Свобода слова і обов’язки та завдання представників і працівників державної Служби

Державні службовці, особливо посадові особи, що займають високий щабель, мають особливий обов’язок дотримуватися певного ступеня розсуду. Такою була позиція Комісії у справі заяви проти Норвегії, де посадова особа високого рангу, яка мала психічний розлад, стверджувала, що його переміщення на іншу посаду в уряді після того, як він привселюдно звинуватив державу у встановленні спостереження за ним, становить порушення ст. 10. Національні суди відхилили обвинувачення. Комісія зазначила що:

"Залишення на посаді начальника відділу особи, яка справляє враження психічно неврівноваженої, зменшило б престиж Міністерства і довіру до нього як у внутрішній, так і у зовнішній сфері" [№ 9401/81, D. R. 27 стор.228].

Комісія винесла подібне рішення в британській справі, в якій заявник був посадовою особою, займаючи посаду політичного характеру (політично обмежений пост – politically restricted post) і одночасно був обраний членом ради графства. Його було запрошено взяти участь у телевізійній програмі, але його начальник не дав йому на це дозволу. Всупереч забороні, він брав участь у тій програмі, яку було присвячено його праці. В результаті його було піддано дисциплінарному покаранню. У тій справі Комісія зазначила що:

Quot;Захист розмаїтості думки від переслідування – фундаментальна риса демократичних суспільств, у яких права людини, що містяться в Конвенції, захищені....

Обрані представники мають відігравати спеціальну роль у функціонуванні демократичного суспільства, і очікується, що вони можуть часто опитуватися засобами масової інформації для того, щоб дати публічний коментар.... [Проте,] там де особа, яку обрано представником, також займає іншу посаду, яка, за своєю природою, накладає обов’язки і відповідальність, в даних обставинах повинні бути враховані обидві сукупності обов’язків. У обставинах, де обов’язки, що виникають з однієї посади можуть виконуватися за рахунок інших обов’язків, звичайно, оцінка таких суперечливих зобов’язань – особисте питання. Проте, якщо, як це було в цій справі, користування свободою вираження поглядів тягне за собою відповідальність особи перед державою, з огляду на її знання, отримані завдяки його праці у вразливому Міністерстві, ст. 10 Конвенції припускає можливість, що національні органи влади можуть цілком законно самостійно оцінювати такі суперечливі обов’язки, якщо так необхідно чинити в демократичному суспільстві для однієї з цілей п.2 ст.10." [№ 10293/83, D. R. 45 стор. 41].

Дуже схожий фактичний стан мала інша британська справа, в якій Суд виніс вирок у 1998 році. У справі Ахмед і інші чотири службовці займали в органах самоврядування Лондону посади політичного характеру, так як окреслив їх міністр охорони довкілля. У зв’язку з тим вони не могли ні бути кандидатами на посади, які займаються в результаті виборів, ні відмовитися від партійних посад. На думку Суду, тут не було порушення ст. 10 Конвенції, оскільки свобода слова не може означати перенесення партійних спорів до урядів.

У справі Ахмед і інші Суд повторив своє положення, згідно з яким там, де в гру входить свобода висловлювань працівника державної служби, влада має певні межі вільного прийняття рішень з огляду на обов’язки і відповідальність тих осіб як державних посадових осіб (§61). Отже, Суд визнав, що наказ міністра, який накладав обмеження на політичну діяльність службовців місцевих влад, є припустимим у світлі ст.10 Конвенції (§63). Ужиті заходи не були непропорційними. Тому "держава не може бути звинувачена у порушенні свободи слова через ухиляння від переговорів між роботодавцем і зацікавленими посадовими особами у справі впровадження обговорюваних обмежень, ані за охоплення тими обмеженнями майбутніх посадових осіб, які займають посади політичного характеру". Суд погодився з точкою зору уряду, що у тій справі йшлося не про унеможливлення службовцям будь-яких коментарів у політичних справах, але про уникання ними таких відповідей, які були б визнані місцевими виборцями такими, що зневажають або суперечать поглядам якоїсь політичної партії.

В іспанській справі Кастеллс заявником був сенатор, засуджений за загрозу безпеці країни через спроби дискредитації демократичних інституцій. Він видав у 1979 році статтю, що звинувачувала уряд в участі в нападах збройних груп правих і вбивств басків, що виявилося правдою 20 років опісля. Іспанські суди не були переконані щодо певної підстави розпочати кримінальну справу. Як зауважив Суд в одному з вироків, виявилося, що метою діяльності влади була не охорона громадського порядку і національної безпеки, але збереження гідності уряду. Заяви Кастеллса, аби розпочати розгляд доказів щодо правдивості наведених ним фактів і їхньої загальновідомості, були відкинуті судами, оскільки вивчення тих доказів було неприпустимим з огляду на звинувачення в образі державних інститутів.

Суд визнав, що в тій справі іспанська влада порушила приписи ст. 10 і аргументував це тим, що: " Пан Кастеллс не виразив своєї думки з трибуни Сенату, що він міг би зробити без страху санкцій, але вирішив зробити це на сторінках часопису. Це не означає, проте, що він втратив своє право критикувати уряд. Не потрібно забувати, яким є головне завдання преси у правовій державі... Свобода преси... надає політичним діячам можливість критики і коментування того, що складає суспільну думку, надаючи можливість кожному брати участь у вільній демократичній дискусії, що становить саму сутність демократичного суспільства..." [§ 43].

Суд також в тій справі відзначив, що згідно ст. 10: "... межі припустимої критики є ширшими відносно уряду, ніж щодо... політичного діяча. У демократичній системі дії чи бездіяльність влади мусять підлягати прискіпливій перевірці не тільки законодавчої і судової влади, але також і преси і суспільної думки. Крім того, домінуюче положення, яке займає уряд, робить необхідним накладання обмежень на застосування кримінального процесу, особливо в тій сфері, де для відповіді доступні інші засоби..." [§ 46].

В такий спосіб Суд відхилив скаргу іспанського уряду щодо того, що заявник, маючи свої "обов’язки" і "відповідальність" як член Парламенту, переступив нормальні межі політичних дискусій, намагаючись дестабілізувати демократичну систему під час найбільш критичного моменту відразу після прийняття Конституції в 1977 році.

Концепція "обов’язків" і "відповідальності", звісно, не порожня. Найкращим прикладом є в цьому питанні грецька справа Гаджіанастасі 1992 р. Офіцер Гаджіанастасі був засуджений військовим судом за оприлюднення інформації незначної важливості, яка, однак, вважалася таємницею. Він оприлюднив інформацію стосовно певної зброї і її технічних характеристик, що могло спричинити значні збитки національній безпеці. Заявник стверджував, що звичайне технічне вивчення, яке базується повністю на його власній документації, не могло становити загрозу національній безпеці. Засудження заявника апеляційним судом спиралося, проте, на розкриття "загальної інформації", щодо якої існує військова вимога збереження таємниці. Два експерти, призначені апеляційним судом, визнали, однак, незважаючи на те, що вони використовували різні методи для дослідження, що "частину технічного знання неминуче було розголошено" [§45].

Суд одностайно вирішив у справі Гаджіанастасі, що ст. 10 не було порушено. Члени Суду аргументували це так: "Потрібно взяти до уваги спеціальні умови, невід’ємні від військового життя, військові або спеціальні "обов’язки" і "відповідальність", які стосуються членів збройних сил... Заявник – офіцер К.Е.Т.А., відповідальний за експериментальну ракетну програму, був зв’язаний обов’язком збереження таємниці, якщо йдеться про будь-що, пов’язане з його обов’язками.

Грецькі військові суди, не можуть підозрюватися у порушенні меж сфери оцінки, що повинна бути залишена внутрішній влади в питаннях національної безпеки. Представлені докази не виказують нестачі розумних пропорцій між застосовуваними засобами і законною обґрунтованою ціллю, яку потрібно осягнути" [§§ 46-47].

Дата добавления: 2015-11-16