Ракетний удар неминучий 5 страница

З міської ради вийшов і підтюпцем побіг на вулицю Ел Тіммонс. Він був у своїй сірій двірницькій одежі, але на шиї в нього висів бінокль, а на спині переносна помпа з порожнім, без води, бачком, судячи з того, як легко він її ніс. Барбі здогадався, що саме Ел і ввімкнув пожежну сирену.

«Іди собі звідси, Еле, – думав Барбі. – Як тобі така пропозиція?»

З півдесятка автомобілів проїхали вулицею. Два перших пікапи, а третій – панельний фургон. Всі три було пофарбовано таким жовтим кольором, що аж очі різало. На дверцятах пікапів написи сповіщали: УНІВЕРМАГ БЕРПІ. На будці панельного фургона сяяло легендарне гасло СТРІЧАЙ МЕНЕ ЗІ СЛЕРПІ В БЕРПІ. Передньою машиною кермував Ромео особисто. У своїй звичній зачісці «Дедді Кул», отій спірально наверченій дивовижі. Поряд із ним сиділа Бренда Перкінс. У кузові пікапа лежали лопати, шланги і новенький занурювальний насос, на якому ще було приліплено транспортні наклейки виробника.

Ромео зупинив машину біля Ела Тіммонса.

– Стрибай до кузова, партнере, – гукнув він, Ел так і зробив.

Барбі відступив якомога глибше в тінь козирка старого кінотеатру. Він не хотів, щоб його включили в число бійців з пожежею на Малій Курві; він мав справу тут, у місті.

Джуніор не покинув ґанку поліцейської дільниці, але й терти собі скроні не переставав, так і сидів там, обхопивши голову. Барбі почекав, поки зникли машини, а тоді поспішно перетнув вулицю. Джуніор не підняв голови, а за мить і зовсім зник з очей Барбі за масивним, оповитим плющем будинком міськради.

Барбі піднявся сходами, трохи затримавшись, щоби прочитати повідомлення на дошці оголошень: МІСЬКІ ЗБОРИ В ЧЕТВЕР о 19:00, ЯКЩО КРИЗА НЕ ЗАВЕРШИТЬСЯ. Пригадалися слова Джулії: «Вам перехочеться недооцінювати Ренні після того, як почуєте його публічні промови». Отже, маємо шанс увечері в четвер; Ренні рекламуватиме себе як лідера, що контролює ситуацію. «І вимагатиме собі більше влади, – промовив голос Джулії в його голові. – Безперечно, він цього хоче. На добро місту».

Міську раду було збудовано з бутового каменю сто шістдесят років тому, тож у її вестибулі стояли прохолодні сутінки. Генератор було вимкнено; який сенс йому працювати, коли тут нікого нема.

Проте хтось таки там був, у головній залі. Барбі почув голоси, два з них дитячі. Високі дубові двері стояли розчинені навстіж. Він зазирнув і побачив за столом президії якогось худого чоловіка з сивою шевелюрою. Напроти нього сиділа гарна дівчинка років десяти. Між ними лежала шахова дошка; сивоволосий «хіпі» спирався підборіддям на кулак, обмірковуючи наступний хід. Унизу, в проході між лавами, молода жінка гралася в «жабки» з хлопчиком років п'яти. Гравці в шашки сиділи задумливі; жінка з хлопчиком сміялися.

Барбі хотів було відступити назад, та запізнився. Молодиця звела очі.

– Привіт! Вам кого? – І, підхопивши хлопця на руки, рушила до нього. Шашисти теж попідводили голови. Секретність пішла на пси.

Жінка простягнула йому вільну від підтримування хлопчика руку.

– Я Каролін Стерджес. А той джентльмен мій друг, Терстон Маршалл. Цього малого чоловіка звуть Ейден Епплтон. Привітайся, Ейдене.

– Привіт, – сказав Ейден тихеньким голоском і тут же вложив собі до рота великого пальця. Він дивився на Барбі круглими, синіми, трохи здивованими очима.

По проходу підбігла дівчинка і стала поряд з Каролін Стерджес. Услід за нею неспішно підійшов довговолосий. Виглядав він змореним і зніченим.

– Мене звуть Аліса Рейчел Епплтон, – відрекомендувалася вона. – Витягни палець з рота, Ейді.

Ейді проігнорував настанову.

– Приємно з вами познайомитися, – промовив Барбі. Себе їм він не назвав. Фактично, йому навіть майнула думка, як гарно було б зараз мати під носом фальшиві вуса. Але ще не все втрачено. Він був майже певен, що ці люди не є мешканцями міста.

– Ви хтось з офіційних осіб? – запитав його Терстон Маршалл. – Якщо ви офіційна особа в цьому місті, я бажаю подати скаргу.

– Я тут усього лише вахтер, – відповів Барбі, тут же згадавши, що вони, мабуть, бачили Ела Тіммонса. Чорт, либонь, навіть розмовляли з ним. – Ви, мабуть, знайомі з Елом, іншим.

– Я хочу до мами, – оголосив Ейден. – Я дуже скучив за нею.

– Ми з ним знайомі, – сказала Каролін Стерджес. – Він нам розповів, ніби за наказом уряду обстріляли ракетами якусь ту штуку, котра нас тут тримає, але ракети її не пробили, а тільки запалили пожежу.

– Це правда, – підтвердив Барбі, але, перш ніж він встиг продовжити, знову втрутився Маршалл.

– Я бажаю подати скаргу. Фактично, я хочу подати позов. На мене напав один так званий офіцер поліції. Він вдарив мене в живіт. Мені кілька років тому видалили жовчний міхур, і я боюся, що тепер маю внутрішні пошкодження. Каролін також зазнала усного кривдження. Її обзивали словами, які принижують її стать.

Каролін взяла його за руку.

– Перш ніж подавати якісь позови, Терсі, згадай, у нас була ТРАВА.

– Трава! – вигукнула Аліса. – Наша мама іноді курить маривану, бо вона допомагає їй, коли в неї ПЕРІОД.

– О, – кивнула Каролін. – Правильно, – невиразно усміхнулася вона.

Маршалл випростався на весь свій чималенький зріст.

– Володіння марихуаною – це дрібне порушення. А те, що вони мені зробили, це вже напад, кримінальний злочин! У мене там жахливо болить!

Каролін кинула на нього погляд, у якому змішалися співчуття з роздратуванням. Барбі раптом зрозумів, які між ними стосунки. Сексуальна пані Травень зустріла ерудованого пана Листопада, і тепер вони нерозлучні, в полоні новоанглійського варіанта «Безвиході»[228].

– Терсі… Я не певна, що суд погодиться з означенням дрібне правопорушення, – вона вибачливо посміхнулася Барбі. – У нас її було багато. Вони її забрали.

– Можливо, вони самі ж і викурять докази, – сказав Барбі. Вона розсміялася. Її сивочолий бойфренд – ні. Він так і супив свої кущисті брови.

– Все одно я подам скаргу.

– На вашому місці я б не поспішав, – промовив Барбі. – Тут така ситуація… ну, скажімо, удар у живіт не розглядатиметься як щось серйозне, допоки ми перебуваємо під Куполом.

– Я вважаю це серйозною справою, мій юний друже, вахтере. Тепер уже в погляді молодиці читалося більше роздратування, ніж співчуття до нього.

– Терсі…

– З іншого боку, добре те, що в цій ситуації ніхто не звертатиме уваги на якусь там траву, – додав Барбі. – Може, це в масть, як кажуть картярі. А як ви познайомилися з цими дітками?

– Копи, котрі запопали нас у будиночку Терстона, побачили нас у ресторані, – пояснила Каролін. – Хазяйка сказала, що в них зачинено до обіду, але змилувалася, коли почула, що ми з Массачусетсу. Вона подала нам сендвічі й каву.

– Сендвічі з желе й арахісовим маслом та каву, – уточнив Терстон. – Більше нічого не було, навіть тунця. Я їй сказав, що арахісове масло залипає мені у верхньому мості, але вона відповіла, що в них зараз режим економії. Ви коли‑небудь чули щось більш ідіотичне?

Барбі теж вважав це ідіотичним, але, оскільки ідея раціонування належала йому, він промовчав.

– Побачивши, що туди заходять копи, я була готова до нових неприємностей, – продовжила Каролін. – Але Ейді з Алісою, схоже, якось вплинули на їх притомність.

Терстон пхекнув:

– Притомності в них не вистачило, щоб вибачитися. Чи, може, я пропустив цю частину?

Каролін зітхнула і знову обернулась до Барбі.

– Вони сказали, що пастор Конгрегаційної церкви, можливо, знайде для нас порожній дім, щоб ми могли пожити там, поки це не закінчиться. Я гадаю, нам доведеться стати названими батьками, на якийсь час принаймні.

Вона погладила хлопчикові голову. Терстон Маршалл явно був менш ніж радий опинитися в ролі названого батька, але він все‑таки обняв за плечі дівчинку і цим сподобався Барбі.

– Одного копа звуть Джууу‑ньєр, – промовила Аліса. – Він добрий. І милий. Френкі не такий гарний на вид, але він теж був добрий. Він дав нам батончик «Мілкі Вей». Мама каже, щоби ми не брали цукерок у чужих, але… – Вона знизала плечима, показуючи, що все тепер змінилося, все інакше тепер, схоже, цей факт вони з Каролін розуміли краще за Терстона.

– Перед тим вони не були аж такими добрими, – докинув Терстон. – Не були вони добрі, коли били мене в живіт, моя дорогенька.

– Гіркі пігулки треба собі уявляти цукерками, – філософськи зауважила Аліса. – Так каже моя мама.

Каролін розсміялася. До неї приєднався Барбі, а за якусь мить і Маршалл також, хоча, сміючись, тримався за живіт і на свою подружку поглядав дещо осудливо.

– Я сходила до церкви, постукала у двері, – розповідала Каролін. – Ніхто не відгукнувся, тож я зайшла всередину, двері не були замкнені, але всередині нікого. Ви не знаєте, коли повернеться пастор?

Барбі похитав головою.

– На вашому місці я б забрав шахову дошку і пішов до пасторату. Це зразу за рогом. Пастор жінка, її звуть Пайпер Ліббі.

– Шерше ля фам, – докинув Терстон.

Барбі знизав плечима, потім кивнув.

– Вона добра людина, і порожніх будинків у Міллі бозна‑скільки. У вас навіть є вибір. Мабуть, знайдете й запаси в коморі там, де зупинитеся.

Власні слова повернули його думки до бомбосховища.

Тим часом Аліса зібрала й розпихала по кишенях шашки, взяла в руки дошку і підійшла до них.

– Містер Маршалл кожного разу в мене виграє, – повідала вона Барбі. – Він каже, що дозволяти вигравати дітям лише тому, що вони діти, це під ‑дувки. Але я з кожним разом граю дедалі краще, правда, містере Маршалл? – посміхнулася вона йому. І Терстон Маршалл теж відповів їй посмішкою. Барбі подумав, що з цим різношерстим квартетом все мусить бути окей.

– Юність має свої права, дорогенька Алісо, – промовив він. – Але їх треба здобувати.

– Я хочу до мами, – пробурмотів похмуро Ейден.

– Якби ж то був якийсь спосіб із нею зв'язатися, – сказала Каролін. – Алісо, ти певна, що не пам'ятаєш її електронну адресу? – І до Барбі: – Їхня мама залишила свій мобільний у будиночку, це погано.

– Гарячий дядько, оце все, що я знаю про її пошту, – сказала Аліса. – Іноді мама каже, що сама була колись гарячою жінкою, але татусь про це подбав[229].

Каролін позирнула на свого бойфренда.

– Забираємося з цього ломбарду?

– Так. З тим же успіхом ми можемо перебазуватися до пасторату і сподіватися, що та леді скоро повернеться зі своєї милосердної експедиції, у якій вона, либонь, перебуває.

– Там мусить бути теж незамкнено, – сказав Барбі. – Або пошукайте під килимком на ґанку.

– Я не посмію, – сказав Маршалл.

– Я посмію, – хихонула Каролін. На її сміх відгукнувся усмішкою хлопчик.

– По‑ смію! – гукнула Аліса і побігла по проходу, розставивши руки, в одній з яких метляла крилом шахова дошка. – По‑ смію, по‑ смію, пішли вже, по‑ сміємо!

Терстон, зітхнувши, вирушив услід за нею.

– Алісо, якщо поламаєш дошку, ти ніколи не зможеш у мене виграти.

– А от і ні! Я зможу, бо юність має свої права! – гукнула вона у відповідь. – Крім того, ми її зможемо склеїти. Ходімо!

Нетерпляче заворушився Ейден на руках у Каролін. Вона опустила його додолу, щоб біг за сестрою, і простягнула руку.

– Дякую. Вам, містере…

– Радий був допомогти, – потис її руку Барбі й одразу ж обернувся до Терстона.

Той мав долоню міцну, як у риби черево, саме таку, які в Барбі асоціювалися з чоловіками, чий інтелект пригнічував фізичну активність.

Вони вирушили вслід за дітьми. Перед подвійними дверима Терстон Маршалл озирнувся. Сніп притуманеного сонячного світла крізь одне з високих вікон вихопив із напівтемряви лице цього чоловіка, зробивши на вигляд старшим за його справжній вік. Перетворивши його на вісімдесятирічного.

– Я редагував поточний випуск «Лемешів», – повідав він. Голос його тремтів від обурення й образи. – Це вельми авторитетний літературний журнал, один з найкращих у країні. Вони не мали права бити мене в живіт, насміхатися з мене.

– Не мали, – погодився Барбі. – Звичайно, не мали. Піклуйтеся добре про дітей.

– Авжеж, обов'язково, – відповіла Каролін, беручи руку чоловіка, стискуючи його долоню. – Ходімо, Терсі.

Барбі почекав, почув, що зовнішні двері зачинилися, а тоді пішов шукати сходи, що ведуть до кімнати засідань і в кухню. Джулія казала, що вхід до бомбосховища звідти.

Першою думкою Пайпер було: хтось викинув мішок зі сміттям на узбіччя дороги. Трохи наблизившись, вона побачила, що там лежить тіло.

Загальмувавши, вона вискочила з машини так швидко, що аж упала й забила собі коліно. Підвівшись, побачила там не одне тіло, а два: жінку і немовля. Принаймні дитина була ще жива, бо мляво ворушила рученятами.

Вона підбігла до них і перевернула жінку на спину. Молода, знайоме обличчя, але не з пастви Пайпер. Щока і лоб у неї були сильно розбиті. Пайпер звільнила дитя з торби, а коли притиснула його собі до грудей, погладила йому спітніле волосся, воно зайшлося хриплим плачем.

Повіки жінки відреагували на плач і розліпилися, і Пайпер помітила, що штани в неї просякли кров'ю.

– Маль Вотер, – прохрипіла вона так, що Пайпер не дочула ясно слів.

– Не хвилюйтеся, в машині є вода. Лежіть спокійно. Дитину я підняла, з нею все буде гаразд, – сама не знаючи, чи так воно буде. – Я про неї подбаю.

– Маль Вотер, – знову прохрипіла жінка в скривавлених джинсах і заплющила очі.

Пайпер побігла назад до машини, і серце в неї билося так сильно, що аж їй в очі віддавало. Язик став мідним на смак. «Боже, допоможи мені, – молилася вона і, нездатна більше нічого придумати, знову повторювала: – Боже, о Боже, допоможи мені, допоможи цій жінці».

Її «Субару» мав кондиціонер, але вона його не вмикала, незважаючи на спекотний день, та й узагалі рідко ним користувалась. У її розумінні це було неекологічно. Але зараз ввімкнула, і то на повну потужність. Поклала дитя на заднє сидіння, підняла вікна, причинила дверцята, знову вирушила до жінки, котра лежала в пилюці, та тут же її вразила думка: а що, як дитина якось зуміє перелізти наперед, натисне якусь кнопку і заблокується в машині?

«Господи, я така тупа, найгірша з усіх в світі проповідників, коли трапляється справжня криза. Допоможи мені перестати бути такою тупою».

Вона кинулася назад, знову відчинила водійські двері, зазирнула на сидіння, побачила, що хлопчик лежить там само, де вона його залишила, тільки тепер ссе собі великого пальця. Він коротко скинув на неї очима і тут же перевів їх на стелю, немов побачив там щось цікаве. Уявні мультики, мабуть. Його маєчка наскрізь просякла потом під комбінезоном. Пайпер крутила брелок електронного ключа в кулаку, поки він не відірвався геть від спільного кільця. Аж тоді знову побігла до жінки, котра вже намагалася сісти.

– Не треба, – уклякла Пайпер поряд на колінах, обнімаючи її одною рукою. – Не варто вам, я гадаю.

– Маль Вотер, – прохрипіла жінка.

«Чорт, я забула про воду! Боже, чому ти дозволив мені забути воду?»

Жінка вже намагалася звестися на рівні. Пайпер це не сподобалося, бо заперечувало все, що вона знала про першу допомогу, але хіба був інший вибір? Дорога порожня, а дозволити їй залишатися лежати тут, під пекучим сонцем, буде ще гірше, набагато гірше. Тож, замість примушувати жінку знову лягти, Пайпер допомогла їй підвестися.

– Не поспішайте, – примовляла вона, підтримуючи жінку за талію, намагаючись якомога рівніше спрямувати її хистку ходу. – Неспішно й легко дійдемо, неспішність і легкість перемагає в перегонах. У машині прохолодно. Там є вода.

– Маль Вотер! – жінка захиталася, вирівнялася, тоді спробувала піти хоч трохи швидше.

– Вода, – підтвердила Пайпер. – Авжеж. А тоді я відвезу вас до лікарні.

– К бісу… блаторія…

Це слово Пайпер зрозуміла і рішуче замотала головою.

– Аж ніяк. Вам треба прямісінько до шпиталю. Обом, і вам, і вашій дитині.

– Маль Вотер, – прошепотіла жінка. Вона стояла, похитуючись, з похиленою головою, волосся звисало їй на обличчя, поки Пайпер відчиняла передні двері і врешті всадила її в машину.

Пайпер взяла пляшку «Поланд Спринг» з передньої панелі й відкрутила корок. Не встигла подати воду жінці, як та вихопила пляшку в неї з руки і почала спрагло пити, вода переливалася, скрапувала їй з підборіддя, розпливаючись темними плямами на майці.

– Як ваше ім'я? – запитала Пайпер.

– Саммі Буші.

І тут же від води Саммі скрутило шлунок і та сама чорна троянда знов почала розквітати перед очима. Пляшка випала з її пальців на мат під ногами, булькочучи, коли вона знову відключалася.

Пайпер гнала, як тільки могла, і це в неї виходило доволі швидко, оскільки Моттонська дорога залишалася порожньою, але, діставшись шпиталю, вона довідалася, що доктор Гаскелл помер ще вчора, а помічника фельдшера Еверета наразі нема на місці.

Саммі оглянув і госпіталізував знаменитий медичний експерт Дагі Твічел.

Поки Джинні намагалася зупинити в Саммі Буші вагінальну кровотечу, а Твіч ставив крапельницю надто зневодненому Малюку Волтеру, Расті Еверет тихенько сидів на парковій лаві з того боку майдану, де стояла будівля міськради. Лава ховалася під розлогими гілками високої голубої канадської ялини, і він гадав, що її глибока тінь робить його майже невидимим. Поки він не рухався, так воно й було.

Цікаві речі відкривалися йому для споглядання.

Він мав намір піти прямо до складського приміщення поза міськрадою (Твіч назвав його сараєм, але довга дерев'яна будівля, де також зберігалися чотири міські снігоочисники, була далебі крупніша за це визначення) і перевірити, які там справи з пропаном, але тут під'їхав патрульний автомобіль з Френкі Делессепсом за кермом. З пасажирського боку виліз Джуніор Ренні. Пару хвилин вони про щось побалакали і після того Делессепс знову десь поїхав.

Джуніор піднявся по сходах поліцейської дільниці, але замість того щоб увійти всередину, він сів просто там же і почав терти собі скроні, наче в нього боліла голова. Расті вирішив зачекати. Йому не хотілося, щоби хтось побачив, як він перевіряє міські запаси палива, особливо, якщо цей хтось син другого виборного.

У якийсь момент Джуніор дістав з кишені мобільний телефон, розкрив, послухав, щось сказав, знову послухав, ще щось сказав і врешті закрив. Знову взявся терти собі скроні. Щось таке говорив доктор Гаскелл про цього молодика. Чи не про те, що в нього мігрень? А вельми було схоже на мігрень. Бо він не просто тер собі скроні, він ще й голову похилив особливим чином.

«Намагається уникнути світла, – подумав Расті. – Мабуть, забув удома свої пігулки імітрексу або зомігу. Якщо, звісно, Гаскелл їх йому виписував».

Расті вже був підвівся, збираючись, перетнувши Коммонвелс‑лейн, підійти до заднього фасаду міської ради (Джуніор явно був не в тому стані, аби щось зауважити), але тут він помітив декого іншого і знову сів на лаву. Дейл Барбара, кухар, котрого, здається, було зведено в полковники (як хтось казав, наказом самого Президента), стояв під козирком кінотеатру «Глобус», у тіні, ще глибшій за ту, де ховався сам Расті. До того ж Барбара, це було видно, теж мав на оці Джуніора.

Цікаво.

Вочевидь, Барбара дійшов того ж висновку, який трохи раніше зробив для себе Расті: Джуніор не спостерігає, а чекає. Можливо, когось, хто його забере. Барбара поспішно перейшов вулицю і, сховавшись від потенційного погляду Джуніора за будівлею міськради, затримався біля її дверей, щоб прочитати оголошення. А потім зайшов і всередину.

Расті вирішив ще якийсь час посидіти на тому ж місці. Під деревом сиділося гарно, до того ж йому стало цікаво, на кого це може чекати Джуніор. Люди все ще тягнулися з «Діппера» (дехто затримався б там і надовше, якби зараз наливали випивку). У більшості з них, як і в того молодика, що сидів на сходах, голови були похилені. Не через біль, здогадувався Расті, а від пригніченості. Хоча це майже те саме. Тема варта серйозного обмірковування.

Аж ось з'явився чорний кутастий пожирач бензину, добре знайомий Расті: «Гаммер» Великого Джима Ренні. Він нетерпляче посигналив трійці городян, що йшли серед вулиці, шугнувши їх убік, як тих овець.

«Гаммер» зупинився перед поліцейською дільницею. Джуніор підвів голову, але не встав. Відкрилися двері. З‑за керма виліз Енді Сендерс, Ренні виліз із пасажирського боку. Як це він дозволив Сендерсу кермувати його коханою чорною перлиною? У сидячого на лаві Расті аж брови полізли вгору. Ні, він ніколи не бачив нікого іншого, окрім самого Великого Джима, за кермом цього монстра. «Може, він вирішив підвищити Енді від попихача до рангу свого шофера», – подумав він, але, побачивши, як Великий Джим здирається по сходах туди, де так і сидів його син, Расті змінив думку.

Як і більшість медиків‑ветеранів, Расті був доволі точним зовнішнім діагностом. Він ніколи не призначав курсу лікування, ґрунтуючись на цих спостереженнях, але ж це неважко – просто за ходою відрізнити чоловіка, якому півроку тому було зроблено імплантацію стегна, від такого, що наразі страждає на геморой; можна легко впізнати розтягнення шиї по тому, як жінка повертається усім корпусом, замість того, щоб просто озирнутися через плече; ти можеш упізнати дитину, котра добряче нахапалася вошей в літньому таборі по тому, як вона чухає собі голову. Великий Джим підіймався сходами, поклавши одну руку собі зверху на своє чималеньке черево, класична позиція для людини, котра нещодавно вивихнула собі плече, або потягнула руку, або і те, й інше разом.

Отже, нема дива, що Сендерсу було довірено пілотувати цього звіра.

Вони втрьох почали про щось балакати. Джуніор не підводився, натомість Сендерс присів біля нього, порився в себе в кишені й видобув звідти щось, що зблиснуло в бляклому світлі дня. Расті мав гарний зір, але він сидів щонайменше за п'ятдесят ярдів віддалік, тож і не впізнав, що воно за річ. Щось або скляне, або металеве, єдине, що він зрозумів напевне. Джуніор поклав той предмет собі до кишені, потім вони втрьох ще балакали. Ренні показав на «Гаммер» здоровою рукою, але Джуніор похитав головою. Потім Сендерс показав на «Гаммер». Джуніор знову заперечив, похилив голову і вкотре взявся обробляти собі скроні. Двоє чоловіків перезирнулися, причому Сендерс вигинав шию, бо так і продовжував сидіти на сходах. У тіні Великого Джима, що здалося Расті знаменним. Великий Джим знизав плечима й розвів руками в жесті «що тут удієш». Тоді вже Сендерс підвівся й обидва чоловіки зайшли до поліцейської дільниці, перед тим Великий Джим затримався на доволі довгу мить, щоби погладити сина по плечі. Джуніор на це ніяк не відреагував. Так і сидів, де сидів, ніби вирішив просидіти там весь свій вік. Сендерс для Великого Джима виступив в ролі швейцара, притримавши йому двері, а потім вже зайшов усередину сам.

Щойно двоє виборних зникли в поліції, як із міської ради з'явився цілий квартет: літній джентльмен, молода жінка, дівчинка й хлопчик. Дівчинка тримала хлопчика за руку, а в другій руці несла шахову дошку. У хлопчика вигляд майже так само невтішний, як і в Джуніора, подумалося Расті… і, чорт забирай, він теж собі тре скроню вільною рукою. Четвірка перетнула Комм‑лейн і наблизилась до лави Расті.

– Привіт, – весело промовила дівчинка. – Я Аліса, а це Ейден.

– Ми будемо жити в домі, де живе пасія, – суворо повідомив малюк на ім'я Ейден. Він не переставав терти собі скроню і виглядав вельми блідим.

– Це просто чудово, – відповів Расті. – Мені теж мріється опинитися у домі, де моя пасія.

Чоловік з жінкою наздогнали дітей. Вони трималися за руки. Батько й дочка, вирішив Расті.

– Насправді ми просто хотіли б поговорити з пастором Ліббі, – пояснила жінка. – Ви часом не знаєте, вона вже повернулася?

– Не маю поняття, – відповів Расті.

– Ну, тоді ми підемо, зачекаємо її там. У пасіянаті, – на цьому слові вона посміхнулася літньому чоловіку. Расті вирішив, що вони, либонь, ніякі не дочка з батьком. – Так нам порадив вахтер.

– Ел Тіммонс? – Расті бачив, як Ел залазив у кузов пікапа «Берпі».

– Ні, інший, – уточнив літній чоловік. – Він сказав, що преподобна може допомогти нам з житлом.

Расті кивнув.

– А цього звуть Дейл?

– Мені здається, він так і не назвав нам свого імені, – сказала жінка.

– Ходімо! – хлопчик відпустив руку сестрички, натомість ухопившись за молодицю. – Я хочу пограти в ту іншу гру, про яку ти казала.

Проте голос в нього звучав більш капризно, ніж нетерпляче. Шок середнього ступеню, мабуть. Або якась фізична неміч. Якщо останнє, Расті надіявся, що там щось не страшніше від утоми. Мілл зараз найменше потребував спалаху грипу.

– Вони загубили свою матір, принаймні тимчасово, – пояснила жінка. – Ми ними опікуємося.

– Дуже добре з вашого боку, – сказав Расті щиро. – Синку, в тебе щось болить?

– Ні.

– Горло не болить?

– Ні, – відповів хлопчик на ім'я Ейден. Він вивчав Расті своїми серйозними очима. – А знаєте що? Якщо ми навіть цього року не підемо нікого лякати й кричати «ласощі або каверзи» на Гелловін, мені це байдуже.

– Ейдене Епплтон! – скрикнула дівчинка вкрай шокованим тоном.

Расті трохи здригнувся на своїй лаві, просто не міг стриматись. А тоді усміхнувся.

– Невже? А чому так?

– Бо нас водить мамуня, а мамуня поїхала за купками.

– Він хотів сказати за покупками, – вибачливо пояснила дівчинка на ім'я Аліса.

– Вона поїхала по квасольки, – уточнив Ейден. Він був схожий на маленького дідуся – маленького, занепокоєного дідуся. – Мені ствашно іти на Гелловін без мамуні.

– Ходімо, Каролін, – покликав чоловік. – Нам треба ще…

Расті підвівся з лави.

– Мем, можу я з вами побалакати хвилинку? Тільки підійдіть до мене.

Каролін кинула на нього здивований, насторожений погляд, але зробила пару кроків у тінь голубої ялини.

– У хлопчика не було якихсь судорожних проявів? – запитав її Расті. – Наприклад, чи він не кидав зненацька те, чим радо займався… ну, знаєте, просто стоїть нерухомо якийсь час… або застиглий погляд… плямкання губами…

– Нічого подібного не було, – сказав чоловік, приєднуючись до них.

– Авжеж, – погодилася Каролін, але трохи перелякано.

Це помітив чоловік і, насупивши свої імпозантні брови, обернувся до Расті.

– Ви лікар?

– Помічник доктора, фельдшер, я просто подумав, можливо…

– Атож, ми вам вдячні за вашу небайдужість, містере…

– Ерік Еверет. Звіть мене Расті.

– Ми вдячні вам за вашу небайдужість, містере Еверет, але я вважаю її недоречною. Пам'ятайте про те, що ці діти зараз без своєї матері…

– Вони дві доби провели самі, без їжі, – додала Каролін. – Вони намагалися самі дійти до міста, коли ті двоє… офіцерів, – вона наморщила ніс так, ніби від цього слова тхнуло чимось гидким, – їх знайшли.

Расті кивнув.

– Це багато чого пояснює, я гадаю так. Хоча дівчинка має цілком нормальний вигляд.

– Діти по‑різному реагують. А нам уже час іти. Вони вже далеко забігли, Терсі.

Аліса з Ейденом бігли крізь парк, копаючи ногами кольорові купки опалого листя. Аліса махала шаховою дошкою і кричала: «Пасіянат! Пасіянат!» на всю силу своїх легенів. Хлопчик не відставав від неї і теж щось гукав.

«У дитини просто було тимчасове моторне збудження, от і все, – думав Расті. – А решта – випадковий збіг. І навіть не так: яка американська дитина не думає про Гелловін наприкінці жовтня?» Єдине було напевне: якщо цих людей пізніше спитають, вони пригадають, де й коли бачили Еріка Расті Еверета. От тобі й секретність.

Сивоволосий чоловік підвищив голос:

– Діти! Зачекайте!

Молода жінка зміряла Расті поглядом, потім простягнула руку.

– Дякую вам за вашу уважність, містере Еверет, Расті.

– Мабуть, зайву. Професійні комплекси.

– Вас можна цілком вибачити. Це найбожевільніший вікенд в історії світу. Спишемо на це.

– Ви маєте рацію. А якщо я вам знадоблюся, знайдете мене в лікарні або в амбулаторії. Він махнув рукою в бік «Кеті Рассел», котру буде видно звідси, коли обсиплеться решта листя. Якщо листя опаде.

– Або на цій лаві, – усміхнулася вона.

– Або на цій лаві, так, – теж усміхнувся він.

– Каролін! – гукнув Терстон нетерпляче. – Ходімо вже!

Вона злегка помахала Расті – не більш, як ворухнула пальцями – і побігла наздоганяти своїх. Рухалася легко, граційно. Расті стало цікаво, чи знає Терсі ту істину, що дівчата, котрі вміють бігати легко й граційно, майже завжди втікають від своїх старіючих коханців, рано чи пізно. Мабуть, знає. Мабуть, з ним уже траплялося таке раніше.

Расті дивився, як вони через майдан рухаються в напрямку шпиля церкви Конго. Потім дерева сховали їх з виду. Коли він знову подивився на поліцейську дільницю, Джуніора Ренні там уже не було.

Расті посидів ще пару хвилин, барабанячи пальцями собі по колінах. Нарешті прийняв рішення і підвівся. Перевірка міського складу в пошуках зниклих шпитальних балонів з пропаном може зачекати. Тепер його більш цікавило, що один‑єдиний в Міллі армійський офіцер може робити в будівлі міської ради.

Що робив Барбі в ту мить, коли Расті через Комм‑лейн прямував до міськради, так це здивовано свистів крізь зуби. Бомбосховище було довге, як вагон‑ресторан, і полиці в ньому було вщент заставлено консервами. Здебільшого рибними: ящики сардин, ряди лосося і дуже багато чогось з назвою «Дрібні мальки молюсків Сноу»[230], котрих Барбі щиро сподівався ніколи не покуштувати у своєму житті. Стояли там також ящики з сухими продуктами, включно з пластиковими контейнерами, на яких були написи: РИС, ПШІНКА, МОЛОЧНИЙ ПОРОШОК і ЦУКОР. Високі штабелі покладених горизонтально пляшок, позначених: ПИТНА ВОДА. Він нарахував десять великих картонних коробок з трафаретом: УРЯД США. ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЗАПАС ПЕЧИВА. Ще на двох значилося: УРЯД США. ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЗАПАС ШОКОЛАДНИХ БАТОНЧИКІВ. На стіні висів пожовклий плакат з гаслом: «700 калорій в день вбиває голод впень».

Дата добавления: 2015-09-02