Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Добромиль, 1949 рік

Слуга з Добромиля , 1949 рік | Слуга з Добромиля , ще 1949 рік | Слуга з Добромиля. Близько 1287 року. | Спас, близько 1294 року | Нарешті смерть, чорна Заздрість, знайшла четвертого копача, Ждана.Не завидів він багатим і вельможним, лише сусідові, побожному й доброму чоловіку, котрого всі любили. | ЛАВРІВ, 1302 рік | ДОБРОМИЛЬ, 1949 року | ДОБРОМИЛЬ, 1302 рік | А коня...Знаєте кому я віддав коня? Дівчині на придане.Вона мене поцілувала за це і то був перший поцілунок в моєму житті. | ДОБРОМИЛЬ, 1949 рік |


Читайте также:
  1. ДОБРОМИЛЬ, 1302 рік
  2. Добромиль, 1581 рік
  3. Добромиль, 1604 рік
  4. Добромиль, 1649
  5. Добромиль, 1649 рік
  6. Добромиль, 1649 рік
  7. Добромиль, 1949

Добромиль задрімав під монотонним дощем, який вважав таким же рельним, як і комендантські години, що їх запроваджували різні влади ось уже десять років.Дощі – не дивина в цих краях, і вони не шкодять білій землі в горах і навіть темній в долині.Можна вважати їх навіть гарною нагодою перепочити, тільки б Вирва не вийшла з берегів і не позносила містки, не позабирала худобу зі стаєнь,і не повідкушувала городи при березі.Три дні дощу – то вже лихо, а на разі закінчувався лиш перший, і як обіцяв Слуга з Добромиля, для котрого цей дощ був ілюзією, завтра на ранок випогодиться.Усе залежало від здоров”я одного чоловіка, на якого уже кілька літ полював капітан НКВС.Конкретно не на нього, але чув, що поміж бандерівців є чоловік, жінка й зовсім мала дитина.Спіймати бандерівське щеня було б для капітана великою удачею.І щоб трохи підняти собі похмурий настрій, він, збираючись до свого тимчасового помешкання, уявляв, що міг би зробити з дитиною на очах у матері, але навряд чи зробить, бо може позбутися погонів.Часи змінились.Йому хотілось би бути повновладним хазяїном цього жидівського містечка, де, щоправда, не залишилось ані одного жидка, бо тих повноважень, що він мав, було замало.Передчуваючи, що війні рано чи пізно настане кінець, капітан побоювався, що життя його тоді втратить сенс.Не вважав себе ні катом, ні санітаром, а караючим мечем ідеології, що опанувала однією шостою земної кулі.

Учора, коли він виїхав з воріт психлікарні, свідомість його була затуманена.Він пам”ятав одне: що шукав начебто бандитів у церкві й не знайшов.Проте запах крові бентежив його досі, і капітан вирішив піти з роботи раніше.Він мешкав на сусідній вулиці.Через дощ і туман, котрі унеможливлювали будь-які поїздки, світ видавався дуже тісним, і кожен крок убік мігпризвести до зіткнення зі стіною, як у тому клятому льоху, де він сидів у цілковитій темряві, й знечів”я ловив мишей, мацаючи довкола руками по смердючій гнилій соломі. Лиш раз на добу, вночі, угорі відкривалась ляда і на мотузці спускали збанок з водою і кусень сухого кукурудзяного хліба...

„ Що за чортівня?” – подумав капітан і головний біль вгніздився йому в потилицю з новою силою.Можливо, саме в ці дні смертельна хвороба подавала йому сигнали, йдучи назустріч його заповітному бажанню: щоб війна тривала до кінця його життя.Що буде потім, його не обходило.За десять років він звик до такого життя, і до гір, які хотів колись зрівняти із землею.Заради цього він стримував себе, старався перед начальством, яке сиділо у Львові, сито їло і м”яко спало.Можна сказати, що капітан навіть любив цей край, де минула його молодість, за виїмком того часу, коли у 41-му його послали на схід робити зачистки у прифронтовій смузі.

Чергові бачили, як капітан вийшов з комендатури, не звертаючи ні на кого уваги, не попрощавшись навіть із секретаркою, дуже блідий.Щось у ньому було таке, що офіцери не сміли його зачепити.Надворі він ледь не задихнувся в неймовірно густому тумані, крізь який просвічувало жовте світло вікон. Порив вітру кинувся йому назустріч, сипнувши дощем просто в лице. Він не зразу помітив, що дощ має солонуватий присмак.Це могло здатись через нестерпний головний біль.Таблетки залишились в шухляді письмового столу.Капітан обернувся, щоб піти назад, але будинки зникли, разом з жовтими плямами скупо освітлених вікон.Він крутнувся на підборах і згубив потрібний напрямок.Прислухався, але, крім дощу, не почув нічого. Стояв на розбитій війною вулиці з ямами, заповненими водою, і десь поруч мали калатати серця людей, котрі боялись його більше, ніж ненавиділи.Справді почув стукіт, але то було цокання іменного годинника, який торкнувся вуха, коли капітан витирав воду з обличчя.Майже осліплий від болю, у місті, котре, здавалось, знав напам”ять, він пішов уперед дорогою, що мала привести його до помешкання, а насправді відводила все далі й далі. Він вийняв з кобури пістолет, хоча був певний, що його навряд чи хтось бачить, і тут почув рипіння дверей, розгойданих вітром.Про всяк випадок звів курок.Але то був таки вітер.Капітан увійшов у темний отвір дверей з дивовижним спокоєм і відвагою, як у власний замок в Сигішоара, коли той був уже покинутий, розграбований і проклятий навіки, й запалив сірник за третім разом.

- Воєводо, га, воєводо! - почув він шепіт.Пальці самі собою розтулились і пістолет упав на щось м”яке.Полум”я здуло подувом вітру звідкись із середини приміщення.

- Почекай, я зараз! – озвався голос, котрий належав старому чоловікові, і в кутку загорілась свічка.

Капітан побачив просторе, але невисоке приміщення, до стелі заповнене діжками й мішками.На одному з мішків напівлежав чоловік з майже сивою бородою, вбраний у щось чорне.

- Звідки я тебе знаю? – видушив з себе капітан, котрому несподівано стало дуже страшно, і той страх паралізував його рухи.

- Хто ж не знає Купця з Добромиля!

„ Так, то справді Купець з Добромиля,” - несподівано згодився капітан, ні, тепер уже воєвода, віднайшовши загублену бозна-коли пам”ять.Тільки тепер у нього не було ненависті до Купця, лише цікавість, змішана зі страхом, до цього незнищенного духа.

Купець з Добромиля махнув рукою:

- Сядь!

- Що то? – не втративши обережності, спитав воєвода, вказавши на діжки й мішки.

- Сіль з моєї солеварні у Вишині.

- А-а...- кивнув той і сів на мішок, твердий, мов камінь,облизнувши пересохлі губи.

- Треба, воєводо, поквитатись нам з тобою, - діловито мовив Купець.- За те, що наслав на мене татів.Тільки забули вони все зробити до кінця.Мій слуга Лука міг би се підтвердити, але і його ти ранив смертельно.Не своїми руками...Твоїми руками тільки мишей давити у пивниці.

Воєвода механічно глянув на свої руки. Вони чомусь світилися синюватим світлом.”Що ж, - подумав він, - і я так умію...”

- Що ж з тобою сталось, воєводо? Здрібнів, зсохся...Ну, звісно, ти наполовину опир, і якби я не освіжив твою голову, пам”ятав би лиш своє куце людське життя.От мій слуга, що називає себе Слугою з Добромиля, теж дхампір, а нічого не забув.Сидить зараз тут на горі, у василіянському монастирі, й розповідає свою історію, історію простого вірного слуги, яка ніде не записана, а тому ніхто її не зможе перебрехати, як, приміром, твою.Але перш, ніж виставити тобі рахунок, воєводо, хотів би я спитати: за що ти мене вбив?

- Еге ж, тебе вб”єш! – буркнув воєвода і знизав плечима: Були ще й старші наді мною!

- Певно, за ту золоту бляху з бджолою, що її темний люд називав „оберегом з Єрусалима”? Але, хоч потім ти й дістав її, се не принесло тобі удачі..Ніби не знаєш, для кого я збирав золото-срібло. Не для себе.На лицарство, на наше Королівство. Бджіл не треба дусити, а дати їм зимою трохи медової сити, щоб не були голодні.А клятий Роман1 їх подусив.І ти йому в тім помагав, думаєш, не знаю? Кажеш, є старший над тобою? Знаю я того старшого і його науку!

- Мусиш признати, що Він сильніший.

- Так, тепер його зверху.Але не забувай, воєводо, що то не Його світ. Не він його сотворив за шість день.Тому такі зайди, як ти, завжди служать дияволу.

- Ну-ну, не страш мене! Було й ваше зверху, коли бджоли повиростали на орлів.Ми – квити.Та недовго се було.Чи не про це розповідає Слуга з Добромиля?

- Може, й про се!

- А кому?

- Піди, взнаєш.

- І взнаю!

- Оце й буде моя відплата тобі, воєводо.

- Чого ж так пізно?

- Бо се залежить від Слуги з Добромиля.

- Де таке чувано, щоб від слуги щось залежало?! Якби ти мав добрі слуги, твоя голова не опинилася б у Дністрі.

- А пощо мені голова? – засміявся Купець. – Мій дух не потребує ні іжі, ні питва, а говорити може й без голови....

- Але хоче помсти!

- Не помсти – розплати.На тебе в твоєму кублі ніхто не нападе, а хоч би й напав, лишишся живий.Але у мене є Слуга з Добромиля, такий як і ти, син опира і відьми.І його ти боїшся...

- Я залюбки поміряюся з ним силою, якщо ти цього хочеш, - нібито байдуже відказав воєвода і помацав мішок під собою: А то направду сіль? Нині вона ніц не вартує.Не вдасться тобі нею нагодувати бджілок!

- Ну, се не проста сіль, воєводо! – погладив Купець з Добромиля міх. – Се та сіль, без якої чоловік втрачає розум, як от ти. Якби ти її всю поїв, то став би мудрим. Але за кривду спершу мусив би заплатити.І мені, й Купцю з Перемишля, котрий, як і Слуга з Добромиля, ніколи не втрачав пам”яті й розуму, бо їв мою сіль.Іди вже!

Він дмухнув на свічку і та згасла.Згасло щось і в голові у Воєводи.Він отямився на дивані в комендатурі.Над ним стояли два патрульні солдати, котрі знайшли капітана непритомного посеред вулиці.Прийшов лікар і дав йому укол.Наче крізь сон капітан чув щось про зависокий тиск і про можливий інсульт.Потім лікар зауважив, що хворий прийшов до тями, нахилився над ним і сказав:

- Вам нужно подлечиться, товарищ лейтенант! Лучше в больнице...

Лікар був зовсім молодий, після інституту.

- К черту, больницу! Я здоров.

Капітан відчув у собі силу і сів.Не вистачало, щоб його комісували, і він решту життя просидів у якійсь смердючій конторі.Краще вже здохнути від вражої кулі в цих клятих горах.Він нагадував бігуна, котрий біжить на безконечно довгу дистанцію і не може зупинитись, хоча й знає, що на фініші його чекає гірке розчарування.

- Оставьте меня в покое! – сказав він грубо.

Той пацан, лікар, боявся його, як вогню.А капітан хотів, щоб у ньому бачили захисника соціалістичної Вітчизни, героя, а не ката чи вбивцю.Згадав чомусь поле, де ще з осені лежали непоховані двісті бандерівців, точені і знищені його підрозділом, - остання велика жертва на вівтар війни.Спершу, що не день, ловили когось з родичів, котрі хотіли поховати своїх бандитів.Тепер вони вже в Сибіру, якщо не поздихали по дорозі.

Капітан вирішив залишитися тут на ніч.Якби він пішов далі, ніж встиг зайти, то штовхнувся б на мур костьолу, де в ніші скорцюбився жебрак, добре йому знайомий не лише з тюрми НКВС, а ще трохи далі, невидимий у тумані, ходив патруль, що вночі стріляв без попередження.

Капітан встав, щоб випити чаю, доки не вистиг, і з рукавів його гімнастерки почала сипатися сіль.Вона все сипалася і сипалася, біла виварена сіль із солеварні Купця з Добромиля.

 


Дата добавления: 2015-09-01; просмотров: 62 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ДОРОГА, 1303 рік| Добромиль, 1581 рік

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)