Життя стверджується у відповідь на виклик смерті,добування засобів життя за своєю сукупністю є «супрани-смертного» (Булгаков С.)
Смерть – це не тільки зникнення,а й поява того,чого не було в житті гн завершеність людини.Конечність життя є остаточність,це те позитивне, що є в смерті.Це зобов’язує людину жити осмислено.Змарнувати життя означає зрадити всіх тих,хто зробив наше життя можливим.Завершеність досягається за допомогою смислу і людина є провідником цього смислу.Де є смисл – є людське буття.
43. Світ – є реальність виділена і поєднана в цілісність певним смислом. Смисл у нашому житті має практичний характер, це спосіб поєднання людини з світом.
Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явищ від універсуму, що приймається як проекція всіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим чи іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість. Протилежно світу є хаос.
Категоріальна визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях:
- цілісності,
- саморозвитку,
- конкретній всезагальності.
Універсальні характеристики ставлення до світу:
1. Стражденність. Світ за своїми масштабами перевищує масштаб людини.
2. Діяльність. Людина певним чином переважає за своїми масштабами світ. Це ставлення до світу переважає в Західноєвропейській культурі. Це є причиною екологічних катастроф. Цей тип ставлення до світу виллявся в технократичний світогляд.
3. Споглядання – рівновага, в якій виникає мислення, основна задача якого напрямлена на збереження.
4. Спілкування. Воно має ланки: діалог, розуміння, співіснування.
На думку А.Шульца світ ділиться на:
- світ повсякденності;
- світ фантазії.
Слід зазначити, що адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки активізації таких форм співвідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.
44.Для того,щоб зясувати питання про буття Бога необхідно звернутися до такого поняття як креаціонізм.В основі креаціонізму лежить впевненість утому,що людські характеристики не можна логічно та практично вивести із процесів життя або їх умов і обставин. З позиції креаціонізму людський розум,людську особистість,здатність любити,страждати,співчувати,радіти красі аж ніяк неможна звести до властивостей матеріальних або біологічних процесів. Людина створена в поширеному варіанті Богом,в інших – найпершими та вищими силами буття,світовим розумом або світовим духом. Саме творенням можна пояснити людські почуття,розумність,особистість;оскільки Бог – все тотальна індивідуальність,особистість,остільки саме він вкладає ці якості в людину.
В людині є елемент духовної тотальності,проте він даний через обмеження простором та часом;саме тому людина еволюціонує,здобуваючи досвід самовипробовуванням та свідомого руху до єднання із своєю сакральною причиною.Оскільки людина створена надлишком любові та добра,то її призначення – перебувати в спілкуванні,діалозі із Богом,черпаючи від нього найвищі почуття єдності із повного буття,із вищою красою та гармонією буття,почуття любові та свободи.
45. Простір і час – це філос. категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції. Загальною характеристикою простору і часу є єдність перервності і неперервності.
Простір – найзагальніша форма буття як усталеного. Тому розрізняють простір:
- фізичний;
- духовний;
- соціальний;
- геологічний;
- простір живих систем тощо.
Фізичний визначається протяжністю, тривимірністю, симетричністю.
Простір фіксує сталість буття, а його мінливість фіксує час.
Ознаки часу:
1. Тривалість;
2. Необоротність;
3. Одновимірність;
4. Ритм;
5. Швидкість;
6. Єдність перервності і неперервності.
Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.
2 концепції простору і часу:
1. Субстанційна (Ньютон). Вцілому кількісна механічна характеристика буття. Простір і час вимірюється кількісно.
2. Релятивна. Розвинута Лейбніцом, який розглядав простір і час як взаємодію монад.
46. Розвиток – це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, яка має незворотній і спрямований характер. Це – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна є розвитком. В процесі розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення. Саморозвиток генетично виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі, під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.
Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це лише один із моментів руху. В процесі розвитку матерії з’являються якісно нові і більш складні форми руху.
Отже, Рух – це будь-яка зміна, внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху.
47. Діалектика є досягнення
суперечностей у їх єдності.
Г.В.Ф. Гегель
Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Розвиток – це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, яка має незворотні та спрямовані харак-ки.
Діалектика як теорія розвитку спирається на такі фундамент. поняття:
- зв'язок;
- взаємодія;
- відношення.
Зв'язок відбиває взаємообумовленість речей і явищ. Взаємодія відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного. Відношення харак-є взаємозалежність елементів певної системи.
Діалектика спирається на 3 основні закони:
1. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні.
2. Закон єдності та боротьби протилежностей.
3. Закон заперечення заперечення.
I. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні. Суть закону, його прояви і діяння пов’язані з поняттями:
- якість;
- кількість;
- властивість;
- міра;
- стрибок.
Даний закон розкриває внутр. механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності, відповідаючи на запитання Як? Яким чином? відбувається розвиток і рух всього сущого.
ІІ. Закон єдності та боротьби протилежностей. Цей закон відображає фундаментальну особливість об’єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища та процеси мають суперечливі моменти, тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою.
ІІІ. Закон заперечення заперечення. Цей закон відображає поступальність, спадкоємність у процесі розвитку предметів, явищ. В основі закону лежить «діалектичне заперечення» як об’єктивний і суттєвий момент процесу розвитку. Воно означає не просте заперечення, знищення старої якості, а її подолання, зняття.
48. Синергетика- теорія самоорганізації. Вона дає новий образ світу, вона розглядає світ як відкритий складно організований, як такий, що установлюється, розвивається за нелінійними законами (нелінійне - відкрите до змін), які визначають розвиток як процес сповнений поворотами в напрямку перетворень, що передбачає конструктивну роль випадковості. В синергетиці важливе значення має точка біфуркації – стан найбільшої нестабільності системи, коли будь-яка дія може призвести до якісної зміни системи.
Принципи синергетики:
1.Порядок із хаосу.
2.Система розвивається через нестійкість.
«Антропний принцип» стверджує, що світ є таким, бо ми на нього так дивимся, і всяка зміна в нас, у нашому погляді, самосвідомості змінює картину світу.
49. «Те, що може протистояти соціальному, тілесному і навіть психіку в людині ми називаємо духовним в ній» - Віктор Франко.
Ідеї, цінності, норми втілені у творах мистецтва, в політичних і релігійних догматах, філос. творах утворюють наперед заданий конкретному індивіду світ буття духовного. Досвід між людського спілкування, взаємин з природою, раціональних і чуттєвих способів освоєння світу концентрується у формах духовності. Духовність – це спосіб залучення індивіда до загальнолюдського досвіду і це залучення веде до подолання власної обмеженості і конечності.
Існують різні значення духовності:
1. Духовність –це те, що протистоїть матеріальному і природному та виступає як безумовно керуюче начало.
2. Духовність – приналежне до релігії.
3. Духовність – нематеріальна активність людей закріплена у певних предметах культури.
У Європейській культурно-філософській традиції вирізняють 2 сторони духовності:
1. Об’єктивно-духовне – не пов’язане з людиною, не залежить від її бажань – дух.
2. Суб’єктивно-духовне – пов’язане з людиною, це є духовна активність – душа.
Отже, духовне спрямовує на осмислення люд. буття з точки зору її спрямованості і цілісності.
50. Вперше поняття свідомості з’явилося у Європі в XVII ст.
Свідомість миттєво зв’язує, співвідносить те, що людина побачила, пережила, побачила. в свідомості дано не лише все знання про світ, а й весь біль у світі. Притаманні людині здатності мислити, почувати, боліти, пам’ятати та ін. подібні до них поєднані на основі мислення і на грунті здатності бути суб’єктом у цілісно суб’єктивній реальності і це є свідомість. Тому в індивідуальному розвитку особи відлік її життєвої історії, як зазвичай, розпочинається з того моменту, коли людина усвідомила себе, тобто зафіксувала щось як початок, а потім стала приєднуватись до того початкового, подію за подією, але не механічно, а вибірково з певними оцінками та значеннями.
Ознаки свідомості:
1. Суб’єктивність. Ідеальне – загальна форма існування свідомості.
2. Об’єктивність. Свідомість пов’язана з буттям через суб’єкти.
3. Активність. Основою змісту свідомості є діяльність.
4. Комунікативність. Мова – практичне буття свідомості.
5. Осмисленість Здатність бути механізмом накопичення, трансляції, перетворення смислів.
6. Системність. Свідомість у різних структур. аспектах.
Функції свідомості:
- Інформативна;
- Пізнавальна;
- Творча;
- Оцінююча;
- Ціле покладання;
- Сенсотворча;
- Організаційно-вольова;
- Контрольно-регулятивна;
- Самовиховна.
51.Свідомість як філософська проблема
Свідомість – це:1)форма об’єктивного відображення, форма пізнання дійсності незалежне від людських прагнень і інтересів. 2)свідомість м-ть в собі прояв суб’єктивного відношення до дійсності, як до світу свого життя. Ознаки свідомості:1)свідомість суб’єктивна реальність яка існує ідеально. Відповідно до типу суб’єкта, розрізняють такі типи свідомості: індивідуальна, групова, класова, етнічна.2)це особливий тип люд поведінки, коли людина діє не лише під тиском життєвих потреб та їх задоволення але іноді всупереч біологічної цільності і самозбереження(здатність на подвиг, самопожертвування)3)вик. Предметів культури за їх призначенням4)активність – через свідомість людина починає осмислювати дійсність5)комунікативність різні форми люд спілкування. Через комунікативність людина передає свою інформацію
Свідомість робить відомою і усвідомленою зміст реальності, яка набуває предметно мовної форми, тобто мова орг. пов’язана із свідомістю і виступає предметною формою свідомості6)творчість як продукування того чого не існує7)універсальність. Свідомість є виміром буття, що пронизує всю життєдіяльність людини.8)системність. Свідомість як певна система має свою структуру, а саме компоненту і рівневу. Компонентна1)когнітивна(пізнавальна). Тут виникають чуттєві і понятійні образи – чуттєвий рівень, абстрактне мислення, інтуїція 2)мотиваційна. Проявляється як душевне хвилювання, психічне переживання, почуття радості і болі3)нормативно – проектна, програми, мета плани. Рівнева 1)Свідоме – це результат дії свідомості, що виступає в чіткій і послідовній формі. Підлягає не лише вираженню алей і контролю.2)несвідоме – це сукупність псих процесів індивідуальної і колективної діяльності, які не знаходять форми усвідомлення, не вираження чіткій формі і виступають як неоднорідні3)несвідоме – це настанова культ. Зведення до автоматизму4)перед свідоме – це потяги, сексуальні бажання.
52. Свідомість як цілісна система
Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі.
Людина здійснює свій зв'язок зі світом в трьох формах -— практичній, пізнавальній і духовно-практичній. Вона не просто пристосовується до навколишнього середовища (як природного, так і соціального), але й активно перетворює, освоює світ і опановує його закони. Таке активне опанування світом як об'єктом відбувається в формі практичної діяльносі (матеріально-предметного перетворення дійсності) і теоретичної, пізнавальної діяльності, засобом і вищою формою якої є мислення. Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, суто об'єктивне зображення світу і людини (людина так само може розглядатися по аналогії з об'єктом зовнішньої дійсності). Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об'єкт, на реальність «поза себе». «Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить?» (Мв., 16,26). Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це — духовно-практична діяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб'єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування, оцінювати світ не лише в його об'єктивних характеристиках, а як світ свого життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, вона нерозривно пов'язана з совістю, з відповідальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей.
Отже, свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного відображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, свідомість містить в собі прояв суб'єктивного відношення людини до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою духовно-практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини.
53. Проблема несвідомого. Яка його роль в людському бутті?
Вважають, що несвідоме – це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізма, неосудності, а також інстинкти та за порогові відчуття, автоматизм та інтуїція.
Свідоме і несвідоме є двома відносно самостійними сторонами психіки людині, вони взаємодіють між собою, активно впливаючи один на одного. Роль несвідомого дуже несвідомого дуже важлива, так як воно зменшує навантаження на свідомість, стимулює раціональні аспекти життєдіяльності і творчих дій суб’єкта. Основними формами несвідомого є:1)не усвідом. мотиви та установки люд діяльності2)не усвідом. Регулятори в способі виконання тієї чи іншої дії, автоматизм і довільність. Відрізняється від першого, що відбув. Зворотній процес3)передпорогове сприйняття, перед увага
54.Самосвідомість: її природа і специфіка
Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість — це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог "Я" з самим собою. B основі самосвідомості лежить рефлексія — специфічний спосіб мислення, що його можна назвати "подвійним баченням", тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.
Самосвідомість - це оберненість свідомості на саму себе, виділення суб’єктом себе, як носія певної активності щодо власної свідомості та діяльності. Самосвідомість виражає свідомість в її актуальній формі. Зв'язок свідомості і самосвідомості досягається завдяки:1)ставленню до себе2)спостереження себе як зовні3)завдяки пам’яті. Пам'ять відіграє важливу роль, оскільки засвідчує само тотожність у всіх змінах, що з нею відбуваються. Основні ф-ї пам’яті:1)вона зберігає і резепретує минуле в межах свідомості і таким чином дозволяє структурувати людське буття2)
55. Пізнання та його філософське призначення.Види пізнання.
Пізнання-це процес взаємодії об’єкта та суб’єкта,сутністю якого є перетворення предметного змісту та зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою- досягнення істини.
Предмет теорії пізнання-це знання в цілому, яке служить людству у його практичній діяльності.
Умова та об’єктивна основа пізнання-це суспільно –практична діяльність.
Процес пізнання є відображенням об’єктивної дійсності у людській свідомості.
Види пізнання.
-Чуттєве або живе споглядання
(Сюди відносять форми відчуття,сприйняття,уявлення, які дають конкретне наочне знання про зн. бік речей);
-Мислення
(Поняття судження, умовивід,теорія, ідея, проблема)
56.Особливості чуттєвого та раціонального пізнання.
Чуттєве та раціональне пізнання взаємопов’язані та взаємообумовлені.
Психіка людини виступає як складне системне утворення з багатоманітними ланками взаємовизначеня. В силу цього, наприклад,зміст відчуття визначається не тільки зовнішнім подразником, але і станом мисленя, памяті уявлення.
Чуттєве та раціональне пронизують одне одного.Наприклад мене цікавить психічний образ «цього яблука», червоного, круглого та солодкого. В наявності є три поняття:
Поняття кольору, поняття геометричної фігури і поняття смаку.
В цілому психічний образ яблука виступає як перехрещення різних понять та їхніх чуттєвих показників.
У пункті перехрещення чуттєва та раціональна форми пізнання утворюють повне ціле. Сприйняття яблука не дає поняття яблука.Тільки разом узгоджуючись одне з одним,поняття і сприйняття яблука дають адекватний психічний образ цього яблука.
На мою думку останній приклад дає точно зрозуміти особливості чуттєвого та раціонального
пізнання.
57.Пізнання і теорія істини.
Результатом пізнання є досягнення істини. Гегель вважав, що істина є велике слово і велика справа, а ще більшою мірою вона є великим відношенням до життя, великою позицією, від самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, глибше дихається. Пізнання істини стимулює самодостатня лінія повнокровної особистості однаково далека як і від песимізму так і від оптимізму.
Пізнання-це процес взаємодії об’єкта та суб’єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту та зміст мислення, а вже кінцевою метою досягнення істини.
А сама істина- це правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності підтвердженою практикою.
Теорія істини, чи ж сама сутність проблеми полягає у тому: Чи мають наші знання об’єктивний зміст?
Істинне знання завжди є знанням певного суб’єкту –індивіда, соціальної групи, людства в цілому.
Протилежним істині є-хибна думка(зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істине.
Характаристики істини:
-Обєктивність
-Абсолютність
-Відносність
-Конкретність
-Перевірка практикою
58.Наука як соціально-культурний феномен.
Наука – це особлива сфера суспільного життя в якій здійснюється соціально-організована діяльність по виробництву, поширенню і реалізації знань. Основними властивостями наукового пізнання є: об’єктивність, доказовість, проблемність, перевірюваність, загально значимість.
Ознаки науки:
1) наявність узагальненого систематизованого та достовірного знання, що виражає суттєві зв’язки предметної галузі, що пізнаються;
2) наявність методологічно-операціної складової системи знань;
3) наявність наукової мови з закріпленням її змісту;
4) категоріальний зміст знання;
5) наявність вихідних принципів та аксіом загально філософського змісту;
6) задоволення певних соціальних проблем людини.
В суспільстві наука постає як: сукупність знань як спеціальна пізнавальна діяльність, як сукупність соціальних організацій та інститутів, що забезпечують цю діяльність. Філософія науки складається в другій половині 19ст. і оформлюються в цілісну ссистему в 20 ст., що перш за все пов’язана здіяльністю різних шкіл позитивізму та аналітичної філософії. Філософія науки це розділ філософії, що вивчає феномен науки узагальнено розроблене в різних філософських напрямках. В рамках філософії науки взаємодіють: сцієнтизм та антисцієнтизм та розглядаються різні рівні раціонального
59.Форми та методи наукового пізнання.
Наукове пізнання-виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства.Його виникнення пов’язане із суспільним розподілом праці відділенням розумової праці від духовної діяльності у відношенні розумової праці.
Форми наукового пізнання
1. Ідея –відображає зв’язки закономірності дійсності та спрямована на її перетворення;
2. Проблема-єдність двох змістовних елементів знання про незнане і передбачення можливості наукового відкриття;
3. Гіпотеза-це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми істинність якої ще не встановлена і не доведена;
4. Концепція-це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння пояснення, тлумачення основної ідеї теорії;
5. Теорія- це найбільш адекватна форма наукового пізнання, системи достовірних,глибоких та конкретних знань про дійсність свою структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві х-ки об’єкта;
Методи наукового пізнання
- Сходинки від абсолютного до конкретного аксіоматичної сист.,структурні,математичні;
- Моделювання аналогії порівнянь. Дедукція, індукція.Аналіз, синтез, абстрагування;
- Опис,вимір, експеримент, спостереження;
60.Наука та основні закономірності її розвитку.
Наука –це особлива сфера сусп. Життя, в якій здійснюється соц. організована діяльність по виробництву, поширенню і реалізаціїї знань. Від ін. видів знання наукове відрізняє такі його властивості: обєктивність, доказовість, системність, проблемність повідомлюваність, перевірюваність.За обєктом дослідження виділяють природничі, технічні, гуманітарні науки.
Закономірності розвитку:
1) Спадковість.
2) Орієнтація на нагромадження знань.
3) Удосконалення методів пізнання і перевірки істиності знання.
4) Рух до диференціації та інтеграції знань
Характерною рисою розв. Науки є зміцнення звязків між різними галузями наукового знання та формування нових на базі уже існуючих
Основні ознаки науки:1)рівень системності, достовірності та істинності знаків, а також рівень їх узагальненості2)наявність методологічної бази, отримання і перевірення знань 3)наявність мови науки і категоріального змісту знань4)наявність принципів та аксіом, що лежать в основі кожної науки.5)задоволення певних соціальних потреб.
61. Парадигма (грец. paradeigma - приклад, зразок) - 1) поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміург створює світ сущого; 2) у сучасній філософії науки - система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства; 3) система форм, уявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття.
Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.
Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки, у рамках яких вони виконують проєктивно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового співтовариства на нову систему світогляду й цінностей.
Кунівська інтерпретація наукового прогресу викликала сплеск критичних публікацій, і його наступні роботи були зв'язані з уточненням вихідних положень, сформульованих у "Структурі наукових революцій". У своїй монографії "Теорія чорного тіла і квантова переривність. 1894-1912" (1978) Кун аналізує соціально-психологічні і теоретико-методологічні фактори революції в квантовій фізиці, на прикладі якої показує парадоксальну перманентність революційних відкриттів, психологію гештальт-перемикання при створенні нових наукових співтовариств.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |