Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

На добро місту – людям на добро

МІСЬКА БЮРОКРАТІЯ | ЛІТАК І БАЙБАК | ДЖУНІОР І ЕЙНДЖІ | ДЕМОКРАТ» ЧЕСТЕР МІЛЛА | ПОВНІСІНЬКО МЕРТВИХ ПТАХІВ | ХРІНОВЕРТЬ | БОЖЕВІЛЛЯ, СЛІПОТА, ЗЧУДУВАННЯ СЕРЦЯ | Комітет за свободу Честер Мілла | З ХАЛЕПИ ТА Й В БАГНИЩЕ | ВЕЛИКИЙ ДЖИМ У ДІЛІ! |


Читайте также:
  1. D 25, D25.0, D26.0 Доброкачественные новообразования матки
  2. D10 Доброкачественные новообразование рта и глотки
  3. D11.0 Доброкачественные новообразования больших слюнных желез
  4. D12.0 Доброкачественные новообразования ободочной кишки прямой кишки и анального канала
  5. D13.0 Доброкачественные новообразования других и неточно обозначенных отделов пищеварительной системы
  6. D14.0 Доброкачественные новообразования среднего уха и органов дыхания
  7. D15.0 Доброкачественные новообразования других и неутонченных органов грудной клетки

 

 

 

Енді Сендерс дійсно перебував у похоронному салоні Бові. Він прийшов туди з важким вантажем: збентеження, туга, розбите серце.

Зараз він сидів у Поминальній залі № 1 у компанії з тілом у труні, що стояла посеред приміщення. Гертруда Еванс, вісімдесятисеми… (чи, може, вісімдесятивосьмирічна) померла від гострої серцевої недостатності два дні тому. Енді ще був надіслав лист‑співчуття, хоча бозна, хто міг його отримати; Гертин чоловік уже років десять, як помер. Та це не мало значення. Він завжди посилав співчуття, написане ручкою на офіційному кремовому бланку із заголовком ОФІС ПЕРШОГО ВИБОРНОГО. Він уважав, що це входить до його обов'язків.

Великий Джим не міг відволікатися на такі справи. Великий Джим був надто зайнятий керуванням тим, що він називав «нашим бізнесом», маючи на увазі Честер Мілл. Сказати чесно, керував він ним, немов своєю приватною залізницею, але Енді ніколи на це не скаржився; він розумів, що Великий Джим меткий. Енді розумів також і ще дещо інше: без Ендрю Делоїса Сендерса самого Великого Джима, либонь, не вибрали б навіть у гицелі. Великий Джим умів продавати вживані машини, обіцяючи колосальні вигоди, крихітний перший внесок і бонуси на кшталт дешевих корейських пилосмоків, але коли він намагався того разу стати дилером «Тойоти», компанія замість нього вибрала Вілла Фрімена. Зважаючи на його рівень продажів і розташування бізнесу біля шосе 119, Великий Джим ніяк не міг зрозуміти, чому «Тойота» зробила такий тупий вибір.

А Енді міг. Хай він і не належав до найхитромудріших ведмедів у їхньому лісі, але цілком розумів, що Великий Джим не має душевного тепла. Він був жорсткою людиною (дехто з тих, що купилися на отой його крихітний перший внесок, казали навіть: жорстокосердою), він був переконливим, проте також і холодним. Натомість Енді завжди ділився своїм душевним теплом. Походжаючи містом перед виборами, Енді розповідав людям, що вони з Великим Джимом немов близнюки Даблмінт[89], або Клік і Клак[90], або сендвіч із джемом й арахісовим маслом, і Честер Міллу потрібні вони обидва в одній упряжці (звісно, з кимсь третім, хто буде готовий запрягтися – наразі це була Ендрія Ґріннел, сестра Розі Твічел). Енді завжди подобалося його партнерство з Великим Джимом. Авжеж, особливо фінансові результати за останню пару‑трійку років, але також і в душевному сенсі. Великий Джим знав, яким чином що робиться і чому воно мусить саме так робитися. «Ми впряглися надовго, – полюбляв він казати. – Ми все робимо для міста. Для людей. Для їх добра». І це було добре. Добре робити добро. Проте сьогодні… цього вечора…

– Я від самого початку був проти тих уроків пілотування, – промовив він і знову почав плакати. Незабаром він уже рюмсав на повний голос, та то нічого, бо Бренда Перкінс уже постояла біля тіла свого чоловіка і пішла, ковтаючи беззвучні сльози, а брати Бові перебували внизу. Роботи їм нагрянуло чимало (Енді розумів, хоча лиш краєм свідомості, що відбувається щось дуже‑дуже зле). Ферн Бові сходив перекусити до «Троянди‑Шипшини», а коли повернувся, Енді гадав, що він його прожене геть, але Ферн пройшов повз нього холом, навіть не поглянувши на Енді, котрий сидів тут, звісивши руки між колін, з розпущеною краваткою й розпатланим волоссям.

Ферн зник за дверима того приміщення, яке вони з братом називали «майстернею». (Жах! Жах!) Там лежав Дюк Перкінс. А також і той клятий літун Чак Томпсон, котрий, хоча, можливо, й не сам намовив його жінку до тих уроків, але ж і не відговорив її від них. А може, й ще якісь інші трупи також лежали там, унизу.

Клодетт лежала точно.

Енді видав схожий на булькотіння стогін і ще щільніше зчепив руки. Як йому жити без неї? Він же не зможе без неї жити. І не тільки тому, що він кохав її більше за власне життя. Це Клодетт (разом з регулярними, неоподатковуваними і дедалі більшими ін'єкціями готівки з боку Джима Ренні) підтримувала на плаву їхню аптеку; сам Енді довів би її до банкрутства ще на межі століть. Його фах – спілкування з людьми, а не з рахунками чи бухгалтерськими книгами. От його дружина – так, вона спеціалістка по цифрах. Тобто була спеціалісткою.

Ця фраза в минулому часі брязнула йому в мозку, і він знову застогнав.

Клодетт із Великим Джимом навіть якось разом виправляли щось у міських книгах, коли їх тут перевіряла аудиторська служба штату. Та перевірка не захопила їх зненацька, бо Великого Джима попередили про неї заздалегідь. Деталей не повідомили, проте достатньо, щоби вони попрацювали з комп'ютерною програмою, яку Клодетт називала «місіс ЧИСТКА». Так вони її називали, бо вона видавала чисті цифри. Вони з того аудиту вийшли осяйно чистесенькими, замість того, щоби піти до в'язниці (що було би несправедливо, зважаючи на те, що більшість того, чим вони займалися – фактично, ледь не все – робилося на добро місту).

Якщо сказати правду, ось ким була Клодетт Сендерс: миловиднішою версією Джима Ренні, добрішим Джимом Ренні вона була, тобто людиною, з якою Енді міг спати і розповідати їй свої секрети, тож життя без неї здавалося йому немислимим.

Енді знову почав ридати, та тут уже особисто Джим Ренні поклав йому руку на плече і стиснув. Енді не чув, як той зайшов, але не підскочив. Він просто очікував на цю руку, бо її господар завжди з'являвся тоді, коли Енді потребував його найбільше.

– Я знав, що знайду тебе тут, – проказав Великий Джим. – Енді, друже, мені так дуже, дуже жаль.

Енді підхопився на рівні, намацав руками Джимів тулуб і продовжив ридання вже Великому Джиму в піджак.

Казав же я їй, що ті її літунські уроки небезпечні! Я їй казав, що той Чак Томпсон точнісінько такий самий довбень, як і його батько.

Великий Джим заспокійливо гладив його по спині.

– Розумію, але вона зараз у кращому місці, Енді: сьогодні вона вечеряє з Ісусом Христом – ростбіф, зелений горошок, картопляне пюре з підливою! Хіба це не прекрасно? Подумай про це. Як щодо того, аби нам зараз помолитися?

– Так! – схлипнув Енді. – Авжеж, Великий Джиме! Помолися зі мною.

Вони опустилися на коліна, і Великий Джим почав довго й затято молитися за душу Клодетт Сендерс. (Під ними, у препараторській їх почув Стюарт Бові і, піднявши голову до стелі, зауважив: «Цей чоловік примудряється срати одночасно з обох дірок».)

Хвилин через п'ять після «тепер бачимо ми ніби в дзеркалі» та «коли я дитиною був, то я говорив, як дитина» [91](Енді не вельми розумів доречність останнього, проте його це зовсім не обходило, йому було так утішно стояти навколішках із Великим Джимом) Ренні завершив: «Воім'яІсусаамінь» – і допоміг Енді підвестися.

Стоячи з ними лицем до лиця, грудьми до грудей, Великий Джим стиснув руками плечі Енді й подивився йому в очі.

– Отже, партнере, – промовив він. Джим завше називав Енді партнером, коли ситуація ставала серйозною. – Готовий ти займатися роботою?

Енді у відповідь тільки безмовно витріщався.

Великий Джим кивнув так, ніби Енді висловив свій резонний (згідно з обставинами) протест.

– Авжеж, я розумію, як це важко. Несправедливо. Невідповідний момент, щоб просити тебе про це. І ти мав би повне право – Бог знає, що ти його таки маєш – зацідити мені просто отут, прямо в моє нікчемашне рило. Але іноді ми мусимо ставити користь інших понад усе – хіба не воістину так?

– На добро місту, – промовив Енді. Вперше після того, як він отримав звістку про Клодетт, перед ним проблиснуло якесь світло.

Великий Джим кивнув. Обличчя в нього залишалося серйозним, але очі сяяли. У Енді промайнула дивна думка: «Він виглядає на десять років молодшим».

– Авжеж, ти маєш рацію. Ми хоронителі, партнере. Хоронителі громадського добра. Не завжди легка робота, але завжди необхідна. Я послав оту, Веттінгтон, розшукати Ендрію. Наказав їй привезти Ендрію в кімнату засідань. У кайданках, якщо виникне потреба, – розсміявся Великий Джим. – Вона буде там. А Піт Рендолф складає список усіх наявних у місті копів. Їх замало. Ми мусимо докласти всіх наших зусиль. Якщо ця ситуація триватиме, влада мусить бути рішучою. То що скажеш? Пильнуватимеш владу зі мною?

Енді кивнув. Подумав, що так йому легше буде відволіктися. А якщо це навіть не допоможе, заклопотаним, як та бджілка, йому буде легше переживати. Крім того, його вже дрижаки почали брати від споглядання Герти Еванс у труні. Та й робота не важка. Усього лише сидіти в кімнаті засідань та піднімати руку вслід за Великим Джимом. Ендрія Ґріннел, котра завжди має трохи сонний вигляд, робитиме те саме. Якщо виникне потреба запровадити якісь надзвичайні заходи, все забезпечить Великий Джим.

– Поїхали, – відповів Енді.

Великий Джим ляснув його по спині, поклав руку на вутлі плечі Енді й повів його з поминальної зали. Важкенькою була його рука. М'ясистою. Але відчуття дарувала гарне.

Про свою дочку він жодного разу не згадав. Занурившись у власну жалобу, Енді Сендерс геть про неї забув.

 

 

Джулія Шамвей повільно йшла по Коммонвелс‑стрит, де жили найзаможніші мешканці міста, у бік Мейн‑стрит. Уже десять років, як вдало розлучена, вона жила над редакцією «Демократа» з Горесом, своїм стареньким валлійським коргі[92]. Колись назвала його на честь великого містера Ґрілі[93], котрий запам'ятався єдиною фразою: «На Захід, юначе, рушай на Захід», – але чиєю дійсно славетною заслугою, на думку Джулії, була робота в ролі редактора газети. Аби сама Джулія могла робити свою роботу хоча б уполовину так само ефективно, як робив колись свою у «Нью‑Йорк Триб'юн» пан Ґрілі, вона вважала б себе успішною.

Звичайно, її Горес завше вважав її успішною, що робило його у Джуліїному табелі про ранги найкращим собакою у світі. Вона виведе його на прогулянку, щойно дістанеться додому, а потім іще вище підніметься в його очах, доклавши йому до корму шматків учорашнього біфштекса. І їм обом буде добре, а їй хотілося, щоб стало добре – хоча б від чогось, хоча б трішки, – бо почувалася вона зараз зле.

Цей стан для неї не був новим. Усі свої сорок три роки вона прожила в Міллі, і те, що відбувалося в її рідному місті впродовж останніх десяти, подобалося їй дедалі менше. Її непокоїв незбагненний занепад каналізаційної системи і сміттєзнищувального заводу, попри вкладені в них кошти; її непокоїло неминуче закриття Захмарної верхівки, міського лижного курорту; її непокоїло те, що Джим Ренні тепер обкрадає місто ще дужче, ніж тоді, коли в неї виникли щодо цього підозри (а вона підозрювала, що він добряче краде впродовж багатьох десятиліть). І, звісно ж, непокоїло це нове явище, що здавалося їй ледь не занадто великим для осягнення її розумом. Щоразу, намагаючись звернутися до нього думкою, вона концентрувалася на якійсь окремій деталі, невеличкій, зате конкретній: наприклад, на тому, що їй чимдалі рідше вдається комусь додзвонитися по мобільному. А сама вона не отримала жодного дзвінка, що не могло її не непокоїти, і то дуже. Не кажучи про близьких друзів і рідних з‑поза міста, їй зараз мусили б безперервно надзвонювати з інших газет: Люїстонівської «Сан», Портлендської «Прес Гералд», можливо, навіть із «Нью‑Йорк Таймс».

Чи й інші люди в Честер Міллі мають зараз такі самі проблеми?

Треба їй з'їздити до межі з Моттоном і побачити все на власні очі. Якщо вона не зможе видзвонити Піта Фрімена, її найкращого фотографа, зніме сама кілька кадрів за допомогою апарата, який прозвала своїм «надзвичайним Ніконом». Кажуть, ніби там, уздовж межі з Моттоном і Таркер Міллом, установили якусь карантинну зону – швидше за все, на кордоні з іншими містами теж, – але з цього боку зручніше підійти достатньо близько. Хай спробують її прогнати, а втім, якщо цей бар'єр дійсно такий непроникливий, як люди кажуть, словами все в них і закінчиться.

– Годен загризти, та важко дістати, – промовила вона вголос. Дійсно так. Якби її можна було дістати словами, Джим Ренні спровадив би її до палати інтенсивної терапії ще три роки тому, коли вона написала статтю про ту сміховинну перевірку, що її тут провадила аудиторська служба штату. Він, звісно, чимало розпатякував про те, що подасть до суду на газету, але далі патякання так нічого й не пішло; вона навіть хотіла було написати редакторську колонку на цю тему, здебільшого тільки тому, що вже вигадала ефектний заголовок: ОБІЦЯНИЙ ПОЗОВ ЗНИК З ПОЛЯ ЗОРУ.

О, так, вона непокоїлась. Це було природно з її фахом. Незвичним було те, що її непокоїла її власна поведінка, і тепер, зупинившись на розі Мейн‑стрит і Коммон, вона замислилась. Замість того, щоб повернути ліворуч, на Мейн, вона озирнулася в той бік, звідки прийшла. І стиха, тим тоном, яким зазвичай зверталася до Гореса, промурмотіла: «Не варто було мені залишати дівчину саму».

Джулія не зробила б цього, якби приїхала туди машиною. Але вона прийшла туди пішки, а крім того – Доді так наполегливо відмовлялася. Від неї ще й чимось тхнуло. Дуром? Можливо. Не те щоби Джулія мала якесь особливе упередження проти трави. Вона теж була викурила свою чималу частку за довгі роки. Можливо, це допоможе дівчині приглушити горе. Зніме гостроту жалю, коли він найболючіший.

– Не треба за мене переживати, – сказала Доді. – Я пошукаю тата. Але спершу мені треба одягнутися, – і показала на свій халат.

– Я почекаю, – відповіла Джулія… хоча їй не хотілося чекати. Попереду в неї була довга ніч, починаючи з виконання її обов'язку перед псом. Горес зараз, мабуть, уже ледь не вибухне, після того як не отримав регулярної прогулянки о п'ятій, і зголоднів він також. А от коли він зробить усі ці справи, тоді вона вже поїде до того бар'єра, як його вже називають люди. Подивиться на власні очі. Сфотографує, якщо там є що фотографувати.

Та й тоді ще не кінець. Треба подумати, чи не видати спецвипуск «Демократа». Газета багато важила для неї і, як вона гадала, для міста теж. Звісно, вже завтра вранці все це може скінчитися, проте Джулія мала відчуття – почасти воно містилося у неї в голові, а почасти в душі, – що цього не станеться.

І все ж таки. Не варто їй було залишати Доді Сендерс на самоті. На позір вона начебто тримала себе в руках, хоча, може, вона так спокійно відмовилась через шок. І через дур, звичайно. Але ж на вигляд вона була цілком притомною.

– Не треба мене чекати. Я не хочу, щоб ви мене чекали.

– Не знаю, чи розумно тобі зараз залишатися на самоті, люба.

– Я піду до Ейнджі, – сказала Доді і, здалося, навіть трохи розквітла на цих словах, хоча сльози безупинно котилися їй по щоках. – Вона піде зі мною шукати мого тата, – кивнула вона. – Ейнджі мені потрібна зараз найбільше.

На думку Джулії, дочка Маккейнів мала розуму хіба лиш трішечки більше за цю дівчину, котра успадкувала фізичні дані своєї матері, але, на жаль, мозок свого батька. Утім, Ейнджі була її подругою, а в таких обставинах душевна подруга для Доді Сендерс значила набагато більше за якусь чужу тітку

– Я могла б піти з тобою… – промовила вона нехотячи, розуміючи, що навіть у своєму теперішньому важкому стані від свіжої втрати дівчина, либонь, помітить цю її нехіть.

– Не треба. Тут усього лише кілька кварталів.

– Ну тоді…

– Міс Шамвей… а ви певні? Ви певні, що моя мама…

Вельми неохоче Джулія кивнула. Вона отримала підтвердження від Ерні Келверта: хвостовий номер літака. Від нього вона також отримала й дещо інше, річ, якій належало б потрапити до поліції. Джулія могла наполягти, щоб Ерні передав її туди, аби не жахлива звістка про те, що Дюк Перкінс мертвий, а його місце тепер займає цей некомпетентний ледащо Рендолф.

Річчю, яку їй приніс Ерні, були залиті кров'ю водійські права Клодетт. Вони лежали у Джулії в кишені в той час, як вона стояла на ґанку Сендерсів, там вони й залишилися. Вона віддасть їх або Енді, або цій блідій, з розпатланим волоссям дівчині, коли трапиться інша, слушніша нагода… але не зараз.

– Дякую вам, – сказала Доді печальним формальним тоном. – А тепер ідіть собі, будь ласка. Мені не хотілося б виглядати нечемною, але…

Вона так і не закінчила свою думку, просто зачинила двері посеред цієї фрази.

І що зробила Джулія Шамвей? Виконала наказ убитої горем двадцятирічної дівчини, котра, можливо, була такою обдовбаною, що не могла навіть відповідати за свої дії. Але сама Джулія мала за що відповідати цього вечора, найперше вона несла відповідальність за Гореса. І за газету. Хай люди й підсміюються з зернистих чорно‑білих знімків Піта Фрімена і розлогих репортажів у її «Демократі» про такі місцеві події, як бал «Зачарована ніч» у Міллівській середній школі; нехай собі кажуть, що практична користь з газети тільки та, що вона годиться на підстилку в котячий туалет – вони її потребують, особливо, коли трапляється щось зле. Джулія воліла, аби завтра вранці вони отримали газету, навіть якщо їй доведеться не спати цілу ніч. А завдяки тому, що обидва її репортери поїхали на вікенд з міста, так воно напевно й буде.

Джулія зосередилась на думці, як їй упоратися з таким викликом, і скорботне обличчя Доді Сендерс почало спливати геть з її пам'яті.

 

 

Зайшовши в дім, вона зустрілася з докірливим поглядом Гореса, але вогких слідів на килимі не побачила і коричневої купки під стільцем у передпокої теж – магічне місце, яке пес вважав невидимим для людських очей. Вона пристебнула поводок, вивела Гореса і терпляче чекала, поки він, при цьому похитуючись, обсцикав свої улюблені ринви. Йому було вже п'ятнадцять років – підстаркуватий як для коргі. Тим часом вона задивилася на біле сяйво, що бубнявіло на південному небосхилі. Їй це нагадало кадр з якогось фантастичного фільму Стівена Спілберга. Сяйво зростало, до неї долинали звуки чупапа‑чупа‑вупа, гвинтокрили лопотіли ледь чутно, проте безперестанно. Та скільки ж це вони там понаставили прожекторів? Таке враження, ніби Північний Моттон перетворився на летовище десь в Іраку.

Тепер Горес уже ліниво кружляв, винюхував собі перфектне місце для завершення вечірнього ритуалу випорожнення, виконуючи вічно модний собачий вальс «Какавелька». Джулія скористалася паузою, щоб знову випробувати свій мобільний. Як майже у всіх випадках цього вечора, телефон спершу видав кілька нормальних гудків… а тоді остаточно занімів.

«Мені доведеться видрукувати газету на ксероксі. Це означає – максимум сімсот п'ятдесят примірників».

«Демократ» уже двадцять років, як не друкувався автономно. До 2002‑го Джулія щотижня відвозила макет до друкарні «В'ю Принтинг» у Касл Року, а тепер вона навіть цього не мусила робити. Щовівторка ввечері вона просто відсилала шпальти електронною поштою, і вже наступного дня, ще до сьомої ранку, з «В'ю Принтинг» привозили готові, акуратно запаковані в пластик примірники газети. Для Джулії, котра виросла з коректорським олівцем при машинописних аркушах, котрі, після завершення роботи з ними, називалися «прицвяшеними», теперішній процес виглядав магією. І, як усяка магія, здавався трохи ненадійним.

Сьогодні її недовіра отримала підтвердження. Комп'ютерну верстку вона ще, либонь, здатна надіслати до «В'ю Принтинг», але ніхто не в силі привезти сюди вранці готові газети. Їй подумалося, що на ранок ніхто не зможе підійти до кордонів Мілла ближче, ніж на п'ять миль. По всьому периметру. На її щастя, в колишній друкарській кімнаті стояв великий потужний генератор, фотокопіювальна машина була – звір, Джулія також мала запас паперу, понад п'ятсот пачок. Якщо вдасться залучити на допомогу Піта Фрімена… або Тоні Гая, котрий пише про спорт…

Тим часом Горес нарешті прийняв позу. Коли він закінчив свою справу, до діла взялася вона з маленьким зеленим пакетиком, позначеним написом «Собачий послід», гадаючи, що подумав би Горес Грілі про цей світ, в якому вибирання з ринви собачого лайна вважається не просто соціально відповідальною дією, а прописаним законом обов'язком. Він би, либонь, застрелився, подумалось їй.

Заповнивши й зав'язавши пакет, вона знову спробувала подзвонити.

Безрезультатно.

Джулія відвела Гореса додому і нагодувала.

 

 

Мобільний задзвонив, коли вона застібала плащ, збираючись їхати до бар'єра. Порпаючись у кишені, вона ледь не впустила додолу камеру, яку перед тим повісила собі на плече. Надибала телефон, поглянула на вхідний номер і побачила напис АНОНІМНИЙ.

– Алло? – промовила вона, і щось таке, мабуть, було в її голосі, бо Горес в очікуванні під дверима тепер, коли його вигуляли й нагодували, більш ніж готовий до нічної експедиції, нашорошив вуха й озирнувся на неї.

– Місіс Шамвей? – чоловічий голос, уривчастий, офіційний тон.

Міс Шамвей. З ким я говорю?

– Говорить полковник Джеймс Кокс, міс Шамвей. Армія США.

– І чим завдячую я такій шані, як цей ваш дзвінок? – вона відчула сарказм у власному голосі, і їй це не сподобалось – це непрофесійно. Але їй було лячно, і сарказм в неї завжди проявлявся як реакція на страх.

– Мені потрібно зв'язатися з особою на ім'я Дейл Барбара. Ви знаєте таку людину?

Звісно, вона знала Барбару. І була здивована, побачивши його цього вечора в «Троянді‑Шипшині». Чи він не здурів, залишившись у місті, і хіба сама Розі не казала їй учора, що він попередив її про своє звільнення? Випадок із Дейлом Барбарою був лише однією з сотень відомих Джулії подібних історій, про які вона так і не написала. Видавцю газети в маленькому місті доводиться залишати невідкупореними чимало банок з хробаками. Мусиш вибирати своє поле бою. Так само, як – вона була цього певна – його обрали для себе Джуніор Ренні з його друзями. Поза тим, вона мала великі сумніви щодо істинності пліток про зв'язок між Барбарою й Ейнджі, найріднішою подругою Доді. Перш за все тому, що Барбара, на її думку, мав кращий смак.

– Міс Шамвей? – Холодно, офіційно. Голос ззовні. Лише тільки через це її мусив дратувати цей голос. – Ви тут?

– Я тут. Так, я знаю Дейла Барбару. Він куховарить у ресторанчику на Мейн‑стрит. Так що?

– Схоже, він не має мобільного телефону, а ресторан не відповідає…

– Там зачинено…

– …а дротовий зв'язок, звісно, не працює.

– Здається, в нашому місті сьогодні ніщо не працює як слід, пане полковнику Кокс. Включно з мобільними телефонами. Хоча я зауважила, що ви без будь‑яких проблем додзвонилися до мене, що наводить на думку, чи не саме на вас лежить відповідальність за все це. – Ця її гнівна тирада – як і сарказм, породження страху – саму її здивувала. – Що ви наробили? Люди, що це ви там наробили?

– Нічого. Наскільки мені відомо, нічого.

Її це так здивувало, що вона розгубилася, не знаючи, що сказати далі. Це було так не схоже на ту Джулію Шамвей, яку добре і давно знали мешканці Мілла.

– Щодо мобільних, так, – промовив він. – Вхідні й вихідні дзвінки з Честер Мілла зараз заблоковано. В інтересах національної безпеки. І, з усією моєю повагою, мем, на нашому місці ви зробили б так само.

– Сумніваюсь.

– Справді? – промовив він зацікавлено, не гнівно. – У безпрецедентній для всього світу ситуації, де задіяно технологію настільки далеку від розуміння нами й будь‑ким?

І знову вона змовчала, забарившись із відповіддю.

– Мені зараз важливо поговорити з капітаном Барбарою, – промовив він, повернувшись до оригінального сценарію. Власне, Джулія була здивована, що він взагалі так далеко був відійшов від свого першого питання.

Капітаном?

– У відставці. Ви можете його знайти? Візьміть із собою мобільний телефон. Я дам вам номер, за яким дзвонити. Цей канал прохідний.

– Чому я, пане полковнику? Чому б вам не зателефонувати до нашої поліції? Або комусь з міських виборних? Я певна, що всі троє в місті.

– Навіть не намагатимуся. Я сам виріс в маленькому містечку, міс Шамвей…

– Щасливчик.

– … тож досвід мені підказує, що міські політики знають мало, міські копи багато, а видавець міської газети знає все.

Проти волі вона розреготалася на цю його фразу.

– Навіщо вам марудитися з телефонним дзвінком, якщо ви можете зустрітися з ним віч‑на‑віч? У моєму супроводі, звичайно. До речі, я якраз виходила з дому, щоби поїхати до свого боку бар'єра, коли ви подзвонили. Знайду Барбі, і ми…

– Він так себе по‑старому й називає, невже? – здивовано перепитав Кокс.

– Я його розшукаю й привезу з собою. Влаштуємо міні‑прес‑конференцію.

– Я не в Мейні. Я в окрузі Коламбія. На Об'єднаному комітеті начальників штабів.

– Я мушу бути вражена? – Та так воно й було, трохи.

– Міс Шамвей, у мене нема зайвого часу, гадаю, у вас теж. Тож, в інтересах нагального вирішення цієї проблеми…

– А це можливо, як ви вважаєте?

– Перестаньте, – обірвав він її. – Не маю сумнівів, перш ніж очолити газету, ви були репортеркою, я певен, ставити запитання для вас цілком природно, але наразі фактор часу – головний. Ви можете виконати моє прохання?

– Можу. Але якщо вам потрібен він, ви отримуєте й мене. Ми виїдемо на шосе 119 і звідти зателефонуємо вам.

– Ні, – промовив він.

– Чудово, – ласкаво відгукнулася вона. – Вельми приємно було потеревенити з вами, пане полковни…

– Дайте мені договорити. З вашого боку шосе № 119 тотально ФУБАР[94]. Це означає…

– Мені відомий цей вираз, полковнику, я читала книжки Тома Кленсі[95]. Що саме ви мали на увазі щодо шосе 119?

– Я хотів сказати, що зараз там, вибачте за вульгарність, як у ніч відкритих дверей у безплатному борделі. Половина населення вашого міста заставили своїми легковиками й пікапами обидва узбіччя дороги і частину якогось пасовища.

Вона поклала фотоапарат на підлогу, дістала з кишені плаща блокнот і записала: пол. Джеймс Кокс та Ніч відкр. дверей у безпл. борделі. Потім додала: ферма Дінсмора? Авжеж, мабуть, він має на увазі луг Алдена Дінсмора.

– Гаразд, – погодилась вона. – Що ви пропонуєте?

– Ну, я не можу вам завадити з ним приїхати, тут ви маєте рацію, – зітхнув він, ніби жаліючись на несправедливість світу. – Не можу також заборонити вам надрукувати будь‑що у вашій газеті, хоча, гадаю, це не має значення, все одно ніхто за межами Честер Мілла її не побачить.

Її посмішка зів'яла.

– Ви не хотіли б це прояснити?

– Залюбки, незабаром, а висновки ви потім зробите самі. Моя пропозиція така: якщо ви бажаєте побачити бар'єр – хоча насправді його побачити неможливо, я певен, вам про це вже розповідали, – привозьте капітана Барбару туди, де бар'єр перерізає дорогу номер три. Ви знаєте, де проходить дорога номер три?

Якусь мить вона не могла пригадати. Та раптом зрозуміла, що він має на увазі, й розреготалася.

– Що вас так розвеселило, міс Шамвей?

– У нас, у Міллі, люди називають цю дорогу Мала Курва. Бо в дощовий сезон вона дійсно перетворюється на курву.

– Вельми колоритна назва.

– Я так зрозуміла, що на Малій Курві зараз ніяких натовпів?

– Саме зараз жодної душі.

– Добре, – вона поклала блокнот до кишені й підібрала фотоапарат. Горес терпляче чекав, сидячи під дверима.

– Гаразд, коли я можу очікувати на ваш дзвінок? Тобто на дзвінок Барбі з вашого мобільного?

Вона кинула погляд собі на зап'ясток, побачивши, що зараз уже по десятій. Як це, заради Бога, так швидко промайнув час?

– Ми будемо там десь о десятій тридцять, звісно, якщо я зможу його знайти. А я гадаю, що зможу.

– Дуже добре. Передайте йому привіт від Кена. Це…

– Жарт, авжеж, розумію. Хтось нас зустріне?

Зависла пауза. Коли він заговорив знову, в його голосі чулася нехіть.

– Там прожектори, і вартові біля шлагбаума, але їм наказано не балакати з мешканцями.

– Чому це, навіщо? Хай Господь милує, чому?

– Якщо ця ситуація не вирішиться, міс Шамвей, для вас усе згодом стане зрозуміло. Ви й зараз можете майже все вирахувати самі – мені ви здаєтеся досить мудрою жінкою.

– Та йоб же вашу матір, полковнику! – скрикнула вона, бо допекло. Горес біля дверей нашорошив вуха.

Кокс засміявся, щиро, не ображено.

– Атож, мем, чую вас чітко, ясно. Тож десята тридцять?

Їй кортіло сказати йому «ні», але, звісно, вона собі цього дозволити не могла.

– Десята тридцять. Якщо я його розшукаю. Отже, я вам подзвоню?

– Або ви, або він, але поговорити я хочу саме з ним. Чекатиму, тримаючи руку на телефоні.

– Тоді кажіть мені ваш магічний номер.

Вона затисла телефон між вухом та плечем і знову видобула з кишені блокнот. Завжди так: щойно заховаєш блокнот, як він тобі знову потрібен; цей факт їй довело життя, коли вона ще працювала репортеркою, і ось тепер вона знову в цій ролі. Названий ним номер чомусь налякав її найбільше з того, що він їй наговорив перед тим. Код починався з трьох нулів: 000.

– Ось що ще, міс Шамвей: у вас нема імплантатів, типу серцевого стимулятора або вживленого слухового апарата? Нічого такого нема?

– Ні. А в чім справа?

Вона подумала, що він знову не захоче пояснювати, але помилилася.

– При наближенні до Купола проявляється якесь випромінювання. Для більшості людей воно безпечне, вони відчувають хіба що слабенький електричний струм, і це відчуття минається за пару секунд, але на електронні пристрої воно діє жахливо. Деякі перестають працювати – більшість мобільних телефонів при наближенні ближче, ніж на п'ять футів, – а інші вибухають. Якщо ви привезете з собою звичайний магнітофон, він просто заглохне. Якщо у вас «Ай‑Под» або інший складний пристрій, на кшталт «Блек‑Беррі»[96], вони вибухнуть.

– Значить, у Дюка Перкінса вибухнув стимулятор? Він через це загинув?

– Десята тридцять. Привозьте Барбі і не забудьте передати йому привіт від Кена.

Він дав відбій, залишивши Джулію стояти в передпокої поряд з її псом. Вона спробувала подзвонити своїй сестрі в Люїстоні. Пропікало кілька гудків… а потім тиша. Суцільна тиша, як і перед тим.

«Купол, – пригадала вона. – Під кінець він уже не казав «бар'єр»; він назвав це Куполом».

 

 

Барбі, вже без сорочки, сидів на ліжку і розшнуровував кеди, коли почувся стук у двері, до яких знадвору вів один сходовий прогін вздовж бічної стіни Сімейної аптеки Сендерса. Цей стук був йому зайвий. Він проходив пішки майже цілий день, потім, начепивши фартух, майже весь вечір порався на кухні. І зараз почувався геть розбитим.

А якщо там Джуніор з кількома приятелями, готовий влаштувати бучну вечірку на честь його повернення? Можете вважати це малоймовірним, навіть параноїдальним припущенням, але весь цей день був вщент заповнений неймовірностями. Крім того, ні Джуніора, ні Френка Делессепса, ні решти членів їхньої ватаги він не бачив сьогодні в «Троянді‑Шипшині». Можливо, вони ошивалися десь на 119‑му або на 117‑му шосе, подумав він, ловили ґав, проте хтось міг їм повідомити, що він повернувся в місто, і вони домовилися заявитися до нього пізніше. Скажімо, тепер.

Знову пролунав стук. Барбі підвівся і поклав руку на портативний телевізор. Не вельми зручна зброя, але тому, хто перший наважиться вломитися крізь двері, шкоди наробить. Є ще дерев'яна поперечка у стінній шафі, але всі три кімнатки тут маленькі, а той дрючок занадто довгий, щоб ефективно ним вимахувати. Він мав також швейцарського армійського ножа, але йому не хотілося когось порізати. Принаймні поки не буде змуш…

– Містере Барбара? – голос був жіночий. – Барбі? Ви тут?

Він прибрав руку з телевізора і перетнув кухню.

– Хто там? – спитав, за мить до того вже впізнавши голос за дверима.

– Джулія Шамвей. У мене для вас повідомлення від декого, хто бажає з вами побалакати. Він просив мене передати вам привіт від Кена.

Барбі відчинив двері, впустивши її до хати.

 

 

До обшитої сосною кімнати засідань, що містилася у цокольному приміщенні міської ради Честер Мілла, стугоніння старого генератора «Келвінейтор»[97]долітало знадвору ледь чутним дзижчанням. Гарний, дванадцятифутової довжини стіл посередині кімнати було зроблено з відполірованого до сяйливого блиску червоного клена. Більшість стільців, розставлених навкруг столу, цього вечора стояли вільні. Четверо учасників заходу, що його Великий Джим охрестив Надзвичайним стратегічним засіданням, скупчилися біля одного торця. Сам Великий Джим, хоча й усього лише другий виборний, займав центральне місце. Мапа позаду нього демонструвала місто у формі спортивної шкарпетки.

За столом сиділи виборні й Пітер Рендолф, діючий шеф поліції. Єдиним тут цілком притомним був сам Ренні. Рендолф мав вигляд ошелешений і наляканий. Енді Сендерс, звісно, був пригнічений горем. А Ендрія Ґріннел – гладша, сивіюча версія своєї молодшої сестри Розі – лише здавалася збентеженою. Звичайна справа.

Років п'ять тому, у січні, Ендрія, йдучи вранці до поштової скриньки, послизнулася в себе на обледенілій під'їзній алеї. Впала вона достатньо важко, щоб у неї тріснули два хребцевих диски (цьому не могли не посприяти фунтів дев'яносто зайвої ваги). Для послаблення її безумовно сильного болю доктор Гаскелл приписав їй нові чудо‑ліки оксиконтин[98]. І відтоді не переставав їх для неї виписувати. Завдяки своєму доброму другові Енді Великий Джим знав, що Ендрія, почавши колись із сорока міліграмів на день, дійшла тепер до запаморочливих чотирьохсот. Вельми корисна інформація.

Почав Великий Джим.

– Оскільки Енді зазнав тяжкої втрати, цю нашу зустріч, якщо ніхто не має нічого проти, збираюся очолити я. Нам усім дуже жаль, Енді.

– Ваша правда, сер, – підтакнув Рендолф.

– Дякую вам, – відповів Енді і, щойно Ендрія на мить накрила його долоню своєю, сльози знову почали сочитися йому з кутиків очей.

– Отже, всі ми маємо якесь уявлення про те, що саме в нас трапилося, – промовив Джим. – Хоча поки що ніхто в місті цього не зрозумів…

– Я певна, що ніхто й поза містом, – втрутилась Ендрія.

Великий Джим її проігнорував.

– …а військові, хоча й прибули, не вважають за потрібне встановити зв'язок з легітимно обраними керівниками міста.

– Проблеми з телефонами, сер, – повідомив Рендолф.

З усіма присутніми тут людьми Рендолф зазвичай був «на ти», вони звали одне одного на ім'я (а Великого Джима він узагалі вважав своїм другом), проте в цій кімнаті, мізкував він, мудріше буде звертатися до кожного відповідно «сер» або «мем». Перкінс поводився тільки так, і принаймні в цьому старий мав цілковиту рацію.

Великий Джим відмахнувся рукою, ніби проганяв якусь настирливу муху.

– Хтось із них міг би підійти з боку Моттона або Таркера і послати по мене – по нас, – проте ніхто не зволив цього зробити.

– Сер, ситуація все ще дуже… гм, мінлива.

– Авжеж, авжеж. Тож цілком можливо, саме тому ніхто нас досі не ввів у курс справи. Це цілком можливо, о так, і я молюся, щоб причина полягала саме в цьому. Сподіваюся, ви всі молитеся.

Усі покірно кивнули.

– Але зараз… наразі, – Великий Джим окинув присутніх серйозним поглядом. Він почувався серйозним. Але водночас і піднесеним. Налаштованим. Нічого неможливого нема, гадав він, у ймовірності того, що його портрет ще до кінця поточного року опиниться на обкладинці журналу «Тайм». Катастрофа – особливо та, де замішані терористи – не така вже й погана штука. Достатньо згадати, що вона принесла Руді Джуліані[99]. – Саме зараз, леді і джентльмени, я гадаю, ми зіткнулися з абсолютно реальною ймовірністю того, що нас покинули напризволяще.

Ендрія прикрила собі рот рукою. Очі її горіли чи то від жаху, чи від надлишку наркотику. Мабуть, від того й іншого разом.

– Цього не може бути, Джиме!

– Надіймося на краще, готуймося до найгіршого, так любить казати Клодетт, – заговорив глибоко відсутнім тоном Енді. – Любила, тобто. Сьогодні вранці вона приготувала мені чудовий сніданок. Яєчню з залишками сиру від тако[100]. Боже!

Сльози, що було пригальмували, знову почали струменіти йому з очей. Ендрія знову поклала руку на його долоню. Цього разу Енді відповів їй рукостисканням. «Енді й Ендрія, – подумав Великий Джим, і нижня половина його обличчя скривилася у ледь помітній посмішці. – Близнюки Дурноголовці».

– Надіймося на краще, готуймося до найгіршого, – повторив він. Який мудрий вислів. Найгірше в даному випадку – це кілька днів жити відрізаними від зовнішнього світу. Або тиждень. Хоча, можливо, й місяць.

Сам він у такий розвиток подій не вірив, але, якщо їх налякати, вони швидше погодяться на його пропозицію.

Відгукнулася Ендрія:

– Та не може бути!

– Нам просто нічого достеменно невідомо, – сказав Великий Джим, і це таки була щира правда. – Звідки нам знати?

– Може, нам варто закрити «Фуд‑Сіті», – промовив Рендолф. – Хоча б на поки що. Якщо ми цього не зробимо, туди може збігтися таке стовписько, як перед заметіллю.

Ренні відчув роздратування. Він приготував план, і це питання було в його списку, але воно стояло далеко не першим.

– Хоча це, можливо, невдала ідея, – поспішив Рендолф, помітивши вираз на обличчі другого виборного.

– Саме так, Піте. Мені ця ідея здається недоречною, – сказав Великий Джим. – Тут треба діяти за тим же принципом, коли банк не можна закривати на вихідний, якщо в нього туго з готівкою. Так лише спровокуєш паніку.

– То ми також обговорюватимемо й закриття банків? – перепитав Енді. – А що робити з банкоматами? Наприклад, у Брауні… у «Паливі & Бакалії»… і в моїй аптеці також… – На лиці в нього застиг сумнів, та раптом воно, просяяло. – Здається, я бачив банкомат навіть у поліклініці, хоча не цілком певен щодо цього…

На якусь мить Ренні зачудувався, чи часом не пригощає цього чоловічка своїми пігулками Ендрія.

– Енді, я сказав про банк у переносному значенні, – ласкаво, по‑доброму пояснив він. Отак от воно завжди й буває, коли люди починають блукати думками поза планом. – У подібних ситуаціях їжа – це ті самі гроші, в якомусь сенсі. Повторюю, бізнеси мусять працювати як звичайно. Це заспокоюватиме народ.

– Ага, – кинув Рендолф, це йому було зрозуміло. – Я второпав.

– Проте ти мусиш побалакати з директором цього супермаркету, як його прізвище, Кейд?

– Кейл, – доповів Рендолф. – Джек Кейл.

– А також з Джонні Карвером із «Палива & Бакалії» і ще з… хто там, нахрін, керує крамницею «Брауні» після смерті Діл Браун?

– Велма Вінтер, – проказала Ендрія. – Вона нетутешня, з іншого штату, а втім, вельми делікатна.

Ренні задоволено відзначив, що Рендолф усі імена записує собі до блокнота.

– Перекажіть їм усім трьом, що продаж пива і алкоголю припиняється до особливого розпорядження, – скривилося його лице у втішній усмішці, доволі лячній. – А «Діппер» закриваємо.

– Багатьом людям не сподобається заборона на випивку, – зауважив Рендолф. – Таким, як Сем Вердро.

Вердро був найуславленішим міським п'яницею, перфектним доказом того – на думку Великого Джима, – що акт Волстеда[101]аж ніяк не слід було скасовувати.

– Хай Сем і всі подібні йому трошечки помучаться, коли з продажу на якийсь час зникне пиво й кавовий бренді. Ми не можемо дозволити, щоби половина мешканців нашого міста понапивалися, як на новорічні свята.

– А чом би й ні? – здивувалася Ендрія. – Вип'ють собі всі запаси, та й поготів.

– А якщо почнуть бунтувати?

Ендрія змовчала. Вона не розуміла, навіщо людям здіймати бучу, якщо вони матимуть достатньо їжі, але суперечка з Джимом Ренні, як їй було відомо з досвіду, як правило, виявлялася непродуктивною, зате завжди втомливою.

– Я пошлю парочку хлопців, щоб з ними побалакали, – пообіцяв Рендолф.

– З Томмі й Віллою Андерсонами поговори особисто. – Андерсонам належав «Діппер». – Вони неблагонадійні, – ледь не прошепотів він. – Екстремісти.

Рендолф кивнув.

– Ліваки. У них над баром висить портрет дядюна Барака.

– Саме так. – «До того ж, – цього він не мав наміру висловлювати вголос, – Дюк Перкінс дозволив цим двом нікчемахам хіпі утвердитися з їхніми танцями і гучним рок‑н‑ролом і пиятиками до першої ранку. Прикривав їх. Лишень тільки згадати, до яких неприємностей усе це призвело мого сина з його друзями». Він обернувся до Енді Сендерса: – Також і ти мусиш сховати під замок усі ліки, які продаються тільки за рецептом. Звісно, не назонекс, і не лірику[102], нічого такого. Сам знаєш, які я маю на увазі.

– Все, що можна використати як наркотики, – пролепетав Енді, – в мене і так завжди під замком. – Йому явно стало непереливки від теми, на яку повернула їхня бесіда. Ренні знав чому, але наразі він не переймався прибутками їхніх підприємств, на нього чекали більш невідкладні справи.

– Все одно, краще вжити додаткових запобіжних заходів.

На обличчі Ендрії відбилася паніка. Енді поплескав її по руці.

– Не хвилюйся, у нас завжди вистачить, щоб зарадити тим, кому дійсно потрібна допомога.

Ендрія відповіла йому посмішкою.

– Отже, підведемо риску, наше місто мусить залишатися в тверезості, допоки не завершиться ця криза, – промовив Великий Джим. – Усі згодні? Прошу проголосувати.

Руки піднялися вгору.

– А тепер дозвольте мені повернутися до того, звідки я хотів почати, – сказав Ренні й подивився на Рендолфа, котрий розчепірив руки в жесті, який міг одночасно означати і «ласкаво прошу», і «вибачаюся».

– Ми мусимо визнати, що люди перелякаються. А коли люди налякані, вони схильні до баламутства, хоч вони п'яні, хоч ні.

Ендрія подивилася на консоль праворуч від Великого Джима, на ній було встановлено тумблери й регулятори телевізора та радіоприймача, а також і магнітофона – інновації, яку ненавидів Великий Джим.

– Може, треба ввімкнути запис?

– Не бачу потреби.

Проклята звукозаписувальна система (тінь Річарда Ніксона[103]) була ідеєю настирливого медика на ім'я Ерік Еверет, тридцяти‑з‑чимось‑річного цвяха в сраці, котрого все місто називало Расті. Еверет загітував народ на магнітофон під час загальних міських зборів два роки тому, представляючи цю ідею як великий крок уперед. Тоді ця пропозиція стала неприємним сюрпризом для Ренні, котрого рідко можна було здивувати, особливо якщо це намагався зробити якийсь політичний аутсайдер.

Великий Джим зауважив тоді, що це нерозумні витрати. Така тактика зазвичай прекрасно діяла з цими ощадливими янкі, але не того разу; Еверет представив цифри, либонь, надані йому Дюком Перкінсом, і повідомив, що вісімдесят відсотків сплатить федеральний уряд. Якийсь там фонд допомоги постраждалим від стихійних лих чи щось таке; крихти після марнотратних років правління Клінтона. І Ренні відчув себе в глухому куті.

Таке траплялося нечасто, і йому таке не подобалося, але він порпався у політиці набагато‑багато більше років, ніж Ерік Еверет дрочив простати, і тому знав, що між поразкою у битві й програною війною є величезна різниця.

– Чи не варто було б, щоб хтось вів протокол? – розгублено запитала Ендрія.

– Гадаю, краще нам все обговорити неформально, принаймні зараз, – зауважив Великий Джим. – Просто в тісному колі з нас чотирьох.

– Ну… якщо ти вважаєш так…

– Двоє можуть зберегти таємницю, якщо один з них мертвий, – задумливо промовив Енді.

– Твоя правда, друже, – погодився Ренні, ніби в цьому був якийсь сенс, і обернувся знову до Рендолфа. – Хочу наголосити, що основним нашим завданням, нашим головним обов'язком перед містом є підтримання порядку протягом всієї цієї кризи, що потребує зусиль поліції.

– Збіса, так! – підтакнув розумака Рендолф.

– І зараз, коли, я певен, шеф Перкінс дивиться на нас з небес… – З моєю жінкою, з Клоді, – вставив Енді й трубно висякався, без чого Великий Джим цілком міг би обійтися. Однак він поплескав Енді по вільній руці.

– Істинно кажеш, Енді, вони обоє зараз разом купаються у променях Ісусової слави. Але нам тут, на землі… Піте, якими силами ти володієш?

Великий Джим знав відповідь. Він знав відповіді на більшість власних запитань. Це вельми полегшувало йому життя. У поліцейській дільниці Честер Мілла зарплату отримувало вісімнадцять офіцерів, дванадцять на повній ставці й шість зайнятих частково (усі останні старші шістдесяти, завдяки чому їхні послуги коштували чарівливо дешево). З цих вісімнадцяти, був певен він, п'ятеро повноцінних полісменів перебували за межами міста; декотрі цього дня поїхали з дружинами і сім'ями на матч шкільних футбольних команд, а решта на пожежні навчання до Касл Рока. Шостий, Дюк Перкінс, помер. І, хоча Ренні ніколи в житті поганого слова не сказав про мертвих, він був певен, що місту буде краще з Перкінсом на небесах, ніж коли він перебував тут, на землі, де намагався каламутити усіляку хрінотінь, хоча й дарма, з тими його обмеженими можливостями.

– Ось що мушу вам сказати, панове, – промовив Рендолф. – Тут не все гаразд. Зараз наявні Генрі Моррісон і Джекі Веттінгтон, обоє разом зі мною першими відреагували на Код Три (ревун). Маємо також Рупа Ліббі, Фреда Дентона та Джорджа Фредеріка – хоча з його астмою не знаю, яка від нього користь. Він уже наприкінці цього року планував піти на дострокову пенсію.

– Бідний старий Джордж, – промовив Енді. – Він тільки й живе, що на адвері[104].

– А Марті Арсенолт і Тобі Велан, як вам відомо, також не вельми на щось здатні. Лінда Еверет єдина з непостійно зайнятих поліцейських, котру я міг би назвати цілком адекватною. Ну, не могло це трапитися в іще гірший час, ніж між футбольною грою і навчаннями пожежників.

– Лінда Еверет? – перепитала Ендрія, на диво зацікавлено. – Дружина Расті?

– Тьху! – Великий Джим часто довзоляв собі тьху, коли його щось дратувало. – Та вона ж усього лише зарозуміла регулювальниця дорожніх переходів при школі.

– Так, сер, – підтвердив Рендолф. – Але в минулому році вона пройшла спецпідготовку на окружному стрільбищі в Касл Року і має право носити зброю. Нема причин їй не виходити на чергування озброєною. Можливо, не на повний графік, у Еверетів двійко дітей, проте вона цілком здатна тягнути нашу спільну справу. Зараз же криза, врешті‑решт.

– Поза сумнівами, поза всякими сумнівами.

Утім, самому Ренні така перспектива здавалася вельми неприємною, щоб ці Еверети вискакували, мов ті чорти з коробки, всюди, де з'являтиметься він. Коротше: він не хотів мати у своїй команді дружину цього нікчемахи. По‑перше, вона ще занадто молода, їй років тридцять, не більше, та ще й гарна, як та дияволиця. Тому, безперечно, погано впливатиме на інших. Гарні жінки завжди справляють поганий вплив. Достатньо йому й одної Веттінгтон з її снарядними цицьками.

Отже, – продовжив Рендолф. – Маємо тільки вісім людей з вісімнадцяти.

– Ти забув порахувати себе, – зауважила Ендрія.

Рендолф штурхонув собі в лоба сподом долоні, немов перемикав у голові трансмісію.

– Авжеж, точно, дев'ять.

– Мало, – сказав Ренні. – Нам треба наростити сили. Лише тимчасово, ви ж розумієте, поки ця ситуація не розсмокчеться.

– Кого ви пропонуєте, сер? – спитав Рендолф.

– Перш за все мого хлопця.

– Джуніора? – звела брови Ендрія. – Він же за віком ще навіть голосувати не може… чи не так?

Великий Джим на мить уявив собі мозок Ендрії: п'ятнадцять відсотків у нім займають сайти її улюблених інтернет‑магазинів, вісімдесят відсотків наркозалежні рецептори, два відсотки пам'ять і три відсотки – процес актуального мислення. Нічого не вдієш, з цим йому доводиться працювати. А втім, нагадав він собі, хто має дурнуватих колег, у того життя простіше.

– Йому вже двадцять один рік. У листопаді виповниться двадцять два. І також, на щастя чи з Божої ласки, він на цей вікенд прибув додому, він не в коледжі.

Пітер Рендолф знав, що Джуніор Ренні зараз не в коледжі, і не лише на вікенд, а назовсім – він прочитав про це в блокноті, що лежав біля телефону в кабінеті його покійного шефа, хоча не мав поняття, яким способом Дюк отримав цю інформацію, і чому він вважав її настільки важливою, щоб записати. Там також було написано ще дещо: проблеми поведінки?

Проте зараз, мабуть, не на часі ділитися цією інформацією з Великим Джимом.

Ренні продовжував, тепер уже запальним тоном ведучого ігрового шоу, котрий оголошує приз у додатковому турі.

Крім того, Джуніор має трьох друзів, котрі теж стануть у пригоді, це Френк Делессепс, Мелвін Ширлз і Картер Тібодо.

І знову на обличчі Ендрії відбилося збентеження.

– Гм… а хіба це не ті хлопці… юнаки… причетні до сутички біля «Діппера»?…

Великий Джим подарував їй таку люту посмішку, що Ендрія аж посунулась у глиб крісла.

– Ту справу занадто роздули. До того ж вона була спричинена алкоголем, як і більшість таких непорозумінь. Плюс, призвідником усьому там виступив отой Барбара. Тому‑то ніякого протоколу не було складено. Суто варнякання, та й годі. Чи я не правий, Пітере?

– Абсолютно праві, – підтвердив Рендолф, хоча й сам виглядав збентеженим.

– Усі ці хлопці старші двадцяти одного року, а Картеру Тібодо, здається, вже двадцять три.

Тібодо дійсно мав двадцять три роки і останнім часом працював на півставки автомеханіком у «Паливі & Бакалії». З двох попередніх місць роботи його вигнали – через гарячкуватість, як чув Рендолф, – але в «Паливі & Бакалії» він, здавалося, присмирнішав. Джонні казав, що ніколи не мав кращого спеціаліста з вихлопних систем і електрообладнання.

– Вони всі разом полюють, вправні стрільці…

– Господи, помилуй, щоб не з'явилося потреби нам у цьому впевнитися, – прохопилася Ендрія.

– Ніхто ні в кого не буде стріляти, Ендріє, ніхто не пропонує зробити цих хлопців повноправними офіцерами поліції. Я лише наголошую, що ми мусимо заповнити велику прогалину в чисельності, і то швидко. То як щодо цього, шефе? Вони можуть послужити, поки не завершиться криза, а ми їм заплатимо з надзвичайного фонду.

Рендолфу не подобалася сама думка про те, що вулицями Честер Мілла буде прогулюватися озброєний Джуніор – Джуніор, з його ймовірними проблемами поведінки, – але також йому не подобалася думка, що він може суперечити Великому Джиму. Та й загалом це непогана ідея – мати під рукою кілька додаткових здорованів. Хай навіть таких молодих. Він не очікував на проблеми в місті, але цих хлопців можна послати наглядати за натовпами на головних дорогах, що впираються в бар'єр. Якщо той бар'єр ще існуватиме. А якщо ні? Тоді й проблема вирішиться сама собою.

Він начепив на обличчя посмішку командного гравця.

– Знаєте, мені здається пречудовою ця ідея. Пришліть їх до дільниці завтра вранці, десь на десяту…

– Краще на дев'яту, Піте.

– Дев'ята ранку, це гарно, – замріяно подав голос Енді.

– Є якісь зауваження? – запитав Ренні.

Зауважень не виявилося. Лише Ендрія начебто хотіла щось сказати, та не змогла пригадати, що саме.

– Тоді я ставлю на голосування, – промовив Ренні. – Чи погоджується рада з пропозицією до діючого шефа Рендолфа прийняти Джуніора, Френка Делессепса, Мелвіна Ширлза та Картера Тібодо підручними на базову зарплатню? Строк їхньої служби триватиме, допоки не вирішиться ця клята безглузда ситуація. Хто за, голосуйте, як звичайно.

Всі підняли руки.

– Питання ухва…

Закінчення фрази перебили два вибухи, що прозвучали, як гарматні залпи. Всі аж підскочили. А тоді й третій постріл, та тут уже Ренні, котрий пропрацював ледь не все життя з двигунами, зрозумів, що воно таке.

– Розслабтесь, товариші. То просто вихлопи. Прокашлявся генера…

Старенький генератор стрельнув учетверте і заглух. Погасло світло, залишивши їх на мить у темряві єгипетській. Ендрія вискнула.

Ліворуч від Ренні подав голос Енді Сендерс.

– О Господи, Джиме, пропан…

Ренні швидко налапав плече Енді й стиснув. Енді заткнувся. Тільки‑но Ренні послабив свою хватку, як у довгу, обшиту сосновими панелями кімнату знову вповзло світло. Не яскраве верхнє, а жевріння аварійних світильників, змонтованих по чотирьох кутах приміщення. У цьому благенькому жеврінні згромаджені при північному торці столу лиця набули жовтизни і постаршали. Вони виглядали переляканими. Навіть Великий Джим Ренні мав переляканий вигляд.

– Без проблем, – проголосив бадьоро Рендолф, проте прозвучало це в нього радше штучно, аніж природно. – Просто бак спорожнів, от і все. На міському складі повно пального.

Енді крадькома поглянув на Великого Джима. Він ледь ворухнув очима, але Ренні здалося, що Ендрія помітила. Які вона може зробити з цього висновки, то інша справа.

«Вона забуде про все вже після наступної дози оксиконтину, – заспокоїв він себе. – Вже завтра вранці ніц не пам'ятатиме».

Наразі він не вельми переймався міськими запасами пропану – чи, радше, його відсутністю. Цю справу він вирішить, коли виникне нагальна потреба.

– Окей, друзі, я розумію, вам не менше, ніж мені не терпиться забратися звідси, тому давайте перейдемо до наступного питання. Я вважаю, ми мусимо офіційно затвердити Піта нашим шефом поліції, поки що тимчасово.

– Авжеж, чом би й ні? – промовив Енді, втомлено так промовив.

– Якщо заперечень немає, – продовжив Великий Джим. – Оголошую голосування.

Вони проголосували так, як йому хотілося.

Проголосували як завжди.

 

 

Джуніор сидів на ґанку великого будинку Ренні на Мілл‑стрит, коли на під'їзній алеї спалахнули фари батькового «Гаммера». Джуніор перебував у спокої. Біль до голови не повертався. Ейнджі й Доді лежали заховані в коморі Маккейнів, там з ними все буде гаразд – принаймні якийсь час. Украдені ним гроші знову повернулися до батькового сейфа. У кишені в нього грівся подарований йому батьком на вісімнадцятиріччя пістолет 38‑го калібру з інкрустованою перламутром рукояткою. Тепер він може й побалакати зі своїм батьком. Джуніор уважно вислухає, що йому скаже Король Не Треба Готівки. Якщо він відчує, що батько знає, що наробив його син, – йому це не вбачалося за можливе, а втім, батько завжди знає так багато – Джуніор його застрелить. А потім оберне револьвер проти себе. Бо йому нікуди тікати, зараз нікуди. А може, й завтра теж. На зворотному шляху додому він трохи затримався на міському майдані, послухав, про що там люди балакають. Те, про що там ішлося, звучало божевільно, але велика заграва на південному обрії – і менша на південно‑західному, де 117‑те шосе вело на Касл Рок – підтверджувала, що цієї ночі божевілля обернулося правдою.

Дверцята джипа прочинилися й захряснулись. Батько рушив до нього, помахуючи портфелем. На вигляд він не здавався підозріливим, сердитим чи обачливим. Не промовивши слова, він сів на сходинку поряд з Джуніором. А тоді, захопивши сина цим жестом зненацька, поклав юнакові долоню на шию і ласкаво поплескав.

– Ти чув? – спитав.

– Дещо, – відповів Джуніор. – Щоправда, я не розумію.

– Ніхто не розуміє. Гадаю, попереду в нас кілька важких днів, допоки все не розрішиться. Тож я мушу тебе про дещо попросити.

– Про що? – пальці Джуніора стиснули руків'я пістолета.

– Ти зможеш взяти участь? Ти зі своїми друзями? З Френкі? З Картером і тим хлопцем, Ширлзом?

Джуніор мовчав, очікуючи. Що там ще за херня?

– Тепер шефом став Пітер Рендолф. Йому потрібно кілька людей для поповнення штату поліції. Надійних людей. Чи ти не проти послужити підручним, поки не закінчиться ця хріноверть?

Джуніор ледь стримався, щоб не зайтися реготом. Тріумфальним реготом. Чи, радше, водночас радісним і переможним. Рука Великого Джима все ще лежала в нього на потилиці. Не давила. Не гнітила. Ледь не… гладила.

Джуніор відпустив рукоятку пістолета в кишені. Він усвідомив, що йому все ще пруха – йому щастить так, як ніколи не щастило.

Сьогодні він замордував двох дівчат, котрих знав від самого свого дитинства.

А завтра він стане міським полісменом.

– Звісно, тату, – сказав він. – Якщо ми потрібні тобі, ми готові.

І вперше за останні чотири роки (та, мабуть, більше) він поцілував батька в щоку.

 


Дата добавления: 2015-09-02; просмотров: 47 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
МИ ВСІ ПІДТРИМУЄМО НАШУ КОМАНДУ| МОЛИТВИ

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.101 сек.)