Ракетний удар неминучий 3 страница

– А тоді ви, можливо, поїдете всі до Касл Рока, щоб попоїсти в «Моксі»! – підсумувала вона, викликавши шквал аплодисментів, бо всі знали, що «Моксі» – це ще та брудна забігайлівка.

– Ланчу не буде? – спитав Ерні Келверт.

Розі поглянула на Барбі, але той підняв руки на рівень плечей. Не питай мене.

– Сендвічі, – відповіла Розі, – поки ще не закінчилися.

На це знову пролунали аплодисменти. Люди поводились дивовижно оптимістично цього ранку: чулися жарти, лунав сміх. Мабуть, найкращим свідченням поліпшення ментального здоров'я в місті слугував той куток ресторану, де стояв вщент обсаджений баляндрасниками їхній стіл.

Телевізор у кутку, тепер ввімкнутий на Сі‑Ен‑Ен, прислужився теж. Говорючі голови не мали про що розповідати, окрім повторювання непевних чуток, але більшість із них звучали обнадійливо. Кілька науковців, у котрих встигли взяти інтерв'ю, сказали, що ракети мають шанс пробити Купол і нарешті покінчити з цією кризою. Один з них повідомив, що шанси на успіх перевищують вісімдесят відсотків.

«Звісно, сам він сидить у Массачусетському технологічному інституті в Кембриджі. – подумав Барбі. – Він собі може дозволити оптимізм».

Уже чистячи гриль, Барбі почув стук у двері. Озирнувся і побачив Джулію Шамвей, до якої тулилося троє юних підлітків. Поряд з ними вона скидалася на вчительку середньої школи під час польових занять. Барбі, витираючи руки об фартух, пішов відкрити.

– Якщо ми пускатимемо кожного, кому раптом схотілося поїсти, у нас ніяких запасів не вистачить, – роздратовано кинув Енсон, шаруючи ганчіркою спорожнілі столи. Розі поїхала до «Фуд‑Сіті», сподіваючись купити там ще м'яса.

– Не думаю, що вона хоче їсти, – сказав Барбі й виявився правим.

– Доброго ранку, полковнику Барбара, – привіталася Джулія зі своєю фірмовою усмішкою Мони Лізи. – Мені хотілося б називати вас майор Барбара, як…

– Як у п'єсі[212], я знаю. – Барбара не раз вже чув таке раніше. Тисячі разів чув, точніше. – Це ваша команда?

Один із дітей був надзвичайно худим, високим хлопцем з кучмою темно‑русявого волосся; другий – приземкуватий, у мішкуватих шортах і майці репера 50 Центів[213]; третьою була гарненька дівчина з блискавкою на щоці. Радше намальованою, ніж витатуйованою, але все одно це додавало їй шарму впевненої в собі особи. Барбі збагнув: якщо він скаже їй, що вона нагадує Джоан Джетт[214]у шкільному віці, дівчинка не зрозуміє, про кого мовиться.

– Норрі Келверт, – відрекомендувала Джулія, торкаючись ліктя бунтівного дівчиська. – Це Бенні Дрейк. А ця довготелеса фігура належить Джозефу Макклечі. Вчорашня демонстрація протесту це була його ідея.

– Хоча я й на думці не мав, що хтось може постраждати, – сказав Джо.

– У тому, що трапилося, нема твоєї вини, – заспокоїв його Барбара. – Тому не переймайся.

– А ви справді такий крутий гусак, що раптом так високо злетіли? – спитала Норрі.

– Ну, – розсміявся Барбі. – У мене і в мріях не було стати крилатим гусаком, та я й не зміг би, аби навіть дуже цього схотів[215].

– Але ж ви знаєте тих солдатів, вартових, так же? – наполягала Норрі.

– Ну, не особисто. По‑перше, вони морська піхота. А я служив у сухопутній армії.

– Ви й зараз служите в армії, як каже полковник Кокс, – уточнила Джулія. Фірмовий відсторонений півусміх залишався в неї на обличчі, але очі аж танцювали від збудження. – Ми можемо побалакати з вами? Юний містер Макклечі має одну ідею, як на мене, просто блискучу. Аби лиш спрацювала.

– Спрацює, – запевнив Джо. – Коли йдеться про комп'ютерну херн… штуки, в цьому ділі – я крутий гусак.

– Ходімо до мого кабінету, – кивнув Барбара і повів їх за стійку.

Так, ідея видавалася блискучою, але вже було близько половини на одинадцяту, і якщо їм дійсно йшлося про те, щоб вона спрацювала, ворушитися треба було швидко. Барбі обернувся до Джулії.

– Телефон у вас із со…

Раніше ніж він закінчив фразу, Джулія поклала телефон йому на долоню.

– Номер Кокса в пам'яті.

– Чудово. Якби ж то я лише знав, як тієї пам'яті дістатися.

Телефон узяв Джо.

– Ви що, з середньовіччя з'явилися?

– Аякже! – погодився Барбі. – Тоді були шляхетні лицарі усі, а леді шлялись без трусів.

Норрі на це щиро розреготалася, піднявши вгору стиснуту в кулак руку, і Барбі ритуально пристукнув по її маленькому кулачку своїм великим.

Джо натиснув пару кнопок на крихітній панелі. Послухав, а тоді вручив слухавку Барбі.

Мабуть, Кокс так і сидів, тримаючи руку на своєму телефоні, бо, коли Барбі підніс Джуліїн телефон собі до вуха, той уже балакав.

– Як воно там у вас, полковнику? – питав Кокс.

– Загалом усе гаразд.

– І це тільки початок.

«Легко тобі говорити», – подумав Барбі.

– Гадаю, все буде гаразд, допоки ракета не відскочить, або не проб'є Купол і наробить великої шкоди в лісі й на фермах на нашому боці. Цьому, втім, зрадіють мешканці Честер Мілла. А що кажуть ваші специ?

– Небагато, ніхто не робить ніяких прогнозів.

– По телевізору ми чуємо дещо інше.

– Я не маю часу відстежувати версії говорючих голів. – Барбі відчув по голосу Кокса, що той знизав плечима. – Ми сповнені надій. Ми віримо, що маємо шанси. Якщо так можна висловитися.

Джулія складала докупи й розводила долоні, питаючи цим жестом: «Що там нового?»

– Полковнику Коксе, я тут сиджу з чотирма друзями. Один з них юнак на ім'я Джо Макклечі, і в нього народилася вельми цікава ідея. Хочу передати йому зараз слухавку… – Джо так різко замотав головою, що аж волосся зателіпалося. – …щоб він вам сам пояснив. – І він вручив телефон Джо. – Розповідай.

Джо заговорив, спочатку невпевнено, спотикаючись на всіляких ну, гм, розумієте, але щойно ідея знову захопила його уяву, він розігнався і став красномовним. Потім він слухав. Невдовзі почав посміхатися. А за якийсь час промовив:

– Йо, сер! Дякую, сер! – і повернув телефон Барбі. – Заціни, перед тим, як запустити ракету, вони спробують збільшити потужність нашого Вай‑Фай[216]! Господи‑Спокусе, це так круто! – Джулія вхопила його за руку, і Джо виправився: – Вибачте, міз Шамвей, я хотів сказати Ісусе.

– Не переймайся, ти дійсно зможеш це зробити?

– Ви жартуєте? Без проблем.

– Полковнику Коксе? – спитав Барбі. – Щодо Вай‑Фай це правда?

– Ми не в змозі завадити вам робити будь‑що, чого б вам не заманулося, – відповів Кокс. – Ви, здається, самі мені це недавно доводили. Але натомість ми можемо допомагати. У вас буде найшвидший у світі інтернет, принаймні сьогодні. До речі, той ваш хлопець вельми тямовитий.

– Так, сер, у мене теж склалося таке враження, – сказав Барбі й показав Джо великий палець. Хлопець сяяв.

Кокс промовив:

– Якщо ідея цього хлопця спрацює і ви все запишете, не забудьте зробити копію для нас. Ми зі свого боку, звісно, теж будемо знімати, але відповідні спеціалісти захочуть побачити, як удар виглядає з вашого боку Купола.

– Гадаю, ми зможемо зробити ще краще, – сказав Барбі. – Якщо Джо встигне все налагодити, все місто зможе побачити це наживо.

Цього разу кулак підняла Джулія. І Барбі, широко усміхаючись, пристукнув по ньому.

– Чорти його забирай, – промовив Джо.

Через поштивий страх на обличчі тринадцятирічний хлопець зробився на вигляд восьмирічним. Куди й поділася з його голосу самовпевнена зверхність. Разом з Барбі він стояв ярдів за тридцять від того місця, де в Купол упиралася дорога Мала Курва. Не на солдатів він дивився, хоча вони якраз обернулися до них – це попереджальна стрічка і велике червоне X на Куполі так його вразили.

– Вони прибирають звідси свій бівуак, чи як ви це називаєте, – промовила Джулія. – Наметів уже нема.

– Звісно. Десь через… – Барбі поглянув на годинник, – дев'яносто хвилин тут буде доволі спекотно. Синку, тобі краще поспішати.

Але тепер, коли вони врешті опинилися на порожній дорозі, Барбі почав сумніватися, чи дійсно Джо зможе зробити те, що пообіцяв.

– Йо, але… ви бачите дерева?.

Спершу Барбі не зрозумів. Кинув погляд на Джулію, та знизала плечима. Тоді Джо показав рукою, і він побачив. Дерева по той бік Купола пританцьовували під середньої сили осіннім вітром, скидаючи кольоровими спалахами з себе листя, яке кружляло поміж самотніх морських піхотинців. На боці Мілла гілки ледь похитувалися і більшість дерев стояли ще в повному вбранні. Барбі був упевнений, що повітря проникає крізь бар'єр, але кволо. Купол гасив вітер. Він згадав, як вони з Полом Джендроном, чоловіком у картузі «Морських Псів», підійшли до струмка і побачили, як дибиться вода.

– Листя тут виглядає, – промовила Джулія, – ну, не знаю… якимсь апатичним. Безвільним.

– Бо на їхньому боці вітер, а в нас лише дихання млявого бризу, – сказав Барбі, сам сумніваючись, чи в тім причина. Чи хоч приблизно в тім причина. Але який сенс було мудрувати про якість повітря в Честер Міллі, якщо вони ніяк не могли на це вплинути? – Давай, Джо. Роби свою справу.

По дорозі сюди вони заїхали на «Пріусі» Джулії до Джо додому, щоб він узяв свій PowerBook. (Місіс Макклечі змусила Барбі заприсягнути, що він поверне їй сина живим і неушкодженим, і Барбі нічого не залишалося, як дати клятву.) Тепер Джо показував на дорогу.

– Тут?

Барбі прикрив долонями собі обличчя з боків, оцінюючи напрямок на червоне X.

– Трохи лівіше. Ти можеш прорепетирувати, подивитися, як воно буде?

– Йо, – Джо відкрив і ввімкнув PowerBook. Як завжди, миленько прозвучала стартова мелодія фірми «Макінтош», але Барбі подумав, що ніколи в житті перед його очима не поставало більш сюрреалістичного видовища, ніж цей сріблястий комп'ютер із жевріючим екраном посеред дороги Мала Курва з її латаним асфальтом. Це йому здалося перфектним апофеозом трьох попередніх днів.

– Акумулятор свіжий, отже, він мусить працювати щонайменше шість годин, – сказав Джо.

– А чи не перемкнеться він у режим сну? – спитала Джулія.

Джо подарував їй фірмовий погляд типу «мамуню, я вас прошу» й обернувся до Барбі.

– Якщо ракета засмажить мій Про, ви обіцяєте купити мені новий?

– Тобі купить Дядько Сем, – пообіцяв Барбі. – Я власноруч подам вимогу.

– Солодко звучить.

Джо нахилився до ноутбука. Понад екраном у нього було встановлено невеликий сріблястий циліндр. Це, як пояснив йому Джо, нове комп'ютерне чудо, що зветься ай‑Сайт[217]. Він поклав пальці на клавіатуру і натиснув ENTER, на екрані вмить висвітилося яскраве зображення Малої Курви. З рівня землі кожна крихітна вибоїна, кожна нерівність дороги виглядала горою. На середньому плані Барбі побачив фігури морпіхів вище колін.

– Є в нього картинка, сер? – спитав один з них.

Барбі підвів голову.

– Скажімо так, морський піхотинцю, якби я був інспектором, ви б зараз виконували віджимання за допомогою підошви мого черевика, встановленого на вашій сраці. У вас подряпина на носку лівого чобота. Це неприпустимо на небойовому чергуванні.

Морпіх опустив очі вниз, собі на чобіт, де дійсно була подряпина. Джулія розсміялася. А Джо ні. Він не відволікався.

– Задуже низько. Міз Шамвей, а чи нема у вас чогось у машині, що ми могли б використати як… – Він показав рукою десь на три фути від рівня дороги.

– Є, – відповіла вона.

– І принесіть, будь ласка, мій рюкзачок, – попросив Джо. Він ще трохи почаклував з комп'ютером і простягнув руку. – Мобільник?

Барбі вручив йому телефон. Джо набрав номер з блискавичною швидкістю. А тоді:

– Бенні? О, Норрі, окей. Ви там, друзі? Добре. Я певен, ви ніколи не бували в пивниці раніше. Готові? Чудово. Так і тримайте. – Він послухав, що йому звідти казали, і вишкірився. – Та ви що? Чуваки, у мене тут такий сигнал, це просто супер. Вай‑Фай вони розігнали так, що аж гуде. Бувай. – Він склав телефон і знову віддав його Барбі.

Повернулася Джулія з рюкзаком Джо і картонкою, в якій лежали залишки надзвичайного недільного випуску «Демократа». Джо поставав ПаверБук на картонну коробку (раптове підняття зображення від рівня землі аж спричинило в Барбі легке запаморочення), перевірив його й оголосив, що все в абсолютному стані. Порився у своєму рюкзаку, дістав звідти чорну коробочку з антеною і підключив її до комп'ютера. Солдати по той бік Купола збилися в гурт, зацікавлено спостерігаючи ці маніпуляції. «Тепер я знаю, як почуваються рибки в акваріумі», – подумав Барбі.

– На вигляд нормально, – промурмотів Джо. – Зелене світло.

– А не треба зателефонувати твоїм…

– Якщо все працює, вони самі подзвонять, – перебив Джо і тут же додав: – Ого, а тут можуть бути перешкоди.

Барбі подумав було, що він має на увазі щось комп'ютерне, проте хлопець туди навіть не дивився. Барбі простежив за його поглядом і побачив зелений автомобіль шефа поліції. Той рухався не швидко, але мигалка на його даху пульсувала. З‑за керма виліз Піт Рендолф. З пасажирського сидіння (машина трохи колихнулася) вибрався Великий Джим Ренні.

– А що це вам таке, пекельники, здумалося тут робити? – запитав він.

У куртці в Барбі запищав телефон. Він ткнув його в руку Джо, при тому сам не відривав очей від виборного й шефа поліції, котрі наближалися до них.

Вивіска над дверима «Діппера» волала: ПРОСИМО ДО НАЙБІЛЬШОГО ТАНЦЗАЛУ В МЕЙНІ! І вперше за всю історію цього придорожнього закладу на його танцювальному майданчику було не протовпитися об одинадцятій сорок п'ять ранку. Томмі й Вілла Андерсони самі вітали гостей біля дверей, точнісінько ніби якісь проповідники, що припрошують парафіян до церкви. У даному випадку Першої церкви рок‑гуртів прямо з Бостона.

Спочатку аудиторія поводилася стримано, бо на екрані не було нічого, окрім єдиного слова: ЧЕКАННЯ. Бенні з Норрі підключили апаратуру й увімкнули телевізійний кабель у гніздо 4. І раптом на екрані на повний зріст з'явилася дорога Мала Курва, з усіма кольорами яскравого листя, що осипалося навкруг вартових морських піхотинців.

Натовп вибухнув аплодисментами й схвальними вигуками.

Бенні дав п'ять Норрі, але Норрі цього було замало; вона поцілувала його просто в губи, і то міцно. Це була найщасливіша мить у його житті, це відчуття було навіть кращим за те, коли він зумів залишитися у вертикальному стані, роблячи на повному ходу йоржа.

– Дзвони! – нагадала йому Норрі.

– Зараз, – відповів Бен. Він відчував, що обличчя в нього палає, немов вогнем обпечене, але посміхався. Він натиснув ПЕРЕНАБІР і приклав телефон до вуха. – Чувак, ми отримали! Зображення таке круте, що…

– Х'юстон, у нас проблема, – перебив його Джо.

– Не знаю, що вам, люди, тут здумалося робити, – промовив шеф Рендолф, – але вимагаю пояснень, а цю річ вимкніть, поки я їх не отримав, – показав він на ПаверБук.

– Сер, вибачаюся, – гукнув один з морських піхотинців з нашивками молодшого лейтенанта. – Це полковник Барбара, і він отримав офіційну санкцію уряду на проведення даної операції.

Великий Джим відповів на це найсаркастичнішою зі своїх усмішок. На шиї в нього пульсувала вена.

– Цей чоловік полковник хіба що над лайдаками. Він куховарить у місцевому ресторані.

– Сер, згідно отриманого мною наказу…

Великий Джим погрозив пальцем молодшому лейтенанту.

– Служба, у Честер Міллі єдиним урядом, який ми визнаємо, є наш власний, і я його офіційний представник, – він обернувся до Рендолфа.

– Пітере, якщо цей хлопець не бажає вимикати сам цю річ, висмикни шнур.

– Я не бачу тут шнура, – відповів Рендолф, переводячи погляд то на Барбі, то на лейтенанта морської піхоти, то на Великого Джима. Він почав пітніти.

– Тоді наступи чоботом на той бісів екран! Просто розтопчи його!

Рендолф зробив крок. Джо, на вигляд наляканий, але рішучий, затулив собою ящик, на якому стояв його ПаверБук. Телефон він так і тримав у руці.

– Не смійте! Це моя приватна власність, і я не порушую ніяких законів!

– Містере Рендолф, відійдіть, – промовив Барбі. – Це наказ. Якщо ви все ще визнаєте уряд країни, в котрій живете, ви мусите його виконувати.

Рендолф озирнувся назад.

– Джиме, може…

– Ніяких може, – обірвав його Великий Джим. – Зараз тільки тут країна, в якій ти живеш. Вирубай той клятий комп'ютер.

Джулія підступила до ПаверБука, вхопила комп'ютер і повернула його так, що камера тепер націлилася на новоприбульців. Кучерики, вибившись із розтріпаної консервативної ділової зачіски «вузликом», прилипли їй до розпашілих щік. У Барбі майнула думка: якою надзвичайно красивою вона зараз виглядає.

– Спитай Норрі, чи їм видно, – гукнула вона Джо.

Усмішка Великого Джима застигла гримасою.

– Жінко, ану перестань!

– Спитай, чи їм видно!

Джо заговорив у телефон. Послухав. Тоді повідомив:

– Видно. Вони бачать містера Ренні й офіцера Рендолфа. Норрі каже, там хочуть знати, що тут у нас трапилося.

Обличчя Рендолфа стало тривожним; у Ренні – розлюченим.

– Хто хоче знати? – запитав Рендолф.

Джулія почала.

– Ми встановили пряму трансляцію до «Діппера»…

– До цього гріховного вертепу! – пхекнув Великий Джим. Руки його стиснулися в кулаки. Барбі прикинув, що в Ренні десь фунтів сто зайвої ваги і обличчя він так кривить, коли ворушить правою рукою, ніби вона потягнена, але вираз обличчя має, ніби ось‑ось замахнеться. Готовий вдарити… хоча кого: його, Джулію чи хлопця, невідомо. Та й самому Ренні навряд чи це було відомо.

– Ще за чверть до одинадцятої там почали збиратися люди, – продовжувала Джулія. – Новини розповсюджуються швидко, – усміхнулася вона, схиливши набік голову. – Не бажаєте помахати своїм виборцям, Великий Джиме?

– Це блеф, – заявив Великий Джим.

– Навіщо мені блефувати тим, що так легко перевірити? – вона обернулася до Рендолфа. – Зателефонуйте комусь з ваших копів і спитайте, де цього ранку скупчуються мешканці міста? – А тоді знову до Ренні. – Якщо ви зараз перервете трансляцію, сотні людей запам'ятають, як ви не дали їм побачити подію, котра безпосередньо їх стосується. Фактично подію, від якої можуть залежати їхні життя.

– Ви не маєте дозволу.

Барбі, зазвичай стриманий, відчув, що терпіння його на межі. Аби ж то цей чоловік був дурнем, але він ним абсолютно не був. І саме це найбільше бісило Барбі.

– А в чому саме полягає ваша проблема? Ви вбачаєте тут якусь небезпеку? Наприклад, я – ні. Ідея тут проста – встановити цю штуку, залишити її в режимі прямої трансляції і поїхати звідси.

– Якщо ракета вдарить без результату, це може спровокувати паніку. Знати, коли щось не подіяло, це одне, а бачити невдачу на власні очі – то зовсім інше. Вони здатні наробити будь‑якої чортівні.

– Ви дуже невисокої думки про людей, котрими керуєте, пане виборний.

Великий Джим вже відкрив було рота, щоби парирувати чимось на кшталт: а вони саме на це часто і скрізь заслуговують, як гадав Барбі, але тут же второпав, що значна частина громади зараз спостерігає цю суперечку на великому екрані. До того ж із надзвичайною чіткістю зображення.

– Я порадив би вам прибрати оту саркастичну посмішку з вашого обличчя, Барбаро.

– А в нас тепер поліція слідкує за виразом облич? – спитала Джулія.

Опудало Джо прикрив собі рота, але не так швидко, щоби Рендолф з Великим Джимом не встигли помітити, як хлопець вишкірився в усмішці. І почути хихотіння, що проривалося крізь його пальці.

– Громадяни, вам краще очистити територію, – оголосив молодший лейтенант. – Час наближається.

– Джуліє, поверни камеру на мене, – попрохав Барбі.

Вона так і зробила.

У «Діппері» ніколи раніше не напихалося стільки народу, навіть у пам'ятну новорічну вечірку 2009 року, коли виступали «Ватиканські секс‑киці»[218]. І ніколи тут не було так тихо. Понад півтисячі людей стояли пліч‑о‑пліч і стегно до стегна, дивлячись, як камера ПаверБука Джо зробила поворот на 180 градусів, націлившись на Дейла Барбару.

– А ось і мій хлопець, – промурмотіла Розі Твічел і посміхнулась.

– Вітаю вас там, друзі, – промовив Барбі, і настільки гарне буле зображення, що кілька чоловік навіть гукнули йому у відповідь «привіт». – Моє ім'я Дейл Барбара, мене знову зарахували на службу до армії Сполучених Штатів, полковником.

Хвиля здивованих вигуків прокотилася залом.

– Рішення про відеотрансляцію звідси, з дороги Мала Курва, цілком лежить на моїй відповідальності, і, як ви, мабуть, зрозуміли, тут виникла суперечка між мною і виборним Ренні, котрий має дещо відмінний від мого погляд щодо того, чи варто продовжувати передачу.

Цього разу хвиля вигуків була голоснішою. І звучали вони несхвально.

– Ми не маємо зараз часу на з'ясовування деталей, хто чим керує, – продовжував Барбі. – Ми хочемо спрямувати камеру на те місце, куди мусить поцілити ракета. Буде чи ні продовжено цю трансляцію – цілком залежить від вашого другого виборного. Якщо він перерве передачу, долучіть це до його рахунку. Дякую за увагу.

Він вийшов з кадру. Якусь мить глядачі на танцмайданчику не бачили нічого, окрім лісу, потім камера знову повернулася, трохи опустилася і встановилася на завислому в повітрі знаку X. За ним вартові вантажили залишки свого майна до двох великих машин.

Вілл Фрімен, хазяїн і керівник місцевого салону «Тойота» (не товариш Джима Ренні), заговорив прямо до екрана: «Не втручайся, Джиммі, а то ще й цей тиждень не встигне закінчитися, як у Міллі буде новий виборний».

Почувся схвальний гамір. Люди заспокоїлися і стояли, очікуючи: чи продовжуватиметься трансляція цієї такої нудної й водночас хвилюючої телепередачі, чи її буде припинено.

– Що я мушу зробити, Великий Джиме? – запитав Рендолф, витираючи собі обличчя видобутою з задньої кишені штанів хустинкою.

– А що ти сам хотів би зробити? – відгукнувся Великий Джим.

Уперше з тієї миті, як він отримав ключі від зеленого автомобіля начальника поліції, Піту Рендолфу майнула думка, що він радо віддав би їх комусь іншому.

– Я хотів би залишити їх у спокої.

Великий Джим кивнув, ніби кажучи: «На твою відповідальність». А тоді усміхнувся, якщо так можна було назвати ту його гримасу.

– Авжеж, ти шеф поліції. – Він обернувся до Барбі, Джулії й Опудала Джо. – Отже, ви нас перехитрували, чи не так, містере Барбара?

– Можу вас запевнити, що ніяких хитрувань нема, сер, – відповів Барбі.

– Дідь… дурниці. Це натуральне змагання за владу в чистому вигляді. Бачив я й не таких розумників. Бачив їх злети… бачив і падіння, – він, все ще потираючи собі болісну праву руку, підступив до Барбі. Так близько, що той почув запах його одеколону й поту. Дихав Ренні хрипко. Він понизив голос. Джулія, либонь, не розчула, що він промовив далі. Але Барбі все чудово почув. – Синку, ти поставив на банк усе, що маєш. До останнього цента. Якщо ракета проб'є Купол, ти виграв. Якщо ні… стережись мене, – якусь мить його чіпкі, майже цілком утоплені в глибоких складках плоті, але сяючі холодним, ясним розумом очі не відпускали Барбі. Потім він одвернувся. – Поїхали, шефе Рендолфе. Ситуація тут доволі ускладнилася, завдяки містерові Барбарі та його друзям. Повертаймося до міста. Нам треба підготувати твої сили на випадок безладдя.

– Це найбезглуздіше з того, що я мала нагоду чути! – оголосила Джулія.

Великий Джим, не обертаючись, махнув на неї рукою.

– Хочете поїхати до «Діппера», бос? – спитав Рендолф. – Ми ще маємо час.

– Ноги моєї не буде в цьому гнізді блудодійства, – відповів Великий Джим, відкриваючи дверцята шефового автомобіля. – Що мені варто було б зробити, так це поспати. Але нема такої можливості, бо маю багато роботи. Велика відповідальність лежить на мені. Я її ні в кого не просив, але ж маю.

– Є люди просто великі, а є ті, котрі натягують на себе велич, чи не правда, Джиме? – спитала Джулія зі своєю відстороненою усмішкою.

Великий Джим обернувся до неї з таким виразом лютої ненависті на обличчі, що вона аж відступила на крок. Але Ренні опанував себе.

– Поїхали, шефе.

Машина попрямувала до міста, блимаючи вогниками в просто‑таки по‑літньому маревному повітрі.

– Ф'ю, – присвиснув Джо. – Жахливий чувак.

– У мене такі самі відчуття, – докинув Барбі.

Джулія дивилася на нього, ані сліду посмішки на її обличчі не залишилося.

– Ви маєте ворога, – сказала вона. – Тепер уже смертельного ворога.

– Гадаю, ви теж.

Вона кивнула:

– Я сподіваюся, ракета проб'є бар'єр, на наше обопільне щастя.

Гукнув молодший лейтенант:

– Полковнику Барбара, ми вже їдемо звідси. Мені було б значно легше, якби ви, всі утрьох, зробили так само.

Барбі кивнув і вперше після довгенької перерви відсалютував.

Злетівши того понеділка рано‑вранці з бази військово‑повітряних сил Карсвелл[219], Б‑52 баражував над Берлінгтоном[220]у штаті Вермонт уже з 10:40 (у ВПС вважають, що на бенкет варто з'являтися якомога раніше). Місію позначили кодовою назвою ГРАНД‑ОСТРІВЕЦЬ. Пілотом‑командиром був майор Джин Рей, учасник війн у Перській затоці та в Іраку, останню він у приватних розмовах називав не інакше, як «сране мавп'яче шоу Довбобуша». У бомбовідсіку його корабля містилося дві крилаті ракети «Фастхок»[221]. Ракети надійніші й потужніші за старі «Томагавки», але яке ж це тяжке відчуття – баражувати з ними, боєздатними, готуючись запустити їх по американській цілі.

О 12:53 червоний вогник на його контрольній панелі став бурштиновим. Це комп'ютер перейняв управління від майора Рея і почав виводити літак на позицію. Місто Берлінгтон промайнуло під крилами й залишилося позаду.

Рей промовив у шоломофон:

– Уже майже час, сер.

Полковник Кокс відгукнувся з Вашингтона:

– Тоді Роджер, майоре. Щасти. Вистрелюй байстрючку.

– Пішла, – відповів майор.

О 12:54 бурштиновий вогник почав пульсувати. О 12:54:55 він став зеленим. Рей клацнув тумблером, позначеним 1. Ніякого струсу, тільки шшшвах звідкілясь знизу, а на екрані він побачив, як «Фастхок» починає свою подорож. Ракета вмить розігналася до максимальної швидкості, залишаючи в небі реактивний слід, схожий на зроблену нігтем подряпину.

Джин Рей перехрестився, завершивши цей жест цілуванням споду свого великого пальця.

– З Богом, доню, – промовив він.

Максимальна швидкість ракети «Фастхок» 3500 миль за годину. За п'ятдесят миль від цілі – десь миль за тридцять західніше Конвея в Нью‑Гемпширі й уже на східному боці Білих гір[222]– її комп'ютер спершу вирахував, а тоді визначив фінальний курс. У процесі наближення швидкість ракети зменшилася з 3500 до 1850. Ракета прив'язалася до траси № 302, яка проходить центром Східного Конвея, і, пролітаючи над пішоходами, змушувала їх нервово задирати голови.

– То часом не реактивний літак так низько, – прикриваючи собі долонею очі, запитала якась жінка в колеги по шопінгу на парковці біля «Зеленої крамнички першопоселенців»[223]. Якби навігаційна система «Фастхок» могла говорити, вона б промовила: «Золотко, ти поки що не бачила мене у справжній роботі».

На висоті три тисячі футів вона пролетіла над кордоном між Нью‑Гемпширом і Мейном, залишаючи по собі звукову хвилю, від якої клацали зуби і брязкали вікна. Коли навігаційна система зачепила шосе № 119, ракета сковзнула вниз до тисячі футів, а далі спустилася на п'ятсот. Тепер її комп'ютер працював на всю котушку, перевіряючи дані навігаційної системи, за хвилину перемотуючи у своїй електронній голові не менш ніж тисячу параметрів корекції курсу.

У Вашингтоні полковник Джеймс О. Кокс промовив:

– Народ, фінальне наближення. Тримайте руками фальшиві зуби, хто має.

«Фастхок» знайшла дорогу Мала Курва й різко впала ледь не до рівня ґрунту, все ще рухаючись майже вдвічі швидше за звук, вона аналізувала кожний горбок і поворот, хвіст її горів так, що очам боляче, залишаючи по собі отруйний шлейф ракетного вихлопу. Ним зривало листя з дерев, деякі навіть загорілися. Ним ущент розтрощило придорожню ятку біля Таркер Голлоу, дошки і шматки гарбузів підлетіли аж до неба. А грім, який переслідував ракету, змушував людей падати долілиць на підлогу, прикриваючи собі голови руками.

«Вона мусить зробити свою справу, – подумав Кокс. – Хіба може бути інакше?»

У «Діппері» тепер уже тіснилося вісімсот чоловік. Ніхто не балакав, хоча Лісса Джеймісон беззвучно ворушила губами, либонь, молилася якійсь із тих нью‑ейджевих світових душ, котра наразі привернула її увагу; в руці вона стискала кришталеву кулю. Преподобна Пайпер Ліббі притискала собі до губ хрестик, що колись належав її матері.

– Ось воно, – промовив Ерні Келверт.

– Де? – вимогливо спитав Марті Арсенолт. – Я нічого не ба…

– Слухайте! – сказала Бренда Перкінс.

Вони почули наближення ракети; зростаюче потойбічне мурмотіння від західної околиці міста, ммммм, яке за пару секунд перетворилося на МММММ. На великому телеекрані вони майже нічого не побачили, хіба що тільки через півгодини після того, як ракета зазнала невдачі. Для тих, хто залишився в ресторані, Бенні прокручував запис ледь не покадрово. Вони дивилися, як ракета вигулькує з‑за повороту, відомого під назвою Коліно Малої Курви. Вона висіла на висоті футів чотирьох над землею, ледь не цілуючи власну тьмяну тінь. У наступному кадрі оснащена розробленою для контактного вибухання осколочно‑фугасною головкою «Фастхок» застигла посеред повітря над тим місцем, де лиш недавно містився табір морських піхотинців.

Дата добавления: 2015-09-02