Законність мети, необхідної в демократичному суспільстві

Цей пункт у більшості справ використовувався з метою підтвердження того, чи існувала "невідкладна суспільна потреба" (pressing social need) при накладанні державою обмеження в обставинах, що склалися в даній справі. У справах, що стосуються ст. 10, це поняття повинно пов’язуватися з одним чи кількома особливими пунктами, передбаченими п.2 цієї статті. У перспективі внутрішньої й зовнішньої політики держави такими пунктами можуть бути: "національна безпека", "територіальна цілісність", "громадська безпека", "охорона порядку або запобігання злочинам", "запобігання розголошенню конфіденційної інформації" і "підтримання авторитету і безсторонності суду". Визначення балансу пропорційності будь-якого з тих пунктів і свободи вираження поглядів не належить до відання національної влади без можливості оцінки Судом. Так, як, наприклад, у справі Клас та інші: " Договірні сторони не мають необмеженого розсуду... Держави-учасниці не можуть... застосовувати будь-які заходи, які вони вважають відповідними "[§ 49].

Це означає, що кожний правомочний судовий вирок у справах щодо свободи інформації повинен особливо залежати від обставин даної справи. Чим сильніше справа стосується характеру свободи висловлювань, тим більш вагомою повинна бути причина втручання з боку органів влади. Згідно з прецедентним правом, виробленим Комісією і Судом стосовно ст. 10, державам–учасницям Конвенції важче дотримуватися вимоги пропорційності, ніж вимоги законності цілі. Суд заявив, що виняток повинен тлумачитися вузько, і необхідність обмеження цієї свободи на основі однієї з підстав, передбачених п.2 ст.10, повинна бути переконливо доведена [наприклад, § 58 вироку 1985 р. у німецькій справі Бертольд]. Ця норма дуже важлива для захисту свободи преси. У британській справі Обсервер і Ґардіан Суд підкреслив: " Хоча [преса] не повинна переступати межі, встановлені, між іншим, в "інтересах національної безпеки", або для " підтримки авторитету судової влади", тим не менше її обов’язком є передача інформації та ідей, що становлять суспільний інтерес. Не тільки преса має завдання передачі такої інформації та ідей, але громадськість також має право її отримати. Якби це було інакше, преса не могла б відігравати для нас життєво необхідну роль "сторожового собаки суспільства" [§59(b)].

Для розуміння питання "нагальної суспільної потреби" у контексті внутрішньої і зовнішньої політики держави у справі Обсервер і Ґардіан мені видається важливим нагадати тут рішення ірландського судді Велша. Суддя Велш, на противагу поглядам більшості складу суддів у тій справі, висловив погляд, що попередня судова заборона публікації сенсації колишнього агента британської розвідки Пітера Райта становила неправомірне втручання у свободу слова. Він сказав наступне:

"... Газети мають право слідкувати за такою інформацією і публікувати результати своїх розслідувань тією мірою, наскільки чинять це, не входячи в конфлікт, наприклад, з національною безпекою. На цей факт не можна, однак, посилатися з метою отримання попередньої [судової] заборони звичайного шляху вираження їхнього погляду перед державою, як це мало місце в даній справі. Уряд, у першому запиті на заборону, пов’язав питання порушення таємності і національної безпеки таким чином, що це стерло межу поміж ними. Питання правдивості чи фальшивості "викриттів" не розв’язано. Мені здається, що для мети ст. 10 Конвенції публікація "викриттів" не може бути обмежена, принаймні, без твердження про їхню правдивість стороною, що його вимагає. Якщо, як це сталося [щодо сенсаційних повідомлень того агента] в ході судового розслідування в Австралії, [британський] уряд просто "визнає правдивість", для справи позов щодо обмеження публікації стає спірним. Надбанням громадськості стало так багато тверджень п. Райта, що це повинно було дозволити встановити їхню правдивість чи фальшивість. Ідентифікація п. Райта в якості їхнього джерела не вплинула на це питання. Приймаючи навіть правдивість основних тверджень [в сенсаційних повідомленнях Райта] – що агенти Служби Безпеки провадили незаконну діяльність – факт, який вже привселюдно обговорювався у спосіб, який не залишає місця сумніву, що п. Райт був, щонайменше, одним з джерел тих звинувачень завдяки своїм мемуарам, розмовам і телевізійним інтерв’ю. Газети, що виступають сьогодні як заявники, провадили кампанію на користь початку розслідування у справі звинувачень, а його пізніше проведення становило подальше продовження тієї кампанії. Вони не були ані безпосередньо, ані опосередковано втягнуті в утримання від п.Райта іншої інформації, яку він здобув, будучи агентом спеціальних служб. Ніщо не вказувало на те, щоб газети планували надрукувати щось інше, окрім матеріалів, безпосередньо пов’язаних з інформацією, що вже було опубліковано, по відношенню до яких не отримано заборони. "Відкриття", що п. Райт був особисто втягнутий у здійснення, ніби-то, незаконних дій, у світлі вже оприлюднених справ, важко вважати інформацією, що могла підлягати попередній забороні публікацій.

Зважаючи на той факт, що твердження про таємність попереднього позову про заборону публікації, розпочатого для підтвердження, не підтверджувало ясно загрозу існування, насправді, порушення таємності, тобто небезпеки оприлюднення правдивих фактів, позиція Генерального Прокурора, захисту якого вимагалося, залишилася на цьому етапі невідомою. На мою думку, обставини не були достатніми для застосування у справі заборони, що дозволяється на підставі п.2 ст.10 Конвенції. Є очевидним, що факти, із якими заявники бажали мати справу, стосувалися предмета, що становить значний суспільний інтерес, а, можливо, і непокоїть громадську думку. Суспільний інтерес, до якого апелював уряд, був прирівняний, як видається, до політики влади. На думку уряду, ця політика може обґрунтувати застосування будь-яких можливих зусиль для запобігання витоку [інформації] зі Служби Безпеки, утримування від будь-якої діяльності для розслідування обвинувачень, чи пряме переслідування п. Райта всілякими доступними методами. Ця проблема відноситься до сфери політики і не може становити підстави винесення заборони, що допускається п.2 ст.10. Також може бути зрозумілим, що – це не підлягало сумніву – головною метою процесу було налякати осіб, які могли б, у майбутньому, спробувати оприлюднити таємниці, отримані під час їхньої праці в якості таємних агентів або працівників Служби Безпеки. Ця обставина не може служити, однак, обґрунтуванням висновку про обмеження свободи преси, передбаченого п.2 ст. 10. Беручи до уваги сукупність обставин, уряд не зумів довести, що засоби, які він вимагав по відношенню до заявників – не до п. Райта – були необхідними у демократичному суспільстві, яким є Об’єднане Королівство [§ 4-5 особливої думки судді Велша]".

Роком пізніше, у 1992, Суд виніс вирок у ісландській справі Торгейрсон. Заявником був журналіст, засуджений за посягання на честь і гідність у двох надрукованих статтях, в яких описав, ніби-то, брутальне поводження поліцейських у приміщенні столичної комендатури. Суд постановив:

Quot;Заявником переважно повідомлялося, що було сказано іншими про брутальну поведінку поліцейських. Його було засуджено частково через неспроможність довести те, що розглядалося як його власні твердження, як-от, що невідомі працівники поліції Рейк’явіку серйозно побили значну кількість осіб, результатом чого було каліцтво їхніх жертв, також скоювали підлог та інші правопорушення. Зобов’язання заявника довести правдивість його тверджень, на думку Суду, було не лише необгрунтованим, але і нездійсненним.

Суд також не погодився з аргументами уряду, що головною метою статтей заявника було спричинити шкоду репутації поліції Рейк’явіку в цілому....Як стверджувалося у першій статті, заявник вважав, що "порівняно невелика кількість осіб [була] відповідальна", і що незалежне дослідження допомогло б довести, що тільки декілька поліцейських були відповідальними... [Таким чином,] його основна мета полягала в тому, щоб пришвидшити встановлення Міністром Юстиції незалежного і безстороннього органу для розгляду скарг про брутальну поведінку поліцейських....

Ніхто не сумнівався, що обидві статті, значною мірою зачіпали суспільний інтерес. Це правда, що обидві статті були написані з використанням особливо сильних термінів. Проте, враховуючи їхню мету і вплив, який вони мали вчинити, Суд має думку, що мова, що використовувалась, не може розцінюватися як надмірна.

Врешті решт, Суд вважає, що засудження і вирок були здатні перешкодити відкритому обговоренню справ, що представляють суспільний інтерес." [§§ 65-68].

Вісьмома голосами проти одного Суд вирішив, що у справі Торгейрсон було порушено приписи ст. 10. Суд підтримав свою лінію винесення рішень, згідно яких не можна всупереч тому, що підтримував ісландський уряд, проводити розрізнення, між політичним обговоренням і обговоренням у справах, що мають політичну причетність [§ 64].

Справа Торгейрсон показала, як важко журналісту ініціювати суспільні дебати на одну з найважливіших тем, що стосується громадянських свобод, тобто брутального поводження поліцейських, щодо осіб, затриманих в комісаріатах. Журналісти, звичайно, не спроможні надати безсумнівні докази, доки вони самі безпосередньо не стали жертвами брутального поводження поліцейських.

Але набагато важче розпочати дебати стосовно ще важливішого внутрішнього питання, такого як негативні аспекти функціонування судової влади, коли критика зосереджується на конкретних судах. Всі ті труднощі унаочнила бельгійська справа Гаєс і Ґійзельс 1997 року. Заявники, два журналісти, опублікували п’ять статтей, у яких докладно і єхидно критикували суддів Апеляційного суду в Антверпені за те, що у справі про розлучення вони доручили віддати опіку над дітьми батьку, п. X, нотаріусу. Два роки раніше дружина цього нотаріуса подала скаргу, у якій звинувачувала його у кровозмішенні і знущанні над дітьми. Кримінальну справу було припинено. Заявники звинуватили суддів і Генерального прокурора у явному упередженні і боягузтві, а також, крім цього, ще двох суддів у явній симпатії до крайніх правих. Заявники були визнані у ході кримінального процесу винними у бездоказовому представленні фактів з приватного життя суддів і Генерального прокурора.

Суд зауважив, що заявники у справі Гаєс і Ґійзельс, журналісти "не можуть бути звинувачені у невиконанні їхніх фахових обов’язків за опублікування того, що вони дізналися щодо справи. На пресі лежить обов’язок передавати інформацію і ідеї, що представляють суспільний інтерес.... Це особливо справедливе в поточній справі з огляду на серйозність тверджень, що стосувалися як долі малих дітей, так і функціонування системи правосуддя в Антверпені. Заявники, крім того, самі ясно виразилися у цьому відношенні, коли вони писали їхню статтю... "Не для преси узурпувати собі роль суду, але в цій образливій справі є неможливим і нерозумним зберігати тишу"... [§ 39].

Суд повторює, що належить проводити обережне розрізнення між оціночними судженнями і фактами. Існування фактів можна продемонструвати, тоді як правдивість оціночних суджень не піддається доведенню... [§ 42].

Хоча коментарі п.п. де Гаєса і Ґійзельса були, без сумніву, дуже критичними, тим не менше, вони видаються пропорційними щодо хвилювання і обурення, викликаних питаннями, згаданими в їхніх статтях... " [§ 48].

У цій справі Суд ще раз підтримав свою постійну лінію на ствердження того, що преса відіграє фундаментальну роль у демократичному суспільстві. " Хоча, – як знову підтвердив Суд, – ...преса не повинна переходити певний бар’єр, в особливості щодо поваги доброго імені і прав інших, але її обов’язком є розповсюдження – у спосіб, відповідний її обов’язкам і відповідальності, – інформації і ідей про будь-які справи, що пробуджують інтерес громадської думки, в тому числі і тих, які стосуються функціонування правосуддя. Суди – будучи гарантом справедливості і граючи фундаментальну роль у правовій державі – повинні користуватися суспільною довірою. У відповідності до цього [вони] повинні охоронятися перед руйнівними нападами в тому разі, якщо вони незначні. Це особливо важливо, зважаючи на той факт, що суддя, як це витікає з сутності суддівської влади, не може відповідати на критику. В цій справі і в подібних найпершим обов’язком державної влади є окреслити потребу втручання у користування свободою слова. ЇЇ рішення у сфері становлення і застосування права є, однак, предметом контролю Суду, навіть якщо були предметом вирішення найвищого суду." [§37]

Дата добавления: 2015-11-16