А підмайстри Іще не зробились майстрами. А робота не жде. Її треба робить.
І тоді виринають пронозисті люди, які, «потираючи руки, беруться за все», вони роблять багато гамору, метушні, крику, відтирають і затушковують справжні таланти, заглиблені у думки і справи, а не в почвари й зведення рахунків. Сіра нездарність, як правило, агресивна. Поетеса говорить про «дивний пейзаж» у мистецтві: ідуть до нього справжні таланти, а «сьоме небо своє пригинає собі суєта». Так, дорости до майстрів, дорівнятися до них — справа нелегка, іноді це робота всього життя. Але ж є високість, до якої прагне підмайстер, є геній, котрий височіє, мов провідна зоря.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо на плечах. Тому І є висота.
б. «Маруся Чурай» —визначне явище української поезії XX ст.
а) Жанр —історичний роман у віршах. Це рідкісний літературний жанр, який вимагає від автора особливої майстерності, великої сили мистецької прояви. Епічний розмах історичного повістування забарвлено різноманітними 358
ліричними відтінками. Емоційна сфера роману обсяжна, Його героїня —народна піснетворниця, мистецьки високоталановита людина, і її легендарна особистість, звичайно ж, оповила художню течію твору сяйвом свого хисту, багатством емоцій, різноманітними і глибокими переживаннями, цікавими деталями, афористичними
образними міркуваннями, символами.
Роман складається з 9 розділів, які оповідають про життя України, її міст і сел під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, про драму кохання і життя славетної «дівчини з легенди».
6) Твір має історичну та фольклорну основи. Постать Марусі Чурай здавна привертала увагу митців (драма М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю», повість Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала», п'єса І. Микитенка «Маруся Шурай» та ін.). Вона увіходить у свідомість кожного українця як авторка широко відомих народних пісень «За світ стали козаченьки—», «Віють вітри, віють буйні», «Шумить-гуде дібровонька», «Сидить голуб на березі», «Ой, не ходи, Грицю, та Й на вечорниці...». Жодних архівних джерел про життя Марусі Чурай (приблизно 1625—1650 pp.), яка жила в Полтаві, не залишилось. Величезна пожежа 1658 p. випалила всю Полтаву і понищила документи Полтавського магістрату. Легенди переказують про велике, але нещасливе кохання Марусі і Гриця Бобренка, яке закінчилось раптовою
смертю козака.
Ця сюжетна лінія розгортається і вплітається у русло історичної фабули — всенародної війни за визволення. Полтава в ті часи була важливим містом на терені України, мала козачий полк. Хоробрі козаки ходили в далекі походи, боронили не тільки своє місто, але й усю Україну. Як недавнє минуле, в народній пам'яті ше були живими Байда Вишневенький — перший гетьман українського козацтва, засновник Запорозької фортеці, палкий патріот і захисник України, його сподвижники і бойові побратими/На Січ змушений був утекти батько Марусі — Іордій Чурай після розправи з пихатим шляхтичем. Маруся була такою ж, як батько, запальною, правдивою, не терпіла кривди, брехні, зради, її пісні користувались великою пошаною в народі, їх співали і козаки, і дівчата, 359
і всі мешканці Полтави. Та Гриць зрадив кохання і одружився із заможною Галею Вишняківною. Марусю, яка хотіла знайти забуття у Ворсклі, порятував козак Іван Іскра. Тоді дівчина помоталася зрадливому коханому. Полтавський суд за вбивство козака засудив її до смертної кари. Універсал Хмельницького, котрий глибоко шанував мистецький дар і пісні Чураївни, зберіг ЇЇ життя. За однією легендою Маруся невдовзі загинула від сухот, за
другою — померла в якомусь монастирі, куди пішла на прощу.
в) Головні образи твору.
— Всеохоплюючий образ, який підпорядковує собі інші, відблиск якого проймає кожний рядок твору і фразу будь-якого персонажа, — це Історична Україна, яка піднялася на священну війну за свої права, державність і незалежність. Письменниця розкрила далеке, сховане у віках коріння того руху, який відчутно автивізувався і поширювався у надрах тоталітарної системи, підкресливши
тим, що державність і незалежність — одвічна мрія українського народу.
Полтава, де відбуваються основні події роману, — славне полкове місто, складова частина країни. Міське козацтво, представлене в творі, запорожці, шо діють разом із ним, — палкі патріоти, вони захищають свій край від ворожих навал, вважаючи за честь померти славною козацькою смертю, тобто в битві. У них багато спільних рис; відчайдушна хоробрість, відданість козацькій присязі, духовне благородство, вірність побратимству, але кожний з них —це яскрава індивідуалізована постать. Ось сивочолий полковник Пушкар —батько полтавського козацтва. «Ще не старий. І славу мав, і силу. (Про нього потім думу іскладуть)». Загартований у боях і походах, він зберіг тверезість, розважливість розуму, душевну гуманність. Коли судді на вперту мовчанку Марусі
вирішили піддати її тортурам, його слово було вирішальним:
Закон є суть, тверда його основа* Для того він і звелений судам. Але оце як хочете, панове, а на тортури згоди я не дам! 360
Іван Іскра — «полковий обозний, син Остряниці Якова», козацького гетьмана, звиклий до випробувань І битв. Тільки-но «Заграли знову труби до походу, війнуло громом з Тясьмина-ріки», Іван відразу відгукується на поклик гетьмана, він у перших лавах, «під корогвами». Для нього обов'язок —найперше і святе. Прощаючись з Марусею, яка помирає навесні, він говорить;
— І знов земля кипить у боротьбі, І знову я належу не собі.
Цей грізний воїн всією душею кохає Марусю, розуміє її ставлення до Гриця Бобренка. Його культура, душевне благородство виказують себе в кожному порухові його душі, у кожному вчинку. Маруся для Іскри —не просто дівчина, яка схибила, Маруся для нього символ України, її пісня, її поетичне єство. На суді схвильовано і вирішальне звучить його слово:
— Я прошу, люди, вислухать мене.
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.
Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душаї
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Іншу рису козацтва відтінює Лесько Черкес — справедлива, відчайдушна душа, він з презирством ставиться до судейських: «Ви, канцілюги, у чорнилі пальці, бумажне кодло... в походах небувальцЬ. Гарячий і поривистий, шаблюкою рубає судейський стіл. Розсудливий Пушкар наказав: «За те, що бешкетує, пеню належну сплатить до шкатули».
Носієм справедливості, великим Державним мужем, провідний розум якого урівноважує всі народні проблеми, страждання і боріння, проходить у творі великий гетьман Богдан Хмельницький. За його наказом піднімається Україна:
Богдан підняв козацтво за свободу, Універсалом обіслав попки.
Саме воля і мудрість гетьмана вирішили долю Марусі Чурай. Глибокодумними є слова його універсалу, який він надіслав до суду Полтави.
Чурай Маруся винна ув одному:
вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина.
її пісні — як перло многоцінне, як дивний скарб серед земних марнот.
Отже, розбурхана, змучена, жорстока, самовіддана, перейнята жагою волі І життя Україна живою постає зі сторінок роману Ліни Костенко.
— Маруся Чурай — образ, оповитий трагедією кохання, максималізмом пережитих почуттів, високим стражданням тонкої, талановитої душі. Гриць Бобренко, її коханий, випив трунок, який вона приготувала собі. І вже ні суд, ні суперечки на ньому (а письменниця ніби висвічує інші персонажі саме ставленням до долі Марусі), ні кат, ні смерть не можуть порушити її страшного мовчання. Вона вся заціпеніла, бо внутрішньо, подумки вже перейшовши межу життя, хоче вирішити останню проблему для себе:
бо ж річ не в тім — женився, не женився, Прийшов, пішов, забув чи не забув. А в тому річ, коли це він змінився? Чи, може, він такий І зроду був?
Глибоко розкрито переживання Марусі, «що має бути карана на горлі, на шибениці», у третьому розділі «Сповідь». Вони неподільні із долею її материзни. Бо і батько її. Гордій Чурай, і матуся «мали незглибимі душі», найбільшим злом для України завжди була зрада. Недарма ж запорожець зронив на суді:
Зрадити • житті державу — злочин, а людину — можна?
Звільнена Маруся іде на прощу до київської Лаври. Подорож розореною Україною, яка страждає в непосильному пориві, народне горе, розкривають очі дівчині на істинні цінності життя, духовно відроджують її. Так легенда про особисту трагедію піснетворниці осмислена поетесою по-новому, в злитті з долею всього народу, країни. Це підносить її образ до висот узагальнення:
Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у Її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!
Ліна Костенко ставить важливі проблеми, важливі для нашого часу: митець і народ, суспільство; вічна провина
зради; громадянська активність митця та ін.
Роман вражає широтою, строкатими, багатобарвними пластами історичного життя, глибокими думками, прозорістю натяків і аналогій.
7. «Це їм 'я вивищуєтся як прапор нашої поезії... Це більше ніж поезія — тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка, наші марноти і глупоти. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі... але мислі художньої^ емоційно наснаженої, пристрасної. Це зміст на високих регістрах мовлення». Володимир Базилевський.
Ліричні роздуми Бориса Олійника
«Сива ластівка», «Пісня про матір», «В оборону хліба», «Крило»
1. Сучасний український поет, політик, народний депутат Верховної Ради України, активний учасник іромадсько-го життя.
Народився Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935 р. в селі Зачепилівці на Полтавщині. Після Новосанжарської середньої школи з 1952 p. навчався на факультеті журналістики Київського університету.
1962 p. вийшла перша поетична збірка «Б'ють у крицю ковалі», яка природно влилася в хор тодішньої радянської 363
поезії. Хоча книжка й побачила світ того ж року. коли виступили з поезіями Іван Драч, Василь Симоненко Микола Вінграновський, автор не поділив суспільних і естетичних принципів поетів-шістдесятників. Його шлях у літературі — це низка нагород, премій, закордонних відряджень у складі поважних делегацій. У кантаті «Кредо» (так визначив Олійник жанр цього циклу) четверта — завершальна частина складається з однієї строфи:
Гуде планета в буднях, як вокзал, Встають проблеми, тихі і великі. Рішуче написав і» анкеті віку:
<Я — комуніст». І цим усе сказав.
Збірка поезій «Двадцятий вал» (1964 p.) відзначена республіканською комсомольською премією ім. Миколи Островського.
Збірка «Стою на землі» (1975 p.) —Державною премією СРСР.
Державна премія Української РСР ім. Т. Шевченка за збірки «Сива ластівка» (1979 р.), «У дзеркалі слова» (1981 p.) та поему «Дума про місто» (1982 p.) присуджена у 1985 p.
Борис Олійник — офіційно визнаний, найбільш талановитий поет доби розвиненого соціалізму в Україні.
Незважаючи на політичну заангажованість, в деяких творах його лірично-пісенний хист наче виривається на волю і дає зразки гуманістичних роздумів, сповнених любові до світу, людей, життя.
2. Образ матері в збірці «Снва ластівка». Він має
прикмети конкретної жінки — рідної матері поета, точніше пам'яті про неї в серці сина. Цьому присвячений цикл «Сиве сонце моє» (1978 p.), який складається з дев'яти віршів. У ньому мати — невсипуща сільська трудівниця, котра й синові передала свою працелюбність.
Син називає її найніжнішими словами «сива ластівка, сиве сонечко».
У цьому циклі образ матері не асоціюється з Україною (як-то є традиційним у інших поетів), він набуває планетарного звучання;
Як ти несла оцей всесвіт важкий на собі!
Різні асоціації викликає наступний текст. За звичаєм, годилося б поховати матір «біля отчої могили». Та батько загинув на війні невідомо де, про нього нагадує
Тільки прізвище на братській
СИМВОЛІЧНІЙ...
Син просить матір простити його,
що оце тебе ховаю біля батькового... ймення.
Тисячі, мільйони людей загинули в безвісті не на війні — в часи голодоморів, репресій, переслідувань, годі шукати їхніх могил чи імен на пам'ятниках. Викорінювалися й їхні роди, діти, батьки, ішли в невідомість або знищувались. Сірими журавлями згинули вони в мороку минулого. Шкода, що це жодного разу не спало на думку ліричному героєві. Він — з переможців, з тих, в кого Ідейних «скарбів... стачить на весь материк», І він упевнений, що його матір, котра була,
як усі. І не гірша й не краща. Та й легше босоніж...
насправді щаслива: «Як ви гарно співали, йдучи з далекого поля». А сусід, котрий ходив у чоботях, певна річ, негативний тип.
Невже й зараз хтось бажає подібного щастя своїй матері?
3. «Пісня про матір». Знову вічна тема материнського відходу, коли наморена мати
Посіяла людству
літа свої літечка житом, Прибрала планету,
послала стежкам споришу, Навчила дітей,
як на світі по совісті жити. Зітхнула полегко —
і тихо пішла за межу.
Тепло переданий діалог зі сполоханими дітьми й онуками. Ніжністю й любов'ю звучать останні слова матері, 365
котра не залишає по собі спадків, проте розкриває перед нащадками велику свою душу, своє розуміння справжніх цінностей людського життя.
— А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями
і срібло на травах,
і золото на колосках.
Незважаючи на улюблену схильність до планетарної широти мислення, котра раз у раз виникає в рядках вірша, твір по-справжньому національний: в цьому звертанні «ви» до матері І в рушниках, що «залетіли увись*, і «край воріт», де чекала мати, і «пішла за межу», немов на своєму городі. Так, життя людське має вічний поріг, і про цей скорботний перехід гарно й урочисто, з любов'ю і сльозою сказав Борис Олійник.
4. «В оборону хліба».
Кілька років тому можна було побачити, як неви-хований підліток або невіглас-юнак грає замість м'яча батоном хліба. «Весела кеда» такого футболіста «під серце влучила» ліричному героєві — зрілій людині, котра глибоко розуміє життя. Легковажність і жорстокість молодого бевзя викликає у нього гострий біль І образу.
Ветерани-фронтовики пам'ятають, як на фронті «ділили хліб, як долю у бою», у них від такого удару відкрилися старі рани. У тих, хто пам'ятає голодні дні, «потемніло в оці». Хліб — це святиня. Щоб засяяла на столі хлібина, в якій «народна світиться душа», потрібно багато праці, поту, старань. І тому поет виступив «в оборону хліба», захищаючи його від тих варварів, які безмежно далекі од правічної народної моралі, елементарно не розуміють святого народного звичаю.
5. Значення наскрізного образного символу в поемі «Кркло».
У змісті поеми поєднане реальне й фантастичне. Восени полинув у вирій журавлиний ключ,
А один, як сирота,
гірко плакав З перебитим у лікті крилом.
З перших рядків поеми журавка наділяється фантастичними рисами. Малий хлоп'як підібрав пораненого птаха, виходив його, вони потоваришували. Тепло говорить поет про ставлення хлопчика до пташини.
Він узяв, як дитину, на руки І додому приніс журавля.
Вічна тема стосунків людини з її меншими братами — тваринами і птахами завжди дуже хвилююча. Тим більше цей цибатий журавлик особливий, він «розповідав малому про Африку, про Ніл і піраміди..., про модно розфарбованих папуг, які по-людськи вміють говорити». Та найголовніше — птах навчив хлопчика літати;
А потім над селом вони злітали, І зорі їм ховалися під крила, І так обом їм хороше було!
Журавлик сказав хлопчикові: «крилом я до тебе приріс» і називав його братом, навіть благословив його любов.
Це журавлине крило, котре відновила людська турбота, сприймається як символ мрії, духу, що підносить людину над буденністю, дає їй можливість ширяти високо над грішною землею. Цей символ став і композиційним, і сюжетним, і образним центром поеми. Він визначає ЇЇ тональність — мінорну, тривожну, сповнену лихого передчуття, не бадьорять навіть сатиричні ноти, спрямовані проти людського зла.
Бо не тільки крилаті люди живуть на землі. По ній ходять заздрість і жорстокість, І Їх багато. «Сусіда-завидюх», ниций злодій, вбив журавля. Пополотнів юнак, коли побачив мертвим свого крилатого друга.
І сич зареготав, як потурнак:
«Уже тобі ніколи не літати».
З юнаком трапилось те, що буває у фільмах жахів:
Одна по одній зморшки проступали, Кришились зуби, западали щоки, — І він ставав столітнім, древнім дідом,
а замість руки у нього «надламане крило».
Він примарою приходить до вбивці. Той руками й зубами перевіряє свої чисельні замки,
Але щоразу, саме опівночі
На роковім дванадцятім ударі
Незрима сила прихиляла двері
І на порозі виростав юнак
З обличчям сірим, як сира земля,
Сивіший од туману.
Зло породжує зло, помсту. Це ланцюгова реакція. Той злодій-сусіда зламався, бігав у суд, зізнавався у тому, що скоїв. Не тому, що совість мучила, а тому, що страх був сильніший за нього, він хотів безпечніше перебути в тюрмі, поки юнак забуде горе. Однак суддя слушно відповів:
Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає,
За котрою судили б ми тебе.
Ти найсвятіше — небо, — дядьку, вбив.
Крила вже не відновиш. Воно постійно кривавиться. Дух людини, її мрії зламали заздрість і хижість інших,
А ще дуже шкода вбитого крилатого журавлика, бо які ж вони гарні в ключі, коли курличуть в блакитному небі, віщуючи весну.
Цей символ перебитого крила, знищеної мрії, занапащеної долі набуває в світлі історії XX ст. трагедійного, набагато глибшого звучання, ніж того волів автор. Згадуються Микола Зеров, Микола Куліш, Сергій Єфремов і тисячі інших, не таких загальновідомих, котрим були підтяті крила жорстоким злом, яке ходило по нашій землі І яке теж божеволіло від скоєного. А від того ставало ще лютішим,
Дух — найміцніша опора людини, її «крило», без нього вона гине, спочатку духовно, а далі й гілесно.
б. «Уже з перших своїх збірок поет постав перед читачем як співець героїчної теми. Навчаючись у попередників і старших колег, він наполегливо шукав власних ходів у вирішенні проблеми». Микола Ільницький. 368
Василь Стус — совість нації
«Цей біль —як алкоголь агоній...», «Схились до мушлі.спогадів і слухай...», «За літописом Самовидця", «Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь...», «Як добре те, що смерті не боюсь я...», «На колимськім морозі калина...», «Наснилося,
э розлуки наверзлося...»
1. Боротьба духу.
б січня J938 р. в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині народився Василь Семенович Стус.
Рятуючись від переслідувань, батьки переїздять до міста Сталіна (тепер Донецьк). 1940р. сюди були перевезені
й діти.
1945—1954 pp. —роки шкільного навчання.
«Коли мені було 9 літ, ми будували хату. Ї помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3—4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4-й клас скінчив на відмінно —і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна». Василь Стус.
Бідність, що була складовою державної політики, виховувала активний невідступний характер, який не бажав компромісів, але, звичайно, не у всіх:
«Пам'ятаю, як 1951 p. я їздив у село. до бабуні. Збирав колосся — по стерні. За мною гнався об'їждчик — я втікав, але він — верхи на коні (безтарка з парокінню) —наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав... за Його гидкі червоні руки. І таку злість мав (13-річний хлопчик'.), що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали».
«Десь у 4--6 класі я майже весь «Кобзар» знав напам'ять».
З 1954р. —навчався на історико-філологічному факультеті Донецького педінституту- Велика роль студентської лі-369
з
тературної студії (Олег Орач, Володимир Міщенко Василь Голобородько та ін.).
Ї959 р. — «стужілий за справжньою, недонецькою
Україною», Їде вчителювати в село Таумс на Кірово-ерадщині.
22 листопада 1959 p. —перша публікація поезій в «Літературній газеті» з напутнім словом Андрія Малишка.
Ї959—Ї96Ї pp. — служба в армії: «вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони».
З 1961 р. — викладає українську мову та літературу в 23-й
Горлівській школі. Жахливе становище української мови на Донбасі.
«Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій?»
3963 р. •— вступив до аспірантури Інституту літератури їм. Т. Г. Шевченка АН УРСР, працює над дисертацією «Джерела емоційності літературного твору». Здана до видавництва «Молодь» перша збірка поезій «Круго' верть». Участь у роботі Клубу творчої молоді (Лесь Танюк, Алла Горська, Роман Корогодський, Вячеслав Чорновіл та ін.). Активна літературна праця.
«Круговерть» не видана. «Про поетів прийнято говорити на підставі публікацій, У цьому полягала партійна мудрість — «пропустити» чи чяіе пропустити» якогось автора в літературу. Пропустити — означало надрукувати книжку. Недруковані, так само як непрописані, були на пташиних правах. Потім слідчі називали їх «іменуючий себе літератором», — пояснював Євген Сверс-тюк.
4 вересня 1965 р. —на прєм*єрі фільму «Тіні забутих предків», акт протесту проти арештів серед шістдесятників (зокрема, найближчого Стусового товариша
Івана Світличного).
15 листопада 1965 р. —звільнений з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки», одружився з Валентиною Попелюх.
З Ї 966 по 1972р. —на посаді старшого інженера в системі Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. Іч-370
тенсивна літературна праця. Збірка «Зимові дерева». Вийшла в Брюсселі 1970 р. Це перша опублікована книжка поета.
1970 р. — трагічне вбивство художниці Алли Горської. В промові над труною Стус звинуватив у вбивсті владу.
1971 р- —написані статті «Феномен доби» (про П. Тичину) і «Зникоме розцвітання» (про В, Свідзінського). У 12 примірниках видрукувана збірка «Веселий цвинтар».
13 січня 1972 р. — Василя Стуса заарештовано, восени — суд.
«Своєї вини я не визнав і в останньму слові. Тоді я ще називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову; якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї... тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни*.
В стінах київського КДБ закладено основу наступної збірки «ІТалімпсести».
Ув 'язнення відбував у Мордовії.
«Те, що інкримінувалося Стусові тоді, у 60—70-х роках, пов'язане передусім із загостреним, одвертим, беззастережним неприйняттям атмосфери епохи, яку тепер прийнято називати, епохою застою, з прагненням винести на суд Божий і людський всі ті болючі проблеми нашого розвитку, які вперто замовчувалися. Стусові болі і його гранично загострені інвективи в істотних моментах перегукуються з тим, про що сьогодні говоримо одверто». Михайлина Коцюбинська.
Серпень, 1976 р. З листа в'язня совісті В. Стуса до Президії Верховної Ради СРСР: «Я боровся за демократизацію, а це оцінили, як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфіку-вали як націоналізм, моє невизнання практики, на грунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до Інших офіційних органів сприйняли як доказ пропаганди та агітації»,
Січень /977р. —етапування на заслання в селище їм. Мат-росова Магаданської області. 5 травня прибув на Колиму, а вже наступного дня розпочав роботу в шахті.
«Осужденный Стус на путь исправления не встал». З характеристики начальника зони,
1977 р. —у видавництві «Сучасність» вийшла збірка поезій «Свіча в свічаді».
ЇЗ серпня 1979 р. — повернувся до Києва. Працює в ливарному цеху заводу їм. Паризької Комуни, долі на конвеєрі Київського взуттєвого об'єднання «Спорт». Енергійна громадська й літературна діяльність. Вступив до гель-
•- сінської спілки.
У травні Ї980 р. — другий арешт, «суд».
Як свідчить син поета Дмитро Стус, «...значна частина звинувачувальних матеріалів була зібрана в період заслання».
За роки ув'язнення і заслання Василь Стус набув великого авторитету в Україні і світі як поет і незламний борець проти існуючого режиму. Тодішня влада розуміла, яку небезпеку для неї становить спілкування такої сильної, героїчної і талановитої особистості безпосередньо з народом України, було все зроблено, щоб ізолювати поета надовго. Вирок був вкрай жорстокий — Ї5 років ув 'язнення.
Василь Стус відбував термін у спецтаборі для політв'язнів на Уралі з надзвичайно суворим режимом.
«За передачу на волю таборового зошита... —рік камери-одиночки». Дмитро Стус.
У лютому 1981 р. —останнє побачення з дружиною і сином.
З середини 1982 р. Василеві Стусу заборонено пересилати в листах до батьків і дружини власні твори.
В ув 'язненні створена остання збірка «Птах душі».
«Нещодавно родині надійшло повідомлення про гТ знищення...» Вона «містила близько 300 оригінальний поетичних текстів («всуціль неримованих») та 300 перекладів, а тепер висвітила на побільшеному склі лише і
- Ї—2 вірші та з десяток перекладів...» Дмитро Стус, син поета.. -
У'нн на 4 вересня J985 року в карцері ВС-389/36 при загадкових обставинах великий поет України Василь Стус 372 "
був убитий. (Дмитро Стус. Життя і творчість Василя
Стуса. — К., 1992).
Похований на табірному цвинтарі в безіменній могилі під № 9 (с. Копальне, Пермська обл.).
19 листопада 1989 р. прах Василя Стуса було перевезено до Києва, поховано на Байковому цвинтарі. Це стало подією великого загальнонаціонального значення.
«Поет повинен бути людиною. Такою, що повна" любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет —це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще —ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!» Василь Стус.
2. Київська позацензурна збірка «Веселий цвинтар» (1970 р.) — книга, спрямована проти суспільної задухи епохи застою. Вона уявлялась поетові театром абсурду, маски якої творили дійство на одній шостій світового суходолу.
«Родовід абсурдного світу сягає до злиденного народження..., коли пустка стає красномовною, коли рветься ланцюг щоденної дії Й серце надаремно шукає втрачений ланцюжок, то тут начебто й проступає перший знак абсурдності», — писав Альбер Камю про першопочатки усвідомлення людиною абсурдності реального світу, котре тисне на неї.
а) Незвичайність і небувалість поетики. Поезії —немов окремі монологи чи сцени в театрі абсурду на тлі цілковито реалістичних декорацій радянського способу життя («Напередодні свята...», «Ось вам сонце,..», «Вертеп», «Чоловік підійшов до меморіуму...» та ін.).
Гротескно-абсурдні видива («Три скелети...», «Цей корабель виготовили з людських тіл» та ін.),
Сюрреалістичні монтажі, на котрих відблиск творів Сальвадора Далі або фантазій «старого Босха» («Я знав майже напевно...», «Еволюція поета», «Спочатку вони вбивали людину...»).
Поет нерідко використовує вільний вірш. Іноді підкреслено заземлений, антипоетичний, який і призводить
до гротеску.
Поєднання експресії й сюрреалізму — характерна ознака київських поезій,
Сюрреалізм —художній метод відображення дійсності, який надає великої ваги підсвідомості, грунтується на інтуїції — здатності безпосередньо розпізнавати істину на основі здогаду, проникливості^ що грунтуються на попередньому досвіді. В сюрреалістичних творах відображаються видива, сны, марення, окремі реалістичні елементи перебувають у химерному, начебто нелогічному зв 'язку.
б) «Цей біль — як алкоголь агоній...». Гротескно-абсурдний світ виробляє найстрашніше злодійство з душею й інтелектом людини. Їх діяльність стає безцільною, непотрібною, удаваною, безглуздою, ефемерною. Існування в такому світі — то безконечна агонія, а душевний біль, жаль, скорбота — як алкоголь чи наркотик, стишує ту агонію.
Цей біль — як алкоголь агоній, як вимерзлий до хрусту жаль. Передруковуйте прокльони, і переписуйте печаль.
Абсурдність дій передається гротескним зізнанням, сповненим гіркоти і справді невимовного болю:
Давно забуто, що є жити, і що є світ, і що є ти. У власне тіло увійти дано лише несамовитим.
Ніякого виходу з цієї безконечної «гри» автор не рекомендує; її усвідомлення — то вже початок прозріння. Однак де вихід?
А ти ще довго сатаній, ще довго сатаній, допоки помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй.
3. Збірка «Палімпеести* — верховина поезії Василя
Стуса.
Слово «палімпсести» означає давні пергаменти, з яких
зітерто старий текст і по ньому написано новий (але старі письмена деінде все-таки проступають!).
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 58 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |