Актуальність. Зараз наче зникла примара атомної загрози, потроху знищуються атомні. ракети. Однак, величезні поклади атомної зброї на земній кулі, нестійкість «мирного» атому, а головне численні локальні війни, які ведуть правителі різних держав у різних куточках земної кулі, кладучи тисячі людських життів на терези 341
своїх амбіцій, —це все ознаки страшного, протиприродного стану усієї людської спільноти на землі, морального занепаду і духовної деградації людства, над яким постійно нависає загроза війни. Україна — складова світового співтовариства, вона міцними взаєминами пов'язана з багатьма країнами світу, майбутнє планети — її майбутнє.
б) Своєрідність художньої побудови. Поема складається з трьох частин, що розповідають про мирний вечір, ніч і ранок молодої української родини, де в колисці спить маленьке диво — людський синок.
— Перша частина — «Замість вечірньої молитви». Ліричний герой зізнається, що «незримі віжки» прив'язали його душу до малюка, який «лежить іще впоперек ліжка». Він — центр родини, всі піклування і турботи йому. Та увечері ліричного героя — батька — обсідають тривожні передчуття.
Гуркотять бойові колісниці, Свищуть ратища і шаблі... 1 тривозі моїй не спиться, Йде вона босоніж по землі. І встає проти кривди й злоби Мій обсмалений сонцем гнів, Щоби спав ти спокійно, щоби Ти сміявся і жебонів. І ладнає совість гармати Проти підлості і обмов, І виводить зневіру на страту Безпощадна моя любов.
Тиха вечірня молитва перетворилася в умовах XX ст. на тривожний пошук виходу із всесвітнього цейтноту.
в) Частина друга — «Погрози ночі». Щось чорне і
страшне переслідувало в ту ніч батька. Йому привидівся «стоокий», «всесвітній жах», котрий почув його добрі наміри захистити свого сина. Жах скептично заявляє:
Скона твій спокій на моїх ножах.
Страх до смерті залоскоче силу твого духа. І він насилає на батька своїх вірних слуг.
Вибігали із туману з галасом і гиком Довгорукі, волохаті, обплетені ликом.
Вузьколобі й куцоногі, з іклами-зубами, Заходились вибивати тропака ногами.
— Підрозділ названо «Танець пітекантропів». Вони співають мерзенну, огидну пісню про свою ненажерливість і всесильність, їм відомі дві дії: жерти й жувати, вони «од страху вільні» і «від глузду вільні», це дегенеративні людські подоби, що в кінематографі жаху, який бачить у снах тривожний батько, уособлюють дикі завойовницькі, загарбницькі інстинкти, котрі вислизають з-під контролю цивілізованого людського розуму І духу. їх кривляння й крики —то страшне марення.
Тільки ми від глузду вільні, Ми — сини Європи! Ми — могутні, Ми — всесильні,
Ми — пітекантропи!
Огидні видіння раптово «провалились. На Їх місці генерали, як з землі вродились».
— Другий підрозділ названо «Хор генералів». Б'ючи себе в труди, генерали п'яно ревіли свою пісню, безцеремонне не обтяжуючи себе чемністю.
Слухай, мрійнику, ідіоте!
Ти — в комедії лицедійі
Ми випльовуєм сотнями з рота
Недогризки людських надій.
Це — велетенський молох мілітаризму, всесвітньої воєнщини, котра несито вимагає все нових і нових жертв, розмахуючи атомною бомбою.
Не цяцьками — ракетами бавимо, А життя не вертає назад — Син ітиме з очима кривавими Крізь гарячий атомний чад.
Вони оруть, що син належатиме Їм, «ми його заберем У тебе, Вкрадем юність його і любов...» Цей сон жахів, безумовно, був пророчим. Як глибоко і точно вирахував молодий черкаський журналіст і геніальний український поет всю ницість, нездарність і тваринність світового мілітаризму, цих людожерів, що рвуться до влади. Вони навіть пишаються тим, що можуть знищити людство і цивілізацію.
Здичавілі од крові нації Будуть щирити ікла, мов звір, І здихатимуть від радіації У роззявлених пащах нір. Як розірве космічну тишу Передсмертний стогін землі — Вічність подвиги наші запише На своєму сивім чолі!
На зміну генералам в цій фантасмагорії сну виринув маленький привид.
— Третій підрозділ — це «Монолог маленького при-вида». Він ровесник батька, плоть його давно убита, і лише непогамовний дух бродить всесвітом, являючись людям у снах, оповідаючи їм про трагічний перебіг своєї «куцої долі» і не даючи можливості Їхнім серцям збайдужіти, змиритись із світом.
Коли маленький привид був хлопчиком, «чужий солдат схопив його за руку і до людей у білому повів». Ті виточили з нього кров і «моїм убивцям у голодні вени Влили мою дитинно чисту кров». Ким був той хлопчик, та жертва звірів у білих халатах?
Я — твій ровесник, пролісок надії, Розтоптаний жорстокістю нікчем, Я — син краси і голубої мрії, Я — автор ненаписаних поем.
Великими блакитними очима Дивлюся я докірливо на світ.
Маленький привид вчить батька не відати страху, одкинути будь-яке пригнічення і не допустити більше подібних злочинів. Він нагадує чимось Маленького принца А. Сент-Екзюпері.
Іди і спопеляй байдужі душі, І сліпоту, й холопство прокляни, Щоб не зійшлись в кривавицю заюшені, Народів обікрадених сини.
Я кличу вас у відчаї не гнуться, А вибухати, як нові сонця!
344-
Ці фантоми сну жахів мали цілковито реальне підґрунтя, яке. на жаль, міцно тримається і в наші дні.
г) Третя частина —«Ранок».
Видива пощезали, але тривога залишилась. Майбутнє сина, майбутнє України пов'язане із «завтрашнім стра-далині Землі». Батьківство, доля дітей — от що з'єднує людей усієї планети. Ще в надрах тоталітарної системи, міцної і непорушної, Василь Симоненко приходить до висновку про пріоритет, першість загальнолюдських цінностей, Не класові, пролетарські, партійні, більшовицькі, як вчили комісар Ґердт у «Вершниках» або Арон у «Гармонії», а загальнолюдські цінності мають справжню вартість на цій планеті. Тому й названо так поему, бо саме ставлення до синів, до їхньої долі визначить завтрашню погоду на всій Землі і в Україні теж.
Сини! Сини! Барометри кирпаті Людського спокою і завтрашнього дняі Ми перед вами разом винуваті, Що на планеті бійки і гризня.
Ми винуваті, що міліють ріки І лисинами світять береги, Що десь духовні лупляться каліки І виростають наші вороги.
Будь проклят спокій! Досить нарікати На клопітливий і суворий часі Грядуть сини — барометри кирпаті, Вони за все спитають завтра нас.
5. «Вона прийшла непрохана й нежданна...» (Поезії кохання).
— Зачарований ліричний герой в кожній із трьох строф видихає чудесне для нього слово «прийшла». Спочатку — «вона прийшла» з епітетами «непрохана» й «неждана», потім «заквітчана» і «мила». Він бачив її лише в тумані своїх «юнацьких несміливих снів», то й розгубився («а я її зустріти не зумів» —соромиться юнак —ліричний ^рой). Та вона «руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила. Такою ніжною і доброю була». Юнак не міг не пізнати ЇЇ. В третій строфі він називає її ім'я — «прийшла любово.
б) «Є в коханні і будні і свята» —так мудро і спокійно по-філософському ліричний герой прагне урівноважити життя на терезах своєї душі. На те ж й існують в мові українській антоніми — основа цієї поезії — «будні і свята», «радість і жаль», «тумани й хмарки — сонце» «гнів — любов»- Таке розважливе, бережливе ставлення до юного почуття підносить образ ліричного героя, який привертає читача надійністю почувань, їх глибиною, відданістю коханій. І як цікаво принцип антонімів використовується в останній репліці:
— Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!..
6. Сатиричні твори становлять значну частину поетичної спадщини Василя Симоненка Це «Суд», «Пильному», «Лев
у клітці», цикли «Заячий дріб», «Мандрівка по цвинтарю (низка епітафій)», байки («Мудра паляниця», «Хміль на дубі», «Вовк-миротворець»). Вони становлять частину поезії в прозі -
НайвидатнІшим сатиричним полотном Симоненка є «Казка про Дурила», створена в листопаді 1963 p. Вона підривала самі основи тоталітаризму, тож десятки літ по смерті автора була невідома в Україні. Це твір виняткової сміливості, гостроти, справді динамітного запалу. Він був подібний до землетрусу в цнотливому жанрі гумору й сатири тих часів, завжди дозованому, спрямованому викривати «окремі (незначні) недоліки», але борони, Боже, не основи. Детонація «Казки про Дурила» вчувається І досі.
Якшо припустити, що реінкарнація таки існує, то не інакше як Шевченко доби «Сну» і «Великого льоху» заговорив голосом молодого поета.
Коли в одній зі своїх дитячих казок Симоненко створив «країну Навпаки», то в цій «Казці» для дорослих він змалював країну абсурду. До того ж країна ця має цілковито життєві реалії.
«Міркування про абсурд починаються з тривожного усвідомлення нелюдяності і повертаються пщ кінець до пристрасного полум'я людського бунту», —писав Альбер Камю.
— «Казка» складається з трьох частин: перша без назви — передісторія пригод Дурила, коли він малолітнім
хлопцем назвав усім видимі речі на повний голос і за те був вигнаний з рідної хати.
Друга частина —«Речитатив старшин Раю». Дорослий Дурило, шукаючи рідний край, зустрічається з людьми, які вибігли з-за кущів і розповіли йому, що живуть у справжнісінькому Раї.
Дурило гукає:
— Зрікаюся рідного краю!
Візьміть мене, друзі, до вашого Раю!
Його попереджають:
...до щастя дорога веде через річку —
та річка із крові — та трішки із сліз...
... — А кров там чия? — не гамується він
— Чия? Та відомо чия — тих людей, що підло не визнали наших ідей... Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу кого задавили, кого зарубали.
Збентежений Дурило побачив попереду якогось Ідола.
— А це що за Ідол, — питається знов.
— Це той. що закон наймудріший знайшов. Навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в очі оману пускати, навчив нас, як жити годиться на світі, читай заповіти його на ґраніті.
— Третя частина — «Заповіт засновника Раю». Коли Дурило почитав його, він вирішив негайно втекти, хоч це дуже нелегко було зробити. Та Дурило не тільки втік сам, а й визволив із заточення Щастя, яке виявилося звичайним милим дівчам. Воно раптом зникло, і неподалік Дурило побачив рідний край.
Зараз, та й у час написання, образи «Казки» більше ніж прозорі. Симоненко використовує гротеск, сарказм, іронію, гіперболу, символіку, певна річ, прийоми казки, розгорнуті метафори.
«Казка про Дурила» закінчена майже за місяць до смерті, коли він вже знав власну долю, і цей твір був його чи не останнім передсмертним криком до свого народу, до України.
7. «Не примеркла з літами зоря Василя Симоненка Горить високим, чистим світлом в небі українського письменства. По цій високості й чистоті, по алмазному блиску впізнаємо її серед інших. Є в його творчім доробку речі, які сьогодні справедливо можемо назвати класичними. Його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов'ю. Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо його свіжий, мажорний юнацький бадьорий голос...» Олесь Гончар.
Сим мужицький. Золоте коріння. Одчайдушна блискавка брови/ Спалах — і холуйське павутиння Запалив пожаром голови.
Іван Дрлч
Інтелектуалізм вислову Ліни Костенко
«Мій перший вірш, написаний в окопі...», «Пастораль XX сторіччя», «Тут обелісків ціла рота», «Життя іде і все без коректур», «Умирають майстри», «Світлий совет», «Вже почалось, мабуть, майбутнє», «Розкажу тобі думщ' таємну...», «Моя любове! Я перед тобою», «Маруся Чурай»
1. «Я вибрала долю собі сама».
Видатна поетеса України Ліна Костенко живе і творить у Києві. Вона прийшла в світ української поезії у дерзновенний і обнадійливий період, коли молодість потужно заявила про світанок нового дня в мистецтві t суспільстві.
Вже перші її збірки «Проміння землі» (1957 p.) і «Вітрила» (1958 p.), що молодим видивом сяйнули в одноманітній і сірій буденщині одержавленої поезії, де іскрами спалахували поодинокі твори, провістили прихід дужої і своєрідної творчої індивідуальності і її велике майбуття в літературі. Вони були першими ознаками того явища, котре з часом прийме славне ім'я шістдесятництва.
Ліна Костенко заговорила в поезії власною, тільки їй притаманною мовою, її твори, кожен з котрих унікальний по-своєму, довели» що українській ментальності, окрім емоційності й ліризму, притаманні прагнення чину, воля й інтелект, бо саме вони становлять основу її художньої образності. Її висхідна лінія в історії української поезії:
Пантелеймон Куліш —Леся Українка —Максим Рильський: поєднання романтичних устремлінь з нахилом до неокласичної гармонії і рівноваги. Традиційно досконала форма її поезій наповнена новаторським змістом. І змістом цим є думка — гостра, глибокосяжна, прониклива, невтомна. «Поезією мислення» називають критики творчість поетеси.
Всі люди про щось думають, якось мислять на побутовому, виробничому, суспільному рівні. Але поет-мислитель — це не те і не так часто. «Мислити — значить мати прагнення створювати світ (або, що однаково, задавати межі власному світові). Це означає, що тільки виходячи з фундаментального розладу між людиною і її досвідом, можна знайти грунт для їх згоди», — писав Альбер Камю.
Ця згода, цей гармонійний світ культури, людських бажань, прагнень, вчинків, справ, спілкувань, окреслений поетесою, глибоко вкорінений в рідну історію, ба, навіть у власний родовід («Люблю легенди нашої родини», «Веселий привид прабаби», «Храм» (дід Михайло), «Три принцеси» (тітки), «Слайди» — не так багато їх кількісно, але вага цих поезій у психіко-особистісній структурі автора грандіозна).
Національна сфера складає глибокий пласт образності Ліни Костенко: Дніпро, Великий Луг, Чорний шлях, сади, лан, колиска, ружі, хата, лелека, кінські гриви, сонях, дзвін, руки матері та ін.
Другий пласт —то лексика, шо відображає внутрішній світ авторки, котра творить свого ліричного героя чи героїню. «Інтелектуальність в поезії' не досягається будь-якими спеціальними зусиллями, вона — похідне від самого змісту поетової особистості і від його реалістичної сміливості щодо «непоетичного» матеріалу життя». Леонід Новиченко. У Ліни Костенко це такий «непоетичний матеріал», як фрагмент, еволюція, філософія, синтетика, стереотипи, цензор, камертон, теніс та ін.
І, нарешті, образи світового мистецтва —Шехерезада Лореляй, Андромеда, Каліостро, Жюль Берн, Геліос* Сізіф та Ін..
* * *
На провесні, коли на Київщині ще лежать сніги, але в чистому небі ночами вже миготять вогники зірок, 19 березня 1930 р. народилась Ліна Василівна Костенко в невеликому зеленому Ржищеві. То були страшні роки сталінської тиранії. Батько — людина, яка знала 12 мов, — став мучеником ГУЛАГу. З шести літ мала Ліна живе в Києві, «над берегами вічної ріки». Тут вона закінчила школу, навчалась у педагогічному інституті, в 1952 р. вступила до Московського літературного інституту, який блискуче закінчила 1956 р. В наступні роки одна за одною вийшли її перші збірки. «Хрущовська відлига» викрила культ особи Сталіна. Початок 60-х років проходив під знаком поезії. Літературні вечори і зустрічі» коли молодим поетам надавались кращі зали республіки, збирали тисячі людей. Поезія була прапором оновлення, демократизації, національної самосвідомості. Але система, створена ще більшовиками, категорично і владно нагадала молодим поетам, хто є хто, показала їм їхній сектор і функцію («коліщатко і гвинтик») у чітко розмежованому розкладі суспільного життя. 1961 р. встигла побачити світ ще одна книжка молодої поетеси «Мандрівки серця», яка творилася ще вільно і святково, в світі надій і перспектив, «ЇЇ третя книга має принципове значення. Уже одним фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину,.. ліриків, шо своїми утворами тільки захаращують книжкові полиці магазинів та підривають довір'я читачів до сучасної поезії... Вона (Ліна Костенко — Ю. С.) красива в своєму смутку і сліпучо осяйна в своїй радості». Василь Симоненко.
Молодих талановитих письменників почали виховувати в кращих «традиціях» попередніх десятиліть. Спеціально заангажовяні колгоспники, робітники, представники інтелігенції, партійці нещадно громили буржуазний модернізм, абстракціонізм та інші -Ізми. Це була звичайна політична розправа в дусі диктатури, спроба спрямувати молоді таланти в річище конформізму, примусити Їх стати співцями епохи розвиненого соціалізму. 350
Є в Ліни Костенко хвилююча алегорична поезія «До-дя». Поетеса часто використовує сюжетні лінії для своїх.творів, тут вона оповідає сон, який наснився ЇЇ ліричній героїні. Вона побачила «чудернацький» базар, продавалися там «різні Долі»:
Одні були царівен не гірш, а другі — як бідні Міньйони. Хто купляв собі Долю за гріш.
А хто — і за мільйони.
Показово, в одній строфі вишукані «царівни», «Міньйони» і просторіччя — гріш, купляв. Це узагальнений образ тодішнього суспільства, торжища, базару. Ліричну героїню привернуло горде й смутне обличчя. І
почалася купівля;
— Ти все одно не візьмеш мене, — сказала вона неохоче.
— А може, візьму?
— Ти собі затям, — сказала вона суворо. — За мене треба платити життям. а я принесу тобі горе.
Лірична героїня зацікавилась долею, котра така незрівнянно незвична.
— То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
— Поезія — рідна сестра моя. Правда людська — наша мати.
І лірична героїня більше не шукала іншої долі.
І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон. А Доля мені зосталась. Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться — у мене жодних претензій нема до Долі — моєї обраниці.
Так відповіла поетеса тим, хто паплюжив її поезію разом із творчістю інших молодих письменників, художників. Як митець надто вже незалежного Інтелекту Ліна Костенко на багато років була викреслена із списку «діючих» радянських поетів. Звичайно, в «передовій країні світу» не було офіційно опубліковано указу про заборону «писати й малювати», як то робили колись недолугі царі. Та негласна заборона друкувати показала себе у повній силі. Поетесу замовчували, відгородили глухою стіною від світу і читачів. Збірка «Зоряний інтеграл», що мала вийти друком 1963 р., хоча й понівечена цензурою та редагуванням, так і не побачила світу. Збірку «Княжа гора» (1976 р.), яку вона готувала понад ЇО літ, теж не допустили до читача. Тільки інколи в газетній чи журнальній підбірці промайне її ім'я. Так тривало Їб років —термін для літератури величезний. Але поетеса не пішла на
жодні компроміси з владниками, з видавцями, які догоджали їм.
Я трохи звір, я не люблю неволі, Я вирвуся, хоч лапу відгризу.
Тільки 1977 р. збірка «Над берегами вічної ріки» пробила цю штучну інквізиторську стіну. Через два роки Ліна Костенко опублікувала роман у віршах «Маруся Чурай», що став визначною подією українського письменства. Цей твір і книга «Неповторність» (1980 р.) відзначені Шевченківською премією.
Плинув час. Справдилися слова Долі про те, що поезія —ЇЇ рідна сестра, а правда людська —мати. 1987 р.
виходить збірка «Сад нетанучих скульптур», високо оцінена критикою.
1989 р. з'явилось «Вибране», яе вміщені твори з тих давніх, колись «розсипаних» інквізиторами збірок 1963 і 1976 pp.. а також нові твори Ліни Костенко, які промовисто сповістили про розквіт нев'янучого саду її поезії.
«Долю цю в кінцевому підсумку можна було назвати щасливою, коли б не втрати у найкращу пору життя і коли б щастя це, якщо вважати за його синонім можливість безцензурного спілкування зі своїм народом, не отруювалося усвідомленням занепаду національної культури, катастрофічних руїн у царині духу». Володимир Базимвський, 352
2. Головніші магістралі поезії Ліни Костенко.
[сторична пам'ять —то поле битви добра і зла (драматична поема «Дума про трьох братів неазовських», поема-балада «Скіфська Одісея», поезії «Чигиринський колодязь», «Древлянський триптих», «Горислава-Рогні-да» «Стара церква в Лемешах» та ін. Сюди можна віднести і твори про Велику Вітчизняну війну і ЇЇ відлуння в наступних десятиліттях).
а) «Мій перший вірш, написаний в окопі», згадує поетеса, на стіні, сипкій від вибухів, де кілька діб переховувалися від бомбардування дві сім'ї. Враз відступило дитинство з вірою в добрих зайчиків і злих вовків, з вірою у Казку. Дитячу душу струснула велика трагедія війни.
О, перший біль тих недитячих вражень, який він слід на серці полиша! Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?!
«Я — із свого дитинства» — широко знана формула мистецьких джерел А. Сент-Екзюпері. Ліна Костенко суттєво переінакшує цю формулу; вона із дитинства, вбитого на війні.
Там, в окопі, стала поетом дівчинка Ліна Костенко. І від того початку ЇЇ обличчя в поезії назавжди залишилось правдивим. Цим вона різко вирізнилась пізніше, коли явила свої твори загалові, що звик до брехні, а в поезїї вбачав римовані ілюстрації до партійних постанов. Та хіба могла схибити та рука, котра в одну з ночей, яка «здавалась днем», в окопі, під освітленням вибухів і пожеж,
писала мало не осколком,
великі букви, щойно з букваря, —
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Це вірш-спогад. В ньому обґрунтування того неспо-
пелимого заряду в поезії Ліни Костенко, який відрізняє лице поетеси і досі.
б) «Пастораль XX сторіччя».
Пастораль — невеликий мистецький твір з Ідилічним зображенням сцен сільського життя на лоні природи, де умовні пастухи й пастушки співали, грали, кохалися.
К Ю. Солод
Назва поезії гірко саркастична. Юні пастушки Павло Сашко і Степан, бавлячись, розбирали біля вогнища гра'-нату —смертоносний залишок війни, що пролежав у травах довгі роки.
їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття. t несли їх діди, яким не хотілося жить.
Страшний парадокс сліпого відлуння війни: гинуть діти, а старшим людям соромно, що вони живуть.
Експресивність художнього зображення: короткі рубані речення підкреслюють бездонність невчасного горя і невтишимий біль.
Гарні діти були. Козацького доброго роду. Коли зносили Їх, навіть сонце упало ниць.
в) «Тут обелісків діла рота» зустрічає ліричну героїню на солдатському цвинтарі часів війни. Прості, часом називні речення співвідносяться до мотиву вічного спокою, Ї лише думка, що є такою пружною у всіх без винятку творах поетеси, порушує цю «високу тишу».
Лежать поморені солдати, а не проживши й півжиття!
Але після вигуку Інтонація стишується знову, і навіть ораторська анафора «хтось, може...», що чотири рази повторюється далі, все-таки схиляє до роздумів-градацій, чого не встигли зробити в житті ті молоді, що лежать під обелісками.
Експресія — виразність, підкреслене виявлення почуттів, переживань.
3. Гуманістичне наповнення морально-етичних тем, медитативної лірики.
а) «Життя ще і все без коректур», тобто без поправок, і те, що ти вдіяв, виправити дуже важко, а іноді Й неможливо. Головний образ у цій поезії —час. Він «летить, не стишує галопу», він «єдиний, хто не втомлюється», час вічний.
Медитація
заглиблення.
ліричний жанр роздуму, само-
«Ми живі, нам треба поспішати», та головне, що болить поетесі, щоб людство остаточно не нашкодило планеті. Краще менше подарунків нащадкам, наче хоче
сказати вона, але
Щоб ці ліси не вимерли, як тур. щоб ці слова не вичахли, як руди.
Головною художньою особливістю поезії є незвично короткі, раптові, ніби стріляючі порівняння («пройдемо, як тіні»; прозріння, «як ліки», смутки, «як ріки»). Головний змістовний акцент припадає на ці порівняння. Завдяки їм рядки набувають афористичності.
б) «Вже почалось, мабуть, майбутнє» — філософський роздум над справжніми цінностями життя і Їх ерзацами, тим, що є в ньому справді прекрасним і вічним, що облагороджує його і робить змістовним. Життя дволике: воно швидкоплинне («Минають фронди і жиронди, минає славне і гучне»), але в ньому райдуга вічного, що зветься неперехідними людськими вартостями. В поезії це «посмішка Джоконди», «Рафаелівська мадонна», яка «у вічі дивиться вікам». Однак жива людина, та, котра «не губиться в юрбі», знає ціну і прекрасній миті — неповторній, єдиній миті, яку являє їй життя:
Любіть тваринку І травинку і сонце завтрашнього дня, вечірню в попелі жаринку, шляхетну інохідь коня.
Не всі здатні збагнути красу життя, цей вірш для особливих сердець. Філософська глибінь поезії майстерно поєднує символи вічного і запити сучасного інтелекту, що є спадкоємцем людських цивілізацій. Багато рядків звучить афористично. Такою є остання строфа:
В епоху спорту і синтетики людей велика ряснота. Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце І уста.
4. «Моя любове!». Вірші про кохання.
а) «Світлий сонет». Це ніжна поезія про щастя бути сімнадцятилітнім, про перше кохання, про кохання не-поділене, про перші сльози в «сімнадцять неповторних
1У 355
літ». Лірична героїня ще зовсім юна дівчина, «росте ще завтра буде вишенька», і те, що хлопчина любить іншу, сприймає, як величезне горе. Поетеса відверто милується нею, називає її «квітучою вишенькою». Романтична дівчинка ще не розуміє, що ці її дівочі почуття, які прокинулись у ній, хай і без взаємності, — це і є велике щастя людської весни, яка промайне вишневим цвітом і розтане невловиме.
Це ще не сльози — це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу.
Справжнє кохання прийде до героїні, коли настане. день ЇЇ життя, з ним будуть справжні тривоги і печалі, великі радощі і випробування, гіркі, отоді вже скупі, гіркі сльози.
Вірш написаний з легкою сумовитою усмішкою.
б) «Розкажу тобі думку таємну» — один з шедеврів інтимної лірики. Ця мініатюра запам'ятовується звучанням поетичного рефрену, висловленого тричі повтореним (з невеликими трансформаціями) рядком «на сьогодні, на завтра, навік». Це вірш-заклинання перед остаточною розлукою, але не перед драмою кохання. Пережите викликає почуття вдячності, пам'яті, доброти. Зустріч цих двох людей не зітреться з їхніх сердець ніколи:
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен І країн —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
НезабутнІсть, глибока любов до людини, яка діткнулась душі ліричної героїні, — в рядках цього вірша.
в) «Моя любове! Я перед тобою» — звернення до власного почуття жінки XX ст., справді емансипованої, мислячої, вільної, крилатої, повелительки своїх учинків, господині своєї долі. Своєрідна молитва до любові, щоб вона назавжди стала для неї джерелом тільки радосгі,' «блаженних снів», взаєморозуміння, Сучасниця, яка про-' зірне вдивляється в людей, про одне благає свою любов:
Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни!
,. і > <....t.»•• • 111 > • •»••..... і •.... 356
Не дай мені заплутатись в дрібницях, Не розміняй на спотички доріг...
Лірична героїня згадує «гордих прадідів своїх» і їхнє кохання, коли «від любові тьмарився Їм світ». Вони гармонійно сполучали це облагороджуюче почуття з шляхетними обов'язками оборонців Вітчизни, з козацькою громадянськістю.
І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш — тільки до воріт. А там, а там... жорстокий клекіт бою і дзвін мечей до третьої весни.
Вони несли вірність своєму коханню в битви, в перемоги, у вир громадянських змагань, і саме тому любов звеличувала їх (бо і ЇЇ ж вони захищали) і не ставала засобом приниження. Навіть у темі кохання поетеса відчуває нерозривний зв'язок із своїми пращурами і наповнює твір про це святе почуття своєї сучасниці величезним гуманістичним змістом, гідним людини.
5. Культурологічна тема в поезії Л. Костенко («Страшні слова, коли вони мовчать...», «Поезія згубила камертон...», «Вав-Гог», «Княжа гора» (Шевченко), *Під вечір виходить на вулицю він (Дайте)», «Пам'ятник І. М. Сошенку» та
ін.).
«Поет, кажуть, повинен черпати свої теми із життя.
Ну, а хіба література — не один з проявів життя, І то життя згущеного, сконденсованого, загостреного до краю?.. Хіба не на підставі старовинних хронік побудував більшість своїх геніальних трагедій Шекспір? Хіба не лі* тературні підоснови мають драматичні поеми Лесі Українки, хіба не в боротьбу з віковою книжною традицією вступила вона, пишучи «Камінного господаря»?.. Таких прикладів можна назбирати дуже багато. Годиться тільки додати, що кожний справжній поет, шукаючи натхнення на пожовклих старовинних сторінках, скроплює їх живою водою свого творчого «я» — і трепетної сучасності», — говорив Максим Рильський, якому довелося чимало вислухати про «вторинність* свого світосприйняття.
— Нетлінні цінності минулого, його видатні постаті завжди в полі зору поетеси. Вони становлять те опертя, 357
яке тримає її в хаосі бурхливій течії сьогоднішніх днів. Вони постійно присутні тут, у нашому житті, та нащадки, темні душею і духом, збайдужіли до світла, мов щурі, борсаються у напівтемряві. Поетеса довго стоїть перед пам'ятником художнику Івану Сошенку, який за руку привів Україні її Кобзаря, зустрівши його кріпаком в одну з білих ночей в Літньому саду Петербурга. Той скромний надгробок складено з камінчиків, що «Рось... намила».
Бо що ж громадськість? Всі, але не кожний. Ще поки хтось 'їй совість розгойда. А Рось — це річка, 'їй не треба коштів. Бо чисте діло — камінь і вода.
— Поезія «Умирають майстри» ставить проблему таланту і суєтної нездарності, яка є такою показовою в мистецтві, і не лише в ньому. За фатальними законами життя йдуть з нього майстри.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 50 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |