Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Комітет за свободу Честер Мілла

МІСЬКА БЮРОКРАТІЯ | ЛІТАК І БАЙБАК | ДЖУНІОР І ЕЙНДЖІ | ДЕМОКРАТ» ЧЕСТЕР МІЛЛА | ПОВНІСІНЬКО МЕРТВИХ ПТАХІВ | ХРІНОВЕРТЬ | МИ ВСІ ПІДТРИМУЄМО НАШУ КОМАНДУ | НА ДОБРО МІСТУ – ЛЮДЯМ НА ДОБРО | МОЛИТВИ | ВЕЛИКИЙ ДЖИМ У ДІЛІ! |


Читайте также:
  1. Администрация г.Манчестер начинает реализовывать государственные программы популяризации велоспорта. В Нижнем Новгороде эта инициатива сейчас в руках общественных организаций.
  2. Глава первая. ТАИНСТВЕННЫЕ ПТИЦЫ РОБЕРТА ЧЕСТЕРА 1 страница
  3. Глава первая. ТАИНСТВЕННЫЕ ПТИЦЫ РОБЕРТА ЧЕСТЕРА 2 страница
  4. Глава первая. ТАИНСТВЕННЫЕ ПТИЦЫ РОБЕРТА ЧЕСТЕРА 3 страница
  5. Глава первая. ТАИНСТВЕННЫЕ ПТИЦЫ РОБЕРТА ЧЕСТЕРА 4 страница
  6. Глава первая. ТАИНСТВЕННЫЕ ПТИЦЫ РОБЕРТА ЧЕСТЕРА 5 страница
  7. Глава первая. ТАИНСТВЕННЫЕ ПТИЦЫ РОБЕРТА ЧЕСТЕРА 6 страница

 

 

 

Якщо в Честер Міллі й була людина, котра могла б зробити своїм персональним гаслом старий вислів Ніцше «Все, що мене не вбиває, робить мене міцнішим», то цією людиною був Ромео Берпі, спритник з по‑старосвітському кульним чубариком під Елвіса на голові й гостроносими чобітками з еластичними вставками в халявках на ногах. Ім'я він дістав від своєї романтичної мамуні, франко‑американки, а прізвище від татуся – затятого янкі, практичного до самісінької глибини свого скупого серця. У дитинстві Ромео довелося виживати під пресом безжальних глузувань, а іноді й побиттів, але врешті‑решт він став найбагатшою людиною у Честер Міллі. (Тобто… ні. Найбагатшим в місті був Джим Ренні, але більшість своїх статків йому доводилося приховувати.) Роммі володів найбільшим і найприбутковішим незалежним унівемагом у цілому штаті. Колись, у вісімдесятих, його потенційні партнери‑кредитори сказали, що він сказився, якщо хоче розпочинати бізнес під такою гидотною назвою, як «Берпі». Роммі їм відповів, що якщо таке саме, як у нього, прізвище не заважає компанії «Насіння Берпі»[139], то йому самому й поготів. А тепер влітку в нього прекрасно розкуповувалися майки з написом: СТРІЧАЙ МЕНЕ ЗІ СЛЕРПІ[140]В БЕРПІ. Отак‑от, любі мої, позбавлені уяви банкіри.

Своїм успіхом він завдячував головним чином тому, що вмів угадати великий шанс і немилосердно його експлуатував. Близько десятої того недільного ранку – невдовзі по тому, як він побачив гнаного в бік поліцейської дільниці Нечупару Сема – йому підкотився черговий великий шанс. Як це завжди трапляється, коли сам їх невпинно вишукуєш.

Ромео помітив дітей, котрі вішали плакати, зроблені на комп'ютері, і то вельми професійно. Підлітки – більшість на велосипедах, парочка на скейтбордах – густо заліпили ними Мейн‑стрит. Демонстрація протесту на шосе 119. Ромео замислився, кому ж це стукнула в голову така ідея?

Він зупинив одного з хлопчаків і спитав:

– Це моя ідея, – відповів Джо Макклечі.

– Не брешеш?

– Я ніколи не брешу, – сказав Джо.

Ромео простягнув хлопцю п'ятірку і, не зважаючи на його протести, засунув банкноту глибше йому в задню кишеню. Інформація була варта грошей. Роммі гадав, що люди мусять зібратися на цю дитячу демонстрацію. Всім шалено хочеться висловити свій розпач, страх і справедливий гнів.

Невдовзі по тому, як він відпустив Опудала Джо і той пішов своєю дорогою, Ромео почув, як люди балакають про післяобідню спільну молитву, яку вестиме пастор Коґґінс. Божою волею те саме місце і той самий час.

Ясно, що це знамення. І читається воно так: Є МОЖЛИВІСТЬ ГАРНОГО ВИТОРГУ.

Ромео пішов до своєї крамниці, де торгівля наразі перебувала в апатичному стані. Цієї неділі покупців узагалі було мало, та й ті йшли головним чином до «Фуд‑Сіті» та «Палива & Бакалії». Більшість людей перебували або в церкві, або залишалися вдома, дивилися новини. За касою сидів Тобі Меннінг і теж дивився телеканал Сі‑Ен‑Ен по маленькому телевізору, що працював від батарей.

– Вимикай цю маячню і замикай касу, – наказав йому Ромео.

– Ви серйозно, містере Берпі?

– Так. Дістань зі складу великий тент. Скажи Лілі, щоб допомогла тобі.

– Той тент, що для нашого літнього ярмарку‑розпродажу?

– Саме той, бейбі. Ми встановимо його на тому коров'ячому пасовищі, де розбився літак Чака Томпсона.

– На лузі в Алдена Дінсмора? А якщо він захоче за це грошей?

– Заплатимо.

Ромео рахував. У його універмазі продавалося геть усе, включно зі здешевленими бакалійними товарами, і якраз тепер у промисловому холодильнику позаду крамниці лежало десь з тисяча паків прострочених сосисок «Щасливчик». Він купив їх напряму з фабрики в Род Айленді (компанія «Щасливчик» вже закрилася, якісь невеличкі проблеми з мікробами, слава Богу, хоч не кишкова паличка), сподіваючись розпродати туристам і тим місцевим, котрі скуплятимуться на пікніки перед Четвертим липня. Не так сталося, як йому гадалося, завдяки цій чортовій рецесії, але він все одно тримався за ті сосиски, вперто тримався, як мавпа за горіх. І от, можливо, тепер…

«Продавати їх наштрикнутими на оті тайванські шпичаки для садових прикрас, цього добра в мене ще не менш мільярда, – міркував він. – Вигадати якусь дотепну назву, типу Соси‑За‑Бак». Плюс, ще є лаймовий концентрат, близько сотні ящиків лимонаду «Яммі‑Таммі» й різні інші неліквіди, яких він уже й не сподівався позбавитися без збитків.

– Гадаю, нам доведеться також використати усіх «Блакитних Носорогів»[141], – тепер вже його мозок клацав швидко, як комптометр, саме так, як це подобалося Ромео.

Тобі перейнявся його ентузіазмом.

– Є ще ідеї, містере Берпі?

Роммі продовжував вигадувати, яких ще йому, може, вдасться здихатися товарів, котрі він вже було думав провести по бухгалтерії в графі «чисті збитки». Так, оті дешеві вітрячки на паличках… залишки бенгальських вогнів після Четвертого липня… злежані цукерки, які він був притримував до Гелловіну…

– Тобі, – сказав він. – Ми влаштуємо найбільший пікнік посеред поля з усіх, які лишень траплялися у цьому місті. Ворушися. У нас багато роботи.

 

 

Расті був якраз у лікарні на обході з доктором Гаскеллом, коли в нього в кишені зацвірінчала рація, котру він узяв з собою, піддавшись наполегливості Лінди.

Голос її звучав тихо, проте ясно.

– Расті, мені все ж таки доведеться вийти на роботу. Рендолф каже, що після полудня, схоже, півміста збереться на шосе 119 проти бар'єра – дехто на спільну молитву, а інші на демонстрацію. Ромео Берпі збирається напнути там намет і продавати хотдоги, тож чекай цього вечора напливу пацієнтів з гастроентеритом.

Расті застогнав.

– Доведеться залишити дівчаток з Мартою, – голос Лінди звучав ображено‑занепокоєно, як у жінки, котрій доводиться захищатися. – Я їй шепну про проблему Дженні.

– Гаразд, – він знав, що вона залишиться вдома, якщо він наполягатиме… і досягне цим лиш того, що всі її тривоги, які почали вщухати, тільки посиляться. А якщо там збереться аж такий натовп, вона там дійсно потрібна.

– Дякую тобі, – промовила вона. – Дякую за розуміння.

– Не забудь і собаку також відправити до Марти, – нагадав їй Расті. – Сама знаєш, що сказав Гаскелл.

Цього ранку доктор Рон Гаскелл – Чудотворець – виріс в очах родини Еверетів.

Виріс, як ніколи до початку цієї кризи. Расті навіть очікувати на таке не міг, але сприйняв це з вдячністю. По мішках під очима, по відвислих губах, він бачив, як важко лікареві. Чудотворець був уже занадто старим для такої напруги. Найкраще, що йому тепер вдавалося, це дрімати у спочивальні на третьому поверсі. Але зараз, окрім Джинні Томлінсон і Твіча, тільки Расті з Гаскеллом тримали оборону. Як на зло, Купол накрив місто в такий гарний вікенд, коли всі, хто міг звідси кудись поїхати, так і зробили.

Чудотворець, хоча й наближався до свого сімдесятиріччя, весь минулий вечір провів на ногах у лікарні разом з Расті, аж поки Расті буквально силоміць не виштовхав його за двері, і знову був тут о сьомій ранку, коли прибули Расті з Ліндою і з дочками на буксирі. І з Одрі, котра, потрапивши до шпиталю «Кеті Рассел», почувалася в новій для неї атмосфері доволі спокійно. Джуді і Дженілл ішли обабіч великої собаки, для впевненості торкаючись її спини. Дженілл виглядала на смерть переляканою.

– Що з собакою? – спитав Гаскелл. А коли Расті йому розповів, той тільки кивнув і звернувся до Дженілл: – Давай‑но ми тебе оглянемо, любонько.

– Буде боляче? – з острахом спитала дівчинка.

– Не більше, як від цукерки, яку ти отримаєш після того, як я подивлюся твої оченята.

Коли огляд було закінчено, дорослі залишили дівчат з собакою в кабінеті, а самі вийшли в коридор. Доктор Гаскелл зсутулений. Здавалося, за минулу ніч він ще більше посивішав.

– Який твій діагноз, Расті? – спитав Гаскелл.

– Мала епілепсія, короткі напади. Гадаю, через неспокій і збудження, проте скавчання Оді тривало протягом кількох місяців.

– Правильно. Ми почнемо давати їй заронтин[142]. Ти згоден?

– Так, – Расті був зворушений тим, що в нього питається сам лікар. Йму стало соромно за ті колишні свої слова й думки про Гаскелла.

– А собака нехай залишається поряд з нею, так?

– Абсолютно.

– Роне, з нею буде все гаразд? – спитала Лінда. Тоді вона ще не знала, що їй доведеться виходити на роботу; тоді вона ще гадала, що спокійно проведе весь день разом зі своїми дівчатками.

– З нею і зараз усе гаразд, – відповів Гаскелл. – У багатьох дітей трапляються напади малої епілепсії. У більшості з них все минається після кількох разів. У інших інколи триває роками, але потім теж проходить. Дуже рідко бувають якісь довготривалі негаразди.

Лінда повеселішала. Расті мав надію, що їй ніколи не стане відомим те, про що промовчав Гаскелл: замість того, аби знайти вихід із неврологічних хащів, деякі нещасливі діти заглиблюються в них, виростаючи в дорослих епілептиків. А великі епілептичні напади можуть заподіяти негаразди. Можуть і вбити.

І от діждався, тільки‑но закінчив вранішній обхід (усього з півдесятка пацієнтів, одна з них мамуня‑породілля без усяких проблем), сподівався на горнятко кави перед тим, як перебігти до амбулаторії, і тут цей дзвінок від Лінди.

– Я певна, що Марта залюбки візьме й Оді, – відповіла вона.

– Добре. Ти свою поліцейську рацію триматимеш при собі на чергуванні, так?

– Звісно, так.

– Тоді віддай свою домашню Марті. Погодьте з нею канал зв'язку. Якщо буде щось не те з Дженілл, я відразу прилечу.

– Гаразд. Дякую, мій миленький. Є якась надія, що ти зможеш навідатися туди вдень?

Расті розмірковував про свої шанси, коли побачив Дагі Твічела, той наближався коридором. Звичною своєю ходою «все по цимбалах», із закладеною за вухо сигаретою, але Расті помітив, яке стурбоване в нього обличчя.

– Можливо, мені вдасться втекти на годинку, але обіцяти не можу.

– Я розумію, але так добре було б побачитися з тобою.

– Мені теж. Бережися там. І кажи людям, щоби не їли тих хот‑догів. Берпі міг їх витримувати в себе в холодильнику всі десять тисяч років.

– Там у нього стейки з мастодонтів, – підхопила Лінда. – Кінець зв'язку, любий мій. Я на тебе чекатиму.

Расті засунув рацію в кишеню свого білого халата й обернувся до Твіча.

– Що трапилося? І прибери сигарету в себе з‑за вуха. Тут лікарня.

Твіч дістав сигарету зі сховку і поглянув на неї.

– Я хтів її викурити біля складу.

– Погана перспектива, – зауважив Расті, – для того місця, де зберігається запас пропану.

– Саме про це я й прийшов тобі сказати. Більшої частини балонів нема, пропали.

– Маячня. Вони ж величезні. Точно не пам'ятаю, кожний на три чи на п'ять тисяч галонів.

– То що ти хочеш цим сказати? Я забув зазирнути за віник?

Расті почухав потилицю.

– Якщо вони будуть – ким би ті вони не були – гасити це силове поле довше трьох‑чотирьох днів, нам знадобиться багато газу.

– Розкажи мені щось, чого я не знаю, – відгукнувся Твіч. – Згідно з обліковою карткою на дверях, там мусить стояти сім балонів, а наявні лише два. – Він вкинув сигарету собі до кишені білого халата. – Я перевірив й іншу комору, просто про всяк випадок: а що, як хтось пересунув балони туди…

– Кому таке могло вплисти в голову?

– Та звідки мені знати, Боже правий. Коротше, там зберігаються найнеобхідніші в лікарні речі: садові інструменти і всяке таке лайно. Зате там усі зазначені в картці знаряддя на місці, тільки добрив, курва, чомусь нема.

Расті не схвилювала пропажа добрив, він думав про пропан.

– Ну, якщо дуже припече, ми можемо взяти з міських запасів.

– Доведеться чубитися з Ренні.

– Це коли наша лікарня – його єдина надія, якщо в нього раптом дещо застопориться у грудях? Сумніваюсь. Як ти гадаєш, матиму я можливість на якийсь час вирватися звідси після полудня?

– Як Чудотворець вирішить. Зараз він виглядає бойовим командиром.

– А де він?

– Спить нагорі. І хропе, мов скажений. Хочеш його розбудити?

– Ні, – відповів Расті. – Хай поспить. І я не називатиму його більше Чудотворцем. Після того, як він працював з того моменту, коли на нас опустилася ця зараза, він заслуговує на краще.

– Воля ваша, сенсею. Ти досяг нового рівня просвітлення.

– Відсмокчи в мене, жевжику, – відповів Расті.

 

 

А тепер дивіться; дивіться дуже уважно.

Зараз у Честер Міллі друга година звичайного, неймовірно гарного – такого, що аж очі ломить – осіннього дня. Якщо б звідси не погнали пресу, фотокореспонденти почувалися б, немов у фаховому раю. І не лише тому, що дерева палають на повну силу. Мешканці замкненого міста масово сунуть на пасовище Алдена Дінсмора. Алден уже погодив із Ромео Берпі суму оренди: шістсот доларів. Обидва задоволені: фермер тим, що змусив бізнесмена значно підняти ставку від спершу запропонованих двохсот, а Ромео тим, що готовий був дати й тисячу, аби до цього дійшло.

Від демонстрантів і закликачів Ісуса Алден не отримав і ламаного шеляга. Та це не означає, ніби він не має поживи з них; фермер Дінсмор народився вночі, але ж не в останню ніч творіння. Щойно з'явилися перші машини, він визначив величеньке місце для автостоянки, зразу по північний бік від того місця, куди минулого дня попадали уламки літака Чака Томпсона, і поставив там свою дружину (Шеллі), свого старшого сина (Оллі, ви ж пам'ятаєте Оллі) і свого наймита на ім'я Мануель Ортега, безпаспортного янкі, котрий умів порозумітися з усіма. Алден встановив таксу п'ять доларів з машини – величезна сума для дрібного молочаря, котрий впродовж останніх двох років уберігає свою ферму від загребущих лап банку лише тому, що вчепився за неї зубами. Ця такса викликає нарікання, а втім, не дуже численні: на ярмарку в Фрайбурзі вони платять дорожче, а оскільки ніхто не хоче паркуватися на узбіччях шосе, де на ближніх вже стоять машини ранніх прибульців (а звіддаля пішки йти не менш ніж півмилі), то вибору вони не мають.

А яке ж то дивне, строкате видовище! Справжнісінький великий цирк на три арени, де звичайні мешканці Честер Мілла скопом виступають у головних ролях. Коли сюди прибувають Барбі з Розі й Енсом Вілером (ресторан зачинено, вони відкриються знову вже на вечерю – тільки холодні сендвічі, ніяких страв з грилю), дивляться вони на все, затамувавши подих, роззявивши роти. Джулія Шамвей і Піт Фрімен фотографують на пару. Джулія затримується, щоб подарувати Барбі привабливу, хоча й дещо звернену до самої себе посмішку.

– Нічогеньке шоу, як гадаєте?

Барбі усміхається.

– Атож, мем.

На першій цирковій арені ми маємо тих, котрі відгукнулися на оголошення, розвішані Опудалом Джо і його бригадою. Демонстрантів зібралося цілком пристойна кількість, майже двісті чоловік, і шістдесят зроблених хлопцями плакатів (найбільш популярний ГАНЬБА! ВИПУСТІТЬ НАС НА ВОЛЮ!!!) розібрали вмить. На щастя, чимало людей принесли з собою власні плакати. Джо найбільше сподобався той, де поверх карти Мілла накреслено тюремні ґрати. Лісса Джеймісон його не просто тримає, а ще й агресивно ним вимахує вгору‑вниз. Тут же й Джек Еванс, блідий, похмурий. Його плакат – це колаж із фотографій жінки, котра стекла на смерть кров'ю вчора.

ХТО ВБИВ МОЮ ДРУЖИНУ? – волає напис. Опудалу Джо його так жаль… але який же крутий плакат! Якщо його побачать репортери, вони від радощів усі разом обсеруться собі в колективні штани.

Джо згрупував демонстрантів у велике коло, що кружляє прямо перед Куполом, лінія якого позначена мертвими птахами з їхнього боку (з боку Моттона військові їх поприбирали). Коло надає можливість кожному з людей Джо – йому подобається вважати їх своїми людьми – шанс помахати власним плакатом у бік вартових, котрі стоять рішуче (і до оскаженіння образливо) повернуті до них спинами. Джо роздав людям також аркуші з надрукованими «віршами для скандування». Він їх придумав разом з Норрі Келверт, скейтбордисткою й живою іконою вірного Бенні Дрейка. Крім того, що Норрі вміла на своїй Бліц‑дошці чудити несамовиті піруети, вона також знаходила прості і пружні рими, нічого собі? Одна зі скандівок звучить так: ХА‑хА‑хА! ХІ‑хІ‑хай! Честер Міллу волю дай! Інша: ВИННІ ВИ! ВИННІ ВИ! В ТІМ, ЩО МИ ТУТ, ЯК В ТЮРМІ! Джо – дуже знехотя – забракував ще один шедевр Норрі: Волю пресі! ІНФУ В МАСИ! ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ, Підараси!

– У даному випадку ми мусимо бути політкоректними, – пояснив він їй. Наразі ж його інтригувало інше питання: чи не занадто юна Норрі Келверт для поцілунків? І ще, чи цілуватиметься вона з язиком, якщо він наважиться? Він не цілував ще жодної дівчини, але, якщо їм судилося загинути тут від голоду, немов якимсь накритим пластиковою посудиною жучкам, мабуть, варто спробувати її поцілувати, поки ще є час.

На наступній арені розташувалося молитовне коло пастора Коґґінса. У них справжнє творче піднесення. У прекрасному пориві релігійної толерантності до хору Святого Спасителя приєдналося з десяток чоловіків і жінок із хору церкви Конго. Вони співають «Могутня твердиня наш Господь»[143], до них приєднуються також чимало містян, котрі не відвідують жодної церкви. Здіймаючись у безжурне синє небо, їхні голоси, а також пронизливі вигуки Лестера під схвальні амінь та алілуя членів його молитовного кола, разом сплітаються у перфектний звуковий контрапункт (хоча й негармонійний – це вже було б занадто). Молитовне коло росте, уклякаючи на колінах, до нього приєднуються й інші городяни, вони кладуть тимчасово на землю свої плакатики і, склавши побожно руки, тягнуться ними до неба. Нехай солдати обернені спинами до них, але ж Бог, либонь, ні.

Та найбільша, найзухваліша арена цього цирку – центральна. Ромео Берпі напнув свій ярмарковий тент подалі від Купола, за шістдесят ярдів на схід від молитовного кола, вибравши це місце після того, як перевірив, куди саме дме легкий вітерець. Йому треба було впевнитися, що дим від його жаровень досягає як благальників, так і протестувальників. Його єдиною поступкою релігійній складовій цього дня є те, що він наказує Тобі Меннінгу вимкнути його бубмбокс, з якого була ревла пісня Джеймса Макмертрі про життя в маленькому містечку; бо ж вона не вельми гарно міксується з гімнами «Великий Боже» чи «Вернися в дім Ісуса». Торгівля йде чудово, а далі піде ще краще. Ромео не має щодо цього сумнівів. Від цих хотдогів – вони розмерзаються вже під час смаження – комусь пізніше може скрутити живіт, але пахнуть вони посеред гарного, наповненого сонячним світлом дня просто чарівно. Аромат сільського ярмарку, а не тюремної їдальні. Навколо з паперовими млинками на тайванських паличках бігає дітлашня, сухій траві Дінсморового пасовища загрожує пожежа від бенгальських вогнів, що були залишалися в Ромео нерозпроданими з‑після Четвертого липня. Повсюди валяються порожні паперові стаканчики з‑під намішаних із цитрусових порошків напоїв (гидотних) і нашвидкуруч запареної кави (ще гидотнішої). Потім Ромео накаже Тобі Меннінгу заплатити якомусь хлопчику, можливо, сину Дінсмора, десять баксів, щоб той прибрав сміття. Репутація в місцевій спільноті – це завжди важливо. Проте зараз Ромео повністю зосереджений на своїй імпровізованій касі, картонному ящику з‑під туалетного паперу «Шармін»[144]. Він приймає рясну зелень і віддає решту сріблястим дріб'язком: так Америка робить свій бізнес, бейбі. Ціну він призначив чотири бакси за хотдог, і щоб йому пропасти, якщо люди її не заплатять. До заходу сонця він сподівається підняти три тисячі, може, трохи більше.

А он, погляньте! Там Расті Еверет! Йому таки вдалося вирватися! Молодчага! Йому трохи жаль, що він не заїхав по дівчаток – їм би тут сподобалося, це притлумило б їхні страхи, побачити стільки просвітленого народу навкруги, – хоча в Дженні це, либонь, могло б спричинити зайве збудження.

Вони з Ліндою одночасно помічають одне одного, і він починає схвильовано їй махати, буквально підскакуючи вгору. Із заплетеним у кіски волоссям – зачіска, яку вона носить майже завжди на службі – його безкомпромісна Поліціянтка виглядає, як якась школярочка‑чірлідерша. Лінда стоїть поряд із сестрою Твіча Розі й тим молодиком, котрий куховарить у її ресторані. Расті трохи здивований, він гадав, що Барбара поїхав з міста. Якесь непорозуміння з Великим Джимом Ренні. Расті чув, ніби трапилась якась бійка в барі, хоча тоді була не його зміна, коли латали її учасників. От і добре. Расті й без того доволі налатався клієнтів «Діппера».

Він обнімає свою дружину, цілує її в губи, тоді цілує в щоку Розі. Ручкається з кухарем, і їх знову знайомлять.

– Лишень погляньте на ті хотдоги, – стогне Расті. – О Господи.

– Готуйте ліжка, докторе, – каже Барбі, і всі сміються. Дивовижно, як люди можуть сміятися в таких обставинах, і не тільки вони… але, Боже правий, чому б і ні? Якщо ти не спроможний розсміятися, коли справи погані – розсміятися, пожартувати, – значить, ти або мертвий, або волів би вмерти.

– Забавно тут, – каже Розі, не знаючи, коли дійде кінця ця забава. Повз них пролітає фризбі. Розі вихоплює тарілочку просто з повітря і запускає її назад до Бенні Дрейка, котрий стрибає, щоб її вловити і з закрутом перекидає її Норрі Келверт, а та ловить її в себе за спиною – хизується! Молитовне коло молиться. Змішаний хор, тепер вже цілком злагоджено, на повні груди виводить найбільший хіт усіх часів «Вперед, Христові воїни»[145]. Чиясь дівчинка, віком не старша за Джуді, біжить повз них, спідничка метляється навкруг її пухкеньких колін, затиснула бенгальський вогник в кулачку, а в другій руці тримає склянку з отим жахливим «лимон‑адом». Широким колесом кружляють і кружляють демонстранти, скандуючи: ХА‑хА‑хА! ХІ‑хІ‑хай! Честер Міллу волю дай! А вгорі пухнасті хмаринки з тінявими черевцями напливають з південного, Моттонського боку… але, досягши солдатів, розлітаються, оминаючи Купол. А тут у них над головами небо – чисто‑синє, ані цяточки. У Дінсмора на полі дехто задивився на ті хмари, міркує, чи йтимуть дощі в Честер Міллі, але ніхто не говорить про це вголос.

– Не знаю, чи буде тут так само весело наступної неділі, – промовляє Барбі.

Лінда Еверет скидає на нього оком. Це недружній погляд.

– Ви б краще подумали, перш ніж…

Її перебиває Розі:

– Дивіться‑но. Навіщо той хлопчак так жене, він же перекинеться. Ненавиджу ці квадроцикли.

Вони усі дивляться на маленький всюдихід на товстих колесах, як той по діагоналі перерізає позначене жовтневим приморозком пасовище. Не прямо в їхній бік мчить, але точно до Купола. І дуже швидко. Кілька солдатів, почувши наближення ревіння двигуна, таки обертаються.

– О Боже, хоч би він не перекинувся, – скрикує Лінда Еверет. Рорі Дінсмор не перекидається. Краще б він перекинувся.

 

 

Будь‑яка ідея – як вірус грипу. Рано чи пізно хтось її підхопить. Цю ідею нарешті підхопив Об'єднаний комітет начальників штабів, її обсмоктували на кількох засіданнях, де також був присутнім колишній командир Барбі полковник Джеймс О. Кокс. Рано чи пізно хтось мусив заразитися цією ж ідеєю і в Честер Міллі, і нічого дивного не було в тім, що цим хтось став Рорі Дінсмор, котрий беззаперечно мав найкращий розум серед своїх кревних («Я поняття не маю, в кого він уродився» – сказала Шеллі Дінсмор, коли Рорі приніс додому свій перший табель, де стояли тільки «відмінно»… і промовила вона ці слова радше занепокоєно, ніж гордовито). Якби він жив у самому місті (та ще аби мав комп'ютера, котрого в нього не було), Рорі поза всякими сумнівами став би членом бригади Опудала Джо Макклечі.

Рорі заборонили йти на карнавал‑молитву‑демонстрацію; замість пожирання підозрілих хотдогів і допомоги на тимчасовій автостоянці, батько йому наказав залишитися вдома і подоїти корів. Після того він мусив намастити їм дійки «Вим'яним Бальзамом»[146]– ненависна Рорі процедура.

– А коли цицьки в них блищатимуть, як новенькі, – напоумлював його батько, – тоді прибереш у корівнику і натрусиш їм трохи сіна.

Його було покарано за те, що вчора він, попри заборону батька, наблизився до Купола. І навіть постукав по ньому, Господи помилуй. Апеляція до матері, котра часто його виручала, цього разу не подіяла.

– Ти міг загинути, – сказала Шеллі. – До того ж тато каже, ти встрявав у балачки дорослих.

– Я тільки підказав їм ім'я кухаря! – запротестував Рорі і за це знову отримав потиличника від батька, на що з мовчазним задоволенням споглядав Оллі.

– Занадто ти розумний, це не доведе тебе до добра, – сказав Алден. Ховаючись за батьковою спиною, Оллі показав йому язика. Та це помітила Шеллі… і Оллі й собі дістав потиличника від неї. Але йому вона не заборонила насолоджуватися радощами несподіваного ярмарку.

– І не чіпай той чортів тарантас, – попередив Алден, показуючи на квадроцикл, що стояв під навісом між корівниками № 1 і № 2. – Носи сіно руками. Фізична праця тебе хоч трохи укріпить.

Після того всі нетямущі Дінсмори разом вирушили через поле до тенту Ромео, залишивши одного кмітливого з вилами і великою, як вазон, банкою Вим'яного Бальзаму.

Рорі взявся до роботи похмуро, проте робив усе ретельно; меткий розум не раз заводив його у шкоду, але він був хорошим сином своїх батьків, і думка, щоб абияк робити навіть те, що було йому призначено як покарання, ніколи не спливала йому до голови. Спершу в нього в голові взагалі було порожньо. Він перебував у тому благословенному, бездумному стані, який нерідко виявляється плідним; це той ґрунт, на якому зростають наші найяскравіші мрії і найбільші ідеї (як хороші, так і винятково дурні), щоби зненацька розквітнути, навіть спалахнути негадано. А втім, завжди до них приводить якась вервечка асоціацій.

Коли Рорі почав замітати центральний прохід у першому корівнику (ненависне змащування дійок він вирішив залишити наостанок), звіддаля почулася серія звуків пух‑пох‑пам, які могли видавати тільки петарди. Звіддаля це трохи скидалося на постріли. Це навело його на згадку про батьківську рушницю калібру.30‑.30[147], що зберігалася у шафі. Хлопцям торкатися її було суворо заборонено, окрім як під контролем – коли вони стріляли по мішенях, або в мисливський сезон, – але шафа стояла незамкнена і набої теж там лежали, на верхній полиці.

От тут‑то й народилася ідея. Рорі подумав: «Може, мені вдасться прострелити дірку в тому бар'єрі або хоч тріщину зробити?» Перед очима в нього мелькнула картина, яскрава і чітка, ніби він торкається сірником повітряної кульки.

Він кинув додолу мітлу й побіг до будинку. Як у багатьох метких людей (особливо в метких дітей) осяяння затьмарювало йому здатність до розмислу. Якби подібна ідея прийшла в голову його старшому брату (що навряд), Оллі подумав би: «Якщо літак не зміг пролетіти крізь бар'єр і лісовоз на повній швидкості його не пробив, то як зможе куля?» А ще він міг міркувати так: «Я через одну неслухняність вже заробив собі покарання, а це піднесе мою провину до дев'ятого ступеня».

Та ні… Оллі б так навряд чи думав. Математичні уявлення Оллі не перевищували простих арифметичних дій.

Натомість Рорі вже знав алгебру на рівні коледжу і перебував від неї в захваті. Якби його спитали, яким чином куля може досягти того, чого не вдалося ані літаку, ані лісовозу, він відповів би, що ударний ефект кулі «Вінчестер EliteXP3»[148]набагато потужніший. Це самоочевидний факт. По‑перше, удар буде сконцентровано на кінчику одинадцятиграмової кулі. Він був певен, що діло зробиться. У запланованій ним справі була присутня беззаперечна елегантність алгебраїчного рівняння.

Рорі уявив власне усміхнене (але, звісно, скромне) обличчя на першій сторінці газети «США Сьогодні»[149]; як він дає інтерв'ю Браяну Вільямсу для «Щовечірніх новин»[150], як під час параду на його честь він сидить на уквітчаній гірляндами платформі, в оточенні дівчат того типу, що стають королевами випускного балу (скоріш за все, у сукнях без бретельок, а можливо, й у купальниках), як він махає рукою натовпу, а навкруги хвилями злітають конфеті. Він стане ХЛОПЦЕМ, КОТРИЙ УРЯТУВАВ ЧЕСТЕР МІЛЛ.

Він вихопив рушницю з шафи, став на стільчик‑приступочку і дістав з полиці коробку набоїв ХP3. Зарядив зразу два набої (один про запас) і вибіг надвір, тримаючи рушницю високо над головою, немов якийсь переможний повстанець (проте будьмо справедливими – так він ще й дотримувався правил безпеки, навіть не задумуючись про це). Ключ до всюдихода «Ямаха», на якому йому заборонено було виїжджати, висів на цвяху в корівнику № 1. Примощуючи рушницю на багажник під пружинними стропами, він тримав ключ за брелок у зубах. Думав, з яким звуком трісне Купол. Мабуть, варто було б прихопити й стрілецькі навушники з верхньої полиці, але повертатися по них було немислимо; він мусив усе зробити зараз же.

Отак воно й буває з грандіозними ідеями.

Він виїхав з‑за корівника № 2 і зупинився, затримавшись лише, щоб оцінити розміри натовпу на полі. Попри збудженість, він зрозумів, що не варто йому їхати туди, де Купол перегородив шосе (там, де на ньому, мов на немитому лобовому склі, усе ще манячили плями після вчорашніх катастроф). Хтось може його зупинити раніше, ніж він встигне розколоти Купол. І тоді замість того, щоб стати ХЛОПЦЕМ, КОТРИЙ ВРЯТУВАВ ЧЕСТЕР МІЛЛ, він виявиться ХЛОПЦЕМ, КОТРИЙ МАСТИТИМЕ КОРОВАМ ДІЙКИ ЦІЛИЙ РІК. До того ж весь перший тиждень буде займатися цим навколішках, бо на відлупцьований зад сісти йому буде незмога. Інший хтось скористається з його грандіозної ідеї.

Отже, він помчав по діагоналі, котра мусила вивести його до Купола десь за п'ятсот ярдів від тенту, призначивши собі місце для зупинки там, де серед трави виднілися вм'ятини. Він знав, що то місця, куди попадали птахи. Він побачив, як солдати обертаються на рев його двигуна. Він чув тривожні крики людей, котрі зібралися хто на молитву, хто на ярмарок. Голоси співаків недоладно змішалися, хор замовк.

А що найгірше, він побачив батька, котрий махає йому своїм брудним картузом «Джон Дір» і кричить: «ОХ ТИ Ж, РОРІ, ЗУПИНИСЯ, ЧОРТИ Б ТЕБЕ ПОБРАЛИ!»

Рорі вже надто далеко зайшов у цій справі, щоб зупинятися – нема роду без вироду, чи як там, – він насправді не бажав зупинятися. «Ямаха» підстрибнула на горбку, і його викинуло геть із сидіння, утримався він лише руками і реготав при цім, немов божевільний. Виявилося, що такий же, як у батька, картуз «Джон Дір» на його голові обернуто задом наперед, і він не пам'ятав, чи саме таким чином він його й надів. Всюдихід похилився набік, тоді вирішив вирівнятися. Ось він уже майже на місці, а один із солдатів не витримав і теж йому кричить «стій».

Рорі зупинився, та так різко, що ледь не дав сторчака через рукояті квадроцикла. Він забув поставити чортів візок на нейтралку, і той стрибнув уперед, таки вдарившись об Купол, і лише тоді заглух. Рорі почув скрегіт металу й хрускіт розтрощених фар.

Злякавшись, що всюдихід на них зараз наїде (око, що не бачить нічого між собою і об'єктом, котрий різко наближається, вмикає потужні інстинкти), солдати кинулися врозтіч, залишивши вільний простір і таким чином позбавивши Рорі необхідності закликати їх до того, щоб відійшли від місця можливого пролому з осколками. Йому хотілося стати героєм, але заради цього вбивати чи ранити когось йому зовсім не хотілося.

Треба було поспішати. Найближчі люди знаходилися на автостоянці й біля ярмаркового тенту, і звідти вже бігли до нього наввипередки. Серед них були його батько і брат, вони кричали йому на бігу, аби не робив того, що йому там збіса здумалося зробити.

Рорі висмикнув рушницю з‑під пружинних строп, упер собі в плече приклад і прицілився в невидимий бар'єр п'ятьма футами вище за трійко мертвих горобців.

Кинь, хлопчику, це дурна ідея! – гукнув йому хтось з солдатів.

Рорі не звернув на нього ніякої уваги, бо ідея була гарна. Люди, що бігли від стоянки й від тенту, були вже майже поряд. Хтось – то був Лестер Коґґінс, котрий бігав набагато краще, ніж грав на гітарі, кричав:

В ім'я Господа, синку, нероби цього!

Рорі натиснув курок. Ні, тільки спробував. Запобіжник було ввімкнуто. Він озирнувся через плече і побачив високого, худого проповідника з церкви святош, котрий випередив його захеканого, з почервонілим лицем батька. У Лестера вибилася зі штанів і розвівалася на бігу сорочка. Очі вибалушені. Зразу за ним мчав кухар з «Троянди‑Шипшини». Вони вже були менш як за шістдесят ярдів, і преподобний, так здалося, раптом ввімкнув у собі четверту швидкість.

Рорі відімкнув запобіжник.

Ні, хлопчику, ні! – знову закричав по той бік Купола якийсь солдат, одночасно присідаючи з розкинутим руками.

Рорі не звертав уваги. Так завжди буває з грандіозними ідеями. Він вистрелив.

На його нещастя, постріл був точним. Високоударна куля стукнулася об Купол під прямим кутом, зрикошетила і, мов на гумці, відскочила назад. Рорі не відчув різкого болю, тільки потужне біле світло спалахнуло в його голові, коли менший з двох фрагментів кулі вирвав йому ліве око і засів у мозку. Фонтаном бризнула кров, потім, коли хлопець упав на коліна, закривши руками лице, вона потекла йому і крізь пальці.

 

 

– Я осліп! Я осліп! – кричав Рорі, і Лестер вмить згадав ті слова, на яких був зупинився його палець: божевілля, і сліпота, і зчудування серця.

– Я осліп! Я осліп!

Лестер відвів руки хлопчика й побачив червону діру очниці. Залишки самого ока прилипли Рорі до щоки. Той підняв голову до Лестера, і рештки його ока хлюпнулися в траву.

Лестер встиг обняти хлопця на мить, але тут підбіг батько Рорі й вирвав сина в нього з рук. От і добре. Так і мусило бути. Лестер згрішив і благав напоумлення в Бога. Напоумлення йому було дане і відповідь не забарилася. Тепер він знав, що робити з гріхами, до яких його призвів Джеймс Ренні.

Сліпий хлопчик указав йому шлях.

 


Дата добавления: 2015-09-02; просмотров: 68 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
БОЖЕВІЛЛЯ, СЛІПОТА, ЗЧУДУВАННЯ СЕРЦЯ| З ХАЛЕПИ ТА Й В БАГНИЩЕ

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.028 сек.)