в) відповідно до ст. 1200 ЦК України, у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право одержати від нього утримання. У таких випадках немає значення, чи перебував непрацездатний утриманець у родинних чи шлюбних відносинах із годувальником.
За результатами розгляду справи суд: 1) ухвалює рішення, яким підтверджує наявність або відсутність встановлюваного факту; 2) ухвалює рішення, яким відмовляє у встановленні факту.
У рішенні суду, що підтверджує наявність або відсутність факту, потрібно зазначити відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Рішення суду нро встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видають ці органи, а є тільки підставою для одержання зазначених документів.
Рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, обов'язкове для органів, які реєструють такі факти або оформляють права, що виникають у зв'язку із встановленим судом фактом.
У разі встановлення у судовому порядку факту реєстрації акта цивільного стану орган реєстрації актів цивільного стану проводить відповідний запис на підставі рішення суду.
20.7. Розгляд судом справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі
Підвищений обіг цінних паперів на пред'явника та векселів істотно збільшує ризик переходу прав за вказаними цінними паперами до недобросовісної особи. У разі вибуття таких цінних паперів із володіння титульного володільця поза його волею, неуповноважений фактичний володілець може вимагати від боржника виконання зобов'язань, скерувавши йому цей цінний папір. У зв'язку з цим, з метою захисту прав уповноваженої особи, засвідчених цінним папером на пред'явника або векселем, а також інших осіб, включаючи фактичних держателів, передбачено судовий порядок відновлення прав на втрачений цінний папір на пред'явника та вексель.
Провадження у справах про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі у цивільній процесуальній літературі називають ш;е «визивним провадженням». Ця назва пов'язана з тим, що метою публікації є повідомити фактичного держателя цінного папера або векселя про те, що виникло провадження щодо відновлення прав на документ, держателем якого наразі є саме він. Це своєрідний виклик фактичному держателю втраченого цінного папера або векселя з пропозицією з'явитися у судове засідання і заявити про свої права на цей документ.
Можливість здійснити дії щодо визнання втраченого цінного паперу недійсним і відновлення прав на втрачений цінний папір спричинена такими умовами: 1) документ має бути цінним папером на пред'явника або векселем; 2) можливість його відновлення у судовому порядку має передбачати законодавство; 3) документ вибув із володіння уповноваженої особи чи втратив ознаки платежу у результаті неналежного зберігання чи з інших причин.
Заявниками у таких категоріях справ можуть бути фізичні та юридичні особи, які вважають себе правоволодільцями за втраченим цінним папером чи в яких документ перебував на зберіганні.
Заяву подають до суду за місцезнаходженням емітента цінного паперу на пред'явника або за місцем платежу за векселем (ч. 2 ст. 260 ЦПК України).
У заяві, крім загальних реквізитів, потрібно зазначити:
1) обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явника або вексель (факти крадіжки з вказівкою місця, де це відбулося, повінь, пожежа, внаслідок чого знищено документ чи він став непридатним тощо). Для підтвердження цих обставин заявник зобов'язаний посилатися на конкретні докази (довідки з органів внутрішніх справ, пожежного нагляду та інших органів, постанову про порушення або про відмову у порушенні кримінальної справи, показання свідків тощо);
2) повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя - вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявникові, зобов'язаних за векселем осіб, а також першого вексе л ед ержате ля.
Після відкриття провадження у справі суд у порядку проведення підготовки до судового розгляду зобов'язаний здійснити процесуальні дії, які відображають специфіку розгляду і вирішення цих категорій справ.
По-перше, зробити публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя до суду. Публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя, а також пропозицію держателю втраченого цінного папера на пред'явника або векселя повідомити суд у тримісячний строк про свої права на цінний папір або вексель здійснює заявник за власний кошт.
Публікація, згідно з ч. 1 ст. 263 ЦПК України, повинна містити наступну інформацію: 1) ім'я і місце проживання заявника-фізичної особи, найменування та місцезнаходження юридичної особи-заявника; 2) повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя - вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявникові, зобов'язаних за векселем осіб, а також першого век- селедержателя.
Публікацію здійснюють у місцевій газеті за місцезнаходженням емітента цінного папера або за місцем платежу векселя, а також в одному з офіційних друкованих видань. Відповідно до Указу Президента України від 10.06.1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності», офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», газети «Урядовий кур'єр», «Президентський вісник».
По-друге, заборонити здійснювати будь-які операції за втраченим цінним папером на пред'явника або за векселем. Ця міра має на меті захистити інтереси заявника і за своєю правовою природою схожа до забезпечення позову.
Про ці процесуальні дії суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає.
У справі про визнання недійсним цінного папера на пред'явника та
відновлення права на нього ухвалу негайно надсилають емітенту втраченого цінного папера на пред'явника.
У справі про визнання недійним втраченого векселя та відновлення прав на нього ухвалу негайно надсилають зобов'язаним за векселем особам, якщо їхні адреси відомі суду, а також якщо строк платежу за векселем не настав, на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу, на території якого знаходиться місце платежу за векселем. За пред'явлення векселя нотаріусові для вчинення протесту, щодо якого постановлено ухвалу, якою заборонено будь-які операції за ним, нотаріус зобов'язаний повідомити суду, який постановив ухвалу, про пред'явлення такого векселя для вчинення протесту.
Подальший хід провадження у справі залежить від того, чи звернеться у тримісячний строк від дня виходу публікації до суду держатель цінного папера або векселя.
I. Якщо держатель втраченого цінного папера на пред'явника або векселя подасть до суду заяву про те, що він є держателем цього документа, то у зв'язку з виникненням спору про право суд:
а) постановляє ухвалу про залишення без розгляду заяви про визнання втраченого цінного папера на пред'явника або векселя недійсним та відновлення прав на нього;
б) встановлює строк для пред'явлення заявником позову у загальному порядку до держателя цінного папера або векселя про їх витребування. Строк пред'явлення позову заявником не може перевищувати два місяці. Початок перебігу цього строку потрібно обчислювати з наступного дня після поста- новлення ухвали. Пропуск двомісячного строку не перешкоджає зверненню заявника із відповідним позовом до суду. Проте, якщо заявник у встановлений судом строк не пред'явить позову до держателя втраченого цінного папера або векселя, суд постановляє ухвалу про зняття заборони здійснювати будь- які операції з цінним папером на пред'явника або векселем.
Держатель цінного папера на пред'явника або векселя у разі ухвалення судом рішення про відмову задовольнити заявлену вимогу, має право звернутися до суду із позовом про відшкодування за рахунок заявника збитків, завданих йому забороною здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред'явника або векселем.
II. Якщо протягом трьох місяців від дня публікації про виклик держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя не надійде заяви про те, що він є його держателем, суд призначає справу до розгляду у порядку окремого провадження. Обґрунтованість вимоги заявника щодо втраченого цінного папера або векселя розглядають у судовому засіданні за його участі та участі особи, яка видала документ, шляхом дослідження наданих ними доказів.
За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення про визнання
втраченого цінного папера на пред'явника або векселя недійсним або про відмову задовольнити вимогу.
Рішення про визнання втраченого цінного папера на пред'явника недійсним є підставою для видачі заявникові цінного папера на пред'явника замість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій.
Рішення про визнання втраченого векселя недійсним є підставою для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для відновлення зобов'язаними за векселем особами передавальних написів.
Заміну втраченого документа має здійснити особа, яка видала його, після набрання рішенням законної сили.
Рішення суду про визнання недійсним втраченого цінного папера на пред'явника або векселя заявник публікує у порядку, встановленому у ч. 2 ст. 263 ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 268 ЦПК України, держатель цінного папера на пред'явника або векселя, який не заявив вчасно з будь-яких причин про своє право на цінний папір на пред'явника або вексель, може пред'явити позов до особи, за якою визнано право на цінний папір на пред'явника або на вексель.
20.8. Розгляд судом справ про передачу
безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність
Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦК України, безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.
Безхазяйні нерухомі речі бере на облік орган, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік у друкованих засобах масової інформації.
Заяву про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади можна подати після спливу одного року від дня взяття на її облік. Якщо заявник не ставив безхазяйну нерухому річ на облік або звернувся із заявою до спливу річного строку від дня взяття її на облік, суд зобов'язаний відмовити відкрити провадження у справі. Якщо ці обставини будуть виявлені після відкриття провадження у справі, суд має постановити ухвалу про закриття провадження у справі.
Територіальну підсудність цієї категорії справ визначають місцезнаходженням безхазяйної нерухомої речі.
Заявниками у таких категоріях справ можуть бути органи, уповноважені управляти майном відповідної територіальної громади. Відповідно до Закону України від 21.05.1997 «Про місцеве самоврядування», такими органами є органи місцевого самоврядування, якими є сільські, селищні та міські ради, а також виконавчі органи. У містах органом, який подає заяву до суду, є департамент комунальної власності відповідної міської ради. Завдання щодо виявлення безхазяйного майна покладено на органи Державної податкової адміністрації України.
Крім загальних реквізитів, у заяві про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади потрібно зазначити:
- яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади;
- основні характеристики нерухомої речі;
- посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно;
- друковані засоби масової інформації, у яких оголошено про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік.
У порядку підготовки справи до судового розгляду суддя зобов'язаний з'ясувати коло осіб, які можуть надати інформацію про належність речі (наприклад, викликати фактичного володільця речі, з'ясувати, чи належить нерухома річ особі, яка померла або оголошена померлою, і чи є спадкоємці), а також зробити відповідні запити щодо відомостей про нерухому річ у відповідні організації (житлово-експлуатаційні організації, органи місцевого самоврядування, органи, які здійснюють державну реєстрацію об'єктів нерухомості тощо).
Справа про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади розглядає суд за участі заявника з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб. Як докази у таких категоріях справ можна використати акти опису нерухомого майна і його попередньої оцінки, довідки житлово-експлуатаційних організацій, органів комунального господарства, податкових, а також реєстраційних органів, довідки про відсутність власника нерухомої речі, письмові заяви про відмову від права власності на нерухому річ тощо.
У разі недостатності доказів про те, що нерухома річ не має власника або він невідомий, а також, якщо є фактичний володілець, який належно використовує річ, суд зобов'язаний відмовити у задоволенні заявленої вимоги. Варто пам'ятати, що непередану у власність територіальної громади безхазяйну нерухому річ можна знову прийняти у володіння, користування та розпорядження власник або, відповідно до ч. З ст. 335 ЦК України, така
річ може бути у власності за набувальною давністю у порядку ст. 344 ЦК України.
Суд, встановивши, що нерухома річ безхазяйна та взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, що сплив один рік від дня взяття на облік нерухомої речі, ухвалює рішення про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади. У резолютивній частині рішення суд має визнати право територіальної громади на безхазяйну нерухому річ, вказати її назву, місце знаходження, характерні ознаки, параметри тощо.
Якщо ж під час розгляду справи буде з'ясовано, що є власник нерухомої речі, який заявить на неї свої права, суд зобов'язаний постановити ухвалу про залишення заяви без розгляду, оскільки виникає спір про право, який належить розглядати у порядку позовного провадження. Якщо власник речі «з'явиться» після набрання рішенням законної сили, питання про право власності на нерухому річ також потрібно вирішувати самостійним позовом.
20.9. Розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою
Відповідно до ст. 1277 ЦК України, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою.
Заяву про визнання спадщини відумерлою подають після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Згідно із ч. 2 ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Якщо заяву буде подано до закінчення одного року з часу відкриття спадщини, суд повинен постановити ухвалу про відмову в прийнятті заяви про визнання спадщини відумерлою.
Територіальна підсудність цих категорій справ визначається місцем відкриття спадщини. Згідно зі ст. 1221 ЦК України, місцем відкриття спадщини є останнє відоме місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.
Заявниками у таких категоріях справ можуть бути органи місцевого самоврядування. Відповідно до Закону України «Про місцеве самовряду
вання», органами місцевого самоврядування є сільські, селищні та міські ради, а також виконавчі органи.
У заяві, крім загальних реквізитів, потрібно зазначити:
1) відомості про час і місце відкриття спадщини. Час відкриття спадщини підтверджують свідоцтво органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця (у разі його смерті), копія рішення суду (у разі оголошення спадкодавця померлим). Місце відкриття спадщини підтверджують: свідоцтво органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця, якщо останнє постійне місце проживання і місце його смерті збігаються; довідка житлово-експлуатаційної організації про його постійне місце проживання; запис у будинковій книзі про постійне місце проживання спадкодавця; документ про місцезнаходження нерухомого спадкового майна або його частини (у разі, якщо місце проживання спадкодавця невідоме); у разі подання заяви за місцезнаходженням рухомого майна таким документом може бути, наприклад, витяг із реєстру прав власності на цінні папери;
2) про майно, що становить спадщину. Потрібно вказувати назву майна, місцезнаходження, характерні ознаки, параметри, оцінку тощо;
3) докази, які свідчать про належність майна спадкодавцю (наприклад, свідоцтво про право власності, видане органом приватизації, договір, за яким переходить право власності на майно тощо);
4) докази, які свідчать про відсутність спадкоємців за заповітом і за законом або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними спадщини, або про відмову від її прийняття (витяг із книги обліку спадкових справ, витяг зі Спадкового реєстру, який веде нотаріус, заяву про відмову від прийняття спадщини, копію рішення суду про усунення від права на спадкування тощо).
У порядку підготовки справи до судового розгляду суддя зобов'язаний з'ясувати коло осіб, які можуть бути заінтересовані у справі (наприклад, викликати спадкоємців), а також зробити відповідні запити щодо відомостей про спадкове майно у відповідні організації (житлово-експлуатаційній, органах, які здійснюють державну реєстрацію об'єктів нерухомості тощо).
Судовий розгляд справи відбувається за загальними правилами цивільного судочинства з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.
За результатами розгляду справи суд, встановивши, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні або усунені від права на спадкування або не прийняли спадщини чи відмовилися від прийняття спадщини, ухвалює рішення визнати спадщину відумерлою та передати її у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Після набрання рішенням законної сили територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов'язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, заявлені відповідно до ст. 1231 ЦК України.
20.10. Розгляд судом справ про надання фізичній особі психіатричної допомоги у примусовому порядку
Відповідно до ст. 49 Конституції України, кожний має право на охорону здоров'я та медичну допомогу. Як правило, звернення за медичною допомогою особа здійснює добровільно. Важливим є одержання згоди особи на застосування таких медичних мір, як ізоляція, госпіталізація, які по суті пов'язані з обмеженням невідчужуваних, гарантованих прав на свободу і особисту недоторканність. Проте, якщо особа страждає на хворобу, небезпечну для інших, чи тялску психічну хворобу, або якщо особа вчинила суспільно небезпечне діяння, відмова від лікування може поставити під загрозу життя і здоров'я і самої хворої особи, і осіб, які її оточують.
Відповідно до ст. 1 Закону України від 22.02.2000 «Про психіатричну допомогу» психіатрична допомога - це комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та у порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-со- ціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.
Наданням особі психіатричної допомоги у примусовому порядку є її поміщення без згоди у психіатричний заклад для стаціонарного чи амбулаторного лікування або проведення психіатричного огляду.
Психіатричний заклад - це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги.
Стаціонарна психіатрична допомога - це психіатрична допомога, що передбачає обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та у порядку, передбачених законодавством, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, і надається у стаціонарних умовах понад двадцять 24 підряд.
Амбулаторна психіатрична допомога - це психіатрична допомога, що передбачає обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та у порядку, передбачених законодавством, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, в амбулаторних умовах.
Довгий час питання про поміщення особи у психіатричний заклад для надання стаціонарної психіатричної допомоги вирішували в адміністративному порядку. Така процедура госпіталізації часто відбувалася з порушеннями та зловживаннями. Судовий порядок надання особі психіатричної
допомоги у примусовому порядку відповідає конституційним положенням, які допускають обмеження свободи особи тільки за рішенням суду. Саме судовий порядок надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку відображає загальновизнані норми міжнародного права, затверджені у Декларації ООН «Про права розумово відсталих осіб» (1971), «Принципи захисту осіб, які страждають психічними захворюваннями і покращення охорони здоров'я в області психіатрії» (1991).
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу», рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймає лікар-психіатр за заявою, яка містить відомості, ш;о дають достатні підстави для такого огляду. Згода особи є усвідомленою, якщо її вільно висловила особа, здатна зрозуміти інформацію, надану у доступний спосіб, про характер її психічного розладу та прогноз його можливого розвитку, мету, порядок та тривалість надання психіатричної допомоги, методи діагностики, лікування та лікарські засоби, що можуть застосовувати у процесі надання психіатричної допомоги, їх побічні ефекти та альтернативні методи лікування.
Психіатричний огляд особи, відповідно до положень Закону України «Про психіатричну допомогу», може бути проведено без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника у випадках, коли одержані відомості дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:
- вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи людей, які і"і оточують;
- неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність;
- або завдасть значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги.
Зі заявою можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який має будь-яку медичну спеціальність, інші особи.
Заяву про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника потрібно подати письмово, зазначивши відомості, що обґрунтовують потребу психіатричного огляду і вказують на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіат- ра. Лікар-психіатр має право робити запит щодо надання йому додаткових медичних та інших відомостей для прийняття відповідного рішення.
У невідкладних випадках, коли за одержаними відомостями, що дають достатньо підстав для обґрунтованого припущення про наявність в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що є безпосередньою небезпекою для неї чи інших, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, заява про психіатричний огляд
особи може бути усною. У цих випадках рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймає лікар-психіатр самостійно, а психіатричний огляд проводить негайно.
У випадках, коли відсутні відомості, що свідчать про наявність обставин, передбачених в абз. 2 та З ч. З ст. 11 Закону України «Про психіатричну допомогу», заяву треба подавати у письмовій формі, зазначивши відомості, що обґрунтовують потребу провести такий огляд.
У разі встановлення обґрунтованості заяви про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника лікар-психіатр подає заяву про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги до суду за місцем проживання особи. До заяви додається висновок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування потреби провести такий огляд, та інші матеріали.
Рішення суду потрібне і для госпіталізації фізичної особи до психіатричного закладу у примусовому порядку, для продовження надання амбулаторної психіатричної допомоги та для продовження госпіталізації у примусовому порядку.
Так, згідно зі ст. 14 Закону, особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише у стаціонарних умовах, та у разі встановлення в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:
- вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи інших осіб;
- неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.
Відповідно до ст. 12 зазначеного Закону, за потреби продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку понад шість місяців до суду за місцем проживання особи треба подати заяву про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку. До заяви, у якій потрібно назвати підстави надання особі амбулаторної психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди та без згоди її законного представника, передбачені у ч. 2 ст.12 цього Закону, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування такої потреби. Продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку відбувається щоразу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.
У випадках, коли госпіталізація особи до психіатричного закладу у примусовому порядку або продовження такої госпіталізації визнано доцільним, представник психіатричного закладу, в якому перебуває особа.
протягом 24 годин скеровує до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку або про продовження такої госпіталізації. До заяви, у якій потрібно зазначити підстави госпіталізації особи до психіатричного закладу у примусовому порядку або про продовження такої госпіталізації, додають висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про потребу такої госпіталізації.
До ухвалення рішення суду лікування може тривати за рішенням ліка- ря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів).
Заяву особи, якій за рішенням суду надають амбулаторну психіатричну допомогу у примусовому порядку, або її законного представника про припинення цієї допомоги подають до суду за місцем проживання особи, а заяву про припинення госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку - до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу.
У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення амбулаторної психіатричної допомоги чи госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку треба зазначити обставини і докази, на яких Грунтуються ці вимоги. У випадках, коли, відповідно до закону, госпіталізація у примусовому порядку проведено за рішенням лікаря-психіатра і визнано доцільною комісією лікарів-психіатрів, психіатричний заклад, у якому перебуває особа, скеровує до суду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протягом 24 годин.
Заяву про припинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку фізична особа або її законний представник може подати через три місяці від дня ухвалення рішення суду про надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку або її продовження, госпіталізацію у примусовому порядку, її продовження.
Справу про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку розглядають за загальними правилами цивільного судочинства з особливостями, передбаченими главою 10 розділу 4 ЦПК України.
У ст. 281 ЦПК України передбачено скорочені строки розгляду справ про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку:
- заява про госпіталізацію особи до психіатричного закладу - протягом 24 годин від дня її надходження;
- заява про психіатричний огляд особи - протягом трьох днів від дня її надходження;
- заява про надання амбулаторної психіатричної допомоги, її продовження та продовження госпіталізації - протягом десяти днів від дня її надходження.
Такі справи розглядають у присутності особи, якої стосується питання про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку, з
обов'язковою участю прокурора, лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу, що подав заяву, та законного представника особи, щодо якої розглядають питання надання психіатричної допомоги. Особа, щодо якої вирішують питання про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку, має право особисто брати участь у судовому засіданні у такій справі. Водночас забезпечити її участь у судовому засіданні не завжди можливо, а у деяких випадках може бути і небезпечно для неї самої та для інших. Тому у кожному конкретному випадку суд, здійснюючи підготовку справи до судового розгляду, має вирішувати питання про потребу участі цієї особи у судовому засіданні.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |