Ракетний удар неминучий 4 страница

На подальших кадрах екран ставав таким яскраво‑білим, що глядачі прикривали собі очі. А потім, коли та білість починала вицвітати, вони бачили фрагменти ракети – дуже багато чорних рисочок на тлі гаснучого сяйва – і величезну підпалину на тому місці, де був висів знак X. Ракета поцілила абсолютно точно.

Після цього люди в «Діппері» бачили, як по той бік Купола займається полум'ям ліс. Бачили, як на тому боці спершу спухав, а потім починає плавитись асфальт.

– Запускайте другу, – похмуро наказав Кокс, і Джин Рсй вистрелив. Ця ракета понарозбивала ще вікон і знов налякала людей у східній частині Нью‑Гемпшира і в Західному Мейні.

Щодо результату, то він був той самий.

ВЛИП

У будинку № 19 по Мілл‑стрит, де мешкала родина Макклечі, після закінчення запису зависла мить тиші. А тоді вдарилася в гарячі сльози Норрі Келверт. Зустрівшись поглядами над її похиленою головою, Бенні Дрейк і Джо Макклечі з ідентичними виразами облич «що я можу тут зробити» поклали руки на її тремтячі плечі й зімкнули пальці один в одного на зап'ясті у своєрідному сердечному рукостисканні.

– І оце все? – запитала Клер Макклечі зневіреним голосом. Мати Джо не плакала, хоча теж ледь стримувалася, очі в неї блищали. У руках вона тримала фотографію свого чоловіка, вона її зняла зі стіни невдовзі по тому, як Джо з друзями прийшов додому, принісши DVD. – Оце і все?

Ніхто не відгукнувся. Барбі примостився на поручні м'якого крісла, в якому сиділа Джулія. «Тепер на мене тут чекають великі неприємності», – подумав він. Але не ця думка зринула йому першою; першою була про те, що на великі неприємності слід чекати місту.

Місіс Макклечі підвелася. Так і тримаючи в руках портрет свого чоловіка. Сем, як і кожної суботи, поїхав на базар, який до справжніх холодів регулярно збирався на гоночному треку в Оксфорді. Аматор реставрації меблів, на тамтешніх ятках він часто знаходив гідні його пристрасті речі. Минуло вже три дні, а він так і залишався в Оксфорді, жив у мотелі «Рейсвей», де також мешкало чимало газетників і телевізійників; можливості побалакати з Клер по телефону в нього не було, хоча вони могли підтримувати зв'язок електронною поштою. Принаймні поки що.

– Що трапилося з твоїм комп'ютером, Джої? – спитала вона. – Він вибухнув?

Джо, не перестаючи обіймати Норрі, так і тримаючи за зап'ястя Бенні, похитав головою.

– Не думаю, мабуть, він просто розплавився, – відповів Джо й обернувся до Барбі. – Від такої температури там міг загорітися ліс. Хтось мусив би цьому запобігти.

– Здається, в місті зараз нема зовсім пожежних машин, – сказав Бенні. – Хіба що парочка старих.

– Дозвольте мені зайнятися цією справою, – промовила Джулія. Над нею височіла Клер Макклечі; ясно було, в кого таким довгалем уродився Джо. – І ще, Барбі, мабуть, краще буде, якщо займатимуся цим тільки я сама.

– Чому? – здивувалася Клер. Одна сльозинка все‑таки не втрималася у неї в оці й покотилася по щоці. – Джо мені казав, що вас, містере Барбара, керувати тут призначив уряд, особисто Президент!

– Я мав суперечку з містером Ренні й шефом Рендолфом щодо відеотрансляції, – пояснив Барбі. – Дещо напружену. І, отже, маю сумніви, щоби хтось із цих двох вітав мої поради зараз. І вашим, Джуліє, навряд чи вони зрадіють також. У всякому разі, не тепер. Якщо Рендолф хоча б наполовину компетентний, він пошле туди загін підручних полісменів з тим обладнанням, що залишилося в пожежній частині. Принаймні там мусять бути шланги і портативні помпи.

Джулія зважила його слова, а потім сказала:

– Барбі, давайте з вами вийдемо на хвилинку.

Він подивився на матінку Джо, але Клер уже не звертала на них ніякої уваги. Вона відсунула свого сина вбік і сиділа поряд з Норрі, котра сховала своє обличчя на плечі у Клер.

– Чувак, уряд винен мені комп'ютер, – нагадав Джо Барбі, коли той услід з Джулією вирушив до дверей.

– Ясна річ, – відповів Барбі. – Дякую тобі, Джо. Ти чудово зробив свою роботу.

– Набагато краще за ту їхню кляту ракету, – пробурмотів Бенні.

Барбі з Джулією зупинились на ґанку Макклечі й мовчки дивились в бік міського майдану, річки Престіл і мосту Миру. А тоді, голосом низьким і сердитим, Джулія промовила:

– Він ніщо. От у чому річ. От де чортова проблема.

– Хто ніщо?

– Пітер Рендолф не напівкомпетентний. Навіть не на чверть. Я знаю його з дитсадка, де він був чемпіоном світу з мокрих трусів, потім ми перейшли до школи і разом навчалися до дванадцятого класу, в якому він належав до бригади хапальників за бретельки ліфчиків. Його розумові здібності завжди трималися на трійці з мінусом, а знання оцінювалися на четвірку з мінусом лише тому, що його батько засідав у шкільній раді, і з тих пір його мозок аж ніяк не розвинувся. Наш містер Ренні оточив себе тупаками. Єдиний виняток – це Ендрія Ґріннел, але й вона наркотично залежна. Від ліків, що звуться оксиконтин.

– Проблеми зі спиною, – вставив Барбі. – Мені розповідала Розі.

Чимало дерев на майдані вже скинули з себе листя, тож Барбі з Джулією було видно і Мейн‑стрит. Зараз вулиця була порожня – більшість людей усе ще перебували в «Діппері», обговорювали побачене, – але невдовзі, коли вони, збентежені, зневірені, посунуть по своїх домівках, тротуари будуть переповнені. Чоловіками й жінками, котрі навіть не наважатимуться спитати одне в одного, чого їм чекати далі.

Джулія зітхнула й запустила руку собі у волосся.

– Джим Ренні вважає, лише тому що він тримає усі важелі в свої руках, все кінець‑кінцем мусить само собою обертатися на краще. Принаймні для нього і його друзів. Він найгірший тип політика – самозакоханий, занадто егоцентричний, щоб усвідомити, що це аж ніяк не його вагова категорія, до того ж під отим його надутим іміджем «я‑все‑можу» ховається боягуз. Коли тут стане геть зле, він пошле це місто к дияволу, якщо вирішить, що таким чином зможе врятувати самого себе. Лідер‑боягуз – найнебезпечніший з людей. Саме ви мусили б керувати цим шоу.

– Дякую вам за довіру…

– Але цього не буде, хай би там що собі не вирішили полковник Кокс і Президент Сполучених Штатів Америки. Цього не трапиться, якщо навіть п'ятдесятитисячна демонстрація пройде по П'ятій Авеню в Нью‑Йорку, розмахуючи плакатами з вашими портретами. Ні, поки цей сучий Купол висить у нас над головами…

– Кожного разу, коли я вас слухаю, ви стаєте дедалі менше схожою на республіканку, – зауважив Барбі.

Вона вдарила його по біцепсу навдивовижу твердим кулаком.

– Це не жарти.

– Авжеж, – погодився Барбі. – Це не жарти. Саме час оголошувати вибори. І я раджу вам самій балотуватися на пост другої виборної.

Вона жалісливо поглянула на нього:

– І ви гадаєте, Джим Ренні дозволить вибори, поки існує Купол? У якому світі ви живите, друже мій?

– Не недооцінюйте волю міста, Джуліє.

– А ви перестаньте недооцінювати Джеймса Ренні. Він тут керує вже цілу вічність, і люди до нього звикли. Крім того, він демонструє великі таланти, коли треба знайти офірного цапа. Немісцевий – а фактично заброда – ідеальний кандидат у нашій ситуації. Знаємо ми когось такого?

– Я сподівався почути від вас якісь ідеї, а на політичну аналітику.

Якусь мить він не сумнівався, що вона його знову вдарить. Потім Джулія втягнула в себе повітря, видихнула і посміхнулася.

– Ви радо послали б мене під три чорти, та вам би потім це муляло, хіба ні?

Міська сирена почала прорізати короткими свистками тепле, застигле повітря.

– Хтось подає сигнал про пожежу, – сказала Джулія. – Гадаю, ми знаємо де.

Вони подивилися на західний обрій, де небесну синяву вже замазувало димом. Барбі подумав, що основна його маса здіймається по інший бік Купола, але від жару невеличкі загоряння майже напевне мусили початися також на Честерському боці.

– Вам хотілося ідей. Гаразд, є одна. Я пошукаю Бренду, вона може бути або вдома, або разом з усіма в «Діппері», і запропоную їй керувати протипожежною операцією.

– А якщо вона скаже «ні»?

– Я цілком певна, що не скаже. Принаймні зараз, по цей бік Купола нема серйозного вітру, отже, там загорілася хіба що трава та трохи кущів. Вона підключить кілька енергійних чоловіків, вона знає достойних. Таких, котрих вибрав би сам Гові.

– І жодного з нових полісменів серед них, як я здогадуюсь.

– Хай вирішує сама, але я сумніваюсь, щоб вона покликала Картера Тібодо або Мелвіна Ширлза. Чи Фредді Дентона. Він служить копом уже п'ять років, але я знаю від Бренди, що Дюк планував його звільнити. Фредді кожного року виступає в ролі Санта‑Клауса у початковій школі, і діти його люблять – у нього чудово виходить «о‑го‑го». А ще в нього є якась підлота в характері.

– Цим ви знову наллєте сала за шкуру Ренні.

– Так.

– Помста може бути вельми капосною.

– Коли треба, я й сама вмію бути капосною. І Бренда теж, якщо відчуватиме підтримку.

– Тоді вперед. І хай вона покличе того хлопця, Берпі. Коли йдеться про пожежу в чагарниках, я би радше поклався на Берпі, аніж на будь‑якого ледацюгу з міської пожежної команди. До того ж у своїй крамниці він має все, що треба.

Вона кивнула.

– Це дійсно збіса слушна порада.

– Ви певні, що не хочете залучити й мене?

– На вас чекає ловля іншої риби. Бренда видала вам ключі від старого бомбосховища?

– Видала.

– Отже, ця пожежа може прислужитися зручним для вас відволікаючим фактором. Добувайте той ваш лічильник Ґайґера, – вона вже вирушила до свого «Пріуса», але раптом зупинилася і знов обернулася до нього. – Знайдення генератора – якщо він, звісно, існує – це, либонь, найкращий шанс для цього міста. Можливо, навіть єдиний. Агов, Барбі?

– Я тут, мем, – делікатно усміхнувся він.

Вона не підтримала його посмішки.

– Вам перехочеться недооцінювати Ренні після того, як почуєте його публічні промови. Не безпричинно він у нас тут такий довгограючий.

– Я втямив, не варто зайве дратувати його, розмахуючи скривавленою ганчіркою.

– Так. Тим паче, ця ганчірка може виявитися вашою сорочкою.

Вона поїхала шукати Бренду й Берпі.

Надивившись на провальну спробу військово‑повітряних сил пробити Купол, глядачі розходилися з «Діппера» саме так, як це уявляв собі Барбі: повільно, з похиленими головами, майже без балачок. Чимало хто йшли, обнявшись за плечі, дехто плакав. Через дорогу від «Діппера» чекали три патрульні машини, і з півдесятка копів стояли, спираючись на них, готові до безпорядків. Але ніяких безпорядків не було.

Зелений автомобіль шефа стояв подалі, на стоянці перед крамницею «Брауні» (написаний вручну плакат у вітрині повідомляв: ЗАЧИНЕНО, ПОКИ «СВОБОДА!» НЕ ПРИНЕСЕ СВІЖИХ ПОСТАВОК). У машині сиділи шеф Рендолф і Джим Ренні, спостерігали.

– Ну от, – з відвертим задоволенням промовив Великий Джим. – Гадаю, тепер вони щасливі.

Рендолф кинув на нього здивований погляд.

– Вам не хотілося, щоб все вийшло?

Ворухнувши плечем, Великий Джим скривився.

– Хотілося, звісно, але я й на мить не вірив. А цей чоловік з дівчачим ім'ям і його нова подружка Джулія зуміли переконати всіх, що все вийде, збудили марні надії, хіба ні? Так‑так. А чи ти знаєш, що вона у тій її друкованій шматі ніколи не підтримувала мене у виборчих перегонах? Жодного разу.

Він показав рукою на пішоходів, що линули назад до міста.

– Дивись уважно, друже: ось до чого призводить некомпетенція, фальшиві сподівання і надмір інформації. Зараз вони просто нещасні й розчаровані, але коли очуняють, вони оскаженіють. Нам треба ще посилити поліцейські сили.

– Ще? У нас уже вісімнадцять одиниць, включно з частково зайнятими й новими підручними.

– Цього недостатньо. Тож ми мусимо…

Повітря почали прорізати короткі схлипи міської сирени. Вони подивилися на захід і побачили там дим.

– Мусимо за це подякувати Барбарі й Шамвей, – завершив фразу Великий Джим.

– Може, нам треба щось робити з цією пожежею.

– Це проблема Таркер Мілла. І уряду США, звісно. Це вони спричинили пожежу своєю нікчемашною ракетою, хай самі з нею й пораються.

– Але якщо жар запалив щось і з нашого боку…

– Перестань репетувати, як стара баба, і відвези мене назад до міста. Я мушу знайти Джуніора. Нам з ним треба дещо обговорити.

Бренда Перкінс і преподобна Пайпер Ліббі стояли біля «Діппера» поряд з «Субару» пані Пайпер.

– Я й не вірила, що вийде, – промовила Бренда. – Але я б збрехала, якби сказала, що не розчарована.

– Я теж, – погодилася Пайпер. – Гірко. Я б запропонувала підвезти тебе до міста, але мушу ще заїхати до декого з моїх парафіян.

– Не на Малій Курві, сподіваюсь? – спитала Бренда, киваючи великим пальцем на задимлене небо.

– Ні, це в інший бік. Східний Честер. Джек Еванс. Він втратив дружину в День Купола. Дикий інцидент. Хоча зараз усе в нас тут дике.

Бренда кивнула.

– Я бачила його на Дінсморовому полі, він тримав плакат з портретом своєї дружини. Бідний, бідний чоловік.

Пайпер підійшла до відкритого вікна з боку водійського сидіння, де перед кермом сидів Кловер, розглядаючи натовп, що розходився з «Діппера». Вона порилася в кишені, дала псу якийсь смаколик, а вже тоді сказала:

– Посувайся, Кловере, сам знаєш, ти ж знову провалив екзамен на водія. – А тоді, конфіденційно, до Бренди: – Він ніяк збіса не навчиться паралельному паркуванню.

Пес перестрибнув на пасажирське сидіння. Пайпер відчинила дверцята машини й поглянула на дим.

– Певно, добряче горить ліс у Таркер Міллі, але нас не зачепить, – вона невесело усміхнулася Бренді. – Ми під захистом Купола.

– Велике щастя, – промовила Бренда. – Передавай Джекові мої співчуття. І мою любов.

– Авжеж, обов'язково, – відповіла Пайпер і від'їхала.

Бренда, засунувши руки в кишені джинсів, уже виходила з парковки, думаючи, чим би їй себе зайняти решту дня, коли під'їхала Джулія Шамвей і допомогла їй вирішити цю проблему.

Ракети, що вибухали проти Купола, не розбудили Саммі Буші, натомість це зробив гучний дерев'яний тріск і наступний за цим плач Малюка Волтера.

Ідучи геть, Картер Тібодо з приятелями забрали всю траву, яка зберігалася в холодильнику, але її житло вони не обшукали, тож взуттєва коробка з намальованими на ній черепом і перехрещеними кістками так і залишилася в шафі. Також і записка, надряпана хистким, з нахилом уліво почерком Філа Буші: МОЄ ЛАЙНО! ЛИШЕНЬ ТОРКНИСЯ – І ПОМРЕШ!

У коробці не було трави (Філ завжди пхекав у бік маривани, називаючи траву «ліками для коктейльних вечірок»), а Саммі в свою чергу не цікавилася коробкою з «кришталем». Вона не мала сумнівів, що «підручні» радо б його викурили, але сама вважала, що кришталь – це скажене лайно для скажених людей, бо хто ж інший стане вдихати дим, у якому містяться вимариновані в ацетоні обрізки чиркал сірникових коробок? Проте там зберігався й інший, менший пакетик, у якому лежало з півдесятка «Мрій‑човників», тож, коли Картер зі своєю зграєю пішов геть, вона проковтнула одну таблетку, запивши теплим пивом з пляшки, що стояла захована під ліжком, у якому Саммі тепер спала сама… тобто окрім тих випадків, коли брала до себе Малюка Волтера. Або затягувала Доді.

Їй майнула думка, чи не проковтнути разом усі «Мрій‑човники» і таким чином раз і назавжди завершити це її нещасне гівняне життя; вона, мабуть, так би й зробила, якби не Малюк Волтер. Хто опікуватиметься ним, якщо вона помре? Він навіть може померти з голоду у своїй колисці, отака жахлива думка.

Геть із тим самогубством, але ніколи ще в житті вона не почувалася такою печальною, пригніченою. І забрудненою. Її принижували й раніше, знає Бог, подеколи Філ (котрий любив кохатися утрьох під кайфом, поки зовсім не втратив інтерес до сексу), інколи хтось інший, час від часу вона сама принижувалася – Саммі Буші ніколи так і не збагнула простої істини, що можна бути самому собі найкращим другом.

Звісно, за плечима в неї були всеношні секс‑розваги, а одного разу, ще в середній школі, після того як «Вайлдкетс» виграли чемпіонат Малої баскетбольної ліги серед новачків, вона пропустила через себе чотирьох учасників підряд (п'ятий лежав знетямлений у кутку). То була її власна ідіотська ідея. Вона також приторговувала тим, що Картер, Мел і Френкі Делессепс узяли в неї силою. Найчастіше обслуговувала Фрімена Брауна, хазяїна крамниці «Брауні», де вона найчастіше робила закупи, бо Браун надавав їй кредит. Фрімен був старий, і пахнув він не вельми гарно, але бахур був ще той, і це вже йому плюс. Шість штриків на матраці в задній коморі – його звичний ліміт, потім стогін і чвирк. Це ніколи не належало до найяскравіших подій її тижня, але втішало усвідомлення того, що її кредит дійсний, особливо, коли наприкінці місяця вона потрапляла у безгрошів'я, а Малюку Волтеру конче потрібні були свіжі памперси.

І містер Браун ніколи не робив їй боляче.

Минулої ночі трапилося зовсім інше. Делессепс ще не так, а от Картер, той ввігнався в неї, ледь не пробивши наскрізь, і, починаючи з нього, у неї закровило знизу. Далі гірше: коли з себе скинув труси Мел Ширлз, у нього виявився інструмент на кшталт тих, що їх показують у порнофільмах, які любив дивитися Філ, допоки його інтерес до кришталю остаточно не переміг у ньому зацікавлення сексом.

Ширлз увійшов у неї жорстко і, хоча вона намагалася пригадати те, чим за два дні до того займалися вони з Доді, це не допомогло. Вона залишалася сухою, як серпень без дощу. Щоправда, поки їй там усе не роздер Картер Тібодо. Тоді з'явилася змазка. Вона відчула, як з неї тече щось тепле, липке. На лиці в неї теж було щось вологе, сльози ринули по щоках, затікаючи їй у западини вух. Під час безкінечного гасання Мела Ширлза їй майнуло, що вона може так і померти під ним. Якщо він уб'є її, що буде з Малюком Волтером?

І все прошивав тріскучий, як у сороки, голос Джорджії Руа: «Трахайте, гатіть її, трахайте цю суку! Хай репетує!»

Саммі дійсно репетувала. Голосно й багато, те саме робив і Малюк Волтер у колисці в сусідній кімнаті.

Насамкінець вони попередили, щоб вона тримала рота на замку і покинули її, стікаючу кров'ю на дивані, змордовану, але живу. Вона бачила, як їхні фари мазнули по стелі вітальні й зникли, коли вони повернули в бік міста. Нарешті Саммі й Малюк Волтер залишилися самі. Вона ходила з ним туди‑сюди, туди‑сюди, зупинившись лише раз, щоб одягти трусики (не рожеві, їх вона ніколи більше не носитиме), промокнувши перед тим піхву туалетним папером. У неї були тампакси, але сама думка про те, щоб щось туди пхати, була їй огидна.

Урешті‑решт Малюк Волтер похилив голівку їй на плече і вона відчула його слину в себе на шкірі – надійна ознака того, що він насправді надовго заснув. Вона знову поклала його до колиски (з мольбою, щоб він проспав тихо всю ніч), а тоді вже витягла з шафи коробку. «Мрій‑човник» – щось із роду потужних транквілізаторів, вона не знала точно, який саме – спершу притишив їй біль Отамечки Внизу, а потім затуманив усе. Саммі проспала дванадцять годин.

А тепер оце.

Крики Малюка Волтера здавалися спалахами яскравих променів серед суцільного туману. Вона підвелася з ліжка й, похитуючись, побігла до його спальні, розуміючи, що чортова колиска, яку Філ колись зібрав у напівобдовбаному стані, нарешті розвалилася. Малюк Волтер добряче розхитав її минулої ночі, коли «підручні» займалися нею. Колиска ослабла достатньо, щоб тепер, коли він почав у ній крутитися…

Хлопчик лежав на підлозі серед уламків. Він поповз до неї, з розбитого чола в нього скрапувала кров.

– Малюк Волтер! – скрикнула вона і підхопила його на руки. Обернулася, перечепилася об виламану планку, упала на коліно, підхопилася і кинулася до ванної з ридаючою дитиною на руках. Відкрутила кран, але, звісно ж, нічого звідти не потекло: нема електрики, насос не качає воду зі свердловини. Вона вхопила рушник, промокнула дитині личко, побачила рану – неглибоку, хоча довгу і рвану. Залишиться шрам. Вона знову притиснула рушник, сильно, наскільки наважилась, намагаючись не звертати уваги на болісне скиглення переляканого Малюка Волтера. Кров скрапувала їй на босі ступні краплями розміром як десятицентова монета. Кинувши погляд вниз, вона побачила, що її голубі трусики, які вона одягла після того, як вшилися «підручні», просякли брудно‑пурпуровим кольором. Спершу вона подумала, що то кров Малюка Волтера. Але на внутрішніх поверхнях стегон у неї теж були патьоки.

Якось їй удалося на хвильку утримати Малюка Волтера від борсання, щоби заліпити йому рану трьома смужками пластиру з картинками з «Губки‑Боба»[224]та натягнути на нього свіжу сорочечку й останній чистий комбік (гасло на нагрудничку повідомляло: МАТУСИНЕ ЧОРТЕНЯ). Поки Малюк Волтер повзав колами по підлозі в її спальні, вона одягалася сама, тим часом його плач стишився до в'ялого пхикання. Розпочала вона з того, що викинула до кошику на сміття закривавлені труси і надягла свіжі. Потім зробила собі прокладку зі згорнутого паперового рушника і взяла ще один на запас. З неї все ще кровило. Не ливцем лилося, але текло набагато дужче, ніж у найгірші з її менструальних періодів. І так воно лилося цілу ніч. Вся постіль просякла кров'ю.

Вона спакувала торбинку з речами Малюка Волтера і взяла його на руки. Він був важкенький, і вона знов відчула в себе біль Отамечки Внизу: типу того, як ото бува смикає, коли з'їси щось нехороше.

– Ми їдемо до амбулаторії, – промовила вона. – Ти не хвилюйся, Малюче Волтере, доктор Гаскелл залатає нас обох. І шрами – то ніщо для хлопців. Деякі дівчата навіть вважають це сексуальним. Я поїду якомога швидше, ми будемо там миттю. – Вона відчинила двері. – Все буде добре.

Але її стара іржава «Тойота» перебувала далебі не в доброму стані. «Підручні» полінувалися щодо задніх коліс, зате прокололи обидва передніх. Саммі доволі довго не могла відірвати очей від машини, відчуваючи, як її охоплює розпач. Майнула думка, нетривка, проте ясна – поділитися з Малюком Волтером залишками «Мрій‑човників». Вона їх може почавити на порошок і засипати в одну з тих його пластикових пляшечок, що він їх називав «мнякі». Смак можна замаскувати шоколадним молоком. Разом з цією думкою їй на пам'ять спливла назва одного з улюблених альбомів Філа «Ніщо не має значення, та хоч би й мало?» [225]

Вона відкинула геть цю думку.

– Не з тих я матусь, – пояснила вона Малюку Волтеру.

Він вирячив на неї очі, нагадавши їй Філа, але по‑доброму: вираз, що на обличчі її чоловіка‑втікача виглядав недоумкуватим, надавав її синочку безхитрісної чарівності. Вона цьомкнула його в ніс, він усміхнувся. То була мила, рідна усмішка, але пластир у нього на чолі вже почервонів. Це недобре.

– Маленька переміна плану, – промовила вона, знову повертаючись до помешкання. Спершу вона не могла розшукати його рюкзачок, але потім побачила його за тим, що відтепер вирішила називати своїм «ґвалтівним диваном». Якось спромоглася упакувати Малюка Волтера до рюкзака, хоча її знову прохромив біль, коли вона його підважувала. За відчуттям, паперовий рушник у неї в промежині вже знову став зловісно вогким, але, подивившись, вона не побачила плям у тому місці в себе на штанах. Уже добре.

– Готовий до прогулянки, Малюче Волтер?

Малюк Волтер тільки ще міцніше притиснувся щокою до заглибини на її плечі. Іноді його маломовність її непокоїла – дехто з її подружок мали дітей, котрі в шістнадцять місяців вже торохкотіли довгими реченнями, а Малюк Волтер мав у запасі не більше десятка слів, проте не цього ранку. Цього ранку їй і без того було чим непокоїтися.

Як для останнього тижня жовтня, день видався бентежно теплим; небо вгорі було того найблідшого зі своїх блакитей відтінку, і світло було якесь ніби замутнене. Ледь не відразу вона відчула, як у неї на обличчі й шиї виступив піт і в промежині пульсував біль, здавалося, дужче з кожним кроком, а вона ж їх встигла зробити лише кілька. Саммі подумала: може, їй повернутися по аспірин, а втім, чи не посилиться в неї від аспірину кровотеча? Крім того, вона не була певна, чи є він узагалі в хаті.

Було також дещо інше, дещо, в чому вона боялася зізнатися сама собі: якщо вона повернеться додому, не факт, що в неї вистачить сили духу вийти звідти знову.

Під лівий «двірник» «Тойоти» було заткнуто папірець. З надрукованим згори заголовком: Цидулочка від САММІ в обрамленні з маргариток. Аркушик вирваний з її власного блокнота. Цей факт збудив у ній в'ялу злість. Під маргаритками було написано: «Скажеш комусь – і не лише колеса тобі буде порізано. – А нижче, іншою рукою: – Мабуть, наступного разу ми тебе перевернемо і пограємося з іншого боку».

– Помрій собі, виродку, – промовила вона безбарвним, утомленим голосом.

Вона зім'яла записку, кинувши її під здуте колесо – бідна стара «Тойота Королла» виглядала майже так само втомленою й сумною, як Саммі почувалася всередині себе, – і подолала під'їзну алею, зупинившись у її кінці на кілька секунд, щоб постояти, спираючись на поштову скриньку. Метал віддавав тепло її шкірі, сонце палило їй шию. І ані вітерцю. Жовтень мусив би бути прохолодним, бадьористим. «Це, мабуть, через глобальне потепління», – подумала вона. Їй першій прийшла в голову ця ідея, але не останній, і слово, яке кінець‑кінцем закріпилося, було не глобальне, а локальне.

Перед нею лежала Моттонська дорога, порожня й безрадісна. Десь на відстані милі ліворуч від неї починалися гарні нові будинки Східного Честера, до яких представники вищого трудящого класу Мілла – роботящі татусі й мамусі – переїздили, закінчуючи свої дні в крамницях, офісах і банках округу Люїстон‑Оберн. Праворуч лежав центр Честер Мілла. І амбулаторія. – Ну що, готовий, Малюче Волтере?

Малюк Волтер не відповів, готовий він чи ні. Він спав у неї на плечі, пускаючи слину на її майку «Донна Буффало»[226]. Саммі глибоко вдихнула, намагаючись не зважати на сіпання болю, що транслювалося з її Низових Околиць, підсмикнула на собі рюкзак і вирушила в бік міста.

Коли сирена з даху міської ради почала короткими сигналами сповіщати про пожежу, вона спершу подумала, що то верещить у неї в голові, вкрай дивне було відчуття. Трохи перегодом вона помітила дим, але той здіймався десь далеко на заході. Її з Малюком Волтером це ніяк не стосується… хіба що, аби з'явився хтось, кому кортить подивитися на пожежу зблизька, тоді інша справа. У такому випадку її б напевне по‑дружньому підкинули до амбулаторії, по дорозі до видовища.

Вона почала наспівувати пісню Джеймса Макмертрі, яка була популярною минулого літа, дійшла до слів «ми згортаємо тротуари за чверть до восьмої, це маленьке місто, і пива вам продати не можемо» та й покинула. Надто сухо було в роті, щоб співати. Вона моргнула, побачивши, що ледь не впала у рівчак, і навіть не з того узбіччя дороги, вздовж якого розпочала свій шлях. Вона весь час петляла по дорозі, прекрасний метод, якщо хочеш, щоб тебе збили, замість того, щоб підібрали підвезти.

Вона озирнулася через плече, сподіваючись хоч на якусь машину. Не було жодної. Дорога на Східний Честер залишалася порожньою, її асфальт ще не розгарячився достатньо, щоб мерехтіти.

Вона повернулася на те узбіччя, яке вважала своїм, тепер уже похитуючись, відчуваючи ватяність в ногах. «П'яний матрос, – подумала вона. – Що маєш робити з п'яним матросом спозаранку?» [227]Але зараз уже не ранок, уже перейшло за полудень, вона проспала півдоби, а поглянувши вниз, побачила, що її штани в промежині стали пурпуровими, точно як до того трусики, які вона з себе скинула. «Це ж не випереш, а в мене лишилася лише пара штанів, які на мене ще налазять».

Потім вона згадала, що одні штани з тієї пари мають велику діру на заду, і почала плакати. Сльози відчувалися холодними на її розпашілих щоках.

– Усе гаразд, Малюче Волтере, – промовила вона. – Доктор Гаскелл нас підлатає. Все буде чудово. Як новеньке. Гарне, як…

Та тут у неї перед очима почала розквітати чорна троянда і останні сили пішли геть з її ніг. Саммі відчула, як сили спливають, витікають їй із м'язів, немов вода. Вона опускалася, тримаючись за єдину думку: «На бік, на бік, не розчави дитину!»

Лише на це вона й спромоглася. Вона лежала розпластана на узбіччі Моттонської дороги, нерухома під оповитим маревом, чисто тобі липневим сонцем. Прокинувся і почав плакати Малюк Волтер. Він намагався виборсатися зі свого рюкзака, та не подужав; Саммі застебнула рюкзак надійно, і дитина застрягла. Малюк Волтер заплакав ще дужче. Муха сіла йому на лоба, покуштувати крові, що сочилася крізь намальовані писки Губки‑Боба і Патріка, потім полетіла геть. Мабуть, доповісти результати своїх проб у мушиній штаб‑квартирі й закликати підкріплення.

У траві терликали своє цвіркуни.

Звискувала міська сирена.

Малюк Волтер, у пастці при своїй зомлілій матері, довго ревів посеред спеки, потім затих і лежав мовчки, апатично поводячи очима, і піт великими ясними краплями скочувався з його гарного, м'якого волосся.

Стоячи перед забитою дошками касою кінотеатру «Глобус», під його пошарпаним козирком («Глобус» закрився за п'ять років до того), Барбі добре бачив міськраду і поліцейську дільницю. Його добрий приятель Джуніор сидів на ґанку гнізда копів, масажуючи собі скроні так, ніби ритмічні завивання сирени краяли йому мозок.

Дата добавления: 2015-09-02