Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ми всі підтримуємо нашу команду

МІСЬКА БЮРОКРАТІЯ | ЛІТАК І БАЙБАК | ДЖУНІОР І ЕЙНДЖІ | ДЕМОКРАТ» ЧЕСТЕР МІЛЛА | ПОВНІСІНЬКО МЕРТВИХ ПТАХІВ | МОЛИТВИ | БОЖЕВІЛЛЯ, СЛІПОТА, ЗЧУДУВАННЯ СЕРЦЯ | Комітет за свободу Честер Мілла | З ХАЛЕПИ ТА Й В БАГНИЩЕ | ВЕЛИКИЙ ДЖИМ У ДІЛІ! |


Читайте также:
  1. Вот дают команду на движение, и уже сам Макс, а не просто Астроид «Разрушитель», двинулся на подъёмную площадку.
  2. Другой интересный пример: создадим новый текстовый файл и запишем в него информацию, без использования текстового редактора. Для этого достаточно ввести команду
  3. Как содержать команду?
  4. МЫ ВСЕ ПОДДЕРЖИВАЕМ НАШУ КОМАНДУ
  5. МЫ ВСЕ ПОДДЕРЖИВАЕМ НАШУ КОМАНДУ 1
  6. Наймите свою команду ангелов

 

 

 

Подолавши відстань десь зо три милі, Барбі повернувся по 119‑му шосе назад до центру міста. Дістався туди близько шостої вечора. Мейн‑стрит зяяла порожнечею, оживлюваною лише гудінням генераторів, котрих працювало там кілька десятків, судячи зі звуку. Світлофор на перехресті шосе 119 і 117 не працював, але «Троянда‑Шипшина» сяяла світлом і була заповнена вщент. Крізь велику фасадну вітрину Барбі не побачив жодного вільного столика. Проте, зайшовши досередини, не почув звичайних гучних балачок: про політику, «Ред Сокс», місцеву економіку, «Патріотів», новопридбані легковики й пікапи, про «Селтикс» і ціни на пальне, про «Брунз» та новопридбані інструменти й обладнання, про «Вайлдкетс» міст‑близнюків[64]. І звісно ж, ніякого сміху там теж не було чутно.

Усі погляди були прикуті до телевізора над стійкою. З тим почуттям недовіри й дезорієнтації, що властиве людям, котрі особисто побували на місці великої катастрофи, Барбі побачив на екрані телеведучого Сі‑Ен‑Ен Андерсона Купера[65], той стояв на шосе 119, а позаду нього все ще тліла махина розбитого лісовоза.

Клієнтів за столами обслуговувала сама Розі, раз у раз кидаючись до шинкваса по готові замовлення. З‑під сіточки на голові вибилося й теліпалося біля обличчя її розкуйовджене волосся. Вигляд вона мала втомлений, знесилений. Територією шинкваса від четвертої дня і до закриття мусила б опікуватися Ейнджі Маккейн, але ніяких ознак її Барбі наразі не помітив. Можливо, вона перебувала поза межами міста, коли замкнувся бар'єр. Якщо причина в цім, за стійку вона повернеться ще не скоро.

Роль кухаря виконував Енсон Вілер (Розі зазвичай називала його просто «хлопчик», хоча цьому хлопчикові було десь близько двадцяти п'яти), і Барбі побоювався навіть уявити собі, що зварганить Енс, якщо йому доведеться готувати щось складніше за квасолю з сосисками, традиційну суботню страву в «Троянді‑Шипшині». Горе тому чоловіку чи дівчині, котрим здумається замовити щось легше за ядерну яєчню у виконанні Енсона. Та вже добре, що хоч він зараз тут є, бо, на додаток до відсутності Ейнджі, у закладі також не спостерігалося й Доді Сендерс. Хоча цій лепеті, щоби прогуляти роботу, не потрібна ніяка катастрофа. Ні, вона не була ледаркою, просто легко знаджувалася. А якщо згадати розумові здібності… трясця її матері, що тут можна сказати? Її батько – міський перший виборний Енді Сендерс – ніколи не зміг би претендувати на членство в Менса[66], але поряд зі своєю дочкою він виглядав справжнім Альбертом Айнштайном.

У телевізорі позаду Андерсона Купера сідали гелікоптери, роздмухуючи елегантно укладене біляве волосся диктора, ледь не заглушаючи його голос. Гвинтокрили скидалися на «мостильників»[67]. Барбі на таких відкатав своє в Іраку. Аж ось у кадр ввійшов армійський офіцер, накрив долонею в рукавичці мікрофон телевізійника і щось проказав йому на вухо.

Люди в «Троянді‑Шипшині» загомоніли. Барбі зрозумів їхню тривогу. Він сам її відчув. Коли людина у формі без усякого «з вашого дозволу» перекриває мікрофон знаменитому телерепортеру, вже ясно, що це кінець світу.

Армієць – полковник, але не його полковник, якби Барбі побачив там Кокса, почуття ментальної дезорієнтації в нього стало б абсолютним – договорив своє. Полишаючи мікрофон, його рукавичка видала звук «хрруп». З тим же незбагненним лицем він вийшов з кадру. Барбі впізнав вираз обличчя типового армійського дубаря.

Купер продовжив репортаж.

– Пресі наказано відсунутися на півмилі назад, до місця, яке називається Придорожня крамниця Реймонда.

Почувши таке, клієнти знову загомоніли. Тут усі знали крамницю Реймонда в Моттоні, де у вітрині висів напис: ХОЛОДНЕ ПИВО ГАРЯЧІ СЕНДВІЧІ СВІЖА НАЖИВКА.

– Цю територію, на відстані трохи менше сотні ярдів від того, що ми називаємо бар'єром – поки нема кращого терміна, – оголошено зоною під контролем сил національної безпеки. Ми продовжимо наш репортаж одразу, як тільки зможемо, а наразі я передаю слово Вашингтону, Вульфе.

Під картинкою з місця події йшов напис по червоній смузі: НАДЗВИЧАЙНІ НОВИНИ. ЗАБЛОКОВАНЕ МІСТО В МЕЙНІ. ТАЄМНИЦЯ ПОГЛИБЛЮЄТЬСЯ. А в правому верхньому куті екрана блимало червоне слово‑попередження для батьків малих телеглядачів: ЖОРСТОКО, немов неоновий знак на якійсь таверні. «Ковтніть жорстокого пива», – подумав Барбі й мало не розсміявся.

У кадрі замість Андерсона Купера з'явився Вульф Бліцер[68]. Розі була фанаткою Бліцера й нікому не дозволяла перемикати телевізор на щось інше, коли в буденному надвечір'ї починався «Ситуативний простір», вона називала його «мій Вульфі». Цього вечора на Вульфі була краватка, але пов'язана незграбно, і Барбі подумав, що решта його одягу виглядає підозріло схожою на той, який вдягають люди, коли пораються у себе в садочку.

– Нагадую про перебіг нашої події, – почав Розин Вулфі. – Сьогодні після полудня, приблизно о першій годині…

– Це трапилося зовсім не о першій, а на доволі значний шмат часу раніше, – промовив хтось.

– А то правда про Майру Еванс? – запитав ще хтось. – Вона насправді померла?

– Так, – підтвердив Ферналд Бові. Старшим братом Ферна був Стюарт Бові, єдиний трунар у Міллі. І Ферн йому вряди‑годи допомагав, коли був тверезий, от і сьогодні він виглядав тверезим. Бентежно тверезим. – А теперка всі взяли й замовкли, я хочу послухати.

Барбі також хотів послухати, бо Вульфі саме говорив на ту тему, яка найбільше хвилювала Барбі, і говорив він саме те, що хотів почути Барбі: повітряний простір над Честер Міллом оголошено зоною, забороненою для польотів. Фактично, весь Західний Мейн і східний Нью‑Гемпшир, від Люїстона‑Оберна до Північного Конвея став такою зоною. Президента було поінформовано. І вперше за останні дев'ять років колір Бюлетеня національної безпеки підскочив вище помаранчевого[69].

Проходячи повз стіл Джулії Шамвей, хазяйки й редакторки «Демократа», Барбі зауважив, як вона стрельнула на нього оком. А слідом і скупа, потаємна напівусмішка, що була її особливим, ледь не фірмовим знаком, майнула на її обличчі.

– Схоже на те, що Честер Мілл не бажає вас відпускати, містере Барбара.

– Схоже, що так, – погодився він. Те, що вона знала про його відхід звідси – і з якої саме причини – не здивувало Барбару. Він достатньо часу прожив у Міллі, аби розуміти, що Джулія Шамвей знає все, про що тут варто знати.

Розі помітила його, якраз коли збиралася розставляти на чотиримісному столику, довкола якого згромадилися шість клієнтів, квасолю з сосисками (плюс обсмалені рештки чогось, що колись, певне, було шматками свинини). Тримаючи по дві тарілки в кожній руці й ще парочку на згинах ліктів, вона заціпеніла з виряченими очима. А тоді посміхнулася. Ця її усмішка була сповнена непідробного щастя й почуття полегшення, і серце його зраділо.

«Отаке‑то воно, повернення до милого дому, – подумалось йому. – Хай мене чорти візьмуть, якщо це не так».

– Та невже це ти, Дейле Барбара, я й подумати не могла, що побачу тебе колись знову!

– Мій фартух ще живий? – спитав Барбі трохи сором'язливо.

Врешті‑решт Розі прийняла його, дала йому роботу – якомусь приблуді з кількома написаними ручкою рекомендаціями в наплічнику. І потім сказала, що цілком розуміє його намір залишити місто, татусь Джуніора Ренні не той чолов'яга, котрого варто мати своїм ворогом, але в Барбі все одно було відчуття, ніби він покинув її в біді.

Розі сяк‑так примостила на стіл тарілки й поспішила до Барбі. Їй, невисокій огрядній жіночці, довелося стати навшпиньки, щоб його обняти, але вона з цим впоралась.

– Я така рада тебе бачити! – прошепотіла вона.

Барбі теж її обняв і поцілував у тім'я.

– Великий Джим і Джуніор не зрадіють, – промовив він. Але жодного з Ренні, принаймні зараз, не було тут; уже за одне це можна бути вдячним. Барбі усвідомив, що на якусь хвилину інтерес до його особи тутешніх завсідників переважив навіть природну цікавість до показу їхнього міста на національному телеканалі.

– Великий Джим Ренні може тільки відсмоктати в мене! – відповіла вона. Барбі розсміявся, потішений такою лютістю, але задоволений її потайністю – вона все говорила пошепки. – А я думала, ти поїхав собі геть!

– Та мало не вибрався, але трохи запізно вирушив.

– А ти бачив… оте все?

– Так. Розповім пізніше.

Він розімкнув обійми, продовжуючи її тримати на відстані простягнутих рук, і подумав: «От якби ти була років на десять молодшою, Розі… чи хоча б на п'ять…»

– То я можу знову отримати свій фартух?

Вона витерла собі кутики очей і кивнула.

Будь ласка, надінь його. Прибери звідти Енсона, поки він нас усіх тут не вигубив.

Барбі віддав їй честь, прослизнув коридорчиком до кухні й послав Енсона Вілера за шинквас розібратися там із замовленнями і прибратися, поки Розі не покличе його собі на допомогу в головну залу. Відступаючись від плити, Енсон зітхнув із полегшенням. Перш ніж піти за стійку, він обома руками потиснув Барбі праву долоню.

– Слава Богу, чоловіче. Я ніколи не бачив такої гарячки, я просто розгубився.

– Не переживай. Ми готові нагодувати п'ять тисяч.

Енсон, аж ніяк не бібліїст, подивився на нього нерозуміюче:

– Га?

– Не звертай уваги, то я так.

Теленькнув дзвоник, що висів у кутку кухонного закапелка.

– Виконуйте замовлення! – гукнула Розі.

Скоріше, ніж прочитати папірець, Барбі вхопив копистку – на грилі коїлося казна‑що, як завжди, коли Енсону доводилося займатися катастрофічним процесом із залученням вогню, який він чомусь називав кухарством, – тут же накинув на шию шлейку фартуха, зав'язав його на собі ззаду і зазирнув до шафки біля мийки. Там було повно бейсбольних картузів, що слугували усім мавпам, котрі поралися в «Троянді‑Шипшині» біля грилю, за шеф‑кухарські ковпаки. Він вибрав картуз з емблемою «Морських Псів» на честь Пола Джендрона (котрий тепер перебуває в обіймах своїх найрідніших і найдорожчих, як сподівався Барбі), задом наперед нацупив його собі на голову і хруснув пальцями.

А вже тоді зазирнув у перший папірець і взявся до роботи.

 

 

О чверть по дев'ятій, більш як на годину пізніше за звичайний для суботи час закриття, Розі випровадила останніх гостей. Барбі замкнув двері й перевернув табличку з ВІДЧИНЕНО на ЗАЧИНЕНО. Провів поглядом тих з півдесятка останніх клієнтів, що перетнули вулицю в напрямку міського майдану, де вже стояли, балакаючи між собою, чоловік п'ятдесят. Погляди їхні були спрямовані на південь, де понад 119‑м шосе зависла велика куля потужного світла. Не телевізійного світла, міркував Барбі; то армійські підрозділи створюють там охоронний периметр. А як інакше охороняти периметр уночі? Авжеж, виставивши вартових і освітивши мертву зону, звісно. Мертва зона. Йому не подобалося, як звучить цей термін.

Натомість Мейн‑стрит виглядала незвично темною. Електричні вогні сяяли в деяких будинках – тих, де працювали генератори, – а також, підживлювані акумуляторами, світилися аварійні вогні в універмазі Берпі, у «Паливі & Бакалії», у крамниці «Нові & Уживані книги», у «Фуд‑Сіті» біля підніжжя міського пагорба та в півдюжині інших закладів, але вуличні ліхтарі вздовж Мейн‑стрит стояли темні, а в більшості вікон других поверхів, де розташувалися помешкання, горіли свічки.

Розі сіла до столу посеред зали і запалила сигарету (недозволено в громадських приміщеннях, але Барбі нікому не викаже). Стягнувши з голови сіточку, під якою трималася її зачіска, вона змучено посміхнулася до Барбі, котрий і собі присів напроти неї. Позаду них Енсон шарував шинквас, теж нарешті розпустивши своє довге волосся, заховане до того під картузом «Ред Сокс».

– Я гадала, що Четвертого липня[70]– то важка робота, але сьогодні було гірше, – промовила Розі. – Якби не ти, я б скоцюрбилася в куточку і скиглила: «Де моя матуся?»

– Там була якась блондинка в «Ф‑150», – промовив Барбі, посміхаючись власному спогаду. – Вона мало не взялася мене підвезти. Аби так сталося, я б, можливо, й вибрався. З іншого боку, зі мною могло трапитися те саме, що з Чаком Томпсоном і тією жінкою, котра була з ним у літаку.

Ім'я Томпсона згадувалося в репортажі Сі‑Ен‑Ен; жінка ще залишалася не ідентифікованою.

Але Розі її знала.

– Це Клодетт Сендерс. Я майже цілком певна, що вона. Доді мені вчора казала, що в її матері сьогодні тренувальний політ.

Між ними на столі стояла тарілка з чипсами. Барбі було знову потягнувся до тарілки. Та раптом завмер. Йому перехотілося картоплі. Нічого йому більше не хотілося. І червона калюжка на березі тарілки тепер більше скидалася на кров, ніж на кетчуп. Так ось чому Доді не прийшла.

Розі знизала плечима.

– Можливо. Точно не можу сказати. Я не отримувала від неї звістки. Та й не очікувала, телефони ж не працюють.

Барбі вирішив, що вона має на увазі дротові лінії, але навіть з кухні він чув, як люди скаржилися на те, як важко кудись додзвонитися по мобільних. Більшість погоджувалися з думкою, що це через те, що ними користуються всі одночасно, таким чином блокуючи частоти. Дехто вважав, що навала телевізійників – либонь, сотні їх зараз навколо міста, і всі озброєні «Нокіями», «Моторолами», «Ай‑фонами», «Блек‑Беррі» – створює цю проблему. Барбі мав песимістичніші підозри: ситуація вже під контролем служб нацбезпеки, і це в той час, коли вся країна параноїдально боїться терористів. Декому ще вдавалося іноді кудись додзвонитися, але що глибше в ніч, то рідше й рідше.

– Звісно, – сказала Розі. – Доді могла, як це на неї схоже, просто забити на роботу, а натомість завіятися собі в Оберн[71], погуляти по тамтешніх крамницях.

– А містер Сендерс знає, що в тім літаку була Клодетт?

– Не можу сказати напевно, але я б вельми здивувалася, аби він зараз про це ще не знав. – І вона проспівала тихим, але милозвучним голоском: «Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти».

Барбі кволо посміхнувся і підхопив: «Ми одна команда, і нам у ньому жити».

Це була стара пісня Джеймса Макмертрі, яка минулого літа незбагненним чином знову на два місяці стала модною на парочці радіостанцій формату кантрі & вестерн. Ясно, що її не крутили на частоті РНГХ; Джеймс Макмертрі не належав до того сорту артистів, яких підтримувало «Радіо Ісус».

Розі показала на тарілку.

– Ти ще будеш їсти?

– Ні. Апетит пропав.

Барбі не відчував великої любові ані до повсякчас усміхненого Енді Сендерса, ні до дурепи Доді, котра майже напевне допомагала своїй подружці Ейнджі поширювати ті плітки, котрі й призвели його до неприємностей біля «Діппера», але сама думка про те, що ті рештки тіла (ногу в зеленій холоші побачив він внутрішнім зором) належали її матері… дружині першого виборного…

– У мене теж, – сказала Розі і втопила свою сигарету в кетчупі. Та погасла зі звуком пфссс, і якусь мить Барбі був певен, що він ось‑ось виригає. Відвернувши голову, він втупився у вітрину, хоча звідси не можна було побачити, що робиться на Мейн‑стрит. Звідси вулиця виглядала геть темною.

– Президент виступить опівночі, – оголосив від шинкваса Енсон. Позаду нього почав протяжно, з натугою стогнати посудомийний апарат. Барбі сяйнула в голові думка, що старий трудяга «Гобарт»[72], мабуть, допрацьовує свою останню зміну, принаймні на якийсь період часу. Він мусить переконати в цьому Розі. Вона може опиратися, але зрештою зрозуміє доцільність цих кроків. Розі метка, практична жінка.

«Мати Доді Сендерс. Господи. А чи були інші варіанти?»

Він усвідомив, що варіанти могли бути не набагато кращими. Замість місіс Сендерс, у літаку майже напевне сидів би хтось інший зі знайомих йому людей. Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти.

– Сьогодні я обійдуся без Президента, – сказала Розі. – Доведеться йому благословляти Америку без мене. П'ята година настає рано.

По недільних ранках «Троянда‑Шипшина» відкривалася не раніше від сьомої, але ж треба все завчасно зготувати. Завжди ці приготування. А в неділю до них належав і цинамоновий рулет.

– А ви, хлопці, якщо вам охота, можете залишатися й дивитися. Тільки не забудьте міцно все тут замкнути, коли звідси йтимете. І спереду, і ззаду, – вона почала підводитись.

– Розі, нам треба побалакати щодо завтрашнього дня, – затримав її Барбі.

– Дурниці, завтра буде інший день. А зараз попустися, Барбі. На все свій час. – Проте вона, либонь, помітила щось в його очах, бо знову сіла. – Гаразд, чому це ти так похмуро дивишся?

– Коли ти востаннє заправлялася пропаном?

– Минулого тижня. У нас його майже повний запас. Це все, що тебе непокоїть?

Це було не все, але з цього почалися його запитання. «Троянда‑Шипшина», підраховував Барбі, має два з'єднані між собою баки. Кожен бак вміщує чи то триста п'ятдесят, чи триста двадцять п'ять галонів, точно він не пам'ятав скільки. Завтра треба перевірити, але якщо Розі має рацію, вона зараз має понад шістсот галонів газу. Це добре. Хоч якась удача на тлі показово нещасного дня для всього міста в цілому. Та нам не знати, які ще нещастя можуть чекати попереду. А шість сотень галонів пропану не вічні.

– Яка норма вигоряння? – спитав він у неї. – Ти собі уявляєш?

– А яке це має значення?

– Бо зараз твій заклад живиться від генератора. Освітлення, печі, холодильники, насоси. Й обігрівач, якщо сьогодні вночі похолоднішає, також увімкнеться. А генер, щоб усе це підтримувати, добряче жере пропан.

Якусь хвильку вони мовчали, прислухаючись до рівного гудіння майже нового генератора «Хонда» позаду ресторану.

Підійшов і сів біля них Енсон Вілер.

– На шістдесяти відсотках потужності генер висмоктує два галони пропану за годину, – сказав він.

– Звідки ти знаєш? – спитав Барбі.

– Прочитав на шильдику. А коли тягне все на собі, як от сьогодні від полудня, коли вимкнулась електрика, він, мабуть, вижирає і всі три галони. А може, й трохи більше.

Реакція Розі була миттєвою.

– Енсі, вимкни все світло, тільки в кухні залиш. Зараз же. І термостат обігрівача перемкни на п'ятдесят. – Вона подумала. – Ні, вимкни його зовсім.

Барбі усміхнувся, показавши їй великого пальця. Вона второпала. Не кожен у Міллі здатен був на це. Не кожному в Міллі вистачило б розуму.

– Гаразд. – Проте Енсон виглядав збентеженим. – То ти гадаєш, що до завтрашнього ранку… чи принаймні до полудня?…

– По телевізору збирається особисто виступити Президент Сполучених Штатів, – нагадав Барбі. – Опівночі. На які думки тебе це наштовхує, Енсі?

– Я думаю, таки треба вимкнути світло, – відповів той.

– І термостат, не забудь, – нагадала йому Розі. Хлопець пішов, і вона звернулася до Барбі: – Те саме я зроблю і в себе, як піднімуся нагору. – Удовиця вже більше десяти років, вона жила над своїм рестораном.

Барбі кивнув. Перевернувши одну з паперових серветок‑підстилок («Чи відвідували ви 20 визначних природних місцин штату Мейн?»), він щось вираховував на її зворотному боці. З того моменту, як постав бар'єр, згоріло від двадцяти семи до тридцяти галонів пропану. Отже, в залишку маємо п'ятсот сімдесят. Якщо Розі зможе зменшити його споживання до двадцяти п'яти галонів на день, теоретично вона здатна протриматися три тижні. Якщо зменшити до двадцяти галонів на день – чого вона, певне, зможе досягти, якщо закриватиме заклад між сніданком і ланчем, а потім ще робитиме перерви між ланчем і вечерею – протриматися можна майже місяць.

«І цього достатньо, – подумав він. – Бо якщо через місяць це місто все ще буде закритим, у ньому все одно вже не залишиться чого готувати».

– Про що ти думаєш? – спитала Розі. – І що то за цифри? Я не розумію, що вони означають.

– Бо ти дивишся на них догори ногами, – пояснив Барбі, зрозумівши, що більшість людей у Міллі схильні саме до такого бачення. Це були ті цифри, на які нікому не схотілося б дивитися прямо.

Розі обернула серветку з принагідними підрахунками Барбі до себе. Сама перерахувала цифри. А тоді підняла голову і подивилася на нього, вражена. Якраз у цю мить Енсон вимкнув майже все освітлення, і вони втупилися одне в одного в мороці, який – принаймні для Барбі – виглядав жахливо переконливим. Неприємності можуть бути серйозними.

– Двадцять вісім днів? – перепитала вона. – Ти гадаєш, ми мусимо розраховувати на чотири тижні?

– Я не знаю, мусимо чи не мусимо, але, коли я був в Іраку, хтось подарував мені «Маленький червоний цитатник» товариша Мао. Так я носив його завжди в кишені і прочитав від дошки до дошки. У багатьох його висловах більше сенсу, ніж у наших політиків у їхні найпритомніші моменти. Серед тих його фраз, що застрягли мені в голові, є й така: «Сподівайся на погожі дні, але будуй дамби». От я й гадаю, що саме це ми, тобто ти…

– Ні, ми, – заперечила вона, торкаючись його зап'ястка. Перевернувши руку, він приплеснув своєю долонею по її долоні.

– Гаразд, ми. Гадаю, саме таким чином нам і треба все розпланувати. Тобто зачинятися на проміжні години, економно використовувати печі – ніяких цинамонових рулетів, хоча я, як і будь‑хто, люблю їх – і ніякої посудомийної машини. Вона стара і жере забагато енергії. Знаю, Доді з Енсоном не сподобається ідея мити посуд вручну…

– Не думаю, що нам варто розраховувати на те, що Доді скоро повернеться, та й взагалі хоч колись. Тепер, коли її мати мертва, – зітхнула Розі. – Хочеться вірити, що вона дійсно поїхала до Оберна повештатись по крамницях. Хоча, гадаю, про це буде надруковано в завтрашніх газетах.

– Можливо.

Барбі не уявляв собі, як багато інформації потрапить в Честер Мілл або вийде звідси, якщо ця ситуація не вирішиться швидко, і бажано, щоб іще й із якимсь раціональним поясненням. Мабуть, небагато. Він подумав, що їх скоро накриють легендарним Конусом Тиші Максвела Смарта[73], якщо цього вже не сталося.

До столу Барбі й Розі повернувся Енсон. Він уже був у куртці.

– То я вже піду собі, Розі?

– Авжеж, – відповіла вона. – До завтра о шостій?

– Чи не запізно буде? – посміхнувся він і додав: – Та ні, я не скаржуся.

– Ми відчинятимемо пізніше, – вона завагалася. – І робитимемо перерви між годівлями.

– Правда? Класно, – він перевів погляд на Барбі. – У тебе є де переночувати сьогодні? А то можеш до мене. Сейда поїхала в Деррі[74]відвідати батьків.

Сейдою звали Енсонову дружину.

Барбі мав де притулитися, це місце було прямо напроти, лише через вулицю перейти.

– Дякую, але я повернуся до свого помешкання. У мене ж заплачено за нього до кінця місяця, то чом би й ні? Уранці, перед тим як піти з міста, я залишив ключ Петрі Ширлз в аптеці, але в мене на зв'язці залишився дублікат.

– Окей. Тоді до завтра, Розі. А ти тут будеш, Барбі?

– І не сподівайся.

– Чудово! – поширшала усмішка Енсона.

Коли він пішов, Розі потерла собі очі, потім похмуро подивилася на Барбі.

– Як довго це триватиме? Твій власний прогноз.

Я не можу прогнозувати, бо не знаю, що саме відбувається. І коли воно перестане відбуватися.

Розі, дуже тихо, промовила:

– Барбі, ти мене лякаєш.

– Я сам себе лякаю. Нам обом треба вже йти спати. Вранці все виглядатиме краще.

– Після нашої бесіди мені, либонь, лише ембіен[75]допоможе заснути, – поскаржилась вона. – Незважаючи на втому. Проте я вдячна Богу, що ти повернувся.

Барбі згадав про свої міркування щодо запасів.

– Ось іще що. Якщо завтра відкриється «Фуд‑Сіті»…

– Вони завжди працюють у неділю. З десятої до шостої.

Якщо вони працюватимуть завтра, ти мусиш дещо купити.

– Та ж «Сиско»[76]постачає… – вона затнулася, нахмурено втупившись у нього очима. – Щочетверга, але ми не можемо на це розраховувати, так? Авжеж, ні.

– Ні, – підтвердив він. – Якщо навіть те, що тут зараз нас замкнуло, раптом щезне, військові все одно триматимуть це містечко в стані карантину якийсь довший час.

– Що я мушу купити?

– Все, але найголовніше – м'ясо. М'ясо, м'ясо, м'ясо. Якщо крамниця відкриється. А я не певен цього. Джим Ренні може переконати того, хто там зараз керує…

– Джек Кейл. Він став директором, коли Ерні Келверт пішов на пенсію в минулому році.

– Так от, Ренні може переконати його не відкриватися, поки він особисто цього не дозволить. Або попросить шефа Перкінса видати такий наказ.

– Так ти не знаєш? – спитала Розі і, побачивши його нерозуміючий погляд, продовжила: – Авжеж. Дюк Перкінс помер, Барбі. Він помер прямо там, – махнула вона рукою десь в південному напрямку.

Барбі ошелешено дивився на неї. Енсон забув вимкнути телевізор, і позаду них Розин улюбленець Вульфі знову розповідав світу, що якась нез'ясована сила обгородила маленьке містечко в Західному Мейні, що той район ізольовано армійськими підрозділами, що Об'єднаний комітет начальників штабів засідає у Вашингтоні, що Президент звернеться до нації опівночі, а зараз він просить народ Америки приєднати свої молитви за людей у Честер Міллі до його власної.

 

 

– Тату? Тату?

Джуніор Ренні стояв на верхньому майданчику сходів, нахиливши голову, прислухався.

Відповіді не було, і телевізор мовчав. А в такий час його батько завжди вже перебував удома після роботи, сидів перед телевізором. Увечері в суботу він утримувався від Сі‑Ен‑Ен і «Фокс‑ньюз», натомість дозволяючи собі «Планету тварин» або «Історичний канал». А сьогодні чомусь ні. Джуніор приклав до вуха зап'ясток, щоб перевірити, чи цокотить його годинник. Той ішов та й час вочевидь він показував правильний, бо надворі вже було темно.

Жахлива думка стрельнула йому в голову. Великий Джим може бути зараз разом із шефом Перкінсом. У цю мить вони можуть удвох обговорювати, як заарештувати Джуніора з найменшим розголосом. А чому вони чекали так довго? Бо так зможуть вивезти його з міста під покривом темряви. Доправити його до окружної в'язниці в Касл Року. Потім суд. А далі?

Далі Шошенк[77]. Просидівши там кілька років, він, певне, почне називати тюрму просто Шенк, як і більшість тамтешніх убивць, грабіжників та содомітів.

– Дурощі, – пробурмотів він. А чи ні? Він прокинувся з думкою, що вбивство Ейнджі йому просто наснилося, це мусив бути сон, бо він ніколи нікого не зміг би вбити. Добряче відлупцювати – запросто, але вбити? Це просто смішно. Він же такий, такий… ну… він така нормальна людина!

Потім він зазирнув під ліжко, побачив на одязі кров, і все повернулося знову.

Рушник падає в неї з голови. Клаптик волосся на її лобку чомусь бісить його. Химерно хрусткий звук, яким на удар його коліна відповідає щось усередині її обличчя. Злива магнітиків з холодильника і те, як вона сіпалася.

«Але ж то зробив не я. То…»

То головний біль. Так. Правда. Але хто такому повірить? Йому легше повірили б, навіть якби він сказав, що це зробив буфетник[78].

Тату?

Мовчанка. Нема його вдома. І в поліцейській дільниці його нема також, не плете він там змову проти нього. Тільки не його батько. Він цього не робитиме. Його батько завжди казав, що родина понад усе.

А чи дійсно родина для нього понад усе? Авжеж, він так говорить – він же християнин врешті‑решт і співвласник РНГХ, – проте Джуніор мав підозру, що для його татуся «Уживані автомобілі Джима Ренні» можуть їхати попереду родини, а посада першого виборного міста випереджати Святий Олтар Не Треба Готівки.

Ну, а Джуніор, що цілком можливо, йде лише третім у цьому списку.

Він усвідомив (уперше в житті; то був справжній спалах прозріння), що все це лише його власні припущення. Що він насправді майже зовсім не знає свого батька.

Він повернувся до своєї кімнати і ввімкнув верхнє світло. Спочатку вгорі яскраво спалахнуло, тоді трохи померхло і світло залишилося непевним. На якусь мить Джуніору здалося, що в нього щось негаразд з очима. Потім він усвідомив, що чує гудіння їхнього генератора. І не лише їхнього. Нема струму в міській електромережі. Хвиля полегшення затопила його. Припинення подачі електрики все пояснювало. Це означало, що його батько, скоріш за все, перебуває зараз у міськраді, обговорює цю проблему з іншими двома ідіотами – Сендерсом і Ґріннел. Либонь, встромляє шпильки у велику мапу міста, корчачи з себе Джорджа Паттона[79]. Кричить у телефон на когось з Електрокомпанії Західного Мейну, обзиваючи їх бандою лінивих нікчемах.

Джуніор витяг з‑під ліжка свій одяг, витряс із джинсів усяке лайно – гаманець, дрібні монети, ключі, гребінець, залишки пігулок проти голови – і розпихав усе по кишенях чистих джинсів. Потім він поспіхом спустився вниз, засунув небезпечний одяг до пральної машини, виставив на ній «гарячий» режим, але тут же згадав, як колись мати казала йому, тоді не більш як десятирічному: для кривавих плям потрібна холодна вода. Перемикаючи машину на ХОЛОДНЕ ПРАННЯ/ХОЛОДНЕ ПОЛОСКАННЯ, Джуніор байдуже подумав, чи його татусь уже тоді викохав у собі звичку трахати секретарок, чи ще тримав свій нікчемашний пеніс на припоні.

Він увімкнув машину і замислився, що йому робити далі. Щойно головний біль минувся, він виявив, що може мислити.

Врешті вирішив повернутися до будинку Ейнджі. Не хотілося – Боже Всеправий, це було останнє, чого б йому хотілося робити, – але там він, можливо, зуміє оцінити ситуацію на місці. Пройтися повз садибу, подивитися, скільки там поліцейських машин. А також чи нема серед них фургона криміналістичної служби округу Касл. Криміналісти – ключ до всього. Це він знав з перегляду «Місця злочину»[80]. І сам великий синьо‑білий фургон він теж бачив, коли відвідував якось із батьком окружний суд. Тож, якщо він стоїть біля будинку Маккейнів…

«Я втечу».

Так. Якомога швидше і якомога далі. Але спершу треба буде повернутися сюди, зазирнути до сейфа в батьковому кабінеті. Батько не підозрював, що Джуніор знає контрольну комбінацію цифр, але Джуніор її знав. Як знав і пароль до татового комп'ютера, а таким чином і про його схильність до перегляду того, що Джуніор з Френком Делессепсом називали редис‑сексом: дві чорні лярвочки і білий парубок. Там було повно грошей, у тому сейфі. Тисячі доларів.

«А якщо ти побачиш той фургон, повернешся сюди, а тут батько?»

Отже, передусім гроші. Гроші зараз же.

Він ввійшов до кабінету, і на мить йому здалося, що батько сидить у фотелі з високою спинкою, де він зазвичай і дивився ті свої новини й передачі про природу. Заснув… а якщо в нього інфаркт? В останні три роки у Великого Джима траплялися проблеми з серцем, головним чином аритмія. Зазвичай він звертався до шпиталю «Кеті Рассел» і там док Гаскелл або док Рейберн кололи його чимось, повертаючи до нормального стану. Гаскелл радо робив би це вічно, але Рейберн (котрого батько називав перевченим нікчемахою) останнього разу наполіг, щоби Великий Джим звернувся до кардіолога в діагностичному центрі в Люїстоні. Той кардіолог сказав, що потрібно пройти якусь процедуру, яка раз і назавжди ліквідує перебої в серці. Великий Джим (котрий страх як боявся лікарень) відповів: йому, мовляв, треба частіше радитися з Богом, можете називати це молитовними процедурами. Тим часом він продовжував приймати свої пігулки і в останні кілька місяців почувався гарно, але зараз… можливо…

– Тату?

Мовчанка. Джуніор клацнув вмикачем. Люстра загорілася тим самим непевним світлом, проте розвіяла тінь, котру Джуніор спершу сприйняв за батькову потилицю. Він би не дуже засмутився, аби його батько дійсно врізав дуба, але наразі зрадів, що цього не трапилося саме тепер. Існувала ще така річ, як зайві ускладнення.

Заспокоївшись, він широкими, карикатурно обережними кроками рушив до стіни, в якій містився сейф, повсякчас очікуючи спалаху фар у вікні, які провістять батькове повернення. Зняв і відставив убік картину, що прикривала сейф (Ісус проповідує на горі), і набрав комбінацію. Перш ніж важіль піддався, йому довелося це зробити двічі, бо руки в нього тремтіли.

Сейф було забито готівкою і пачками схожих на пергаментні аркушів зі штампованими написами ОБЛІГАЦІЇ НА ПРЕД'ЯВНИКА. Джуніор стиха присвиснув. Останнього разу, коли він відчиняв сейф – потягти звідси п'ятдесятку на минулорічний Фрайбурзький ярмарок[81], – тут теж лежало багато грошей, але й зблизька не стільки. І ніяких ОБЛІГАЦІЙ не було. Він згадав табличку на батьковому столі в його автосалоні: ЧИ СХВАЛИВ БИ ЦЮ ОБОРУДКУ ІСУС? Навіть у своєму теперішньому стані перестраху й замішання Джуніор не міг не зачудуватися, чи схвалив би Ісус усі ті оборудки, що його батько останніми часами прокручував десь на стороні.

– Нема мені діла до його бізнесу, треба свої справи ладнати, – промовив він тихим голосом. Узяв п'ятсот п'ятдесятками і двадцятками, вже мало не причинив сейф, завагався і витяг ще кілька соток. Зважаючи на непристойно велику кількість грошей у сейфі, його батько може навіть не зауважити пропажі. А якщо й помітить, можливо, зрозуміє, чому Джуніор їх узяв. І, либонь, схвалить. Як любив повторювати Великий Джим: «Господь помагає тим, хто сам собі допомагає».

У такому приємному настрої Джуніор легко потяг ще чотири сотні. І лише тоді зачинив сейф, змішав комбінацію цифр і повісив Ісуса назад на стіну. Взявши з шафи в передпокої куртку, він вийшов надвір, залишивши генератор ревіти, а машину прати його заляпану кров'ю Ейнджі одіж.

 

 

Біля будинку Маккейнів не було нікого. Анікогісінько, бля!

Причаївшись на протилежному боці вулиці, Джуніор стояв під благеньким дощиком з падаючого листя і дивувався, чи дійсно він бачить те, що бачить: темний будинок і, як і перше, ані сліду ні «Тойоти» Генрі Маккейна, ні «Пріуса» Ладонни. Все це виглядало занадто гарно, щоб бути правдою, вельми занадто.

Можливо, вони на міському майдані. Там багато народу цього вечора. Либонь, обговорюють припинення постачання електрики, хоча Джуніор не пригадував, щоб коли‑небудь раніше вимкнення світла спричиняло такі збори; люди переважно йшли собі додому і лягали спати, саме так; і, якщо не траплялося дійсно страшенної бурі, ще до того, як вони починали готувати собі сніданки, електрика з'являлася знову.

Може, теперішній перебій з електрикою – результат якоїсь видовищної пригоди того типу, що регулярно показують у новинах по телевізору. Джуніор неясно собі пригадав якогось старигана, котрий питався в нього, що відбувається, невдовзі після того, як дещо відбулося з Ейнджі. У будь‑якому разі Джуніор, ідучи сюди, подбав про те, щоб із ним ніхто не забалакав. Мейн‑стрит він подолав з опущеною головою і піднятим коміром (фактично, він ледь не зіштовхнувся з Енсоном Вілером, коли той вийшов з «Троянди‑Шипшини»). Вуличні ліхтарі не горіли, і це допомогло йому зберегти анонімність. Черговий подарунок богів.

А тепер це. Третій дарунок. Величезний! Та чи таке можливе, щоби тіло Ейнджі досі не виявили? Чи тут на нього чекає пастка?

Джуніор уявив собі, як шериф округу Касл або детектив із поліції штату говорять: «Хлопці, нам лише треба не лізти на очі й почекати; вбивця завжди повертається на місце свого злочину, це давно відомий факт».

Телевізійне лайно. І все ж таки, перетинаючи вулицю (ніби підштовхуваний якоюсь потойбічною силою), Джуніор очікував, що ось раптом спалахнуть потужні ручні ліхтарі, приколють його своїми променями, немов метелика до шматка картону; чекав, що хтось гукне – певне, у мегафон: «Стій, ані руш, руки вгору!»

Нічого цього не трапилося.

Серце калатало в його грудях, і кров стугоніла у скронях (але в голові ніякого болю, і це добрий‑добрий знак), коли він ступив на під'їзну алею Маккейнів, але й тоді будинок залишився темним і мовчазним. Навіть генератора чутно не було, хоча сусідський, у пані Ґріннел, гуркотів.

Джуніор озирнувся через плече і побачив, що над деревами сходить величезна куля білого світла. Щось на південній околиці міста чи, може, далі, у Моттоні. Чи не там відбулося те, що стало причиною перерви в постачанні електрики? Можливо.

Він підійшов до задніх дверей. Передні мусили б залишатися незамкненими, якщо ніхто не повертався додому після інциденту з Ейнджі, але йому не хотілося заходити до будинку через передній ґанок. Зайшов би, звісно, якби треба було, хоча, можливо, такої потреби не виникне. Врешті‑решт, удача стояла на його боці.

Клямка клацнула.

Джуніор зазирнув до кухні й умент відчув кров'яний дух – трохи схоже на запах крохмальної присипки, тільки несвіжої. Промовив: «Гей? Привіт? Є хто вдома?» Майже напевне, що нікого нема, проте, якщо хтось і є, якщо з якогось дикого дива Генрі або Ладонна поставили свої машини біля міського майдану і прийшли додому пішки (чомусь не помітивши на кухонній підлозі власної мертвої дочки), він закричить. Так! Закричить і «виявить тіло». Це не обмане команду криміналістичного фургона, але трохи часу він виграє.

– Хелло, містере Маккейн! Місіс Маккейн! – А тоді, вслід за спалахом натхнення: – Ейнджі, ти вдома?

Хіба він питався б таке, аби сам її вбив? Звісно, що ні! Та раптом жахлива думка прохромила його: а що, як вона відповість? Звідти, з підлоги, де вона лежить, зараз йому відповість? Відповість із булькотінням крові в горлі.

– Візьми себе в руки, – промурмотів він. Авжеж, треба, хоч як це важко. Особливо у темряві. А втім, у Біблії такі речі раз у раз трапляються. У Біблії люди подеколи повертаються до життя, як зомбі в «Ночі живих мертвяків» [82].

– Є хто вдома?

А дідька. Порожняк.

Його очі призвичаїлись до темряви, хоча й не зовсім. Потрібне світло. Варто було прихопити ліхтар з дому, але, коли ти звик до того, що достатньо просто клацнути вмикачем, про такі речі легко забути. Джуніор перетнув кухню, переступивши через тіло Ейнджі, і прочинив перші з двох дверей у дальній стіні. Там виявилась комора. Він зміг лише розгледіти полиці, заставлені консервами й пляшками. За іншими дверми йому більше пощастило. Там була пральня. І якщо він не помилився щодо тієї речі, котра містилася на полиці праворуч від нього, значить, удача його ще не покинула.

Він не помилився. То був ліхтар, чудовий, сильний. Треба обережно присвічувати собі на кухні – обов'язково не забути затулити штори, – але в пральній кімнаті він міг світити собі досхочу. Тут йому було зручно.

Пральний порошок. Відбілювач. Пом'якшувач тканини. Відро і «Свіффер»[83]. Добре. Генератор не працює, отже, тут є тільки холодна вода, але її вистачить у крані, щоб наповнити одне відро, а там ще є й всякі туалетні баки. А холодна – саме те, що йому треба. Для крові – холодна.

Він митиме, як затята домогосподарка, якою колись була його мати, завжди пам'ятлива до напоумлень свого чоловіка: «Тримай чистими дім, руки й душу». Він змиє кров. Потім витре все, що пригадає, до чого торкався, і все, про що не пам'ятає, але чого міг торкнутися. Але спершу…

Тіло. Треба щось зробити з тілом.

Джуніор вирішив, що поки що згодиться й комора. Він ухопив її під пахви, перетягнув туди, відпустив – чвак. І вже тоді взявся до роботи. Наспівуючи собі під ніс, він спершу попричіплював до холодильника магніти, потім закрив штори. Встиг наповнити відро вже ледь не по вінця, і лише тоді кран почав сипіти. Черговий бонус.

Він іще тер, робота йшла добре, хоча до кінця було ще далеко, коли пролунав стук у передні двері.

Джуніор підвів голову, очі широко розплющені, губи вивернуті в далекій від веселощів гримасі переляку.

– Ейнджі? – прозвучав дівочий голос крізь схлипи. – Ейнджі, ти вдома? – Знову стук, а тоді двері прочинилися. Його удача, схоже, його полишила. – Ейнджі, прошу, хоч би ти була тут. Я бачила, твоя машина стоїть у гаражі…

Курва! Гараж! Він не перевірив їхній блядський гараж!

– Ейнджі? – знову пхикання. Знайомий голос. О, Боже, чи це не ця ідіотка Доді Сендерс? Таки вона. – Ейнджі, вона мені сказала, що моя мама мертва! Місіс Шамвей сказала, що вона загинула!

Джуніор мав надію, що вона спершу підніметься на другий поверх, до кімнати Ейнджі. Але натомість Доді рушила через хол до кухні, пересуваючись у темряві повільно, непевно.

– Ейнджі? Ти в кухні? Я нібито бачила світло.

У Джуніора знову заболіло в голові, і винна в цьому була ця настирлива, безпереводно обкурена сучка. Що не трапиться зараз… це буде також її вина.

 

 

Доді Сендерс була все ще трохи обкурена і п'яненька, її кумарило; мати її загинула, а сама вона в темряві навпомацки рухалась передпокоєм у домі своєї найліпшої подруги; аж тут наступила на щось, воно сковзнуло під її ступнею так, що вона ледь не беркицьнулась на сраку, задерши ноги. Доді вхопилася за перила сходів, підвернувши собі пару пальців, і скрикнула. Вона начебто й усвідомлювала, що все це з нею дійсно відбувається, і в той же час у це неможливо було повірити. Почувалася так, немов заблукала до якогось паралельного виміру, як ото бува у фантастичному кіні.

Вона нахилилася роздивитися, що там потрапило їй під ноги. Схоже було на рушник. Якийсь дурень кинув рушник на підлогу в передпокої. Тоді вона почула, ніби щось ворухнулося в темряві попереду. У кухні.

– Ейнджі, це ти?

Без відповіді. Проте їй почулося, хтось там ніби є, хоча, може, лише здалося.

– Ейнджі? – вона знову рушила вперед, тримаючи підвернуту праву руку (пальці розпухнуть, думала вона, та й уже напухають) притиснутою до тіла. Ліву простягнула перед собою, намацуючи в темряві. – Ейнджі, будь ласочка, знайдися там! Моя мати померла, я не жартую. Місіс Шамвей мені сказала, а вона не жартує, ти мені так потрібна!

А день так вдало розпочався. Вона встала рано (ну… о десятій, це для неї рано) і зовсім не збиралася прогулювати роботу. А тоді їй зателефонувала Саманта Буші, сказала, що прикупила на і‑Беї[84]кілька нових лялечок «Братц»[85]і питалася, чи не хоче Доді прийти, допомогти їй їх помучити. Катувати ляльок «Братц» вони завели собі моду ще в старших класах школи – купували їх на домашніх розпродажах, а потім вішали, встромляли шпильки їм у дурнуваті голівки, обливали їх бензином для запальничок, а тоді підпалювали. І Доді розуміла, що вони вже мусили б вирости з цієї забавки, вони вже були дорослими чи майже дорослими. Це ж дитячі пустощі. До того ж дещо моторошні, якщо серйозно помислити. Та справа в тому, що Саммі мала власне помешкання на Моттонській дорозі – просто трейлер, але він належав тільки їй, після того як навесні десь завіявся її чоловік, – а її Малюк Волтер спав практично цілими днями. Плюс, у Саммі завжди була скажена трава. Доді здогадувалася, що вона бере її у тих самих хлопців, з котрими гуляє. По вікендах її трейлер був популярним місцем. Та річ у тім, що Доді зареклася курити траву. Більше ніколи ніякої трави після тих неприємностей з кухарем. Більше ніколи в неї протривало понад тиждень, до цього дня, до дзвінка Саманти.

– Тобі дістануться Джейд і Ясмін, – підманювала Саммі. – А ще в мене є така крута, ну, ти сама знаєш що. – Вона завжди так говорила, ніби той, хто міг її підслуховувати, не зрозумів би про що йдеться. – А ще ми зможемо, сама знаєш що.

Доді й тут добре знала, про що саме йдеться, і в неї трохи стрепенулося Отамечки Внизу (самі знаєте де), хоч це заняття теж було дитячою забавкою, яку їм варто було давно облишити.

– Та, мабуть, ні, Саммі. Мені на роботу о другій, і…

– Ясмін чекає, – перебила Саммі. – А ти ж так ненавидиш цю курву.

Атож, це таки правда. Ясмін була найкурвішою сучкою з усіх «Братців», на думку Доді. А до другої ще майже чотири години. Крім того, нічого страшного, якщо вона трохи й запізниться. Хіба Розі її вижене? Та хто інший стане робити для неї ту срану роботу?

– Окей. Тільки ненадовго. І тільки тому, що я ненавиджу ту Ясмін.

Саммі захихотіла.

– І я не буду більше отого, ну, сама знаєш чого. Ні того, ні іншого.

– Без проблем, – погодилась Саммі. – Давай швидше.

Отже, Доді сіла в машину й поїхала і, звісно, зрозуміла, що знущання з «Братців» не дарує ніякої втіхи, якщо не зарядитися трохи кайфом, тож вона й зарядилася разом із Саммі. Разом же вони й утнули Ясмін сеанс пластичної хірургії за допомогою рідини для прочищення каналізаційного стоку, і їм було дуже весело. Потім Саммі захотіла продемонструвати їй класну новеньку камізельку, придбану нею в «Дебі»[86], і хоча вона вже трохи потовстішала в попереку, як на смак Доді, але все ще виглядала гарненькою, либонь, тому, що вони обидві були трохи нетверезі – по правді, так у друзки обдовбані – й оскільки Малюк Волтер усе ще спав (його батько наполіг на цьому імені для хлопчика на честь якогось старого блюзмена, а це його постійне спання, гай‑гай, Доді мала підозру, що в Малюка Волтера затримка розвитку, що й не дивно, зважаючи на ту кількість дурі, яку висмалила Саммі, поки його виношувала), вони з Саммі опинилися в ліжку і зайнялися отим самим, самі знаєте чим. Опісля поснули, а коли Доді прокинулась, бо Малюк Волтер верещав – всраться‑не‑підняться, мерщій телефонуймо на Шостий канал[87], – то на годиннику було вже по п'ятій. Зовсім пізно йти на роботу, а тут ще Саммі дістала пляшку чорного Джонні Вокера і вони хильнули разок, другий, третій, і Саммі вирішила подивитися, як там ідуть справи в бейбі «Братц» у мікрохвильовці, от лишень електрики чомусь не було.

Доді доповзла до міста зі швидкістю замалим не шістнадцять миль за годину, все ще п'яна і в параноїдальному к чорту стані, постійно скидаючи оком у люстерко заднього огляду, чи нема в неї копів на хвості, чомусь упевнена, що, якщо її зупинять, то обов'язково це буде та рудоволоса сучка Джекі Веттінгтон. Або батько з'явиться на перерву додому й учує алкоголь у її віддиху. Або мати виявиться в хаті, знесилена після того ідіотського тренувального польоту настільки, що вирішить залишитися вдома, замість гри в бінго зі своїми у Східній Зірці[88].

Будь ласочка, Господи, – молилася вона. – Прошу, проведи мене крізь це, і я ніколи більше не буду отого самого. І того також, сам знаєш чого. Ніколи в житті.

Бог почув її молитви. Удома нікого не було. Електрики не було і тут також, але в своєму непевному стані Доді це ледь зауважила. Вона вилізла нагору по сходах до своєї кімнати, стягнула з себе джинси й сорочку і впала на ліжко. Тільки на кілька хвилин, запевнила себе. А тоді вона закине геть пропахлий ганджею одяг до машинки, а сама стане під душ. Вона тхнула парфумами Саммі, котрі та, певно, купує галонами в Берпі.

От тільки через відсутність електрики будильник собі виставити вона також не могла, і коли її розбудив стук у двері, було вже темно. Вона накинула халат і спустилася на перший поверх чомусь упевнена, що з'явилася та рудоволоса полісменка з великими цицьками, щоб зараз же її заарештувати за їзду в нетверезому стані. А може, ще й за вживання креку також. Доді гадала, що оте інше, самі знаєте що, не є протизаконним, хоча й не була цього цілком певна.

Там виявилась не Джекі Веттінгтон. Там виявилась Джулія Шамвей, редакторка‑видавець «Демократа». У руці вона тримала ліхтарик. Посвітила просто в обличчя Доді, котре напевне опухло зі сну, очі безумовно все ще червоні, і на голові казна‑що, – а тоді опустила ліхтар. Світло мазнуло по обличчю самій Джулії, і Доді помітила на ньому вираз жалю, від чого дівчина відчула непевність і страх.

– Бідна ти дитино, – промовила Джулія. – Ти ж іще не знаєш, так?

– Не знаю що? – спитала Доді. Саме тоді в неї з'явилося відчуття паралельної реальності. – Що я не знаю?

І Джулія Шамвей їй розповіла.

 

 

– Ейнджі? Ейнджі, прошу тебе!

Намацує шлях крізь передпокій. Рука болить. У голові гуде. Вона могла б пошукати батька – місіс Шамвей запропонувала їй допомогу, почати з похоронного салону Бові, – але в неї кров захолола від самої лиш згадки про те місце. Крім того, їй найбільше зараз потрібна була Ейнджі. Ейнджі, котра обніме її міцно, без усякого натяку на оте, самі знаєте що. Ейнджі, котра була її найкращою подругою.

Якась тінь вислизнула з кухні і швидко рушила до неї.

– Ти тут, слава тобі, Господи! – схлипнула вона ще голосніше і кинулась до тієї фігури з розчепіреними руками. – Ой, як це жахливо! Це мені кара за те, що я була такою огидною, я знаю, знаю!

Темна фігура й сама розставила руки, проте не для втішливих обіймів. Натомість пальці на кінцях тих рук зімкнулися в Доді на горлі.

 


Дата добавления: 2015-09-02; просмотров: 50 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ХРІНОВЕРТЬ| НА ДОБРО МІСТУ – ЛЮДЯМ НА ДОБРО

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.06 сек.)