5)професійна етика
6)історія етичної думки
За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії (іноді — від заснування Константинополя), тобто з IV—V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до XV—XVI ст.
22. Основні риси і проблематика філософії Відродження.
Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини. Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж - розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога — людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця. Звідси випливає титанізм Відродження — піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.
Епоха Відродження, зберігаючи вихідні положення християнського світобачення, під впливом розвитку наук, збагачення людських знань та життєвих обріїв, зробила в цьому світобаченні такі нові наголоси, які відповідали бажанню того часу повернути людині (відродити) всю можливу повноту її життєвих проявів; при тому взірцем такої повноти поставала античність.
Епоха Відродження набула виразно суперечливих рис, оскільки поєднувала в собі елементи попередньої історичної доби та зародки нової; надаючи людині провідне місце в творчому розвитку процесів природи, ця епоха підносила на небувалу висоту як її позитивні, так і негативні прояви, тому постала водночас в окресленнях гуманістичного титанізму та фаустівського духу.
Філософія Відродження історично розвивалася від гуманізму – через ренесансний неоплатонізм – до натурфілософії; філософія пізнього Відродження дещо відійшла від гуманістичного оптимізму; в неї почали проявлятися настрої скепсису, невіри у позитивні творчі можливості людини; у той же час ренесансна натурфілософія впритул наблизилася до провідних принципів експериментальної науки.
Основні напрямки філософії епохи Відродження
1) Гуманізм – це людина її ствердження, заперечення догмату церкви (Л.Балла, Петрарка)
2) Неоплатонізм: Познанський, Міранорра
3) Натурфілософія – зробила спробу змінити всесвіт: Коперник, Бруно, Г.Галілей.
4) Реформація у ХVI
23. Проблематика пізнання і субстанції в філософії ХVII ст.
Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання, звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі, зафіксованій у категорії субстан-ції. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження орга-нічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання.
Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний ме-ханізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мис-лення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мис-лення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеаліс-тичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстан-ціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів. Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його дум-ку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універ-сальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанції-природи самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спі-нози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — про-тяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу. Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що тво-рить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створе-ною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джере-лом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові. У природі все суворо детерміновано, все підпорядковано необхід-ності внаслідок того, що єдина природа є причиною самої себе. Спі-ноза переконаний, що випадковості не існує, схиляється до фаталіз-му, проте намагається подолати, пом'якшити останній своїм вченням про свободу. На його думку, необхідність не виключає свободи, а, навпаки, передбачає її. Коли б у природі панував хаос, і коли б люди-на як частина природи не підкорялась необхідності, вона не могла б пізнавати ні природу, ні власні вчинки. А не пізнаючи, не могла б керувати ними, була б рабом своїх вчинків та пристрастей. Завдяки ж пізнанню природи світу та своєї власної природи людина стає вільною, має свободу. Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхід-ністю власної природи, без будь-якого примусу зовні. Свобода про-тиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе (causa sui) є свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається підкоряти свої при-страсті розуму. А для цього необхідно пізнати свою природу. Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі. Свобода — це пізнана необхідність.
24. Що означають поняття «теїзм», «деїзм», «пантеїзм» і як вони співвідносяться між собою? Назвіть філософів, що представляють ці позиції.
Теїзм (від гр.. теос-бог) – реліг.філос.вчення. Теїзм визначає існування Бога як надприродної істоти, що володіє розумом, волею і таємничим чином впливає на всі матеріальні і духовні
процеси. Все що відбувається в світі теїзм розглядає як реалізацію божого променю.
Теїзм - на словах намагається поєднати в собі риси деїзму і пантеїзму, оскільки вважає, що Бог одночасно й іманентний природі й у той же час трансцендентний по відношенні до неї. Причому іманентність і трансцендентність Бога теїзм витлумачує в своєму специфічному розумінню.
Теїзм стверджує, що трансцендентність Бога полягає в тім, що Він - вище створеної їм природи, недоступний своїм творінням, не збагненний розумом людини. У цьому випадку вони свої погляди підкріплюють не тільки філософськими ідеями деїстів, але і посиланнями, наприклад, на Біблію, яка твердить, що "Бог у світі живе неприступному, Його ж ніхто з людей не бачив і бачити не може" (1-оі Тимофію, 6:16; Іоанна, 1:18; 1-оі Іоанна 4:12). А іманентність Бога теїзм розуміє в тому плані, що Бог не відокремлений від людини, але знаходиться поруч з нею; що людина Богом "живе, рухається й існує" (Діяння, 17:28). У цьому плані "іманентний" Бог завжди чує наші звертання до нього, завжди готовий прийти до нас на допомогу. Виходячи з цього теїзм визнає Бога істотою і особою, хоча описувати самі властивості цієї істоти і особи ухиляється.
Деїзм (від лат. деос. - бог) - релігійне філософське вчення, що визнає Бога першопричиною світу, але заперечує його втручання в явища природи та в хід суспільних подій.
Деїзм (від латинського слова "Deus" - Бог) розмежовує Бога і світ непрохідною і нездоланною прірвою. Бог трансцендентний (від латинського слова "transcendentis" - що переступає, виходить за межі) світу. Деїзм вважає Бога надсвітовим; допускає, що в якийсь момент Бог створив світ: створив матерію з нічого і вклав у матерію закони, за якими вона існує, згідно з якими здійснюються усі природні процеси. Створивши світ і підпорядкувавши процеси і дії в ньому законам, Бог більше не втручається в цей світ, оскільки його втручання свідчило б про те, що Бог сам себе виправляє, а це принижувало б достоїнство самого Бога. Створивши світ, Бог зовсім відмежувався від нього. Пізнати суть Бога неможливо, оскільки Бог знаходиться поза світом і нічим себе в цьому світі не виявляє. Це з одного боку, а з іншого, - Бог якісно відмінний від світу і ніяк не може бути описаний (утиснутий в) параметрами цього світу. Деїзм говорить, що з розгляду світу ми можемо тільки здогадуватися, що є Творець цього світу (матерії і її законів), але Він ніяким чином не втручається в справи світу, і ніякі особистісні взаємини з Ним не можливі. Він, просто, - творець і законодавець світу; Він - вища позасвітова сила.
Представниками деїзму у Франції були Вольтер, Руссо, в Англії - Локк, Ньютон, Толанд, Шефтсбери, у Росії - Радіщев, И. П. Пнін, И. Д. Ертов і ін. Під прапором деїзму виступали також ідеалісти (Лейбніц, Юм) і дуалісти. У сучачних умовах під деїзмом найчастіше ховається прагнення виправдати релігію.
Пантеїзм (грец. Усе і Бог) філософсько-релігійне вчення, за якими Бог є безособовим началом.
Пантеїзм (англ. Pantheism, грецьке: Pan = все і Theos = Бог) — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це - вірування чи вчення представляюче природний світ, включаючи людину, частиною божества. Пантеїзм є пануючою тенденцією в індуїзмі, даосизмі та дзен-буддизмі. Традиційні християнство та іслам його відкидають, водночас певною мірою він присутній у містичних течіях: відповідно, у споглядальному християнстві Майстера Екгарта та суфізмі. Фраза Спінози яка прирівняла Бога до всесвіту а саме - Бог чи природа (лат. Deus sive natura) була популярним формулюванням цієї ідеї, яка мала певне поширення серед філософів 19-го століття. Симпатиками пантеїзму були теж романтичні поети, особливо Вордсворт.
Термін "пантеїст" був введений англійским філософом Дж. Толандом (1705), а термін "пантеїзм"- його противником нідерландським теологом І. Фаем (1709)
Пантеїстичні елементи були теж присутні в ранньому єврейському хасидизмі, так що деякі ранні історики хасидизму, особливо протягом епохи просвітництва, наполягали на характеризації хасидського вчення як пантеїстичного.
Деїзм, Пантеїзм, Теїзм, - ці типи, за винятком атеїзму, допускають існування Бога і Світу (Природі, Всесвіту)
25. Проблема методу пізнання у філософських поглядах Ф.Бекона та Р.Декарта
Рене Декарт (1596-1656) французький філософ і математик, батько нової філософії. Засновик раціоналізму. «Сумнівне сподівання Бога зовнішньго світу і власного тіла безсумнівним залишається факт, що я сумніваюсь». «Мислю, значить існую».
Розум містить в собі, за Декартом, вроджені дії. Він був дуалістом.
Iснують 2 джерела пiзнання:
-iнтуiцiя i чуття (утотожнюються); ми припускаємо, що речi, якi ми бачимо є такими, але ми в цьому не впевненi;
-дедукцiя (виведення)- охоплює логiчне, прозоре i чiтке виведення.
Першоджерела (чуття, iнтуiцiя) не є надiйними, але немає людей, якi не розумiють логiчного.Критерiєм логiчного значення є очевиднiсть, яка включає сукупнiсть:
-чiткiсть; -виразнiсть; -внутрiшня пов'язанiсть.
Його вислiв: " Я мислю, отже, я iсную" (якщо я не сумнiваюсь в тому, в чому сумнiваюсь, то я мислю.Раз мислю-то живу) здiйснив великий вплив на фiлософiв. Вiн розробив схему шляху до iстини: 1) рух в туманi до тези; 2) рух впорядкований, на основi тези.
Якщо рухатись по 1)в свiдомостi, то увага концентрується на змiстi знання. Рух по шляху 2) увага вже на якостi знання.Тут властивий самоконтроль свiдомостi, саморефлексiя своiх крокiв.
Конструктивне мислення само себе контролює. Думка стає самодiяльною, вона сама з себе шукає операцiї i дiї. То є вихiдною ознакою суб'єкта. Iснує 4 вимоги до методу пiзнання:
1) дiлити будь-яку проблему на необхiдну кiлькiсть простих положень;
2) дiлити до того моменту, поки проблема не стане ясною i очевидною;
3) рухаючись вiд отриманого простого до складного;
4) включати в розгляд всi можливi прояви проблеми;
Декарт пiдтримав тезу Г.Галелео, що головними властивостями речей є математично-геометричнi вимiри.I вони ведуть до iстини.
В свiтi е 2 субстнцiї:
-духовна (мисляча, саморефлексована);
-матерiальна (протяжна, повiльна);
Iх взаємодiю знає тiльки бог.Вiн їх створив i вiн нас не обманює.
В людинi цi субстанцiї сполучаються:
-фiзиичне буття (рiч серед речей);
-поєднання духовної субстанцiї з матерiальною.
Декарт сповідував дедуктивний метод пізнання.
Ф.Бекон (1561-1620 рр.)- англiйський фiлософ;
Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон. У своїх творах із симптоматичними назвами “Новий Органон” та “Нова Атлантида” він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання; до цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвтляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини — процес суперечливий. Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли":
-ідоли роду (перешкоди, якi обумовленi недосконалiстю самого людського розуму);
-ідоли печери (iндивiдуальнi людськi особливостi, недолiки пристрастi);
-ідоли площі (виникають перешкоди внаслiдок спiлкування мiж людьми за допомогою слiв);
-ідоли театру (породжуються слiпою довiрою людей в авторитети).
Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій, новий пізнання – метод «бджілки». Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.
Так само треба діяти і в науці:
• не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;
• не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;
• не користуватися тільки тим, що наявне (згадаймо, як Ф.Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності — емпіричній (збір фактів) чи раціональній (продукування теорії з теорії))
Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання.
Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним"(1,282) і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.
Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596—1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь – прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки".
Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.
Правило перше наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне. Правило друге вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечне. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший — унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. Правило третє скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини". Правило четверте передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.
Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв’язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людині як від істини, так і від правильного життя.
26. Основні риси філософії. Просвітництва
Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623—1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі. На тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Людина — це "мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною Блез Паскаль її життєвою опорою може бути лише Бог. У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, — це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.
Ж-Ж.Руссо (1712-1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти. Рівноправ'я порушила приватна власність, яка призвела до розшарування суспільства на багатих і бідних. Нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності. Така раціональна теорія "суспільної угоди" для свого часу була прогресивна.
На захисті приватної власності стоїть Вольтер (1694—1778). Він не допускав її критики і в цьому аспекті був противником егалітаризму Ж-Ж.Руссо. На чолі держави, за Вольтером, повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії. Царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні" закони, гарантом яких є держава. Раціонально побудоване суспільство, за Вольтером, це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "я" і спільного інтересу.
У філософському доробку Вольтера є багато спільного з думками Д.Дідро (1713—1784), а саме: надія на "освіченого монарха", критика деспотичного правління, аргументи за конституційну монархію. Д.Дідро, будучи прихильником теорії "суспільної угоди", висловлював також думки про республіканську форму правління; заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д.Дідро Грунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок — молекул. Причина руху матерії — у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д.Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д.Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.
Подібних поглядів дотримувався і П.А.Гольбах(1723—1789), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П.А.Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей; свобода — ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей.
Тема виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва, її теоретичне опрацювання знаходимо в К.А.Гельвеція. Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства, К.А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовища. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншої у своїх пристрастях. Останні є результатом неповторного індивідуального оточення. Щоправда, індивідуалізм у К.А.Гельвеція не проводив до "війни всіх проти всіх", як у Т.Гоббса, а був просто фактичним змістом життя. Прагнення людей повинні скеровувати раціонально створені закони держави, або ці прагнення повинні відповідати здоровому глуздові (розумним законам природи). Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду окремої людини.
Представниками Просвітництва в Німеччині були Г.Е.Лессінґ (1729-1781) і Й.Г.Гердер (1744-1803). Г.Е.Лессінґ був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом — це, за Г.Е.Лессінгом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінґа яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі "Натан Мудрий" (1779) Г.Е.Лессінґ різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини.
Й.Г.Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонування тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Це являло собою нові підходи у філософії Просвітництва, відкривало теоретичні можливості для пояснення багатоманітності людської культури, яка не є шаблонною і не випливає з якогось єдиного для усіх "розуму", а є своєрідною для кожного народу. Світ для Й.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному поясненню світу. Мова людини — результат досвіду й розумової діяльності. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як прояву Світового Духу. Щоправда, цей шлях не простий, а суперечливий, і на рівні окремих індивідів трапляється розходження мети з результатом дії.
27. Німецька класична філософія, витоки, риси, проблематик
Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.
Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Основні риси НКФ: 1)виключне значення як умова його самокритичного пізнання 2) ф. як наука розглядається як система наук 3)виробила найзагальніші принципи до проблеми історичного розвитку людства 4)концепції людини, особлива увага зосереджується на її свободі.
Вона примудрилась включити в свій зміст основі проблеми попередньої філософії і надала їм новий зміст і збагатила людську культуру цілою низкою важливих принципів:
принцип активності. Все, що знає людина постає результатом її активності. В основі будь-яких людських знань лежать принцип або схема людської діяльності. Чим більше людина буде діяти, тим в більшу кількість інтелектуальних та духовних зв’язків вона буде вступати.
принцип еволюції. «Всі події вписані в еволюційний процес і ми нічого не зрозуміємо в речах і явищах, якщо будемо розглядати їх статично».
принцип системності. Будь-яке знання може бути виправданим, тільки тоді, коли воно включене в систему знань.
принцип усвідомлення. За Гегелем все, що пов’язане з людиною, її розвитком, не можна зрозуміти без знань, пізнання, свідомості. Людський рух – від неусвідомленого до усвідомленого, від недеталізованого до деталізованого. Людина весь час переходить на нові позиції самоусвідомлення.
Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.
Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філосо-фії, що охоплює напружений, дуже яскра вий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представле-на сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто ро-ків, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шел-лінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людві, Андреас Фейербах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання — чи можна гово-рити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від-різняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення. По-перше, всіх представників німецької класичної філо-софії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціаль-ного філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизова-ною наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філосо-фія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. По-друге, представники ні-мецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробле-ної та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька кла-сика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історич-ного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретич-ними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької кла-сики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономір-ностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається' Ім-мануїл Канті В його творчості умовно виділяють два періоди: докри-тичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблема-тикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кан-тівська філософська система, присвячений вивченню походження пі-знавальної діяльності, її закономірностей та меж. ІКант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоре-тичної філософії.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |