Солод Юлія. Українська література. За програмою 11 класу. –К., 1997. 19 страница

'Самчук Улас. П'ять по дванадцятій. Записки на бігу, Айрес: Вид-во Миколи Денисюка, 1954. —С. 217.

Буенос-

«истика, есеї. Його письменницький стиль — це нова­торське звучання українського слова, що увібрало тради­ції тисячоліть і новації ери науково-технічної революції.

3. Повість «Марія» —перший твір про голодомор.

а) Присвята «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932—1933». Створена жахливого 1993 року, ця книга стала першим монументом пам'яті тим мільйонам українок і українців, котрих налигачем голо­домору примушували іти до колгоспів, до соціалізму. Вона стала також першим художнім документом, що в мистецьких образах зафіксував цей небачений злочин сталінізму проти цілого народу. Бо ж офіційна радянська історія (праці істориків, «радянська енциклопедія історії України», 1969 р.) взагалі заперечувала факт цього істо­ричного страждання і мук української нації, відомих усь­ому світові. Ця присвята «звучить і звучатиме вічно як memento mori, як вічне прокляття й оскарження тих, що доводили людей до такого стану». Григорій Костюк (me­mento mori —лат. пам'ятай про смерть).

б) За жанром «Марія» — повість-хроніка. Це підтверд­жує сам автор. У ній розповідається про життя селянки з іменем Божої матері — одним з улюбленіших жіночих імен українства. Твір простежує її життя від народження до останнього подиху.

Стильово «Марія» різко відмежовується від класичних повістей-хронік. Твір Самчука відновлює традиції агіо­графічного жанру (житійної літератури) ранніх його зразків, коли агіографія ще не перетворилася в серед­ньовічне панегіричне письмо, або й зовсім пізніше — в художню біографію.

Йті-⁰^⁰³^¹⁰™⁴¹^ ^^М^Ї^ЬНІСТЬ ДОПОВНЮЄТЬСЯ 6І-

зи;^⁰'*"¹¹"™" ^Ф^⁰"' який виявляється вже в на-^ ^{ЛРОЗДЦІІВ:} ^Книга про народження Марії»-, «Книга днів рії», «.Книга про хліб» і т. д. Він прозирає в піднесено-і ж-¹¹^"¹"..⁰™^ життя Марії як конкретної селянки

обпяч"^¹⁵¹¹¹"¹'" ^{взагалі}' У міцному злютуванні цього мят" ³ '^"Р¹⁶¹⁰ української землі, ЇЇ природою, клі-"•^ом, перебігом часу і т. д.

розгіп ^{ПОВІСТІ} •^{застосовано} ^^Р'Д"¹ короткі речення — noon ^шн1' ^рщше ^"нукальні й питальні, з правильним рядком слів. інколи з інверсією. З першого погляду

непретензійні, вони насправді є свідченням високої май­стерності автора. Диво його прози в паузах, котрі позна­чені крапкою. Вони криють незвичайну емоційність, ба­гатство логічних і чуттєвих інтонацій, відзначаються не-передаваною красою звучання невибагливого синтаксису що наближається до геніальної простоти шевченківського шедевру «Садок вишневий коло хати».

в) Мистецька неповторність образу Марії.

— Було б неприродним уявляти головний образ як вті­лення всіх жіночих чеснот, як ідеалізований тип українки, що могло б трапитись, коли виходити з жан­рових особливостей повісті. Ні, це звичайна сільська трудівниця, котра однак відбиває ТИП українського жіночого менталітету.

Колись Олена Теліга у статті «Якими нас прагнете?» журилась з приводу того, як зображають українок їхні ж земляки-письменники: рабинями, Анти-Маріями або здрібненими міщанками. Інакшою малює свою героїню, свою-таки Марію, Улас Самчук.

У її образі підкреслені визначальні риси українського менталітету; чуттєвість, важливість мистецьких пережи­вань і водночас здатність до дії, волевиявлення, усвідом­лення чину.

— Марія — натура обдарована, природна, емоційна. Вона неосвічена, темна, як ми б сказали, селянка, проте її єство містить стільки складних філософських глибин і уявлень.

Для неї спів — це особливий стан душі, в якому ви­ливає молода дівчина і захоплення світом, І виборювання в ньому свого місця, і дівочі жалі та мрії; «Коли співаєш, голос в'ється і обнімається з зорями. Марія піднімає високі груди й виведе... Дзвенить, дзвенить її моторна, за­пашна пісня, носиться над полями, чайкою в'ється, розсипається лунами дзвонотонними...»

Але так само палкі й щирі її сльози: «Часом зіпреться щось під горлом, збереться жаль і ллються вони —дівочі, рясні й гарячі... Але не тому Марія плаче, що сирота. Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору. Сини й дочки Мартина по школах розуму набираються. А де ж на­братися його Марії?».

— Головна її школа й університет — невсипуша ^се" лянська праця. Вона селянка, це її чин, І вона не зраджу⁶

його повсякденно підтверджуючи й ніколи не замутню-ючи,' Маріїна праця — не лише ЇЇ самовияв, її творчість, яле вона є боротьбою за право зватися людиною, мати гідність, власність, а значить, і повагу односельців.

Емоційність не позбавила Марію волі, не розслабила ц навпаки — вона спрямувала волю.

Молодою припустилася Марія життєвої помилки, не діждалася з служби того, кому обіцяла чекати. Захотілося прихистку, тепла, заможності, здобутої не болючими мо­золями, вийшла за Гната Кухарчука, який кохав її понад життя. Та коли повернувся з служби матрос Корній («Чортів Корній. Вус у нього засівається. Кучер на двад­цять п'ять» та ще й на гармонії виграє) — закінчилося Маріїне заміжжя.

Навіть и чоловік Гнат, котрому в лікарні розповіли про нерозважливу поведінку дружини, гадав, що зламав-таки її Корній; картини, одна гірша за другу, пропливали в його уяві: «Бачив Марію, шо скидає матросові брудного чобота... Бачив Марію, що хмелиною в'ється навколо ду­жого тіла ворога. Бачив Марію-рабиню; Марію, шо цілує ту руку, яка б'є її по лиці*.

Та помилявся Гнат, помилявся Корній, помилялися односельці. Воля Марії до життя, до гідності була непо­доланною. Спочатку вона спокутувала невірність, як ду­мала сама: «Марія гнулася перед ним (Корнієм —Ю.С.) лозою. Кпини, лайки, стусани, а плакати не смій. Чого ж їй плакати? Не для того рвалася, не того шукала. Сама винна, обіцяла й забула обіцянку, не чекала. Не вірила в любов, захотіла багатства. Покутуй».

Але з часом випросталася Марія. Хоча й дуже нелегко, це було. І головним Маріїним опертям, Її батьком і матір'ю, що підтримали у важку годину. Її незрадливим Другом була праця — невсипуща, невтомна, несамовита. Вона принесла їй гідність, заможність і справжню родину.

«Весна несе працю. Пригорнеться, пестить, просить:

«любий, хороший! Позичимо зерна, обсіємо поля, заво­рушиться, захвилює наша праця...»

oifi" -^очав в°рушитися. Одягнувся в якесь лахміття, бяр¹⁵⁰¹^" ^ломом' молотом. Марія тішиться. Марії подо-^{ться вш} в лахмітті з молотом. Вернеться від праці, на­кормить, положить спати. Присипати не треба. Не

Спі'і'^й ^дoкlнчити «отченаша», і праця приспала його. ' "^ріє, і ти. Не дармувала також цілий день».

Марія з Корнієм збудували міцну, тривалу, по-селян­ському заможну сім'ю, в них народилися діти, і вона б щасливо прожила своє трудове життя, як прожила його біблійна Руфа, коли б не революція, не більшовики, коли б не син Максим, котрий пішов до них, коли б не голо­домор.

— Критики справедливо ототожнюють постать Марії з образом України. Жодного разу не натякає на це письменник. Та глибина і монолітність образу, його національна органічність дозволяють це твердити.

г) Змалювання агресивності і антинародної суті більшо­вицької влади на селі.

Чи не вперше на сторінках визначного українського твору зображено, як у побут працелюбного і заможного у своїй більшості українського селянства вдиралася ра­дянська влада з своїми антинародними порядками, дик­татурою нероб і злодіїв. У. Самчук аналізує першовитоки цих стосунків: прагнення селян до власності — і гасло «грабуй награбоване» у дії.

Сцена першого знайомства Марії з новою владою за­пам'ятовується надовго.

«Дорогою через поле суне довжелезний обоз. Спереду кілька кіннотників везуть червоний прапор. На возах ле­жать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі воло­хаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки. Грає ручна гармонія, і хриплий високий голос виспівує:

Ех, Україна, да хлєбародная...

Марія з Лавріном перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближаються, рівняються з нею.

— Ех, бабка! Харош клєвєр! подавай сюда! Ребята! За

работу!..

Марія стала і витріщила очі. Сотня «ребят» сипнула

на Маріїне поле і з галасом та метушнею рвали, розки­дали і топтали кіньми покоси.

— Господоньку! Що це робиться! Що то за люди

приїхали?..

— Малчі, бабка!.. Тєпєр совєцкая власть. Не бойсь, товариш Ленін всьо заплатіт. Он тєбє всю памєшіцкуі⁰

землю отдал, а ти крічіш...

— Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!

— Малчі, старая! Ето вайна». 296

д) Жахливі картини голодомору постають в останніх позділах повісті. Життя Марії закінчується страшно І трагічно. Старий, знесилений голодом Корній, зібравши рештки сил і волю, жорстоко розправляється з сином-за-дроданцем. Колись заможний хазяїн, Корній йде геть з голодної хати у невідомість, щоб не потрапити до рук влади, щоб умерти. Дочка, онуки гинуть з голоду.-Оди­нока Марія, яка не може підвестися з ліжка, прощається з Гнатом. ЇЇ тривала агонія —це страшний злочин проти людяності. Вона помирає без страху і відчаю, дивлячись у темряву вічної ночі. Останні хвилини її життя — це останні рядки повісті.

Але не загибель України пророкує автор. Такий стра­шний, але правдивий кінець цього життя, справді гідного людини, життя з помилками і злетами, з щастям і знева­гою, життя, в якому захоплює саме його конструктив­ність, спрямованість на краще, такий його кінець, на думку автора, мусив активізувати свідомість читача. Письменник прагнув викликати спротив такому розвит­кові подій, бажання змінити долю працелюбного народу, кинутого в безодню жорстокої голодної смерті на родючій благословенній землі.

Та книга надійшла в Україну лише разом з неза­лежністю. Всі твори Уласа Самчука, І разом з ними по­вість «Марія*, за роки радянської влади не друкувалися в нашій країні і не були відомі широкому читацькому за­галові, з свідомості котрого витруювалася навіть згадка про голодомор 33-го року.

Трагічний оптимізм повісті «Марія» стає для україн­ської душі, для будь-якого читача своєрідним, духовним катарсисом, який випростує людини, очищає ЇЇ від безпам'ятства, зневіри, меншовартості й інших комп­лексів, закладених століттями бездержавності і тоталі­тарним режимом.

4. «Багаторівневим і художньо неординарним дослід-^женням практично однієї теми — випробуванням на жи-Учість та міцність в соціально-політичних струсах XX віку ^е' української державності — Улас Самчук завдячує сла-

^ю одного з найвизначніших прозаїків, хто творив у вигнанні». Григорій Штонь.

VI. ШІСТДЕСЯТНИКИ

Так назване молоде творче покоління б0-х pp. XX ст. яке заявило про себе у часи «відлиги», пов'язані з розвінчанням культу особи Сталіна і певною демок­ратизацією радянського суспільства.

Шістдесятництво стало загальнонаціональним яви­щем, його зосередженням були глобальні українські проблеми; викриття тоталітарної системи та її Імперської політики, утвердження самосвідомості українства, вход­ження його в систему світової цивілізації і культури, про­будження індивідуальної гідності людини, усвідомлення нею своїх прав, свобод і обов'язків, в галузі мистецтва — урівноваження краси і правди—

Ілюзія волі сформувала нове покоління митців, на­йперше в літературі, котре орієнтувалося на світовий мистецько-літературний досвід та істинні національні традиції, прагнуло відновити естетичні критерії творчості. Серед його авторів поети І. Драч, Д. Павличко, В. Симо-ненко, Ліна Костенко, В. Стус, І. Калинець, поети «київської школи» В. Голобородько, В. Корзун, М, Воро-бйов, прозаїки Вал. Шевчук, Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, Ми-хайлина Коцюбинська та ін,

Шістдесятництво визначило напрямки подальшого розвитку літератури на українських землях, воно також прокладало мости до мистецтва Західної української діаспори-

Реформатор (Модерністська поезія Івана Драча)

«Балада про соняшник», «Етюд про хліб», «Чор­нобильська мадонна»

1. «Художнику —немає скутих норм...»

Феномен Івана Драча. Уже в перших своїх творах як поетичною формою, так і Їхнім змістом автор «Со­няшника» висловив незгоду жити й творити за звичками

і приписами тоталітаризму, утвердженими примусово — силою, кров'ю, репресіями. Його рання поезія знамену­вала бунт крашої частини української молоді, яка дізна­лась про жахливі злочинства сталінізму (хоча тоді було оприлюднено далеко не все). Цю незгоду Драч як поет насамперед висловив у сфері поезії, де насаджувався єдиний принцип соціалістичного реалізму. Творчість була строго регламентована, як і всіляке інше волевиявлення. Молодий поет на повен голос заявив:

Художнику — немає скутих норм. Він — норма сам, він сам в своєму стилі.

Перша збірка «Соняшник» (процитовані слова з опуб­лікованої тут поеми «Смерть Шевченка») з'явилась 1962 р. разом з першими збірками Василя Симоненка і Миколи Вінграновського.

Особливістю поетичного світу Івана Драча є його по­стійний, безупинний рух, змінність, розвиток. Це поет, який не створює власних традицій, не знає самоповторів, постійно йде до недосяжних обріїв досконалості. Ніби кожного разу народжуючись знов І знов, провідна зірка його поезії прагне якомога ясніше, виразніше висвітлити

-драматизм життя людей другої половини XX ст., віднайти гармонію в дисонансах епохи, круговерті страждань і перемог, відкриттів і страхів, злочинів і надій, любові і ненависті, переслідувань і визнань, чеснот І падінь, добра і зла- «Можливо, бувають часи й прекрасніші, проте цей нас — жщ, у нас лише це життя, щоб його прожити». ^Кан Поль Сартр (підкреслення —Сартра). Іван Драч од-разу зробив свій вибір.

Він зламав усталені норми мистецтва соціалістичного реалізму, виступив реформатором поезії, співвіднісши її з добою науково-технічної революції. Поет упевнено за-"роваджував до своїх творів лексику новітніх наукових відкриттів, збагачуючи світ поезії незнаними до того за­собами. Він широко розсунув межі українського поетич-ого слова. Здобутки світової цивілізації, космізм 20-х років, на основі якого поет творить новітні образи, між-

-ланетні простори, невідомість космічних галактик, сива ечаль Козерога й інших небесних світил, ракети, кос-Дроми, романтика науково-технічної революції — і

разом з тим гостре усвідомлення національної належнос­ті, гідності і поваги до своїх коренів, як і до кожної окре­мої людини, котра являє собою не «гвинтик», а цілий Всесвіт — все це складає його поетичний світ.

Так, час, у який виступив молодий Іван Драч, здава­лося, не сприяв розквіту поезії. Та хіба поети вибирають епохи? Вони самі створюють їх. Талант І воля митця перебороли обставини, підкорили час, зробили його справді своїм, Драчевим, щоб бурхливо, яскраво, но­вітньо прожити його у власній творчості. Ніякі приписи соціалістичного реалізму, ніякі намагання влади не зупи­нили поета на його шляху реформатора. Він відродив українську модерну, спрямовуючи поезію в лоно світо­вого мистецтва. Він повернув їй інтелект і високість мистецького втілення — рівновеликість краси і правди, продовживши кращі традиції розстріляного Відродження.

Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліженці на півдні Київщини в сім'ї робітника радгоспу. Працював у школі, служив в армії, навчався на філологічному факультеті Київського університету та кі­носценарних курсах у Москві. Саме студентом заявив Іван Драч про себе як поет.

В університетському холі привертала увагу яскрава са­моробна афіша цро те, що на черговому засіданні літера­турної студії студент Іван Драч читатиме поему «Ніж у сонці». Галас, який здійнявся навколо цього факту, був першою реакцією влади на незвичну, новаторську поезію, що поламала обмеження думки і її вислову. 1961 p. поема вийшла друком в «Літературній газеті», де вона зайняла цілу сторінку І була представлена таким же молодим і бунтівним критиком Іваном Дзюбою. «Феєрична траге­дія», як визначив ЇЇ жанр автор, мала величезний розго­лос, навколо неї вирували діаметрально протилежні пристрасті.

Першу збірку «Соняшник» відкривала передмова ав­торитетного літературознавця, визнаного критичного метра Леоніда Новиченка — «Іван Драч — новобранець поезії». «Прикмети цікавої, сильної, своєрідної, хоч ще. зрозуміло, не «встояної», не оформленої творчої осо­бистості виразно відчутні в віршах Драча. Виразною й симпатичною індивідуальною рисою в віршах молодого поета є вже сама інтенсивність поетичного переживання,

його незвичайно висока "температура..."», —відзначалося

в цій передмові.

У творчості молодого Драча вирізняється поема

Смерть Шевченка». Автор визначив її жанр як симфо-шю І справді, поема вражає поліфонічністю, включає в себе елементи ірраціональні: марення, далекі голоси, го­лосіння матері-України. Складається симфонія з прологу і двох частин: «Вишневий цвіт» і «Вишневий вітер». Твір великої ваги як у тьорчій біографії І- Драча, так і в історії української поезії XX ст. Одним із контрапунктів симфо­нії є сцена похорону Шевченка, в якій молодий поет ще v ті часи, чатовані пильними імперськими Ідеологами, на­звав Кобзаря творцем національної самосвідомості українства:

Йшла вперше Україна по дорозі У глибину епох і вічних зльотів — Йшла за труною сина і пророка. За нею по безсмертному шляху Ішли хохли, русини, малороси, Щоб зватись українцями віднині.

Ця висока «температура» висловів, незвичайна мета-фористичність і розкутість думки одразу впали в очі тим силам, які пильнували політичну цнотливість поезії, які розпочинали наступ на короткочасну демократизацію суспільства. Саме тоді Микита Хрущов, залишивши письменникам функцію «автоматників партії», пішов у брутальний і жорстокий наступ на інтелігенцію. Певна річ, керівні сили тодішньої України намагалися бути пра-вовірнішими правовірних. Старші майстри М. Рильсь­кий, А. Малишко (які теж спочатку з очевидною ревніс­тю поставилися до свободи самовиразу молодих, а потім відчули благотворний вплив Їх розкутості) намагалися відвести удар від нових творчих паростків. Молодих письменників, і серед них талановитішого й яскравішого Івана Драча, почали відповідно до правил «пролетарської етики» «виховувати» і виправляти. Їх цькували, при­нижували, погрожували «від імені колективу трудящих»^ 8Ш імені «могутнього багатонаціонального колективу радянських письменників» І навіть устами першого сек­ретаря ЦК КПУ М. Підгорного вимагали в ім'я чистоти

ЗОЇ

української літератури припинити «формалістичні викру­таси із словом», котрі «неодмінно приводять до викривлення І затуманення ідейно-художнього змісту творів». Чисельні наради, активи, збори, пленуми, за висловом Івана Дзюби, «переростали в божевільну «пси­хічну атаку». Треба було мати неабиякий гарт, сміливість і просто звичайну витримку, щоб вистояти. Іван Драч який на той час здобув літературне визнання не лише в Україні, а й у Росії й за кордоном, продовжував свою лі­тературну працю і не відійшов від своїх творчих прин­ципів.

Протягом 35-літнього творчого неспокою поет видав збірки «Протуберанці сонця» (1965 p.), «Балади буднів», «Поезії», (1967 р.), «До джерел» (1972 p.), «Корінь і крона» (1974 p.), «Київське небо» (1976 р,), «Шабля і хустина» (1981 p.), «Теліженці» (1985 p.), «Вогонь з попе­лу» (1995 p.). Він автор сценарію «Криниця для спраг­лих», за яким режисер Юрій Іллєнко у середині 60-х років зняв фільм, котрий пролежав під забороною 25 років. Заглибленням у рідну Історію, справжніми дослід­ницькими відкриттями стали кіноповісті «Іду до тебе» (Леся Українка), «Київська фантазія» (Микола Лисенко), повість «Григорій Сковорода», книга літературознавчих статей «Духовний меч».

2. «Балада про соняшник» увійшла до скарбниці української поезії. Балада — чи не найулюбленіший поетичний жанр поета, однак це зовсім не канонічна ба­лада, а саме його, Драча, утвір-винахід, в якому розкри­вається раптове втаємничення автора у щось незвичайне, частіше радісне, оптимістичне, рідше трагічне й героїчне, хоча й з нього автор викрешував надію на радість. Миттєве осявання, світ, що заіскриться новою, неспо­діваною гранню, — основа цих своєрідних балад.

а) Асоціативна природа «Балади про соняшник» Асоці­ативність — ускладнена І своєрідна якісна ознака пое­тичного стилю Івана Драча, яка є органічною для його мислення. Вся поезія, врешті, заснована на асоціаціях, але ускладнена, метафорична асоціативність, що пере­ходить у символи, стає образним ладом поезії, дається да­леко не всім поетам. (Саме слово «асоціація» у цьому випадку означає психологічний зв'язок між окремими

уявленнями, думками, почуттями, внаслідок якого одне з ' спричиняє інше.)

З рядків балади постають сюрреалістичні видива, в яких соняшник, що мав «тіло шорстке і зелене», бігає наввипередки з вітром», «красиве засмагле сонце» їздить на велосипеді, соняшник розмовляє з ним. Дивний і маг­нетичний вплив справляють одразу на читача ці образи. Хочеться запам'ятати ці рядки, щоб ніколи не розлу­чатися з їхньою своєрідною красою.

В соняшника були руки і ноги,

Було тіло шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,

І купався коло млина, і лежав у піску,

І стріляв горобців із рогатки.

Твір написано вільним віршем — верлібром, і саме образ соняшника є цементуючим його началом. У глибинних пластах твору — тоненька постать жвавого сільського підлітка, непосидючого, рухливого, з буйною, неординарною уявою. Одного разу — і це трапилось миттєво, як осявання, навколишній світ засяяв перед ним ніколи не баченим дивом:

Він стрибав на одній нозі, Щоб випити з вуха воду. І раптом побачив сонце, Красиве засмагле сонце, В золотих переливах кучерів, У червоній сорочці на випуск, Що їхало на велосипеді, Обминаючи хмари у небі...

Нова краса, естетика сюрреалістичних асоціацій, за­снованих, однак, на реалістичних деталях, постала в цій баладі, що підносить інтуїцію, осявання як основу поезії.

Хлопчина-соняшник вже ніколи не міг відвернути свою золоту голову від цього видива, від чарів, що навіки полонили його, від звіданих почувань:

І застиг він на роки і на століття В золотому німому захопленні:

— Дайте покататися, дядьку! А ні, то візьміть хоч на раму. Дядьку, хіба вам шкода?!

Згадаймо, що наприкінці 50-х років велосипед ще був незнаною розкішшю, до якої так хотілося долучитися кожному сільському підліткові. І тоді стає зрозумілішим і ближчим цей образ сонця-поезії, хвилинного осявання бажання подовжити це осявання («Дайте покататися* дядьку!»).

Свавільна рука митця на мить відслонила завісу сюр­реалістичної примхливості, і муза поезії сяйнула свят­ковими кольорами;

Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе дня себе, Щоб стати навіки соняшником.

Українська душа, дотикнувшись до свята творчості в буденному плині життя, породила естетику радісного ося­вання, естетику святкової миті і відкриття. І тому такою болючою і трагедійною стане пізніше для Драча зіткнен­ня з атомним монстром Чорнобилю, яке породить хаос і відчай у душі поета.

б) Для балад Івана Драча характерна неповторність стильового малюнку, звичайно, в межах модерністської естетики: переосмислення світового в національне («Ба­лада про Сар'янів та Ван-Гогів»), ліризм у візіях сно­видінь («Балада про солдатський сон») тошо. Класикою, подібною до «Балади про соняшник», стала «Балада про випрані штани». Цікаво простежити витоки її незвичної святкової образності.

Соковита живописність, майже документальність і^Ї балади нагадує стилістику фільмів італійського неореалізму («Немає спокою під оливами», «Дівчата з площі Іспанії», «Рим об ЇІ-й годині» тощо). «Прихована камера» автора зафіксувала крупним планом «заплямл&ні солідолом ще путні сірі штани», простонародні побутові сцени: мати «баняк на плиту поставила- Дістала з полиш мило», «Смачною була після пива густа кабачкова ікра»-Ця одомашненість, побутовість поетичного мовлення 304

^псується навіть космосу: «Ніч розписала небо в синю лмашню вазу», далі — поки мати прала ці хрестоматійні цтани «місяць у білих споднях з батьком у шахи грав», відгонили грушами хмари». Закінчується балада бли­скучим метафоричним пуантом:

А на пружиністій шворці, звішені за манжети, пришпилені гострими зорями, в небо ішли штани.

Неореалізм, поєднаний з космізмом і асоціативною метафорикою (місто на сон голубий мостилось — на гой­далці тишини), породив класичний приклад модер­ністської поезії Драчевого гатунку.

На початку 60-х pp. ця річ сприймалась як протистав­лення, виклик антигуманній штучності поезії соц-реалізму, в ній справді багато молодості, завзятості, пов­ноти життя.

3. «Етюд про хліб».

Етюд — невеликий віршований твір, що лірично висловлює ставлення до одного предмета, явища, події і художні засоби якого підпорядковано цій меті.

а) Зміст етюда: мати спекла хліб. Але ця інформація безмірно далека від ліричного шедевра молодого Драча.

Знаємо, з давніх давен у нашого народу святе став­лення до хліба. Випікання хліба у хаті — це мистецтво. Драч, селянський син, знає всі тонкощі цієї «технології»:

Яйце розіб'є, білком помаже, На дерев'яну лопату — та в піч, t тріскотітиме іскрами сажа — Мініатюрна зоряна ніч.

Поет поєднує звичайний хатній побут і свій улюб­лений космізм, відчуття величі, загадкової краси, таємничості. Метафора пречудова.

Сам хліб теж персоніфікується, він стає живою істо­тою, відчуває, який він поважний, улюблений, потрібний.

На хмелі замішаний, випне груди, Зарум'янілий, круглий на вид. Скоринка засмалена жаром буде, Аж розіграється апетит.

Нарешті хліб виймається із печі кленовою лопатою ставиться на стіл. І скільки ж поезії в цьому останньому дійстві:

В підсохлому тісті кленова лопата Вийме з черені, де пікся в теплі, —. І зачарується білена хата З сонця пахучого на столі.

Знову метафора — хліб, як сонце, в білій селянській оселі, власне, для цього й створений цей етюд-спогад, що звеличує материнську працю, говорить про домашнє вогнище, тепло, злагоду, сонячність у рідній сім'ї.

б) Загалом у поезії молодого Драча багато сонця: на

картинах Врубеля «бризки сонця стигли на льоту»; звуки сонати Прокоф'єва «Тонни сонця сиплють у вікно», у мо­лодого Тичини «Сонце кларнетить навкруг». Драч любив полотна Мартироса Сар'яна, відомого вірменського художника-модерніста, котрий у ту добу повернувся на Батьківщину, де його з шаною називали «Майстром». По­лотна Майстра палахкотіли сонцем, У відомій картині «Полудень» (1910 р.) він майже фізично передав відчуття спеки на вулиці південного міста. Тоді ж, на початку 60-х років, молодь познайомилася з сонячними творами фран­цузьких імпресіоністів: із залитими промінням екзотич­ними картинами Поля Гогена, з тривожним сонцем Ван-Гога.

Життєлюбно передавали сонце італійські кінорежи­сери-неореалісти. Вони знімали фільми здебільшого не в павільйонах, і обличчя Лючії Бозе (італійської кінозірки доби неореалізму) ставало зовсім прозорим від сліпучого південного сяєва.

Подібно Полю Гогену й італійському кіно, Іван Драч відчував сонце як частину свого повсякденного буття:

його кохана —«спеки настій», «пустеля палюча», сониеМ сяє хлібина на столі, музика зачаровує «висонценим сяй­вом» і т. д. Вершиною цього «сонячного мотиву» є Його «Сонячний етюд», в якому стільки життєлюбства, молодої зухвалості і водночас величезної любові до поезії — ї^' згасного сонця. 306

Де котиться між голубих лугів Хмарина ніжна з білими плечима, Я продаю сонця — оранжеві, тугі, З тривожними музичними очима.

Ось сонце віри — чисте і просте, Ось сонце міри — з віжками на храпах, Ось сонце смутку, звідки проросте Жорстока мудрість в золотих накрапах.

1 переливне блискають сонця Протуберанцями сторч головою. Беріть сонця — кладіть мені серця, Як мідяки з осугою-трубою.

Я ваші душі клином обмину, Я не поставлю їх на п'яні карти, А що сонця за дорогу ціну, То сонце завжди серця варте.

4. Поема «Чорнобильска мадонна» (збірка «Храм сон­ця», 1988 р.)

а) На Чорнобильську трагедію українські митці відгук­нулись сповненими болю творами. Це поеми «Вибух» Світ­лани Йовенко та «Сім» Бориса Олійника, документальна повість «Чорнобиль» Юрія Щербака, роман «Марія з полином в кінці століття» Володимира ЯворІвського, Як Олександр Довженко в перші роки війни, Іван Драч пос­тавив питання про ціну трагедії, яку сплачує народ., Скільки гіркоти в цих грізно розгонистих рядках:

За безладу безмір, за кар'єри і премії, Немов на війні, знову вихід один:

За мудрість всесвітньодурних академій Платим безсмертям — життям молодим.

Жертви, жертви, жертви... Допоки ж платитиме народ за чиюсь дурість, ницість, елементарне невігластво!? Ні­якої поштивості і поваги —поет називає речі своїми іме­нами.

Жанрові особливості. Поеми Івана Драча жанрово Розмаїті. Прокрустове ложе класичних епічних, ліро-епіч-"^ Драматичних поем для них не прийнятне. «Чор-

нобильська мадонна» зовсім мало схожа на традиЩйи поему, її визначають як поему-мозаїку. Композиційн^ вона нагадує відому картину «Герніка» Пабло Пікассо -, одного з улюблених художників поетової молодості" Поема побудована з окремих розділів, що відрізняються своїми жанровими особливостями- Інколи це полум'яна лірика (як-от вступ), інколи це своєрідна Драчева балада («Хрещатицька мадоннам), інколи відроджений міф («Со­лдатська мадонна», «Роздуми під час відкритого суду...») інколи тільки прозовий текст з канадської листівки «Ма^ донна атомного віку» художника Василя Курилика, Інко­ли оповідь, приперчена гірким «чорним гумором» («Баба в целофані»), інколи це убивча сатира («Бенкет в пору СНІДу», «Мати і христопродавці», «Ода молодості»).

Дата добавления: 2015-08-28