ДОБРОМИЛЬ, 1949 року

Надворі вже геть стемніло, раніше, ніж повинно було.Лікар мусив слухати розповідь пацієнта цей вечір, ніч і...скільки той забажає.Старий психіатр, котрий перебував зараз у країні щасливих снів, похвалив би його за терплячість.Але ж Олексій Іванович був зараз цілком безпорадний: розповідь затягувала його щораз глибше, і його tabula rasa списував дивний і небезпечний чоловік, і скільки б він її не витирав, вона вже ніколи не буде абсолютно чистою. Коли Слуга з Добромиля зробив невелику паузу, лікар нагадав йому про пораненого, котрий досі лежав на столі у трупарні, й мав би уже відійти від наркозу.

- Справді, я забув! – посміхнувся той. – Та не переживайте! Коло нього найкраща сестра-жалібниця у світі.

Олексій Іванович уявив собі, що зараз у нього цілитиметься ота напівбожевільна жіночка, й зіщулився.Справді, янгол, - подумав він і мовив ущипливо:

- Не розумію, навіщо ви мені це розповідаєте? Я й так став вашим заручником. Ми обоє могли би просто відпочити.

- А хіба вам зле? Щось болить?

- Нічого не болить!

Бо справді за весь цей час його жодного разу не заболів шлунок, хоч вони пили лише чай.

-Якщо вам нічого не бракує, то спробую пояснити.Я не розказую вам небилиць, аби збавити час.Я хочу, щоб ви знайшли своє місце в історії, часі, щоби не блукали сиротою по світі, бо це недобре для вас і для усіх.Те, що я бачу ясно й чітко, для вас розмите, але ви маєте ще багато часу.Від еліксиру, що я вам накапав у чай, у вас не болітиме шлунок: виразка зарубцювалась.У вас виразка, а не рак.Якщо не вірите, обстежтесь у лікарів.

- Обов”язково. Ходімо!

Чомусь Олексій Іванович не мав сумніву, що в підвалі усе гаразд.Тільки-от втрата крові.Треба взнати, яка в нього група.І він нагадав:

- Той ваш послушник з Лаврова втратив багато крові.

- У мене є на це лік, - безтурботно відповів Слуга з Добромиля.

Олексій Іванович згадав жахливу сцену з вампірами й поцікавився:

- А що було б, якби йому перелили вашу кров? З медичної точки зору.

- З медичної? – замислився Слуга. – Він би став опирем, робленим. Спершу помер би, а потім ожив.

- Ну, це немає нічого спільного з медициною! – обурився лікар. – Якась чортівня!

- Коли буду йти звідси, подарую вам краплю крові на аналіз.Ви будете дуже здивовані!

Як не дивно, але в похмурій пивниці не було холодно.Не знати звідки взялася чавунна буржуйка, в якій горіли дрова.І дим виходив у отвір, ніби справді прихначений для пічки.Неподалік біля вогню на купі соломи лежала дитина.Вона дивилась на Олексія Івановича великими, недитячими і недорослими очима, не від світа сього.Жінка, котра сиділа коло пораненого, мала вигляд, ніби в її володіннях з”явились небажані гості.

- Все добре, - заспокоїв її Слуга з Добромиля.- Ніхто вас не потривожить.

Від його голосу обличчя жінки зразу пом”якшало і вона стала схожа на жінку.Принаймні, цього разу в її руках не було пістолета.

- Пан доктор переживає за свого пацієнта.Хотів переконатися, чи все з ним гаразд.

Риси жінки ствердли знову.Вона підійшла до дитини, опустилась на коліна, але чомуь не взяла на руки, хоч їй дуже хотілось це зробити: притулити дитя до грудей,як звичайна мати.Бідна жінка, - подумав Олексій Іванович, - котра живе за законами війни.Немудро вони чинять.Дитина може стати заручником.Ким ця партизанка пожертвує тоді? Невже ідея, безглузда, як кожна ідея, переможе в ній материнський інстинкт? “ Йому боляче було на неї дивитись.Він відвернувся, нахилився над пораненим, що ледь не став ченцем.Молодий, гарний, як усі ті, постріляні, поколоті багнетами, лежали на площі перед добромильською ратушею.І дивились на них згорблені, сиві чоловіки й жінки, худі виснажені дівчата й малі діти з тупим виразом обличчя, які, крім війни, не бачили нічого в житті.Ні, Ількові нічого не бракувало.Пов”язка навіть не просякла кров”ю.Звісно, скільки лишилось у ньому тієї крові.Пульс і серце були нормальні.

- Він прокидався?

- Раз, але нічого не хотів, - відповіла жінка, простягаючи над буржуйкою руки.

- Вона виходжувала поранених, - сказав Слуга з Добромиля, який стояв у ногах недужого.

Лікар чув, що коли смерть стоїть у ногах хворого, той одужає.Смерть має стояти в ногах, а лікар – у головах.Ким насправді був цей чоловік, що розповідав такі неймовірні речі? Не був схожий на жодного пацієнта цього закладу.Лице його змінилось, набрало зовсім інших рис, і нагадало Олексію Івановичу товариша дитинства – Грицька, котрий шаленів за водою і мріяв стати моряком, аби ніколи з нею не розлучатись.Він втопився у Стирі під час літньої повені, і тіла так і не знайшли.Тому, здавалось, ніби він ніколи не вмирав.

- Ходімо, - сказав Слуга. – Ми тут не потрібні.Нехай відпочивають.

Лікар почув, як жінка зачинила за ними двері на защіпку.Вони почали підійматися сходами.

Дата добавления: 2015-09-01