Так, відповідно до положень ЦК України, повну цивільну дієздатність можуть надати:
- фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором (ч. 1 ст. 35);
- неповнолітній особі (14-18 років), яка записана матір'ю або батьком дитини (ч. 1 ст. 35);
- фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю (ч. З ст. 35).
Однак у судовому порядку повна цивільна дієздатність можуть надати фізичній особі лише у першому і другому вказаних випадках. Реєстрація
фізичної особи суб'єктом підприємницької діяльності не потребує надання їй повної цивільної дієздатності у судовому порядку, оскільки у цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.
Повну цивільну дієздатність з підстав, передбачених у ч. 1 ст. 35 ЦК України, можуть надати і в адміністративному, й у судовому порядку.
1. Для того, щоб неповнолітній особі надали повну цивільну дієздатність, потрібно звернутись із відповідною заявою до органу опіки та піклування. Таку заяву подає сама неповнолітня особа. До заяви про надання повної цивільної дієздатності потрібно додати письмову згоду батьків (уси- новлювачів) або піклувальника неповнолітньої особи.
2. У разі відсутності письмової згоди батьків (хоча б одного з них), усиновлювачів або піклувальника повну цивільну дієздатність можуть надати неповнолітній особі за рішенням суду.
Заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності може подати тільки сама неповнолітня особа. Звернемо увагу на невідповідність вікового критерію фізичної особи, передбаченого у ст. 242 ЦКП України. Повна цивільна дієздатність може бути надана неповнолітній особі, а неповнолітніми особами є фізичні особи, віком від 14 до 18 років. Тому зі змісту ст. 242 ЦПК України потрібно виключити слова «лка досягла шістнадцятирічного віку^.
Заяву подають до суду за місцем проживання неповнолітньої особи.
У змісті заяви, крім загальних реквізитів, потрібно зазначити відомості про те, що неповнолітня особа працює за трудовим договором або записана матір'ю чи батьком дитини. Крім того, спеціально зазначити, що законні представники не дають письмової згоди на надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.
Наголосимо, що невирішеним наразі є запитання, чи зобов'язаний суд розглядати в окремому провадженні заяву неповнолітньої особи, якщо у наданні повної цивільної дієздатності відмовив орган опіки та піклування. На нашу думку, у разі відмови органу опіки та піклування надати повну цивільну дієздатність (як і у разі відсутності згоди законних представників) неповнолітній особі потрібно використовувати право на звернення до суду зі заявою про вирішення цього питання в окремому провадженні.
Розгляд справи здійснюється за загальними правилами, встановленими у главі 4 розділу ПІ ЦПК України. Крім того, ст. 244 ЦПК України передбачає участь у таких справах самого заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Участь представників органу опіки та піклування у розгляді справи про надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі є обов'язковою.
Відповідно до ч. 1 ст. 245 ЦПК України, за результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, яким або задовольняє вимогу заявника і надає йому
повну цивільну дієздатність; або відмовляє у задоволенні вимоги заявника про надання йому повної цивільної дієздатності.
У разі задоволення заявленої вимоги неповнолітній особі надають повну цивільну дієздатність з моменту набрання рішенням суду законної сили. Рішення суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності після набрання ним законної сили надсилають органові опіки та піклування. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на всі цивільні права та обов'язки (ч. 4 ст. 35 ЦК України).
20.4. Розгляд судом справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення фізичної особи померлою
Невизначеність фактичного стану особи, тривалий час відсутньої у місці свого проживання, створює перепони до виконання обов'язків стосовно фізичних і юридичних осіб, з якими вона перебуває в особистих немайнових і майнових відносинах. Такий стан може призвести до порушення майнових прав цієї особи зі сторони інших осіб Хпретендування на належне їй майно тощо) Врегулювати такі ситуації покликаний саме інститут визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до ст. 43 ЦК України, суд може визнати фізичну особу безвісно відсутньою, якщо протягом одного року у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
Відповідно до ст. 46 ЦК України, суд може оголосити фізичну особу померлою, якщо у місці її" постійного проживання немає відомостей про місце Гї перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Фізичну особу, яка пропала безвісти у зв'язку із воєнними діями, суд може оголосити померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.
Із заявою про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення фізичної особи померлою може звернутись будь-яка заінтересована
особа. До них належать фізична особа, юридична особа, орган державної влади, орган місцевого самоврядування щодо яких в особи, тривалий час відсутньої у місці постійного проживання, є зобов'язання, які випливають із цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин.
Щодо цих категорій справ діють правила альтернативної територіальної підсудності. Заяву можна подати до суду за місцем проживання заявника; за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме; за місцезнаходженням майна фізичної особи, місцеперебування якої невідоме.
Зміст заяви має відповідати загальним вимогам, передбаченим у ст. 119 ЦПК України. Крім цього, у заяві потрібно зазначити:
- для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити померлою - щоб суд міг визначити наявність у заявника юридичної заінтересованості. Звернення до суду із такою заявою особи, яка не має заінтересованості у визнанні фізичної особи безвісно відсутньою або оголощенні фізичної особи померлою, є підставою для відмови у відкритті провадження у справі;
- обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати і"і загибель від нещасного випадку.
Виходячи із положень ЦК України, у заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення фізичної особи померлою потрібно зазначати такі обставини: день одержання заявником останніх відомостей про місце перебування особи, яка тривалий час відсутня; сплив річного строку (для визнання фізичної особи безвісно відсутньою), сплив трирічного або шестимісячного або дворічного строку (для оголошення фізичної особи померлою) з моменту одержання останніх відомостей про особу, яка тривалий час відсутня, до подання заяви у суд; відсутність у місці проживання особи, яка тривалий час відсутня, відомостей про місце їі перебування.
Якщо оголошення фізичної особи померлою пов'язано з обставинами, які дають підстави припускати загибель особи, заявник зобов'язаний вказати їх у заяві. До обставин, які загрожували особі смертю, належать природні аномалії (повінь, землетрус, снігова лавина тощо). До обставин, які дають підставу припускати загибель особи від нещасного випадку належать авіаційна, автомобільна катастрофа тощо.
Якщо оголошення фізичної особи померлою пов'язано із Гї участю у воєнних діях, то у заяві потрібно вказати: дату закінчення воєнних дій; обставини, які підтверджують відсутність відомостей про особу, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями у місці її постійного проживання протягом двох років від дня закінчення воєнних дій.
проведення підготовчий дій у таких категоріях справ характерне певними особливостями. Так, суддя зобов'язаний застосувати міри, спрямовані на зібрання потрібних доказів, які підтверджуватимуть відсутність особи у
місці її постійного проживання і за місцем роботи. Зокрема, відповідно до ст. 248 ЦПК України, суд з'ясовує коло осіб (родичі, співробітники), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, та залучає їх до участі справи як свідків.
Скеровує запити у відповідні організації за останнім місцем проживання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи внутрішніх справ, органи місцевого самоврядування, адресні бюро тощо) і за останнім місцем роботи про наявність відомостей щодо фізичної особи, місцеперебування якої невідоме.
Крім того, у порядку підготовки справи до судового розгляду суддя зобов'язаний з'ясувати заінтересованих у справі осіб. Це можуть бути члени сім'ї особи, яка тривалий час відсутня, що мають право на пенсію у зв'язку із втратою годувальника, органи соціального захисту тощо. Виявивши таких особі, суддя має повідомити їх про знаходження відповідної справи у провадженні суду і запропонувати їм вступити у справу.
Одночасно суд вживає заходи через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено. Питання, пов'язані із встановленням опіки над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, регулює ст. 44 ЦК України.
На перший погляд така активність суду у зібранні доказів не відповідає засадам принципу змагальності у цивільному судочинстві. Проте вона є виправданою стосовно цієї категорії справ тим, що рішення суду зачіпає істотні права і законні інтереси особи, яка тривалий час відсутня, процесуальне право якої на участь у судовому розгляді в силу специфіки таких справ не може бути реалізовано.
Судовий розгляд справи відбувається за участі заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких сам суд визнає за потрібне допитати за загальними правилами розгляду справ у цивільному судочинстві. За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення фізичної особи померлою або відмовляє у задоволенні заяви про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення фізичної особи померлою.
Рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою є підставою для встановлення опіки над майном цієї особи; заявники набувають прав, які виникають у зв'язку з визнанням фізичної особи безвісно відсутньою (наприклад, право на розірвання шлюбу в органі РАЦСу).
Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюють до правових наслідків, які настають у разі смерті. З моменту набрання рішенням суду законної сили, у заінтересованих осіб виникають права на спадщину, одержання пенсії у зв'язку із втратою годувальника, реєстрацію шлюбу тощо.
Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає рішення відповідному органові державної реєстрації
актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, - відповідному органові місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.
Явка фізичної особи або виявлення її місця перебування є підставою для скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або про оголошення фізичної особи померлою.
Заява про скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або про оголошення фізичної особи померлою може подати особа, яку визнано безвісно відсутньою чи оголошено померлою, або інша заінтересована особа.
Заяву подають до суду за місцем перебування особи, визнаної безвісно відсутньою чи оголошеної померлою, або до суду, який ухвалив відповідне рішення.
У процесуальній літературі з цього приводу висловлено думку, що фактично у таких ситуаціях має місце окремий випадок скасування рішення за нововиявленою обставиною'. Такий висновок зроблено на підставі того, що на момент розгляду і вирішення справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення фізичної особи померлою, ця особа насправді була живою, але цей факт не був відомий ні заінтересованим у справі особам, ні судові. На нашу думку, такий висновок є хибним.
Рішення про скасування визнання фізичної особи безвісно відсутньою є підставою для припинення опіки над її майном.
Рішення про скасування оголошення фізичної особи померлою є підставою для анулювання актового запису про смерть. У зв'язку з цим, копію цього рішення суд зобов'язаний надіслати відповідному органові державної реєстрації актів цивільного стану. Крім того, правові наслідки з'явлення фізичної особи, яку оголошено померлою, передбачено у ст. 48 ЦК України.
20.5. Розгляд судом справ про усиновлення
Відповідно до ст. 207 СК України, усиновленням є прийняття уси- новлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, відбувається у консульській установі або дипломатичному представництві України (ст. 282 СК України). Судовий порядок усиновлення введено Законом України від 30.01.1996 «Про внесення змін та доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України». Введення судового порядку усиновлення, на відміну від чинного
' Шакарян, М. С. Учеиие о сторонах в советском граждаїїском процессе / М. С. Шакарян. - М., 1983. - С. 13-14.
раніше адміністративного, має за мету посилити гарантії захисту особи, яка усиновлюється, а також інших осіб, які беруть участь у справі.
Усиновленою може бути дитина, а також повнолітня особа, яка не має матері, батька або позбавлена їхнього піклування.
Вимоги до осіб, які бажають бути усиновлювачами, встановлено у ст. 211 СК України. Ст. 212 СК містить перелік категорій осіб, які не можуть бути усиновлювачами.
Територіальна підсудність у таких категоріях справ є виключною, оскільки заява про усиновлення подається до суду за місцем проживання дитини або повнолітньої особи, яка усиновлюється. Закріплення цього імперативного правила зумовлено тим, що поряд із судом важливу роль у вирішенні питання про усиновлення відіграють органи опіки та піклування (державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад) та служби у справах дітей. Статті 214 та 215 СК України передбачають обов'язковий облік дітей, які залишилися без батьківського піклування і можуть бути усиновлені, та облік осіб, які бажають усиновити дитину. Крім цього, на врегулювання цих питань Кабінетом Міністрів України прийнято постанови від 24 вересня 2008 р. «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов'язаної із захистом прав дитини» та від 8 жовтня 2008 р. «Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей».
Відповідно до названих нормативних актів централізований облік дітей, які залишилися без батьківського піклування, здійснюють у чіткій послідовності відповідні місцеві, регіональні та центральні органи виконавчої влади у галузі освіти. Ці органи проводять усю попередню роботу, пов'язану з усиновленням, результати якої кінцево формують у висновку про доцільність усиновлення, який подається до суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 223 СК України, заяву про усиновлення має подати безпосередньо особа, яка бажає бути усиновлювачем. Подання такої заяви через представника не допустили.
Заява про усиновлення має відповідати загальним вимогам (ст. 119 ЦПК України), а також містити спеціальні обов'язкові реквізити. Враховуючи специфіку справ про усиновлення, суди під час прийняття заяв зобов'язані перевіряти відповідність форми та змісту такого документа вимогам, визначеним у ст. 252 ЦПК України, та вимогам, що випливають із глави 18 СК України (н. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав»).
Так, відповідно до ст. 252 ЦПК України, заява про усиновлення дитини має містити:
1) найменування суду, до якого подають заяву;
2) ім'я, місце проживання заявника;
3) прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров'я.
Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір'ю або батьком дитини. Цей реквізит заяви є факультативним, оскільки у ст. 229, 230, 231 СК України прямо передбачено, що запис усиновлювачів батьками дитини, зміна відомостей про місце народження та дату народження дитини, зміна прізвища, імені та по батькові особи, яку усиновлюють можливі тільки на прохання усиновлювачів.
До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи:
1) копію свідоцтва про шлюб, а також письмову згоду на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, - за усиновлення дитини одним із подружжя;
2) медичний висновок про стан здоров'я заявника;
3) довідку з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копію декларації про доходи;
4) документ, що підтвердлсує право власності або користування житловим приміщенням;
5) інші документи, визначені законом.
До заяви про усиновлення дитини особи без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземці, крім документів, зазначених у ч. 2 ст. 252 ЦПК України, додають дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади, висновок компетентного органу відповідної держави про умови їхнього життя і можливість бути усиновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави, зобов'язання усиновлювача, оформлене у нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною.
До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, крім документів, зазначених у ч. 2 ст. 252 ЦПК України, додають згоду законного представника дитини та згоду компетентного органу держави, громадянином якої є дитина.
Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, мають бути у встановленому законодавством порядку легалізовані, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі документи мають бути перекладені українською мовою, а переклад має бути засвідчений нотаріально.
Суд визнає іноземні офіційні документи письмовими доказами без їхньої легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами України. її
не вимагають у відносинах між державами-учасницями Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаага, 5.10.1961), до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 10.01.2002 «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів». Замість дипломатичної чи консульської легалізації офіційних документів у цих державах для посвідчення автентичності підпису, ролі, у якій виступала особа, що підписала документ, та у відповідному випадку автентичності відбитку печатки або штампу, якими він скріплений, компетентний орган держави, де видано документ, проставляє на ньому апостиль (ст. З, 5 Конвенції).
Верховний Суд України у п. З постанови Пленуму «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» наголосив, що у разі прийняття заяв про усиновлення суди мають перевіряти, чи наведено у заяві відомості про усиновителів, про дитину, яку бажають усиновити, про її батьків, братів та сестер; чи викладено мотиви, з яких особа хоче усиновити дитину; чи сформульовано прохання про внесення відповідних змін до актового запису про народження останньої (п. 2).
Заява про усиновлення повнолітньої особи має містити відомості, зазначені у ч. 1 ст. 252 ЦПК України, а також інформацію про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви потрібно додати документи, зазначені у п. 1 ч. 2 ст. 252 ЦПК України, а також згоду особи на усиновлення.
Важливе значення у справах про усиновлення має стадія підготовки справи до судового розгляду, яку регулюють загальні норми та спеціальні правила, передбачені у ст. 253 ЦПК України. Так, залучаючи до участі у справі як заінтересованих осіб відповідний орган опіки та піклування або уповноважений орган виконавчої влади, суд зобов'язаний також вирішити питання про участь у справі інших заінтересованих осіб. Зокрема, судові варто вирішити питання про потребу залучити до участі у справі саму особу, яку усиновлюють, батьків та родичів усиновлюваної дитини, представників закладу, у якому перебуває особа, яку усиновлюють.
На цьому етапі орган опіки та піклування має подати судові висновок про доцільність усиновлення та його відповідність інтересам усиновлюваної особи. Висновок про доцільність готують за місцем проживання дитини. Обов'язок складати такі висновки і брати участь у судових засіданнях покладено на відділи й управління освіти районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських і районних у містах рад. Функції урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини здійснює Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини, який діє у складі Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту.
До висновку органу опіки та піклування потрібно додати:
- акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання органом опіки та піклування. Якщо заяву подала особа, яка постійно проживає за межами території України, то заявник зобов'язаний сам надати судові цей документ;
- свідоцтво про народження дитини;
- медичний висновок про стан здоров'я дитини, її фізичний і розумовий розвиток;
- у випадках, встановлених законом: а) згоду батьків, оформлену письмово і засвідчену нотаріально. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення потрібна згода їхніх батьків (також письмово оформлена і нотаріально засвідчена) незалежно від часу, протягом якого неповнолітні батьки не проживали з дитиною.
Усиновлення без згоди повнолітніх батьків можливе у випадку, коли суд установить, що вони не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не виявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують і не утримують її.
Факт ухилення батьками від виховання та утримання дітей можуть підтверджувати письмові докази (акти, листи тощо), а також показаннями свідків. Окремого рішення суду на підтвердження цього факту не потрібно. Водночас суди мають враховувати, що у випадках, коли батьки не беруть участі у вихованні своєї дитини з поважних причин (через хворобу, перебування у тривалому відрядження тощо), її усиновлення без їхньої згоди є неприпустимим.
Не потрібна згода батьків або родичів за відсутності будь-яких відомостей про них або у разі усиновлення дітей, покинутих у пологових будинках, інших закладах охорони здоров'я.
Усиновлення без згоди батьків або родичів дітей, підкинутих чи знайдених під час стихійного лиха та за інших надзвичайних обставин, що загрожували цим особам смертю або давали підставу припускати їх загибель, можливе за відсутності у місці їхнього постійного проживання відомостей про їхнє місце перебування протягом трьох років. На період до закінчення цього терміну над дитиною можна встановити опіку, піклування або застосувати щодо неї іншу форму влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав»).
Згода батька на усиновлення дитини, народженої матір'ю, яка не перебуває у шлюбі, не потрібна, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень здійснено за прізвищем матері, а його ім'я та по батькові записано за її вказівкою;
б) згоду опікуна, піклувальника дитини. На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також на усиновлення дитини, над
г
батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника, незалежно від згоди батьків. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, таку згоду може дати орган опіки та піклування. Усиновлення можна провести без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам (ст. 221 СК України);
в) згоду закладу охорони здоров'я або навчального закладу. На усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі охорони здоров'я або навчальному закладі, потрібна письмова згода цього закладу. Усиновлення можна провести без згоди цього закладу, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам (ст. 222 СК України);
г) згоду дитини. Згоду на її усиновлення дитина дає у формі, яка відповідає її вікові. З цього приводу 3. Ромовська зазначає: якщо дитині чотири роки, судові можна подати як доказ відеозапис розмови (спілкування) з дитиною особи, яка бажає її усиновити. Якщо дитині, скажімо, шість років, її може заслухати суд. Дитина, якій сім років, може власноруч написати до суду відповідну заяву. Вибір засобів, які засвідчили би згоду дитини на усиновлення, належить до компетенції суду'. Усиновлення дитини відбувається без її згоди, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення.
Суд за потреби може вимагати подання інших документів.
Щоб забезпечити таємницю усиновлення, у цих справах за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, допускається закритий судовий розгляд. Відповідно до ст. 228 СК України, особи, яким у зв'язку із виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним.
Особи, які розголосили таємницю усиновлення, несуть відповідальність, встановлену законом. Зокрема, відповідно до ст. 168 КК України, розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновлювача карають штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років. Те саме діяння, вчинене службовою особою або працівником медичного закладу, яким відомості про усиновлення (удочеріння) стали відомі на службі чи роботі, або якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається штрафом до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати
' Ромовська, 3. В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар / 3. В. Ромовська. - К.: Вид. Дім «Іи Юре», 2003. - С. 423.
певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
Справи про усиновлення розглядають за обов'язкової участі заявника (розгляд справи за відсутності заявника є підставою для скасування ухваленого рішення), органу опіки та піклування чи уповноваженого органу виконавчої влади, дитини (якщо усиновлюють дитину), якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, чи повнолітньої особи, яку усиновлюють. Крім цього, викликаються усі заінтересовані особи та особи, яких суд визнає за необхідне допитати. Слід зазначити, що наявність у заявника представника, належним чином уповноваженого на ведення справи в суді, не звільняє особу, яка бажає бути усиновлювачем, від явки до суду.
Розглядаючи справу про усиновлення, суд, відповідно до ч. 4 ст. 254 ЦПК України, перевіряє законність підстав для усиновлення, в тому числі наявність згоди усиновлюєваної дитини, якщо така згода є необхідною, або наявність згоди усиновлюваної повнолітньої особи. Крім того, суд має перевірити, чи може заявник бути усиновлювачем; чи є дитина, відповідно до законодавства, суб'єктом усиновлення; чи відповідають висновки органу опіки та піклування і дозвіл на усиновлення уповноваженого органу виконавчої влади обов'язковим вимогам; чи дали батьки згоду на усиновлення (якщо вона потрібна).
Відповідно до ст. 224 СК України, суд, ухвалюючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:
1. стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;
2. мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;
3. мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 46 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |