Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ракетний удар неминучий 2 страница

ХРІНОВЕРТЬ | МИ ВСІ ПІДТРИМУЄМО НАШУ КОМАНДУ | НА ДОБРО МІСТУ – ЛЮДЯМ НА ДОБРО | МОЛИТВИ | БОЖЕВІЛЛЯ, СЛІПОТА, ЗЧУДУВАННЯ СЕРЦЯ | Комітет за свободу Честер Мілла | З ХАЛЕПИ ТА Й В БАГНИЩЕ | ВЕЛИКИЙ ДЖИМ У ДІЛІ! | Ї‑ГІ‑ГІ | Шановні джентльмени і леді! |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

– Преподобний Коґґінсе? – перед тим як увійти у відімкнуті двері, погукала Лінда. – Преподобний Коґґінсе, тут поліція, ви є вдома?

Ніякої відповіді. Вони увійшли. Нижній поверх сяяв чистотою й порядком, але Лінда відчувала якийсь дискомфорт тут. Це просто від того, що вона перебуває в чужому домі, запевнила себе Лінда. У домі релігійної людини, і до того ж без її дозволу. Джекі піднялася на другий поверх.

– Преподобний Коґґінсе? Поліція. Якщо ви тут, відгукніться, будь ласка.

Лінда стояла біля підніжжя сходів, дивлячись угору. У домі відчувалося щось недобре. Раптом вона подумала про Дженілл, згадала, як її трусило і корчило. Тоді теж було недобре. Химерна впевненість прослизнула їй у мозок: якби прямо тут зараз опинилася Дженілл, у неї знову почався б напад. Атож, і вона знову почала б промовляти химерні речі. Либонь, про Гелловін і про Великий Гарбуз.

Сходи були абсолютно звичайними, але їй не хотілося підніматися ними, хотілося просто почекати, поки Джекі не впевниться, що в домі нікого нема, і тоді вони поїдуть вже до радіостанції. Але коли партнерка її погукала, Лінда пішла нагору.

 

 

Джекі стояла посеред Коґґінсової спальні. На одній стіні її висів простий дерев'яний хрест, а на протилежній табличка з написом: ОКО ЙОГО ПИЛЬНУЄ ГОРОБЧИКА[202]. Покривало на ліжку було відвернуто. На простирадлі під ним помітні були сліди крові.

– І ось це, – покликала Джекі. – Йди‑но сюди.

Лінда неохоче підійшла. Між ліжком і стіною на полірованій дерев'яній підлозі лежав перев'язаний вузлами шмат линви. На вузлах теж була кров.

– Скидається на те, що його хтось бив, – похмуро зауважила Джекі. – Либонь, так сильно, що він аж втратив свідомість. А тоді вони поклали його на… – Вона перевела погляд на партнерку. – Ні?

– Бачу, ти росла не в релігійній родині, – сказала Лінда.

– Якраз навпаки. Ми вірили у святу трійцю: Санта‑Клауса, великоднього зайця[203]і зубну фею. А ти?

– У простій, як вода з водогону, баптистській сім'ї, але про такі речі, як ми оце тут бачимо, я чула. Гадаю, він займався самобичуванням.

– Йо! Це ж колись таке робили люди за свої гріхи?

– Так. І, я гадаю, це ніколи цілком не виходило з моди.

– Тоді картина яснішає. Типу того. Сходи‑но до туалету, подивися, що там на бачку унітаза.

Лінда не поворухнулась. Линва з вузлами сама по собі погана річ, але загальна атмосфера будинку, якесь відчуття запустіння – це було ще гірше.

– Катай. Ніхто там тебе не вкусить, а я ставлю долар проти десяти центів, що ти в житті бачила дещо гірше.

Лінда пішла до туалету. На унітазному бачку лежали два журнали. Один благочестивий – «Горниця». Другий називався «Юні східні щілки». Лінда сумнівалася, щоб такий часопис продавали в якихось релігійних книгарнях.

– Отже, – підсумувала Джекі. – Картина ясна? Він сидить на унітазі, збиває собі олійку…

– Збиває олійку? – загиготіла Лінда, попри свою знервованість. Чи, може, через неї.

– Це моя мати так казала, – пояснила Джекі. – Словом, після того, як покінчить з цим ділом, він відривається на повну, лупить себе, замолюючи гріхи, а тоді вже лягає в ліжко і бачить солодкі азійські сни. Сьогодні він прокидається відпочилий, вільний від гріхів, робить свої вранішні релігійні процедури, сідає на велосипед і їде до міста. Годяща версія?

Версія була годяща. От лише не пояснювала вона, чому атмосфера у цьому домі здавалася їй такою негодящою.

– Пішли, перевіримо радіостанцію, – промовила вона. – Хочеться вже скоріше повернутися до міста та випити кави. Я пригощаю.

– Добре, – погодилася Джекі. – Я буду чорну. З моєю гіпотонією…

 

 

Присадкувата, майже вся зі скла, будівля студії РНГХ також була замкнена, проте зі змонтованих під карнизом гучномовців лунало «Добраніч, солодкий Ісусе» у виконанні такого видатного соул‑співака, як Перрі Комо[204]. Позаду студії височіла радіовежа, червоні проблискові вогні на її вершечку були ледь видимі в яскравому вранішньому світлі. Біля вежі стояла довга, схожа на стодолу будівля, де, як вирішила Лінда, містився генератор і всяке інше обладнання, необхідне для ретрансляції чуда Божої любові на весь Західний Мейн, східну частину Нью‑Гемпширу і, ймовірно, на інші планети сонячної системи.

Джекі постукала, потім почала грюкати.

– Там, мабуть, нема нікого, – припустила Лінда… але ж і це місце їй відгонило чимось недобрим. До того ж у повітрі тут висів якийсь дивний сморід, затхлий і хворобливий. Приблизно так завжди пахло в кухні її матері, хоч як би та її не провітрювала. Бо її мати курила, як паровоз, а пристойною їжею вважала тільки те, що сама смажила у глибокій сковороді, добряче спорядженій свинячим салом.

Джекі похитала головою.

– Ми ж чули когось, хіба ні?

Лінда не мала що заперечити, бо так воно й було. Їдучи від пасторського обійстя, вони слухали радіо і чули голос діджея, котрий вкрадливо оголосив: «Наступна пісня – чергове послання Божої любові».

Цього разу пошуки ключа тривали довше, але Джекі нарешті відшукала його в конверті, приліпленому до споду поштової скриньки. Там же лежав папірець, на якому кимсь були надряпані цифри 1693.

Ключ був дублікатом, трохи залипав, але після серії штрикань свою роботу він зробив. Увійшовши досередини, вони зразу ж почули розмірене повискування системи безпеки. Клавіатура знайшлася на стіні. Щойно Джекі набрала ті цифри, як сигнал тривоги тут же замовк. Тепер залишилася тільки музика. Перрі Комо поступився якійсь інструментальній композиції. Лінда подумала, що якось вона підозріло їй нагадує органне соло з «Ін‑Е‑Гадда‑Да‑Віда»[205]. Динаміки в приміщенні були в тисячу разів якісніші за ті бокси, що висіли надворі, і музика звучала голосніше, майже як на живому концерті.

«Як люди можуть працювати в такому святенницькому галасі? – дивувалася Лінда – Відповідати на телефонні дзвінки? Робити якісь справи? Як їм це вдається?»

І тут теж було щось недобре. Лінда була впевнена в цьому. Це місце їй задавалося більш ніж зловісним; вона відчувала в ньому пряму небезпеку. Побачивши, що Джекі розстебнула кобуру свого службового пістолета, Лінда наслідувала її приклад. Приємно було відчувати під долонею рукоять автоматичної зброї. «Твоє дуло і твоя рукоять мене втішать» [206], – подумала вона.

– Агов! – гукнула Джекі. – Преподобний Коґґінсе? Чи хто‑небудь?

Ніякої відповіді. За стійкою адміністратора було порожньо. Лівіше неї було двоє зачинених дверей. Прямо попереду за скляною перегородкою на всю довжину проглядалося головне приміщення. Лінда помітила там мерехтіння вогників. Ефірна студія, вирішила вона.

Джекі, тримаючись насторожі, ногою по черзі розчахнула навстіж обоє зачинених дверей. За одними виявився кабінет. За іншими на диво шикарний конференц‑зал, де панував гігантський телевізор з пласким екраном. Він працював, але без звуку. На ньому, ледь не в натуральний зріст, Андерсон Купер вів репортаж, схоже, що з центральної вулиці Касл Рока. Тамтешні будинки було прикрашено прапорами й жовтими стрічками. Лінда побачила на одній крамниці плакат з написом: ЗВІЛЬНІТЬ ЇХ. Від його вигляду їй стало ще моторошніше. Низом екрана бігли титри: ДЖЕРЕЛА У МІНІСТЕРСТВІ ОБОРОНИ ПОВІДОМЛЯЮТЬ: РАКЕТНИЙ УДАР НЕМИНУЧИЙ.

– Чому ввімкнутий телевізор? – спитала Джекі.

– Бо той хтось, хто опікується радіостанцією, залишив його ввімк…

Її заглушив громовий голос.

– У виконанні Раймонда Говелла для вас звучала пісня «Христос – мій Господь і Проводир».

Жінки аж підстрибнули.

– А я, Норман Дрейк, нагадую вам три важливих факти: переший – ви слухаєте програму «Час відродження» на РНГХ, другий – Бог любить вас, і третій – Він послав Свого Сина на Голгофу померти за вас на хресті. Зараз дев'ята двадцять п'ять ранку і, як ми не втомлюємося вам нагадувати, – час збігає. Чи віддали ви вже ваше серце Господу? Почуємося за кілька хвилин.

Норман Дрейк поступився місцем якомусь солодкомовному дияволу, котрий почав рекламувати цілком записану на DVD Біблію, а головне, що сплачувати за цей товар ви могли щомісячними внесками, або повернути його назад з повною компенсацією внесків, якщо не відчували себе щасливими, як та свиня в калюжі. Лінда з Джекі пішли до вікна в студію і зазирнули крізь нього. Ніякого Нормана Дрейка чи солодкоголосого диявола там не було, але, коли після закінчення реклами в ефірі знову з'явився голос діджея, зелена лампочка загорілася червоним світлом, а червона зеленим.

– Тут автоматика, – промовила Джекі. – Ошуканство якесь.

Зазвучала музика, і ще один червоний вогник перетворився на зелений.

– Чому ж тоді в нас таке відчуття, ніби тут хтось є? Тільки не кажи мені, що ти цього не відчуваєш.

Джекі не заперечувала.

– Бо якось це чудно. Діджей навіть час оголошує. Сонечко, ця апаратура мусить коштувати неміряних грошей! Саме доречно згадати духа з машини, як ти гадаєш, скільки це може тривати?

– Либонь, поки не скінчиться пропан, поки не вимкнеться генератор.

Лінда помітила ще одні зачинені двері й розчахнула їх ногою так само, як перед тим це робила Джекі, але… на відміну від Джекі, вона витягла свій пістолет, хоча й тримала його біля стегна дулом вниз і з ввімкнутим запобіжником.

За дверима виявився туалет, порожній. На стіні в ньому висіло зображення вельми європеоїдного типу Ісуса.

– Я особа нерелігійна, – промовила Джекі. – Тому це ти мусиш мені пояснити, навіщо людям потрібно, щоб на них дивився Ісус, коли вони дуються.

Лінда замотала головою.

– Давай заберемося звідси, поки в мене дах не поїхав, – сказала вона. – Вся ця радіостанція немов втілення на суші «Марії Целести» [207].

Джекі тривожно роззирнулася навколо.

– Ну, атмосфера тут дійсно химерна. Твоя правда.

І зненацька вона хрипло заволала на повний голос так, що Лінда аж підстрибнула. Їй навіть захотілося просити Джекі не галасувати так, бо раптом почує і прийде хтось. Або щось.

Агов! Є тут хто? Останній раз питаю!

Нічого. Нікого.

Уже надворі Лінда перевела дух.

– Коли я була ще тінейджеркою, ми з друзями поїхали до Бар Харбору[208]. Зупинилися на пікнік на тій мальовничій скелі. Нас було десь з півдесятка. День стояв ясний, видно було вдалечінь ледь не до Ірландії. Коли ми вже поїли, я захотіла пофотографувати. Мої друзі скакали, дуркували, лапалися, а я все відступала й відступала назад, щоб усіх упіймати в кадр. А тоді одна дівчина, Арабелла, моя краща подружка на той час, перестала підсмикувати на іншій дівчині аж під пахви труси та як закричить: «Стій, Ліндо! Стій!» Я зупинилася й озирнулася. Знаєш, що я побачила?

Джекі похитала головою.

– Атлантичний океан. Я прозадкувала аж до самого краєчку майданчика для пікніків. Там стояв попереджувальний знак, але не було ніякої огорожі чи поручнів. Ще один крок – і я б полетіла вниз. От точно таке ж, як тоді, відчуття в мене й зараз.

– Лін, та тут же пусто.

– Я так не думаю. І здається мені, що й ти так не думаєш.

– Ну було трохи моторошно, я згодна. Але ж ми перевірили всі приміщення…

– Студію – ні. До того ж телевізор працює і музика грає занадто голосно. Ти ж не думаєш, буцімто вони її постійно вмикають так гучно?

– Звідки мені знати, як роблять ці святоші? – знизала плечима Джекі. – Може, вони чекають на Апокалюксис.

Ліпсис.

– Та хай, як хочуть. Хочеш – перевіримо оту комору?

– Абсолютно ні, – відповіла Лінда, змусивши Джекі поперхнутися сміхом.

– Окей. Доповімо, що наявності преподобного не виявлено, правильно?

– Правильно.

– Тоді гайда до міста. По каву.

Перш ніж зайняти місце на штурманському сидінні екіпажу номер два, Лінда ще раз окинула оком спливаючу млойними аудіо‑радощами будівлю студії. Навкруги не чулося жодного іншого звуку, вона зрозуміла, що не чує співу жодної пташки, і подивувалася, чи не повбивалися вони геть усі об Купол. Звісно ж, це малоймовірно. Чи ні?

Джекі кивнула на мікрофон.

– Хочеш, я наостанок крикну ще через гучномовець? Оголошу, якщо хтось тут ховається, нехай бере ноги в руки і драпає до міста? Бо – я оце лише щойно подумала – вони могли нас злякатися.

– Чого я насправді хочу, так це щоб ти нарешті перестала тут зависати і мерщій везла нас звідси.

Джекі не сперечалася. Вона розвернулася на короткій під'їзній алеї в бік Малої Курви і спрямувала машину на Честер Мілл.

 

 

Минав час. Грала релігійна музика. Повернувся в ефір Норман Дрейк і оголосив, що зараз дев'ята тридцять чотири Східного денного часу. Господь любить вас. Слідом пішла реклама «Уживаних автомобілів Джима Ренні», яку читав другий виборний особисто.

– Наша традиційна осіння виставка‑продаж, і, Боже, якого тільки в нас не завалялося товару! – воркував Великий Джим жартівливо‑покаянним голосом. – У нас є «Форди», є «Шеві», є «Плімути»! Ми маємо рідкісний «Додж Рем» і навіть ще рідкісніший «Мустанг»! Народ, я маю не один, не два, а цілих три «Мустанги», усі як новенькі, один з них знаменитий кабріолет V6, і кожен з них іде з уславленою християнською гарантією Джима Ренні. Ми обслуговуємо те, що продаємо, ми кредитуємо і робимо все це за вельми помірними цінами. А саме зараз, – він загиготів ще покутніше, – Ми мусимо просто розчистити нашу територію! Отже, приїзди, сусіде! Кавник завжди гарячий: САМ СКОРИСТУЙСЯ Й КОЖНОМУ ПЕРЕКАЖИ – НАЙКРАЩЕ ОБСЛУГОВУЄ ВЕЛИКИЙ ДЖИМ!

У дальнім кінці студії відчинилися стиха двері, котрих не зауважила жодна з жінок. За ними ще більше перемигувалося вогників – Ціла галактика. Приміщення, не більше за комірчину, було захаращене дротами, сплітерами, рутерами і всякими‑різними електронними причандалами. Ви могли б сказати, що для людини там просто немає місця. Але Майстер був не просто худим, він був ущент охлялим. Лише глибоко утоплені в черепі очі його блищали. Шкіра в нього була бліда, вкрита плямами. Завернуті всередину рота губи спочивали на майже позбавлених зубів яснах. Одягнений він був у брудні штани й сорочку, а білизна для його курчачих стегенець стала далеким минулим. Сумнівно, щоб навіть Саммі Буші впізнала свого пропалого чоловіка. В одній руці він тримав сендвіч з желе й арахісовим маслом (тепер він міг їсти тільки м'якеньке), а в другій «Глок‑9».

Він підійшов до вікна, яке дивилося на стоянку, з наміром вискочити й постріляти зайд, якщо вони ще тут; він цього мало не зробив, коли вони перебували всередині. Тільки трохи був злякався. Бо насправді демонів убити неможливо. Коли їхні людські тіла помирають, вони просто перелітають в іншого носія. А перебуваючи між тілами демони мають вигляд чорних дроздів. Майстер сам це бачив у власних снах, котрі траплялися в ті рідкісні тепер моменти, коли він міг заснути.

Але зайди поїхали. Для них тутешній атман [209]виявився занадто потужним.

Ренні наказав йому прикрити діло, Майстер Буші так і зробив, але йому, мабуть, доведеться знову поставити варитися кілька каструль, бо велика партія тиждень тому була відправлена до Бостона, а в нього вже майже закінчився продукт. А йому ж треба курити. Останнім часом його атман тільки цим і живився.

Проте поки що в нього є. Він зав'язав з блюзовою музикою, яка так багато значила для нього в той період життя, коли він був ще Філом Буші – Бі Бі Кінг, Коко Тейлор і Гончак Тейлор, Мадді й Виючий Вовк, навіть невмирущий Малюк Волтер[210]– і трахатися теж зав'язав; він навіть майже перестав випорожнюватися, запори в нього тривали з червня. А загалом усе було гаразд. Що нищить тіло, те годує атман.

Він знову уважно огледів стоянку і дорогу, аби упевнитися, чи не ховаються десь там демони, а тоді засунув пістолет собі ззаду за пояс і вирушив до будівлі складу, котрий в останні часи став більше схожим на фабрику.

 

 

Расті Еверет стояв і дивився на склад позаду лікарні. Він присвічував собі ліхтарем, бо вони з Джинні Томлінсон, котра тепер очолювала адміністрацію медичної служби Честер Мілла, – здуріти можна! – вирішили відімкнути електропостачання усім підрозділам, які його нагально не потребували. Ліворуч під окремим навісом гуркотів великий генератор, доїдаючи залишки пропану з глибин свого тривкого поточного балона.

«Більшість балонів пропали, – казав Твіч, і, о Господи, так воно й є. – Згідно з карткою на дверях, їх мусило б бути сім, а наявні лише два».

Тобто Твіч помилився. Бо тут був лише один. Расті провів променем ліхтаря по синьому напису ЛІК КР, нанесеному трафаретом на сріблястому боці балона нижче логотипу постачальної компанії «Мертва Ріка»[211].

– А я тобі казав, – промовив голос Твіча за спиною в Расті, змусивши його здригнутися.

– Неправильно казав. Тут тільки один.

– Брехня! – ступив Твіч крізь одвірок. Він роззирнувся, поки Расті присвічував йому ліхтариком вздовж великих стелажів із різноманітним майном лікарні, які оточували порожнє місце в центрі комори, і виправився: – Ні, не брехня.

– Ще б пак.

– Відважний керманичу, хтось краде в нас пропан.

Расті важко було в таке повірити, але іншого пояснення не існувало.

Твіч присів навпочіпки.

– Глянь‑но сюди.

Расті припав на коліно. Майданчик площею чверть акра позаду лікарні лише влітку покрили свіжим асфальтом і, оскільки морозів, від яких він міг потріскатися чи здутися (принаймні поки що), не траплялося, він виглядав, як гладесеньке чорне полотно. Легко було помітити сліди коліс перед зсувними дверми складу.

– Схоже на те, що тут побував міський фургон, зауважив Твіч.

– Або будь‑який інший великий фургон.

– І все ж таки варто було б перевірити комору позаду міськради. Моя не має віри до Великий Вождь Ренні. Твіч вважає його поганий чаклун.

– Навіщо б йому було забирати наш пропан? У виборних свого повно.

Вони пішли до шпитальної пральні, також тепер відімкненої від електрики. Біля дверей там стояла лава. На цегляній стіні висіла табличка: ПАЛИТИ ТУТ БУДЕ ЗАБОРОНЕНО З 1‑го СІЧНЯ. ПОЧИНАЙТЕ КИДАТИ ПАЛИТИ ЗАРАЗ, ЩОБ УНИКНУТИ РІЗКОЇ ЛОМКИ!

Твіч дістав свої «Марлборо» і запропонував Расті. Расті заперечливо відмахнувся, потім подумав і таки взяв сигарету. Твіч дав підкурити йому, потім сам підкурив.

– Звідки ти знаєш? – спитав він.

– Звідки я знаю що?

– Що в них свого повно. Ти перевіряв?

– Ні, – відповів Расті. – Але, якщо їм здумалося поцупити, то чому саме в нас? І не тільки тому, що вкрасти щось із місцевої лікарні виглядає непристойним для людей вищих класів, у них же там практично поряд пошта. Могли б поживитися в поштарів.

– А може, Ренні зі своїми приятелями поживилися там ще раніше. Скільки там могло бути, до речі? Один балон? Два? Дріб'язок.

– Я не можу зрозуміти, навіщо їм взагалі міг знадобитися газ? У цьому нема ніякого сенсу.

– Тут ні в чому нема сенсу, – сказав Твіч і позіхнув так смачно, що Расті почув, як у нього зарипіли щелепи.

– Ти зробив усі процедури, чи не так? – Расті на якусь мить подивувався сюрреалістичному сенсу свого запитання. Після смерті Гаскелла сам він став головним лікарем, а Твіч, котрий був санітаром лише три дні тому, став тим, ким до того був Расті: фельдшером.

– Йо, – зітхнув Твіч. – Містеру Карті не пережити наступного дня.

Расті ще тиждень тому думав так само про Еда Карті, котрий перебував на останній стадії раку шлунка, а той все ще тримався.

– Кома?

– Яволь, сенсей.

Решту їхніх пацієнтів Твіч міг перерахувати на пальцях однієї руки – і це, розумів Расті, було величезне щастя. Він подумав, що й сам міг би відчути себе щасливим, аби не почувався так втомлено і тривожно.

– Джордж Вернер, на мою думку, стабільний.

Вернер, мешканець Східного Честера, шістдесятирічний і гладкий, пережив у День Купола інфаркт міокарда. Расті вважав, що він виплутається… цього разу.

– А щодо Емілі Вайтхаус… – Твіч знизав плечима. – З нею не так добре, сенсей.

Сорокарічну, без жодної унції зайвої ваги Еммі Вайтхаус також уразив інфаркт приблизно через годину після того, як трапився інцидент з Рорі Дінсмором. З нею все було набагато гірше, ніж із Джорджем Вернером, бо вона була навіженою аматоркою фізичних вправ для здоров'я і страждала на те, що доктор Гаскелл називав «спортивним шоком».

– Дівчинка Фріменів поправляється, Джиммі Серойс тримається, а Нора Ковленд цілком у порядку. Після ланчу випишемо. Отже, в цілому не такі вже й погані справи.

– Так, – погодився Расті. – Але далі буде гірше. Я тобі гарантую. І… якби у тебе трапилася катастрофічна травма голови, ти схотів би, щоб тебе оперував я?

– Аж ніяк, – відповів Твіч. – Я не втрачаю надії, що скоро з'явиться Грегорі Хаус.

Расті загасив сигарету в бляшанці й кинув погляд на їхню спорожнілу комору. Може, варто йому зазирнути до комори позаду міської ради – чим це може зашкодити?

Цього разу позіхнув уже він.

– Чи довго ти зможеш отак триматися? – спитав Твіч. З його голосу пропала вся грайливість. – Я питаю тільки тому, що тепер ти єдиний, кого наразі має наше місто.

– Скільки треба, стільки й буду. Мене непокоїть лише те, що через утому я можу щось напартачити. Ну, й зіткнутися з чимось, що виходить за рамки набору моїх умінь, – він згадав Рорі Дінсмора… і Джиммі Серойса. Про Джиммі думати було важче, бо Рорі був уже недосяжним для можливих медичних похибок. Натомість Джиммі…

Расті уявив себе в операційній, як він прислухається до неголосного пікання апаратури. Побачив себе, як він розглядає голу бліду ногу Джиммі з чорною лінією, проведеною в тім місці, де треба зробити розріз. Уявив Дагі Твічела в ролі анестезіолога‑дебютанта. Відчув, ніби Джинні Томлінсон вкладає скальпель йому в обтягнену гумовою пальчаткою долоню, побачив, як вона дивиться на нього поверх маски своїми холодними синіми очима.

«Бережи мене, Боже, від цього», – подумав він.

Твіч поклав свою долоню на руку Расті.

– Не переймайся, – промовив він. – Не забігай зайве думкою в майбутній день.

– Та де там. Тут і на годину наперед загадувати важко, – відповів Расті, підводячись з лави. – Піду‑но я до амбулаторії, подивлюся, чи не стряслося там чогось. Дякувати Богові, зараз уже не літо; опинилися б у нас на руках тисячі три туристів та сімсот дітей з таборів відпочинку.

– Хочеш, я з тобою?

Расті похитав головою.

– Чому б тобі знову не сходити до Еда Карті? Подивитися, чи він іще в світі живих.

Расті кинув ще один погляд на газову комору і вже тоді поплентався за ріг будівлі й далі по діагоналі в бік амбулаторії на дальньому кінці під'їзної алеї лікарні імені Кетрін Рассел.

 

 

Звичайно, Джинні була в лікарні; перед тим, як виписати додому місіс Ковленд, вона робила останнє зважування її новонародженому немовлятку. У приймальні амбулаторії чергувала сімнадцятирічна Джина Буффаліно, за плечима в якої було рівно шість тижнів медичної практики, і то в ролі санітарки‑волонтерки. Вона зустріла Расті поглядом очей засліпленої автомобільними фарами дикої кізочки, від чого йому серце йойкнуло, але в приймальні було пусто, і це вже гарно. Вельми гарно.

– Ніяких дзвінків? – спитав Расті.

– Один. Від місіс Венціано, що живе неподалік Чорної Гряди. У неї дитина застрягла головою між рейками манежу. Вона хотіла, щоб приїхала швидка. Я… я сказала їй, щоб намастила дитині голову оливковою олією і спробувала сама. У неї вийшло.

Расті розквітнув усмішкою. Можливо, буде толк з цієї дівчини. Джина, явно з величезним полегшенням, усміхнулася йому навзаєм.

– Тут порожньо нарешті, – промовив Расті. – І це чудово.

– Не зовсім. Тут міс Ґрінелл, її, здається, Ендрія звуть? Я її залишила в третьому, – Джина завагалася. – У неї доволі розстроєний вигляд.

Звеселіле було серце Расті знову обірвалося. Ендрія Ґрінелл. І розстроєна. Це означає, вона хоче новий рецепт на оксиконтин. Котрого він, при здоровому глузді, не має права виписувати, навіть якщо в Енді Сендерса цих пігулок вагон.

– Гаразд, – він було вже зробив пару кроків коридором до оглядового кабінету номер три, та тут же зупинився. – Ти не присилала мені повідомлення.

Джина спалахнула.

– Вона мене попрохала цього не робити.

Расті це здивувало, але лише на секунду. Хай Ендрія має свої проблеми з ліками, але вона аж ніяк не тупа. Вона просто знала, що Расті перебуває в лікарні і, скоріш за все, разом з Твічем. А Дагі Твічел не хто‑небудь, а її молодший братик, котрий навіть у свої тридцять дев'ять залишається для Ендрії тим, кого вона мусить захищати від ницих фактів реального життя.

Расті зупинився проти дверей з табличкою 3, намагаючись набратися духу. Мусить бути важко. Ендрія не якийсь нахабний п'яниця з тих, що заявляють, ніби алкоголь не створює для них ніяких проблем, і не схожа вона на тих метамфетамінників, кількість котрих явно зросла за останній рік чи більше. Те, що Ендрія сама цілком усвідомлює свою залежність, прибирає можливість настрахати її цим, а відтак ускладнює сам процес лікування. Звісно, після падіння вона неймовірно страждала. Оксиконтин тоді прислужився найкраще, притлумив біль, вона змогла спати, можна було розпочати терапію. Не її провина в тому, що ліки, котрі їй так допомогли тоді, це ті сам ліки, що їх декотрі з лікарів називають селюцьким героїном.

Він відчинив двері й увійшов, репетируючи подумки відмову. «Ласкаво, але несхитно, – повторював він собі. – Ласкаво, але несхитно».

Вона сиділа в кутку на стільці під плакатом про холестеринові жахи, ноги щільно стулені, голова похилена над сумочкою в неї на колінах. Крупна жінка, котра зараз виглядала невеличкою. Якоюсь такою, немов применшеною. Вона підняла голову, і Расті побачив, яке в неї змарніле обличчя – зморшки біля губ поглибилися, шкіра під очима майже чорна, – він передумав і вирішив, що випише їй рецепт на рожевому бланку з блокнота доктора Гаскелла. Можливо, коли вже закінчиться ця криза з Куполом, йому пощастить намовити її до програми детоксикації; хай навіть через загрозу розповісти про все її брату, якщо не інакше. Бо вельми рідко йому траплялося бачити таку нагальну потребу.

– Еріку… Расті… У мене біда.

– Я розумію. Бачу. Я випишу…

– Ні! – схоже було, вона дивиться на нього з жахом в очах. – Ні в якому разі, навіть якщо я благатиму! Я наркоманка і мушу позбавитися цієї залежності! Я старий непотріб, справжнє чмо!

Обличчя її геть зморщилося. Вона намагалася розправити його вольовим зусиллям і не змогла. Натомість затулилася руками. Гучні, конвульсійні ридання, котрі так важко було чути, проривалися крізь її пальці. Расті підійшов, припав біля неї на коліно, обняв її однією рукою.

– Ендріє, дуже добре, що ти хочеш це припинити, це просто чудово! – але зараз, можливо, не найкращий для цього час…

Вона подивилася на нього заплаканими, почервонілими очима.

– Ти маєш рацію, це найгірший час, але зробити я мушу це саме зараз! І ти нічого не казатимеш Дагі й Розі. Можеш мені допомогти? Можна взагалі такого досягти? Бо сама я не змогла, ніяк. Ці ненависні рожеві пігулки! Я кладу їх до шухляди й наказую собі «сьогодні більше жодної!», а за годину знову їх ковтаю! Ніколи в житті я не була в такому безладі, як тепер. – Вона понизила голос, ніби сповіщаючи велику таємницю: – Я боюся, що це вже зовсім не спина, я боюся, це мій мозок наказує спині так жахливо боліти, щоб я не припиняла приймати ці чортові пігулки.

– А чому саме зараз, Ендріє?

Вона лише помотала головою.

– Так ти мені можеш допомогти чи ні?

– Так, але якщо ти гадаєш, що матимеш щось на кшталт похмілля, забудь. По‑перше, у тебе будуть… – на мить він побачив, як Дженні теліпає в ліжку, як вона бурмоче щось про Великого Гарбуза. – У тебе будуть корчі.

Вона чи то не зрозуміла, чи то залишила це без уваги.

– Як довго?

– Щоб пройти фізичний період? Два тижні. Може, три.

«І це було б дуже швидко, якщо пощастить», – подумав він, але промовчав.

Вона стиснула йому руку. Пальці в неї були зовсім холодні.

– Це довго.

Вельми неприємна думка зринула в голові Расті. Либонь, це просто миттєва параноя, спричинена стресом, проте переконлива.

– Ендріє, тебе хтось шантажує?

– Ти смієшся? Кожен тут знає, що я приймаю ці пігулки, це маленьке місто. – Що, на думку Расті, аж ніяк не було схоже на відповідь. – Який можливий найкоротший строк?

– З ін'єкціями В12, плюс тіамін і вітаміни, ймовірно, днів десять. Але тобі буде дуже погано. Ти майже не зможеш спати, з'явиться синдром неспокійних ніг. І то не слабенькі симптоми, недарма наркомани називають очищування зістрибуванням. До того ж хтось мусить зменшувати тобі дози – хтось, хто триматиме таблетки і не даватиме тобі більше, скільки б ти не благала. Бо ти обов'язково їх проситимеш.

– Десять днів? – перепитала вона з надією. – І це теж може закінчитися на той час, так? Цей Купол?

– Може, навіть сьогодні вдень. Ми всі на це сподіваємося.

– Десять днів, – повторила вона.

– Десять днів.

«Але, – подумав Расті, – тобі хотітиметься цих проклятих пігулок до кінця життя». Проте цього він також не промовив.

 

 

Як для понеділка, на ранок у «Троянді‑Шипшині» було на диво багато люду… але ж, звісно, в історії міста ще ніколи не траплялося такого понеділка. Проте клієнти доволі слухняно розійшлися, коли Розі оголосила, що гриль припиняє працювати й відкриються вони знову не раніше від п'ятої вечора.


Дата добавления: 2015-09-02; просмотров: 55 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
РАКЕТНИЙ УДАР НЕМИНУЧИЙ 1 страница| РАКЕТНИЙ УДАР НЕМИНУЧИЙ 3 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.035 сек.)