклад у розвиток української філософії другої половини XIX— початку XX ст. зробили М.П-Драгоманов (1841—1895), І.Я.Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913). Найсуттєвішою рисою філософії М.ПДрагоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; При розгляді соціальних питань МДрагоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв'язку з іншими явищами та в історичному розвитку..Я. Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспіуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Зокрема, виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати:

українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінантою етико-морального ії спрямування. Український народ витворює філософію, у центрі якої є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія — це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя.

38. Філософія Г.С.Сковороди

Г. Сковорода (1722-1794) був вихованцем Києво-Могилянської академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Сковороди мають релігійно-фїлософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". "Скрізь любов та віру людина пізнає себе, -- твердить Сковорода. "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у філософії. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Новим у Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Сковороди є поняття суму, туги нудьги страху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоровя душі - її радість, кураж.

Таким чином, Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять,а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу л'юдина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм власним життям підтверджує, що заклик "Пізнай себе" — це вказівка основного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й ' таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. тоді. Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскеетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала нетлінне і нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

39. Філософія України другої половини XIX початку XX ст.

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнаного фахівця в галузі загального мовознавства, фольклору етнографії О. О. Потебні (1835-1891). Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою в цілому. Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В.Гумбольдта і Г.Штейнталя, Потебня став засновником "психологічного напрямку" у вітчизняному мовознавстві.

Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем "лінгвістичної поетики", яка мала величезне філософське значення. Тут він наближався до трактування творчості як мислення художніми образами.

Одним із визначних українських філософів минулого століття був П.Д.Юркевич (1827 - 1874). За вічнозмінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею обєкта в цій ідеї мисленні і буття тотожності. істина відкривається не тільки мисленням, а й серцем, оскільки пошук істини пов'язаноЇ З релігійними моральним прагненнями людини. Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX— початку XX ст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М.П.Авенаріус, М. С.Ващенко-Захарченко, Д. О. Граве, Г. Г.Де-Метц, В.П.Єрмаков, Й.Й.Косоногов, Т.Ф.Осшювський, М Н.Остроградський, С.М. Реформатський, О.М.Сєверцов та ін.сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обгрунтованні положень про об'єктивне, незалежне від свідомості людей існування світу.вони обґрунтовували прогресивні погляди на рух простір і часяк форми існування матерії пропагували ідею єдності світу.

Одна з центральних ідей: світ не є продуктом людської свідомості, навпаки людина – продукт цього світу. Звідси розуміння необхідністі вивчення законів природи як однієї з основних умов поліпшення життя людини і людства в цілому. Життя людини на землі постає як найвища цінність. Однак ціннісне усвідомлення природи людини, його творчої діяльності перебуває у певній залежності від соціальних факторів Великий внесок у розвиток української філософії другої половини XIX- початку XX ст. зробили М П Драгоманов (1841 - 1895), І.Я.Франка (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).М.П.Драгоманов розглядав історичним його різноманітності як результат дії багатьох факторів різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без. філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.

І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко - крім праці є внутрішнє благо людини, її творче натхнення. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб Одна з основних філософських ідей 1. Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є непросто людина, а "правдивий живий чоловік" Така людина - носій духу, а той дух є "вічний революціонер". Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., основи якої заклали Г.Сковорода і Т.Шевченко. Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Грунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка, Леся Українка будує філософію синтезу вічних проблем і сучасних запитів. письменниця закликала українську громадськість позбавитися інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості доправди.

Висновки: українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінантою етико-морального спрямування. Український народ створює філософію, у центрі якої є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації.Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія — це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні lо втілення їх у свободі.

40. Філософія в Києво-Могилянській академії

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597 -1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Філософські курси, які тут читалися були схоластичними. Це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті зх.філософії у поєднанні із досягненнями прогресивної наукової думки.Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, дослідити життя й доброчеснігть. істину вони ототожнювали з вищим буттям тобто з Богом. Професор академії І.Гізель (бл. 1600 — 1683)

описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів:речі зовнішнього світу,діючи на органи чуття,посилають їм чуттєві образи. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г.Кониський вважав, що відчуття викають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об’єктів. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття.

Здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пі-ання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на дміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Теофан Прокопович (1681 — 1736). Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, надавав не меншого значення в її осягненні спогляданню. У його курсі філософії вже відчутні елементи емпіризму. Сутність методу пізнання він визначає як віднайдення невідомого через відоме. Істинне пізнання Прокопович харак-теризує як певне, очевидне й вірогідне.

Георгій Щербацький (1725 -?) визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання навколишнього світу й людини. Він спирається на людський розум і керується єдиним методом. Г.Щербацький усуває тра-диційне розрізнення розуму й душі.

Згідно з вченням філософів Києво-Могилянської академії про матерію і форму, в основі всього існуючогов світі лежить певний субстрат. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану. У філософських курсах академії з'яв-ляється механістичне розуміння руху як взаємного

переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами.. Обгрунтовується ідея невіддільності простору і часу від природ-них тіл, існування порожнечі заперечується. Час роз-глядається як тривалість кожної речі. Висловлювались оригінальні думки щодо етичних

проблем. Етика поділялась ними на теоретичну й прак-тичну. Теоретична етика займалася обгрунтуванням ролі людини в світі. Прак-тична — вказувала на шляхи й способи влаштування

особистої долі, досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі,тобто тілесних і духовних.

Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони надавали пріоритетного знамення переважно розумові.Останні. на їхню думку, здій-снює вплив на волю даючи їй різні варіанти вибору між добром і ьзлом. При цьому вони наголошуювали нп необхідності гармонізації рфціонального вольового моментів у людині,що сприяло б здійсненю нею такого життєвого шляху, який привівби її до мети, тобто блага,щастя.Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.

41. Першою питанням філософії є питання про першопричини або «Що є все?»

Буття – це все, що є, що існує, це єдність багатоманітного і охоплює собою всю множинність речей, явищ світу. Німец. філософ ХХ ст.. М. Хайдеггер писав так: «Буття – це присутність у часі».У цому визначенні вказується на динамічний і активний, дієвий характер буття. Філософське осмислення буття дається онтологією. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об’єднуються з усім тим, що є, що існує у світі. У категорії «буття» здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є, існує як безмежна цілісність;природне і духовне, індивіди і суспільство.

Форми буття:

1. Буття природи істинної;

2. Буття природи штучної;

3. Буття самої людини.

Буття – це перетин 3-ох площин: 1)тілесної; 2)соціально-історичної; 3)духовної.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне – поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії і філософії.

42. «Буття – є, а небуття – немає» - Парменід.

Співвідносним з поняттям буття є поняття небуття, адже вони перебувають у постійній взаємодії, їх сполучення розкриває поняття рух. При розв’язанні всіх проблем людського життя потрібно керуватися ідеєю про складність,суперечливість,принципову непрограмованість людини.Сутність суперечлива,а буття очевидне.Людське буття поєднане з небуттям.

Дата добавления: 2015-09-29