|
Атлетичний юнак-українець, за фахом інженер-авіатор, хоробра й гуманна людина, він не дав перемолоти себе в тоталітарній м'ясорубці і був засуджений на 25 років до ГУЛАГу.
Мов зіницю свого злодійського ока, беріг його начальник етапу, перевіряючи особисто наявність арештанта Многогрішного на кожній зупинці ешелона, бо відчув нескореність духу і могутню внутрішню волю в'язня. Але той втік-таки. Ні варта, ні швидкість, ні повна ізоляція не втримали його.
«Стрибнув у певну смерть, але не здався, дев'яносто дев 'ять шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув.
—Диявол!.. Диявол!.. —кипів начальник етапу.»
Образ Григорія Многогрішного — це альтернативна грань проблеми позитивного героя, над вирішенням якої билась тодішня українська література. Яскравіші з позитивних образів, що мали стати за зразки поведінки для мільйонів молодих читачів, — як-от Давид Мотузка (роман «Бур'ян» Андрія Головка), командир полку Чу-бенко (роман «Вершники» Юрія Яновського), Юрій Брянський (роман «Альпи» Олеся Гончара), не говорячи вже про корнійчуківського Платона Кречета, — визначальною рисою в екстремальних умовах мали повне злиття власної волі з волею комуністичної партії і ЇЇ вождів, повне розчинення особистості у постулатах ідеології. Образ Григорія Многогрішного —далекого нащадка українського гетьмана, котрий першим ласкою імперії 264
«освоював» простори Сибіру, —несе в собі зовсім інший заряд.
Це цілісна натура, яка відчуває повну єдність з нацією, її культурою й історією, але душею й вчинками противиться тому, що давно стало злою долею народу, а значить претендує на володарювання над його особистою долею. Риси його характеру не розслаблюють читача, не вчать його покладатись на чиюсь залізну волю, підкорятись їй і покірно виконувати її приписи. Навпаки, образ Григорія Многогрішного скріплює душу, вчить читача великій і мужній любові. Роман «Тигролови» і його головний герой, послуговуючись словами Олени Теліги, виховує «сильних і твердих людей української нації»'.
Як ніхто з українських письменників до нього, передав І- Багряний енергію і міць справжнього лицаря XX століття. Американський рецензент цієї книги Валтер Га-вінгорст виокремив твір українського письменника в тогочасному літературному процесі: «Це повість лицарства і хоробрості, несподівана у нашій незугарній літературі» (1957 р.)3. Письменник наче справдив відому сентенцію про здоровий дух у здоровому тілі. Григорій блискуче володіє зброєю і, одержавши від старого Сірка у дарунок гвинтівку, показує вищий пілотаж у стрільбі в ціль. Знесилений довгими блуканнями тайгою, змучений і зне-можений, він, одначе, не роздумуючи, кидається рятувати людину від розлютованої ведмедиці і без будь-якої зброї перемагає її. Плавання в сибірських ріках, сон на теплому снігу, довготривале очікування і моментальна реакція, блискавичний маневр під час полонення живої тигриці — ці епізоди не залишать байдужими молодого читача. Наче влиті в сідла, розмірене гойдаються вершники, долаючи сопки і паді, укриті пралісом, і між ними не тільки мужні юнаки, молоді мускулясті атлети Григорій і Гриць, але й натренована самим життям та його умовами юна Наталка. і досвідчений сивий полювальник Сірко.
Хп° тел1га- ^'Р"1*^ — Детройт: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА. 1977. —С. 142.
rtrtu,11'1^33 кн" ЧУ6 Я- Літературна спадщина Івана Багряного. —Торонто, 1980, —С. 15.
Роман «Тигролови» мав широкий читацький резонанс. Він вийшов в Англії, США та Канаді англійською мовою. Голівуд — всесвітньовідома американська кіно-фабїіика зацікавилась цим твором. Неодноразово видавався німецькою, голландською та іншими європейськими мовами.
4. Роман «Сад ГстсиманськиЙ* — «великий, вопіюшнй і страшний документ» (В. Виниченко).
а) Етапи мистецького втілення.
— У світі існує кілька видатних творів, що таврують небачену жорстокість і антилюдяність каральної машини
радянського тоталітаризму.
Чи не першим торкнувся цієї теми англієць Артур Кестлер у романі «Тьма опівдні», уявивши страшний лю-дожерний механізм нищення людей. На його думку, особи, які вірою й правдою служили революції, бачать її справжнє обличчя, спустошені і зломлені, самі хочуть
одного —смерті.
«Спроба художнього та публіцистичного дослідження» росіянина Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» глибоко аналізує всю систему дії сатанинського механізму. Та роман І. Багряного створено на два десятиліття раніше, коли світ став на межі «холодної війни».
За поцінуванням Ю. Шереха, роман Багряного — «справжня енциклопедія радянської політичної в'язниці». Підкресливши, що книга українського автора «більш романізована», критик детально зупиняється на спільних елементах обох творів: «Подібність «Архіпелагу» до роману Багряного разюча... Насамперед та сама організація матеріалу. Кістяк обох творів — доля їхніх авторів під
арештом».
Чому ж книга Солженіцина, «не унікальна і не
перша», набула такого розголосу у світі? Відповідаючи на це питання, Юрій Шерех поцілює два моменти: «Брак сприятливої кон'юнктури 1950 року супроти 1970 і класичне українське невміння виходити поза своє гетто»'.
— Вже в «Тигроловах» є перші начерки цієї теми, що виявили себе в символічному образі «ешелона-дракона» «Йосип Сталін». У драматичній повісті «Морітурі» засо-
'Ю. Шерех. Третя сторожа- —С. 343—344.
бами гротеску і гіперболи відтворена абсурдність радянської політичної тюрми, в камері ув'язнено не якогось там комісара чи шпигуна, а самого Карла Маркса, і наглядач під його дверима штудирує «Капітал» —коран соціалізму.
Роман «Сад Гетсиманський» увінчує цю тему в творчості Багряного. Письменник не тільки змальовує кола пекла, які навіть уявити не був здатний середньовічний Данте, але й створює образ, сказати б, надлюдини, котра не зломилася в цьому пеклі (бо ламалися й залізні революціонери й полководці), а залишилась-таки Людиною з її почуттями й думками, з ЇЇ вірою в одвічні категорії добра і його доконечну перемогу над злом.
— Юрій Шерех відрізняв у літературі МУРу три способи світосприйняття і відповідні їм три стилі. «Психічний хаос, розчахненість змісту й форми, зміщення планів..., втрата душевної рівноваги найвиразніше виявились у творчості Тодося Осьмачки. «Втеча в світле царство мрії», гармонійне світосприйняття відповідали творчості неокласика Юрія Клена. Третій стиль виражався в раціональному підході до формування мистецького світу, у вольовому пориві авторської свідомості; «зціпити зуби, стиснути кулаки, покликати на допомогу всю силу своєї волі — і перти, перти, перти вперед, куди каже розум, наперекір усьому»1.
Цей стиль відтворює ситуації, в яких виявляються вольові пориви особистостей, котрі прагнуть надати змісту як власному життю, так і життю людського суспільства. Цей вольовий стиль критик пов'язував з іменем Івана Багряного.
б) Багатовекторність композиції. На початку ^ твору після назви на окремій сторінці автор виніс важливе зауваження до тексту:
«ВСІ ПрЇ-їаїлцл Q щй КНІІЗІ,
як то прізвища всіх без винятку змальованих
тут працівників НКВД
та тюремної адміністрації,
а також всі прізвища в 'язнів
(за винятком лише кількох змінених)
£ правдиві» (підкреслення І. Багряного).
Це заявка на один з важливіших композиційних напрямів роману: правдиве, без модерністських умовностей, але від того лише більш вражаюче зображення сталінського ГУ-ЛАГу єжовських часів. В основу його, як вже було зауважено, покладено особистий життєвий досвід.
Г. Костюк визначив роман як поєднання «сюжетного твору й мемуарного репортажу». Документальність і достовірність зображуваного позначена точними адресами. Деякі критики вважають, що роман переобтяжений «надмірними деталями з власної тюремної практики»1. Та більш об'єктивною видається оцінка його Ю. Шерехом. Чим більше часу спливає від написання твору, чим далі в історію відходить масовість політичних репресій у нашій країні, тим ціннішою й вагомішою стає ця репор-тажна документальність, котра свого часу розказала світові правду про те, що відбувалось за фасадом радянського суспільства в довоєнні роки і добре буде нагадувати
про це часам прийдешнім-
Відверта публіцистичність, а не побутописання, документальний пафос твору обумовлені саме мемуарно-репортажним характером розповіді (а не домислами й фантазією, як у згадуваному романі А. Кестлера). Індивідуальна пам'ять Івана Багряного зберегла такі подробиці і деталі, таке сприйняття частковостей у загальній панорамі тоталітаризму, які забезпечуватимуть романові неперехідний Інтерес читачів не лише в Україні і не тільки в
XX столітті.
— Визнання всіма критиками (і читачами, звичайно)
цього важливого композиційного вектора, розгалуження сюжету підкреслює своєрідність індивідуального стилю Багряного-романіста: документальність, публіцистичність, репортажність як його визначальну рису. Ефект присутності, особистого досвіду, ефект особисто пізнано--го притаманні його кращим речам, в першу чергу, звичайно, роману «Сад Гетсиманський». Саме це, а не біографія автора примушує читача іноді навіть неусвідомлено ототожнювати образ головного героя Андрія Чумака з особистістю письменника Багряного. Звичайно, таке ототожнення неправомірне. Бо в тому і велич майстра, що він зумів з матеріалу аж занадто обмеженого в часі і прос-
4. Багряний. «Сад Гетсиманський». —С, 16
торі (дія відбувається в стінах в'язниці для політичних злочинців, виняток —перший розділ) вирізьбити словом не просто документ, а вражаючий художній твір, використавши документальність, публіцистичність як виразний художній компонент, що став однією з домінант його письменницького стилю.
і В романі зображено всі ступені, які проходив політв'язень 30-х років; від буцегарні в районному містечку, де ще можна ходити і думати, до карцера харківської в'язниці — камінного мішка — який ламав духовно і фізично найвитриваліших. Коли Андрія Чумака запроторили до камери цієї тюрми, він подумав, що потрапив до божевільні. В камері 49-й, розрахованій на одного в'язня, напхано 27 арештантів, і Андрій^ став 28-м.
«— А/и всі тут голі, як святі, бо душно й пітно від тісноти, та й попріло все у нас...
— Ми сидимо тут, як турки, бо не маємо права ані ходити, ані стояти, ані лежати... Тільки сидіти і то тихо. Це такий режим тут. Це щоб ви знали. Говорити голосно — заборонено. Сміятись голосно — теж. Ми так уже по кілька місяців. Ї тут повнісінька тюрма таких, як ми», — знайомлять новачка з своїм побутом співкамер-ники.
Зображена в романі і неймовірна своїм «робочим ритмом», своєю буденною звичайністю нічна «робота» — розстріли, фізичне нищення в'язнів.
«Людина — Іваненко, Петренко чи Грищенко — відчиняє двері й вступає в вузенький темний коридорчик... відчиняються другі двері. Сліпуче сяйво б'є в очі, — за тими дверима яскраво освітлений льох... Хтось невидимий бере людину ззаду за ковнір і стріляє Їй в потилицю... й штовхає в льох.
...Цементована підлога льоху зроблена так, як на бойні, похило, з канавкою для стоку крові й води... Люди падали й падали. Їх тут же роздягали догола помічники... Отже, людей роздягали й складали в штабелі... Посередені була гора одежі. Як уже все було закінчено, як уже була покладена в штабель остання жертва. Мельник, витираючи спітніле чоло, підійшов зі своїм ломиком до нещас' "ого інженера, що все сидів і безтямно випинав очі.
— запитав Мельник ласкавим, а тепер — відправляйся! — і
— Ну, що, надивився? -стомленим голосом. — Ну, цюкнув ломиком по голові.
Потім захололі трупи бригада вантажила, як дрова, на машини, й ті машини геть десь поїхали. Потім вантажили одежу... Заливали підлогу з шланга... Їли при тому бутерброди й скалозубили з товаришкою Клавою, що забігла до них, до веселих хлопців».
—Другий композишйний вектор —це власне детективна лінія: хто є зрадником, хто виказав Андрія, хто знову запроторив до пекла цього сміливого юнака, який вже втік із заслання, юнака, «що в огні не згорів, ні в воді не втонув». Разом з Андрієм Чумаком цю понуру загадку підлоти намагається вирішити й читач. Вона, немов тавро, мітить розгортання сюжету. «Пекуче запитання «ХТО?», хто продав його, як. той Юда Іскаріотський, стоїть перед ним вогненне й непогасаюче, і Андрій не в силі на нього відповісти».
Тільки в кінці твору слідчий Сергеев влаштовує непокірному в'язню «очну ставку» (це кульмінаційний момент роману, і Бафяний виніс подію в назву розділу, хоча інші розділи назв не мають). Андрій побачив людину, котра написала на нього доноса і якої він зовсім не знав. І тільки на кінець жахливої процедури, «Свідок повертається анфас, підводить свої очі... й їхні погляди зустрілися.'
А-а!! Як блискавкою прорізало мізок: сцена в хаті, батькова Біблія і цей погляд на прощання».
Це був священник, який читав святе письмо після поховання Андрієвого батька.
«Мов підсинений пружиною, Андрій зривається й дико хапає за кадичок в нестямі... Сергеев скочив злякано, але, перш ніж встиг він щось зробити, Андрієва брачка рука конвульсійна згребла тяжке мармурове прес-пап'є й усіма рештками сили опустила його на Юдину голову...*
в) Події в цьому романі, засоби «впливу» на людську свідомість, знущання і граничне приниження самого поняття людина, здається, не залишають у ньому місця для бодай найменшого духовного просвітку, для найменшої віри і надії.
Але вчитайтеся в твір ще раз. І ви відчуєте третій вектор — утвердження думки про те, що душа людська може вистояти, не впасти в бруд і підлоту навіть в умовах більш
за екстремальні. Розповідь про найстрашніше глумління над духом людини все ж полишає стоїчний слід. Польський журналіст І поет Юзеф Ободовський писав у паризькому журналі «Культура»; «значення цієї книжки, яку я не завагався б назвати потрясаючою» переходить далеко межі звичайної літературної оцінки. «Сад Гетси-манський» — це книжка найвищою мірою оптимістична...»'.
Жан Поль Сартр, один з класиків екзистенціалізму, писав про те, як багато в житті «мерзенного, темного, липкого», злобної сили. підлоти, підступності, нікчемності. Голосно поіменувати їх, назвати речі своїми іменами — вже є перемогою над ними. От чому роман Багряного сприймається як твір оптимістичний, що свідчить про перемогу людини над злом і ворожістю, людоне-нависництвом І чорною безоднею підлоти.
Звісно, ця зовсім не мажорна, але глибоко ствердна тема пов'язана, в першу чергу, з образом головного героя твору Андрія Чумака.
Ця постать випромінює найзначніші риси людини виявляючи духовну незламність і незнищенну, непри-^ тлумлену волю до дії. Більш того, Андрій Чумак, концентруючи волю, надзвичайно активно, енергійно діє, тримаючи в постійній напрузі, ба, навіть у сумнівах воро-пв — слідчих,, котрі раз у раз змінюють один одного, бо не в змозі понищити волю і гідність цього гордого, твердого, духовно міцнішого за них українця. Декого з них — слщчих Сергеева, Донця — він сам «розколює», примушує визнати безмежність свого падіння.
Образ Чумака виліплено в кількох гранях: Андрій у колі рідних ~ з матір'ю, сестрою, братами, в камері з жшими в язнями та на числених допитах, «ставках», у
CBirvT^ коли не "Уривається його двобій з силами телй»»^' 3 ^Р01'^11 й катами. Поруч з цими служи-ями Ьезпросвітного мороку він, у синцях і ранах, із ^"лою душею, тшьки-но з шістнадцятнденного карце-
'ІТ
С. ЗЗО"^»? кн" •^''"^''^но-науковий збірник.
•Нью-Йорк, 1952.
ру, вивищується, як втілення людської гідності. Залізна^ витримка, витривалість і велетенська тілесна сила, що допомагає вистояти знеможеному духу, — ось ті твердині об які розбиваються професійна підлість і лють тю-ремщиків, котрі не гребують бити лежачого, допитувати хворого, кидатися на одного цілою вовчою зграєю.
Та найважчий тягар, який підточував сили Андрія в цьому поєдинку, — це сфальсифікована в надрах НКВС провокація, що, мовляв, саме брати донесли на нього, що вони покинули його назавжди. Він, котрий так вірив у своїх старших братів, ніяк не міг погодитися, зжитися з цим наклепом, і тільки зустріч з ними на «шемякіному суді» заспокоїла його (якщо лише можна говорити про спокій у його становищі). Він дізнався, шо збожеволіла І загинула у в'язниці його кохана дівчина Катерина, на зраду якої теж натякали слідчі. Навіть його любов до матері намагалися використати, щоб знищити його. Одного разу він був на грані самогубства, та все ж зумів подолати цю «спокусу» і жити далі, хоча «органи» за всяку ціну прагнули «поставити його на коліна, щоб таки він поповз, як паршивий пес, і скавчав, лизав черевики. НКВД не могло стерпіти такого поругания й глуму над своєю всесильністю, що хтось не дається розібрати себе на гвинтики й обернути в дірку від бублика. Як це так! «Людішка» не хоче бути «людішкою»?.' Чи це не найбільша контрреволюція?».
Віра в людину, в себе, в своїх братів перемогла в Андрієві остаточно. Безневинно пройшовши крізь j| тортури, духовне насильство і нищення, брати Чумаки Щ їх менша сестра Галя, приречені до розстрілу, заміненого двадцятилітньою каторгою, зміцніли духом і пізнали^ найвищу ціну життя. «Всі дороги сходили і всі могили зчислили, й кожна ніч —навіть полярна ніч!—кінчається ранком... І вони йдуть... Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависті, не даючись доти, доки її не перейдуть^. Акордами «Місячної сонати» Бетховена закінчується ця розповідь, в якій так мало було доброти і забагато зла, але врешті решт читач розуміє, що зло не всесильне, ні, ніяк не всесильне. Бо поза всякими сумнівами: не зважаючи на найоб'єктивніші причини Й обставини, доля і честь людини залежать від неї самої набагато більше, ніж нам те здається.
г) Вектор четвертий — населення роману.
— Твір І. Багряного, незважаючи на просторову і часову обмеженість, відбиває широченне розмаїття людських доль і характерів. Роман густо заселений. Це не лише сім'я Чумаків, а й ті сотні в'язнів, котрих зустрів Андрій Чумак, блукаючи в нетрях тоталітарного пекла-Вони настільки різні, що справді лише ГУЛАГ міг вмістити у своєму кровожерному череві стільки несхожих і неспівставних людських індивідуальностей, звівши їх до єдиного знаменника — становища блошині, з котрою розправляються одним ударом.
Коли за Андрієм грюкнули залізні двері 49-ї камери, він «швидко зайняв оборону», бо побачив у крихітному приміщенні «страхітне людське звалище й зважувався, чи дасть він з ними всіма раду». В'язні одразу зрозуміли його:
«— Ви не бійтесь, товаришу?.. Це все порядні люди... Оце ось священник Петровський... Оце ось професор Марк-со-ленінського інституту —Юлій Романович Гетер... Оце ось професор медицини —лікар Літвинов... Оце ось секретар Чугуївського райпарткому —товариш Руденко... Оце ось агроном облЗУ—тов. ЇЇрокуда... Оце ось асистент професора з кафедри сільського господарства — тов. Красноя-ружський... Оце ось директор Харківського тракторного заводу —тов. Свистун... Оце ось завгосподарством Харківського паротягобудівельного заводу —тов. Охріменко. Оце ось колишній член ЦеКУКи —тов. Ягельський.» Крім інтелігенції, в камері містився трудовий люд.
Письменник далекий від думки, що каральний механізм спрямований лише проти українців. Це увиразнив Юрій Шерех: «Книжка Багряного чесніша від книжки ^олженщина в справах національних. Євреям, вірменам, німцям, іншим національностям радянської тюрми приділено мало не стільки ж уваги, співчуття й захоплення, як і національності автора»'.
В 49-Й та інших камерах, де утримувався Андрій,
євп" справді діти Р13"^ народів: українці, росіяни. реї. греки, грузини, вірмени, вони належали до різно-
_жітніших соціальних прошарків. Чорним гумором._Jмiпepчeнl сторінки, котрі передають «перські мотиви»
ю Шерех. Третя сторожа. —С. 347.
в'язня — тюремного Мефістофеля — про «пригоди персіян і вірмен на слідстві в цій модерній тюрмі, в органах революційної законності», про запротокольовані «зізнання» і «каяття» чистильника взуття Аслана, звинуваченого
в шпигунстві.
Всіх Їх об'єднало одне —вони стали жертвами вседер-жавних злочинів системи, невільно своїми кістками торуючи шлях всесвітньому Злу,
— Це Зло представлене іншим людським шаром персонажів, який складають правовірні захисники системи різних рангів — слідчі, наглядачі, солдати. Частина з них — тупоумне і сліпе знаряддя Зла, зливається з ним. Абсолютна духовна зіпсутість, ненависть і презирство до людей взагалі, брутальна лайка і грубість, невігластво роблять їх справжніми дияволами. Інші не такі примітивні, розумніші, внутрішньо глибші, але від того ще підступніші: сприймаючи всю облудність становища, вони змушені захищати цей абсурд і захищати ревно й віддано. І лише глибоко вночі, коли знеможений Харків стомлено відпочиває і тільки в тюрмах «кипить» нічна «робота», інколи наче прокидається їхнє сумління, і вони самі «розколюються», як-от слідчий Сергєєв, котрого Андрій «так знаменито розколов. По самісіньке нікуди. Хам обернувся в людину. Але це було тільки одну ніч».
Багряний неодноразово спрямовує увагу на диявольське походження цього Зла, Начальник н-ського райвідділу НКВС майор Сафигін —«.Демон зла. Чорний, обперезаний блискучими ременями демон зла»; слідчий Великій, котрий під час допиту «сатанів, бризкав слиною, крутив своїми викоченими очима...»; товариш Нечаева —майор органів, «вогненогрива фурія».
Відзначений ще Шевченком, розвинутий авторами XX століття (Маланюк, Хвильовий, Самчук, Яновський) комплекс братовбивства висловлено з болючою загостреністю.. Ось з в'язнем знайомиться черговий слідчий, позбавлений будь-якого романтичного флеру (навіть демонічного): «Мене звуть Донець. Гарне прізвище? Козацьке, брат. Ти от інженер, а 'ні чорта не знаєш; от, приміром, що всі прізвища на «ко» —то все шантрапа і смерди, смердячого походження, а котрі не на «ко», як от моє, то все це козацького славного роду. Хоча ти теж — Чумак, ну, or»
/ добре, значить ми обидва козацького роду...» (підкреслення — І- Багряного).
На якийсь час Донець викликає довіру в арештанта, але той, вже «навчений» і обережний, мовчить. Тоді слідчий «посміхнувся іронічно й заговорив по-російськи.! вже далі говорив тільки по-російськи, так, ніби він української мови не знав взагалі. Володів він російською мовою так само досконало. Андрій вслухався здивовано й не міг вловити навіть натяку на те, що ця людина недавно так гарно говорила по-українськи, jna ще й з таким полтавським «ль», і що ця людина козацького роду. Говорила вона, мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь акцент. Власне, з цієї мови, енергійної й карбованої, з мови загарбників і володарів його землі, відчув, що перед ним сидить непересічний, глибоко певний себе робітник органів революційної законності. І вже з інтонації відчувалося, що ця людина говорить від імені диявольської системи, вважаючи себе вірним і авторитетним її стовпом».
Під час допитів, поставивши за мету будь-що примусити Андрія підписати на себе звинувачення, «зізнатись» у ніколи не заподіяних злочинах, Донець підступно впливає на душу в'язня, по-садистському мучить його, ще й збиткуючись, відверто про це заявляє: «Я буду тебе мучити, доки ти не почнеш з божевільного відчаю — бодай з відчаю, як не з героїзму, — нарешті підпилювати грати!! Зрозумів?.. Ха-ха-ха!.. І я маю на те право, бо... Бо я маю більшу, ніж ти, ідею! Ха-ха-ха!.. Що тебе знищу й тисячу таких як ти, —мало жалю». Це був «рафінований кат», і Андрій тільки його ж способом міг від нього спекатися.
Донець говорить про «право» «хазяїна» на життя і долю Андрія й інших в'язнів. Справді, слідчий, як і інші представники системи, зробили свій вибір. Вони вбачали
в своїх садистських обов'язках реалізацію «істинного буття» сильних людей.
Багряний розвінчує один з основоположних міфів тоталітаризму про «право» на життя мільйонів, бо в його служителів «більша ідея», ніж у інших. Письменник зображує миттєве перетворення такого «хазяїна» у «тварину тремтячу» (послуговуючись висловом Достоєвського), коли його було кинуто до камери як в'язня.
Приголомшує навіть у цьому похмурому середовищі ^ать наглядача Мельника, виконавця вироків. Справ-
жній світ НКВС, позбавлений оздоб «великої ідеї», постав у романі зі всією своєю первородною зловорожістю до будь-чого людського, а найбільше —до волі, гідності і незалежності людини, ЇЇ прав. ^
д) Вектор п'ятий — це те метафізично-духовне знання)
котре становить підмурівок як образно-стилістичної, тг-і мислительної системи роману. Почнемо з епіграфу:
«Отче мій! Коли можна, нехай мимо
йде від мене чаша ця!..»
Ще він говорив, коли се Юда,
один з дванадцяти, приходить,
а з ким багато народу з мечами й дрюччям
од архиєреїв та старших людських...
Та й узяли його...
Єванг. Від се. Матфея, гл. 26.
Отже, епіграфом взяті речення з Біблії, що оповідають про молитву й арешт Ісуса та зрадництво Юди. Своїм твором Багряний наче доводить, що прадавні, метафізичні міфи — вічні Й трепетно відчутні в XX столітті, що в сучасному світі точиться та сама боротьба сил Божих і сатанинських, а Юдине зрадництво, як і Каїновий злочин, — нинішні супутники людського життя, котрим протистоять, перемагаючи, Віра, Надія і Любов. Прогрес, цивілізація, культура — наче проходять повз затаєив глибини людських душ, де точиться боротьба Бога
диявола.
— В першому ж розділі відчутне втручання в дію звеї
хніх, провісницьких сил, що передбачає особливу доЛ одного з братів Чумаків. Андрій з'являється в хаті, ще разом з усією сім'єю віддати останню шану померло» батькові: «А найдивніше з тим найменшим, що ні вістї не мав, нічого не знав, а прилетів додому так, наче се) цем вчув». Боже провіщення вело його до отчого порог наче твердить автор.
У заключних розділах роману життєвий шлях Андр Чумака, як і багатьох інших людей, порівнюється із шл хом Ісуса на Голгофу, де він мусив був прийняти людсі мученицьку смерть заради врятування людей.
«Андрій підіймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов ішов на Голгофу, часто зупинявся, збезсилений, і заходився раптовим кашлем, йому здавалося, що всередині щось уривається. Він боявся передчасного вибуху крові в своїх дірявих легенях, а це було б зле. Він мусить дійти до кінця, до самої крапки, дійти власними ногами, {він ішов... Тепер він ішов на Голгофу...»
Криваве XX століття, в якому так розгорнулися диявольські сили, наголошує письменник, послало багатьох своїх кращих людей на розп'яття, під кулі, під кригу, на загибель, аби вони своєю смертю зупинили людство в його гріхах. Та людський загал немов оглух. Крізь тюремні стіни, з газетних сторінок і радіохвиль доноситься галас розбурханого настрашеного натовпу;
«Розпни, розпни його!..» І за цією мукою, знаємо, скоро прийде час масових голодоморів І боєнь, котрий ґвалтує людство і досі.
— В центрі роману Багряний висловлює головну його думку: «Людина —це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот.
Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом.
Та найдивнішим е те, що ці всі три рубрики сходяться в одній тій самій людині».
Ким вимірюється міра добра і зла, заклана в потомках Адама і Єви, хто посилає їх тією чи тією дорогою в житті, з чиєю волею єднає людина свою волю, чи хто користується її відсутністю? Ці питання поставлені на сторінках роману, і відповідь на них — це доля, вчинки і їх мотивації персонажами.
Наскільки важливою і вирішальною є постать Андрія Чумака, настільки ж змістовно й композиційне виваженим виступає діаметрально протилежний їй архетип
ди' эрадника, який уособлює всю підлоту і ницість людського роду.
Юда — той учень Христа, котрий зрадив його учення
родав свого учителя первосвященникам, книжникам і ВДаді за тридцять срібняків. У романі Юда виринає, перш
есе, у подобі священника Ніколая Жіуга. Невипадково ' ^Р^ого він вислизає з хати Чумаків, перервавши
ання саме сцени Юдиного гріха, щоб завершити її в
реальному житті XX століття і видати владі свого ближнього. Але не тільки він. Вся тоталітарна система і її прислужники, котрі зрадили Людину, женуть її на Голгофу, якщо вона не хоче ставати в їхні незліченні черги — в черги нащадків Юди, якщо вона опирається підписувати глумливі доноси на себе саму, не погоджується з брехливим свідченням або не копає могилу собі сама. Та й покора вже не рятувала тих, на кого поцілились родичі Юди. Ті, що підписували фантастичні звинувачення на себе, все одно ставали жертвою системи (бо в таборах, на засланні виживала мала частка духовно понівечених людей), али вони поза власною волею зміцнювали й кріпили царство Юди. Так трактував їхні вчинки Іван Багряний.
Молодому юнакові —єврею Давиду (згадаймо біблійного царя Давида, а це один з можливих варіантів його шляхетного архетипу) треба було підписати фальшиві зізнання у належності до сіоністської організації Паолей-Сіон. Співкамерник професор Литвинов, який «від всієї душі хотів добра Давидові\ умовляє його: «Так будьте ж розумним — коліться, поки вас не скалічили».
Зовсім по-іншому промовляє до нього Андрій Чумак:
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 41 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |