Добромиль, 1649 рік

Звісно, йому вже не раз доводилось вертатись на попелище, як власне, так чуже, однак тепер усе було якось не так.Слуга відчував це в повітрі.Воно бриніло, наче самітна бджола, що опинилась у зачиненому помешканні, й б”ється об шибу, не розуміючи, як прозорість може бути непроникною і твердою.

Він опинився знову в Добромилі, стрінув Антося, сіяв ярину, думав про те, як заново відбудує дім, однак все було не так. Світ змінився і з нього зникла радість життя.Аж прогинався під тягарем минулого, не мав часу випростатися під шаленим вітром.І тепер у ньому годі було знайти безпечне місце, тільки десь у горах, де ще не ступала людська нога. Але як бути слузі, котрий не має бажання стати паном самому собі? Найважливіше для нього – лишатись вірним своєму призначенню аж до останнього віддиху.Те, що допомогло витримати Слузі з Добромиля безконечно довгий час його існування – була можливість розповісти комусь свою історію.Але не на папері, ні, а голосом.Не тими знаками, що звуться буквицями, й мають зовсім іншу мету – повчання, або й розвагу читача.Їм не ймуть віри, над ними сміються, вони призначені для зовнішніх очей, а не для очей душі.Голос шукає порозуміння.Тільки так оповідач може відчути полегкість, поповнити нестачу солі, відсутність якої доводить людей до безумства, штовхає на нерозумні вчинки.Він мав свою соляну криницю, наглухо запечатану, бо не було кому помпувати у шахту воду, рубати дрова, виварювати сіль і накладати її у топки.Самі каліки та старці, й діти, у котрих очі сиві від голоду.А для бесіди і поради – нещасний Антось, підручний ката і вічний покутник, якого ніхто не пам”ятає в лице, бо хто заглядає жебракові в очі? Хто шукає в ньому серце й душу? Тільки такий, як він: відлучений від світу людей, що пам”ятає себе на попелищі висохлого від голоду, нікому непотрібного, чужого.Не помічали в ньому ні смутку, ні дару надсилати сон і прикликати смерть.Він був для них ніхто.І коли став Слугою з Добромиля, утвердився у своєму імені, його стали шанувати.Проте, чи любили? Бо правду кажуть: як не полюбиш на брудно, то на чисто – трудно.І цілий світ такий, окрім тих добрих пастухів, що він стрів, тікаючи з Лаврова по дорозі на Добромиль.Ті люди прийняли його без страху й підозри, сміло дивились йому в очі, й вислухали б усе, бо вміли бачити у Сущому відсвіт Божественного.Хіба можна зичити Божому твориву зла? І його пронизала тривожна думка: якби Купець з Добромиля, його єдиний пан і господар наказав йому битися зі силами зла і помститись за його смерть, він не зміг би служити йому так довго і терпляче. То ж він послав його тією дорогою в той самий час, вберігши від нещастя.І зараз він з ним.Завше дбає за нього...

І з цим Слуга заснув у світлиці тернавського священика, як дорогий гість.Не тому, що щедрий, а тому, що мирний. Бо у ті часи се було важливо, коли вояки ставали священиками і ченцями. І не були вовками у своїх отарах.Майже відразу приснився йому сон.Як опускає він золоте кружало в прозору воду великої ріки, разом з шовковим шнурком, яким коливає невидиме джерело, що б”є з-під землі.Тому прокинувшись, не здивувався, що більше немає в нього оберега.Навіть втішився, бо ніколи не вважав його своїм.Зрештою, служив Купцеві з Добромиля, котрий опікувався вуликом, у якому жило небагато золотих бджіл.

Дата добавления: 2015-09-01