— Вступ, яким починається поема, вражає могутнім напруженням духу і всеохоплюючим бажанням залучити до співтворчості засоби всіх сущих у людства мистецтв, аби змалювати сучасну — Чорнобильську мадонну так, щоб вона стала поряд із тими зображеннями Божої матері, які живуть тисячоліття.
Як малювали на задану тему Богове мистецтво Протягом тисячоліть — від Рубльова до Леонардо да Вінчі, Від Вишгородської Мадонни і до СікстинськоЇ, Від Марії Оранти і до атомної Японки!..
Поет пристрасно заявляє, як ще не вповні виписана, існуюча поки що в його уяві Чорнобильська мадонна впливає на нього і змінює його самого, його людське
єство.
Ти намагався писати про неї — Вона пише тобою,
Як недолугою ручкою, як нікчемним пером, як олівцем
Хапливим і ошалілим, покручем-олівцем...
Ти намагався її змалювати — Вона вмочила тебе
В сльози і пекло/ в кров І жахіття: фарби такі
Ти подужаєш?
Чорнобильська мадонна сповіщає людство, що через свої переступи і гріхи воно стало на межу Існування. ^а" люгідні спроби поета. Він сам є пером, пензлем, вмоченим у «кров і жахіття», в чиїхось дужих, вічних руках
драч проривається до істин, утаємничених в не-•цних вічних книгах людства. Сьогоденного, реального ^icrv набувають пророчі попередження Святого письма, зм чорнобиль і полин —то назви однієї трави.
«І третій ангел просурмив, і впала з неба зоря велика,
палала, як смолоскип, і впала на третину річок і на джерела вод. Ім'я зорі мовиться — «полин», і стала тоетина вод полином, і багато людей померло від вод, бо ттогіркли». Святе письмо. Одкровення, 8, вірш 10.
Світ замикає коло.
В наше життя прийшли і стали реальністю давні міфи І пророцтва, наче твердить поет.
б) Символіка в поемі. В метафоричній образності твору символи використовуються широко й оригінальне, тран-сформуючись і змінюючись. Головний образ, що дав назву поемі, це теж символ, який висловлює співчуття до людських страждань, захист і допомогу, любов до людей, чистоту душі і помислів. Задум поета грандіозний, бо ж людство знає чимало зображень Божої матері, деякі з них мають чудодійні властивості. Божа матір, котру малює Іван Драч, проходить низку перевтілень. Це та Атомна мадонна, яку відобразив канадський художник із застережливими словами, зверненими до людства: «Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлям саме в той день».
«Той» день настав швидко.
— Божа матір вперше являється в поемі Солдатською мадонною. Поет воскрешає прадавній міф, розповідаючи про чітку вервечку слідів від босої жіночої ноги, яку після кожної ночі бачили солдати біля саркофага. Стомлений і засмиканий генерал розповідає про свою матір, котра не хоче покидати зону і звикати до його міської квартири, тікає сюди, додому. І саме в цю хвилину він і солдати вражено, знетямлено побачили, як «по сипковому піску йшли невидимі ноги. І вервечку, чітку й легку, своїх босих слідів пропечатували» перед ними.
У світлі цієї теми містичне сприймається як високий. ' Жертовний образ, що має цілковито реальне підґрунтя ВЦІИ моторошній ірреальності, яка панувала навколо. То "ржа матір ішла в саркофаг до загиблих, минаючи остов-"чіих живих.
—Далі «Варіація на банальний київський сюжет*. йдеться про літню мешканку тридцяти кілометрової зони що натягла на себе й корову целофан і гадає, що цт. (свята наївність приречених генеральських матерів!) вона захищена від радіаційного забруднення. Вертолітники, які саме пролітали над зоною, змушені зупинитись.
Діалог вертолітників і літньої селянки — це розмова
людей, які живуть у різних вимірах, існують на різних планетах.
— Чого це ви, бабо, корову узули?
— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться і буде здорова. І бабі ще дасть до відра молока, Така замашна і молочна така.
— Чого це ви, бабо, уся в целофані?
— Хіба м я газет не читаю/ чи як? Корову видою на світанні. Взую, одягну й веду на рівчак...
— Чого це ви, бабо, з людьми не поїхали? Коли виселяли Із зони село?
— А я серед тої проклятої віхоли Взяла і осталась — синам на зло!
Це ще одна варіація образу Божої матері — «наша мати», «селянська мадонна», чиста і щиросердна, працьовита, винахідлива, вольова, котрій і на думку не спаде, до чого довели сини і траву, і воду, і землю, і повітря, і навіть молоко її замашної, молочної корови. Другого її сина — будівника ЧАЕС — односельці зло й іронічно називають «свистуном», «антихристом». Мати немов спокутує своїм радіаційним світінням гріх сина.
— Воскресають у поемі скіфські баби, давні божества, з яких збиткуються сучасні молоді дикуни. Скіфська мадонна підіймається на самозахист і нищення бруду й корости, що виділяють людькі слимаки у колись чисту Й прозору ауру землі («Бенкет а пору СНІДу»).
— І, нарешті, Хрещатицька мадонна. В гамірному натовпі столичної магістралі йде молода божевільна жінка, притискуючи до грудей ляльку з лахміття — «спеленутб 310
ішо». В неї випало волосся, вона вже ніколи не стане "тір'ю, її шлях єдиний —у психіатричку.
Який напій ти в квітень той пила, Коли, заквітла сином, ти ходила, Від Ірода себе не вберегла — Тебе накрила та нечиста сила?! —
розпачливо вигукує поет.
_ В епілозі, котрий відіграє у творі важливу роль, образ-символ Божої матері вивершується, набуває «оста-точності, доволі нетрадиційної, але вражаючої. Чорнобильська мадонна стає уособленням, втіленим закликом до відповіді за все, негідне людини, втіленою невідворотністю суду совісті, останнім нагадуванням про відповідальність за майже вже вигублений світ. На своїх руках «сива чорнобильська мати» несе «хворе дитя», і це хворе дитя — наша планета, наша земля, саме людство». \ван Дзюба.
в) Композиція поеми підпорядкована еволюції образу Мадонни. Важливим художнім компонентом твору стали заголовки розділів. Нерідко синтаксично розгорнуті, Іноді саркастичні, вони стають ніби променем прожектора, який потужно і безжально висвітлює головну думку розділу.
До розділу «Вічна материнська елегія» епіграфом взяті слова П. Тичини зі «Скорбної матері»:
Проходила по полю — Зелене зеленіє... Назустріч Учні Сина:
Возрадуйся. Маріє!
Ці біблійні образи —вічні І величні —поет безжально трансформує, щоб відбити негативні зрушення в душах Масних людей. Як наслідок, цей духовний негатив люд-^а нищить все навколо себе.
У Тичини на місці кривавих боїв, де люди вбивали Дне одного, зростає дике жито, колосочки, квіти звіро-°ю, які тихо й наївно славлять Божу матір. У Драча квіт-
а смертоносна. Прекрасне перетворюється в потворне, ° носія смерті.
І квітку прямо в цезій Поцілувала Мати.
Центром поеми є коротенький розділ «Запитання бея відповіді», за гротеском і публіцистичністю якого стоїть прозаїчно-жахлива реальність.
Всі криниці в целофанових капшуках. Всі колодязі затушковані. Питання одме-одиісіньке:
Де знайти кілометри целофану На рукотворне Київське море Чи бодай на Десну зачаровану, З якої Київ п'є воду?
Розділ «Мати і христопродавці» продовжує тему Селянської мадонни. Онук генерала Вовка вночі навів на бабину хату злодюг-охристопродавців», мародерів, які обкрадали покинуті людьми житла й наводнили міста і села України речами, які «світяться» радіацією. Тяжкими моральними втратами, повною бездуховністю багатьох своїх дітей платить народ за довіру тоталітаризму. Баба кинулася боронити од онука добро. Переляканий, думав, що баба встала з могили, боронячись, він вирвав бабині коси і втік з друзяками на мотоциклі. В хаті було чорно,
Коса лише, вирвана внуком, Світилася на долівці.
У розділі «Материнська пісня з чоловічої душі» поет звертається до образу Ісуса Христа і проводить паралель між його загибеллю, якою він врятував людство, і загибеллю сина земної матері. Чи врятують тепер людей ті страшні муки на атомних хрестах? Але страждання Матері мусять пробити зашкарублі у злому серця. ЇЙ увижається
Той огненний хрест, а на ньому і в нім Палає мій син у кільці вогнянім, Бо атомні цвяхи засаджено в руки, Бо губи горять од пекельної муки.
Образи Святого письма переплітаються з нашою апо-каліптичною реальністю. 312
у «Роздумах на тему відкритого Суду...» поет згадує я Ірода, що вигубив усіх немовлят, боячись народження Ісуса-спасителя. Тисячі років проклинає його людство
за страшний злочин. А в наші дні?
Що нам цар Ірод! Сивий примітив!
Його загнали два тисячоліття.
А дні старі на іродський мотив
Нам видаються старосвітським сміттям.
В нас — Безіменність! Всіх вона поїсть Та ще й закусить нами з Іменами... Вона там сьома, де було їх шість, Сімдесят сьома, хитра до нестями.
Шестеро сиділи на лаві підсудних на відкритому суді в закритій зоні. Що це за фантасмагорія, фантом, привид — відкритий суд у закритій зоні? Для кого ж він відкритий, коли зона для людей закрита? А кого судили? Головний злочинець — система, що породила все це, «безіменність», цей колегіальний ум в мільйон умів, що й призвів до такого звиродніння. Він не був навіть названий на суді. Знову облесливі слова, знову брехня, як
целофан від радіації.
— Поема ставить питання про роздвоєння сучасного людського духу: один є високий, з колосальним потенціалом інтелекту й доброти, другий — суцільний гріх, зло, облуда. Саме гріх і зло перетворили Дніпро на каскад смердючих калюж, отруїли чорноземи, молодь виховали «христопродавцями» І, врешті, в егоїстичній гонитві за орденами, преміями, почесними званнями висадили в повітря «мирний атом», зробили «хворим дитям» Україну 1 всю планету. Розплачується ж за це, як завжди, посполитий люд, що виконує волю зла, і в першу чергу — молодь. Чи не згадати тут ворон з Шевченкового «Великого льоху»?
Відповідно до широти своїх філософських горизонтів Драч і в цій поемі робить гіркий, але оптимістичний висновок:
Сіль пізнання — це плід каяття...
Однак, тільки-но згадуваний розділ «Відкритий суд в закритій зоні..>, на жаль, заперечує цю тезу...
Драматизм XX століття, що наближається до світової трагедії, відбито в цьому наскрізь емоційному, болючому творі, котрий явив сучасності і пророцтва Святого письма, і його невмирущі символи, і вічні категорії добра і зла в їх сьогоднішніх модифікаціях,
5. «Це плекання високого образу людини і ствердження ЇЇ прав та гідності... Твори Івана Драча видано в багатьох країнах світу в перекладах на десятки мов, його слово стало одним із символів повноцінності сучасної української культури, її здатності посісти гідне місце в культурі людства». Іван Дзюба.
Любов і ненависть Дмитра Павличка
«О рідне слово, хто без тебе я?», «Коли ми йшли удвох з тобою...», «Дзвенить у зорях небо чисте...», «Я стужився, мила за тобою...», цикл «Вірші з Монголії» («Міх горами в долинах — бші юрти»), «Два кольори»
1. Подвижник.
Дмитро Павличко — видатний український поет сучасності, творчість якого збагатила поезію новими художніми засобами, новою якістю, новим звучанням повнокровного І зрілого слова. Син зеленого Прикарпаття, він приніс до літератури мелодії І романтичні традиції поезії свого краю, а найголовніше —свій яскравий хист. На ЦІЙ основі він став оригінальним і самобутнім всеукраїнським поетом. Його творчості притаманні пісенність форм, щирість інтимних переживань, класична досконалість, пристрасна громадянськість.
Талант Павличка виявив себе у багатьох царинах культури: уславлений поет, блискучий перекладач, публіцист, критик і літературознавець, державний діяч, вогненний трибун, чиє ораторське мистецтво захоплювало образністю вислову і невідпорною логікою у Верховній Раді України, на Софійському майдані Києва, на трибуні Народного Руху.
Так Дмитро Павличко — найперше поет, але в часи творення нашої молодої держави він був у лавах завзятих Її творців, людей, чий ентузіазм і горіння запалили мільйони українців.
Дмитро Павличко є одним з активніших будівничих незалежної України. Багато сил і снаги віддав і віддає він боротьбі за національно-культурне відродження, за піднесення престижу і значення української мови, за поновлення історичної пам'яті і справедливості, гідності, честі нащадків Сагайдачного і Полуботка.
Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Станіславщині (тепер Івано-франківщина). Навчався у Яблунівській середній школі. 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету, потім аспірантуру. Співробітник львівського журналу «Жовтень» (зараз «Дзвін»), редактор київського журналу «Всесвіт», і увесь час— письменницька і поетична творчість, видання чисельних збірок поезій, творення сценаріїв до фільмів «Сон», «Захар Беркут», критичних статей та літературознавчих праць про Івана Франка, Лесю Українку, Богдана Ігоря Антонича та ін. І скрізь він залишається собою —пристрасним, завзятим,.беручким, оптимістичним, впевненим у подоланні труднощів.
2. Перша поетична збірка Дмитра Павличка «Любов і ненависть» (1953 р.). Так само назвав він том вибраних творів, що 1977 р. відзначений Шевченківською премією. Отже, ці антоніми багато важать у його житті і творчості. «Поезію творить любов, а не злоба... Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі і важкі часи». Дмитро Павличко.
Він бачив безмірне насилля сталінської тиранії в західних регіонах України, чув народний плач, був свідком опору, і все те не могло не відбитись у юнацькому серці-Відомий сонет «Коли помер кривавий Торквемада» увіходить до збірки «Правда кличе!» (1958 р.). Вірщ народився як спроба осмислити інквізиторську постать «батька народів» через поетичні асоціації й історичні аналогії. Молодий поет проводить паралель між смертю середнь-°вічного Іспанського Інквізитора Томаса Торквемади і *°атька народів» Йосипа Сталіна.
Торквемада теж історична постать (1420—1498 pp.), 3 часи свого «служіння» церкві фанатик послав на вогнища понад вісім тисяч єретиків. Аналогія прочитується одразу Ще більш жорстоким і лютим був «вождь і вчитель», у своїй кривавій злобі він спирався на тьми поплічників і знищив мільйони «єретиків», інакомислячих, тобто безневинних жертв. Після смерті диктатора його вірні слуги боялись одного —щоб не розпалася кривава імперія, щоб не спалахнула іскра народного гніву, щоб і далі вони правили темною, заляканою країною.
Коли помер кривавий Торквемада, Пішли по всій Іспанії ченці, Зодягнені в лахміття, як старці, Підступні пастухи людського стада.
О, як боялися святі отці, Чи не схитнеться їх могутня влада! Душа єретика тій смерті рада — Чи ж не майне де усміх на лиці?
В образі ченців вгадуються підступні обличчя чисельних агентів таємної поліції — НКВС, КДБ, що перетворили велетенську країну на тюремну зону, розплодили підле плем'я донощиків, сексотів (російською сексот — секретный сотрудник), шпигунів за близькими і рідними. За суворою і мовчазною середньовічною Іспанією кожний читач бачив не менш сувору й мовчазну дійсність тодішнього СРСР.
Недремне око тирана і по смерті стежить за виразом облич своїх підданих. У сонеті проведена пряма аналогія із задушливою атмосферою в країні в час смерті Сталіна,
доносів, шпигунства, виставленої напоказ ханжеської скорботи-Прислужники тирана діяли підступно і підло, провокуючи людей на відвертість-Бони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи Їх, ридали...
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але стоїть тюрма.
(1955 р.)
Афористична кінцівка висловлює ідею твору. Цей „нет _ згусток величезної трагедії мільйонів мешканців
великої імперії СРСР.
Слуги кривавого Торквемади XX ст. доклали всіх
іусиль, шоб збірка «Правда кличе!» не дійшла до читача. Так розправились прислужники тирана з поезією, аби міцніш® і непорушніше стояла «тюрма».
Та вірш пробився до людей, він був у всіх на вустах і став символом переломного моменту в історії, коли перша глибока тріщина розпанахала кам'яне тіло імперії.
3. «О рідне слово, хто без тебе я?»
а) Могутньо відлупилось у поезії Дмитра Павличка слово Івана Франка — його великого навчителя і попередника. Франкова пристрасть, громадянськість, енциклопедичність, вимогливість до художньості — це риси автора «Бистрини» (1959 р.) і «Гранослова» (1968 р,).
— Однією з найулюбленіших поетичних форм Павличка є сонет, який так високо підніс в українській класиці Іван Франко.
Сонет — віршова форма з 14 рядків, що виникла в ХїП ст. в Італії (Данте, особливо Ф. Петрарка). Канонічний сонет складається з двох чотирирядкових строф (катренів) і двох трирядкових строф (терцетів), вимагає строго канонічного римування. Сюжетна побудова сонета передбачає тезу (перший катрен), антитезу (другий катрен) і синтез (терцети). Канонічний обсяг вимагає економного і відповідального ставлення до кожного слова, до внутрішньої драматургії — сюжету, чіткості і стислого викладу думки.
Канонічний —узаконений, обов'язковий.
Дмитро Павличко любить цю перевірену століттями форму, нерідко користується нею, досяг у ній віртуознос-t!- Він започаткував білі (неримовані) сонети, в яких °соблива вага лягає на внутрішню драматургію сюжету.
— Сонетарій Павличка — один з найдовершеніших в Українській поезії. 1974 р. вийшла книга «Сонети», до якої увійшли «Львівські сонети», «Білі сонети», «Київські онети», де вміщено цикл «Гранослов». «Сонети поділь-ько1 осені» та переклади з світової поезії.
—Афористичність вислову, дзвінка викінченість дум. ки, кована, немов з металу відлита форма, відкривають читачеві вічно молодий, нестаріючий світ поезії, над котрим не владен час. Так трактує її Дмитро Павличко
Поезія — це мова молодих. О незвичайна, чародійна мово, ХаЙ пронеслася молодість громово, Твій звук у мене в серці не затих.
Душею чую твій палючий дих, Твій зір летить крізь мене чорноброве. До смерті я шукати буду слово Для днів моїх незгасно молодих.
Слово, рідна мова — одна з наскрізних тем творчості поета. В циклі «Київські сонети», складаючи реквієм Гра-нослову Максиму Рильському, він знову й знову повертається до теми поезії, безсмертя рідної мови, майстерного використання її безмежних скарбів, розширення обріїв рідного слова.
учіться в нього, юні гранослови, В незграбній брилі думки віднайти Ясні і вперті лінії плити, Придатної для вічної будови, Приєднувати геніїв світи До володінь Тарасової мови.
б) Сонет «О рідне слово, хто без тебе я?» (1956 p.) увіходить до «Київських сонетів*. Він створений у. часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова упосліджена, принижена, коли лжа про її меншовартість витала в атмосфері нашої столиці, на старовинних і нових київських вулицях, в державних установах і освітніх закладах чулась здебільшого мова сусідньої країни. Цей сонет звучить особливо злободенно,, актуально, сучасно- Перший рядок — це сповнене глибокої дяки і поваги риторичне запитання:
О рідне слово, хто без тебе я?
Далі поет дуже гостро, безжально відповідає собі сам:
ЗЇ8
Німий жебрак, старцюючий бродяга, Мертв'як, оброслий плиттям саркофага, Прах, купа жалюгідного рам'я.
Ось хто є ті, що відцуралися своєї рідної мови. Нікчемні і пусті вони, що забули мову своїх предків, адже саме вона — найперше, що робить із немовляти людину з корінням, з родоводом, а не мізерне перекотиполе» бур'янину, котру хто захоче, той і скубне, а особливо ж добре скубне гідний себе власник тієї мови,
якою ти заміниш рідну.
У другому катрені поет нанизує самоцвітне намисто
палахкотючих метафор, протилежних за змістом до першого. Він дає яскраве смислове визначення, чим є рідна мова для кожної нормальної людини, показує, скільки сили й снаги таїть вона у собі.
Моя ти — пісня, сила і відвага, Моє вселюдське й мамине ім'яі Тобою палахкотить душа моя. Втишається тобою серця спрага.
Терцети синтезують викладені думки.
Мова — то неперехідний скарб, за який віддано стільки крові і боротьби. Ще тоді, в давні, небезпечні часи підкреслював це поет і бажав, щоби якомога більше людей прилучалися до неї. щоб вона «дзвеніла» в подальших поколіннях.
Тебе у спадок віддали мені Мої батьки і предки невідомі, Що гинули за тебе на вогні.
Так не засни в запиленому томі. В неткнутій коленкоровій труні — Дзвени в моїм І правнуковІм домі!
, в) Так писав поет багато літ тому. Та й у віршах остан-нк років серед найбільш хвилюючих тем — рідна мова. У
ЦИКЛ1 «Вірші з Монголії» вирізняється своєрідна поезія «Між горами в долинах —білі юрти», адресована землякам. Поет віднаходить особливі епітети, щоб повідати, як люблять і шанують монголи «дзвонковиту, пісенну мову "Радідну свою». Гострий на думку і її вислів, він твердить, коли б сам Бог запропонував цим дітям гір «півсвіту... 319
Європу й Азію» в обмін на рідну мову, без зайвих по, мірковувань «вони сказали б: — Схаменися, Боже нр треба нам ні Азій, ні Європ!» Бо ця невелика нація, що
є нащадком колишніх імперій, добре розуміє справжні цінності людського існування.
То — наше слово, то — щоденне чудо, То — сонця зір крізь каменя більмо, То — дух народу — о всесильний Буддо! —-Все в нас бери, лиш мови не дамо!...
Колись І українців з присмаком зневаги називано «моголами». Однак далеко їм до цих людей, що так цінують своє слово, пісню, прадавній дух своєї нації. Шевченківська глумлива нота звучить у слові поета, коли він ганьбить своїх співвітчизників, що спромоглись позбутися колишніх скарбів, і матеріальних, і духовних.
А ви, мої освічені моголи,
Нагі внучата княжої землі,
Все віддали — і рідну мову, й школи
За знак манкурта на низькім чолі.
(Манкурт — поняття, уведене до літературного обіїу киргизьким письменником Чингізом Айтматовим. Манкурт — божевільна жертва східної підступності й катувань. Це людина, яку пекельні муки ворога призвели до безумства й такої відданості кату, що за його командою, він вбиває власну матір. У переносному значенні — відступник, зрадник, батькопродавець.)
Ці рядки продиктовані важким почуттям сорому І зневаги до тих своїх земляків, котрі поводять себе як «хохли», «малороси», «полуукраинцы», а насправді повністю зденаціоналізовані безбатченки.
4. «Таємниця твого обличчя».
Ця збірка 1974 р- (перевидана 1979 р.) присвячена коханню, вірності, глибоким інтимним почуттям, що знайшли вираження в безмежно прекрасних поезіях. Певним чином вони перегукуються із «Зів'ялим листям» Івана Франка, легкістю, ніжністю, граційністю художніх засобів, глибинним розкриттям складного почуття людського кохання («Я бачив тебе сьогодні...», «Ніч була ясна, я стежками біг...», «Розплелись, розсипались, розпались.-* та ін.).
а) І раніше ця тема, якої нечасто торкалося письмен-q 30—40 років, надихала поета на створення незабутніх і своєрідних поезій. Вірш «Коли ми йшли удвох з тобою» /1955 р.» збірка «Моя земля») таїть у собі складну драматичну колізію з глибочезною перспективою у минуле й майбутнє персонажів, засновану на здоровій народній
моралі.
Попереду закоханого юнака пшеничним полем іде його кохана —«моя струнка, солодка згуба», очевидячки, городянка. Ліричний герой з радістю ніжить рукою золоте колосся, «як гладить милому волосся Щаслива ніжна наречена...», з ніжністю думає про навколишнє: «землиця», «колосочки».
Його кохана, котрій чужа поезія золотого поля, природи, людської праці,
...грубо Топтала колоски пшениці, Що нахилились до землиці. Немов траву безплідну, дику Топтала і не чула крику Тих колосочків. Без оглядки Ти йшла собі...
Характер молодої жінки, її зверхність до сільської праці, до села взагалі, її духовна глухота, прагматичність в отих сердитих прозаїзмах «грубо топтала», «не чула крику», «без'оглядки». Вона й ліричний герой —люди діаметрально протилежних світовідчувань. У юнака спливають згадки про те, як у дитинстві «збирав у полі колосочки в поділ дитячої сорочки». Він хотів розказати коханій про те, який «труд мозільний» вкладено в цю пшеницю, яку радість і щастя приносить врожай хліборобові; «То молодим калач весільний, то для дітей пахуча булка. То хліб...»
Улюблений нашими поетами ораторський засіб града-Ціі, автор закінчує розгорнутим образом, що розкриває народну етику ставлення до хліба;
То хліб, що матінка гуцулка З долівки вчила піднімати, батька в руку, цілувати...
Але він мовчав. Мабуть, тому що молода жінка все те знада сама, але це не мало ніякої ваги в її житті, ї за цією німою сценою вгадуються інші — ті, що рили прірву між молодими людьми. Драма їхнього кохання зародилася на очах читача:
Я йшов покірно, Бо я любив тебе надмірно, Але мені тоді здалося, Що то не золоте колосся, Що то любов мою безмежну Стоптала ти необережно.
Ця етична позиція ліричного героя простежується і в інших поезіях Д. Павличка.
б) Невеликий вірш «Дзвенить у зорях небо чисте» (1973 p.) — лірична перлина, золоте зернятко справжньої непідробної поезії. Вона — як один розгорнутий художній образ, як пісня. Опис природи —«дзвенить у зорях небо чисте, палає синім льодом шлях» —висловлений метафорами, оксимороном («палає лід»), епітетами, напоєний красою, музичністю слова. Душа ліричного героя «неначе дерево безлисте», її цвітіння залежить від багатьох чинників, що переможуть і сніг, і мороз, і зиму. Настроєність, мінливість, чутливість людської душі тонко передані поетом пісенними засобами.
Як надійшла любов справдешня, Хлюпнула пригорщу тепла, Моя душа, немов черешня, Понад снігами зацвіла.
«Щаслива доля», «любов справдешня», «дружба, шо живе в літах» роблять людей щасливими, облагородню-ютьдушу.
Моя душа над снігом стала, Неначе яблуня в плодах.
Ця Іскриста, світла поезія наливає силою кожного читача.
|| Оксиморон — художній засіб, заснований ^а || поєднанні, здавалося б, несумісних слів і понять. 322
в) Романтична поезія «Я стужився, мила, за тобою» наближається до умовної короткої балади з фантастичним перетворенням ліричного героя — юнака — в явора, «що, палений журбою. Сам-один між буками стоїть». Ця метаморфоза, звичайно, — художній прийом в цій чудо-поезії, напоєній тонкою лірикою, благородною тугою І прегарними образами, спорідненими з фольклором. Ліричному герою-яворові ввижається його далека кохана —яворонька, яворина, в його душі —висока «печаль, як небеса».
Він росте й співає явороньці, t згорає від сльози роса.
Однак не лише роси — і сніг колючий віє над явором, «йде зима й бескидами гуде», але закоханому
Яворові сниться яворина Та її кохання молоде.
Ця метафора-балада закінчується абсолютно блискучою строфою, яка твердить, що кохання —ця вічна тема поезії, його журба, його печаль — під рукою майстра стане естетичним переживанням інших.
Він не знає, що надійдуть люди, Зміряють його на паруби, Розітнуть йому печальні груди, Скрипку зроблять із його журби,
Образний ряд, що розкриває «секрет» цієї поезії:
автор — ліричний герой, закоханий юнак — явір — скрипка.
Вишукана краса, справжня поезія — так можна визначити цю граційну, чарівливу мініатюру-
5. Пісня в душі поета.
Багато Павличкових текстів покладено на музику. Особливо плідним є співробітництво поета з композитором Олександром Білашем. Завдяки їхній співдружності народились пісні: «Впали роси на покоси», «Леле-ченьки» (з кінофільму «Сон»), «Пісня про Україну», «Явір 1 яворина» («Я стужився, мила, за тобою»), «Дзвенить у з(фях небо чисте», «Розплелись, розсипались, розпались...».
ut 323
Пісня «Два кольори» (1964 p.) справді стала народною Для неї характерне винятково гармонійне поєднання поеччного тексту і чудової розлогої музики з прек-расними мелодіями. В цій пісні — увесь життєвий шлях поета І багатьох інших людей, котрі «навесні» свого життя пішли «у світ незнаними шляхами» і як символ материнської любові, як оберіг мали з собою тільки сорочку вишиту материнськими руками. Українські вишиванки сяють барвистою гамою кольорів, вони, як веселки виграють самоцвітами узорів. Та ця вишиванка особлива' пророча, вона вишита «червоними і чорними нитками».
Ці два кольори — червоне і чорне — символ життя цілого покоління. Поет пояснює їх з наближенням до народного сприйняття: «Червоне —то любов, а чорне —то журба». Ці два почуття і оповивають людське життя у
середині XX ст. Безнадія і печаль звучать в останній строфі пісні:
Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому, Лиш згорточок старого полотна І вишите моє життя по ньому.
Так пройшов вік мільйонів людей. Найбільший скарб —згорточок старого полотна, вишитий матір'ю, як пам'ять, як нерозривна нитка, що пов'язує з рідною землею, як надія на останній притулок.
Не бавило життя ліричного героя, тільки два кольори, як передбачала мати, переплелись у його житті:
Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в житті моїм оба, Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
(Два наголоси у слові «кольори» викликані вимогами пісенного жанру.)
6. «Ще І ще раз нагадаймо для себе ті думки, які розростались у книги і ставали для поста цілими етапами шукань, вдосконалень^ новаторських відхилень від «самого себе» і тих щасливих повернень до першооснови^ до самоствердження, зважаючи не лише на те, як думають і що думають про тебе інші, а накладаючись на свою творчу інтуїцію, на побільшений з роками досвід — і свій, і довколишній». Василь Земляк.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 45 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |