І. Основні принципи

Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи

Свобода висловлювання і приватність (СВІП)

http://khpg.org.index.php?id=1007459402

СВІП 01/ 01

Європейські стандарти щодо свободи висловлювань (Стаття 10 Єв-ропейської конвенції про захист прав людини та основних свобод) стосовно законодавства про захист честі й гідності і практика їх застосування

04.12.01 | Вольфганг Пікерт

Конвенційні органи, колишня Європейська комісія з прав людини (далі – Комісія) і Європейський суд з прав людини (далі – Суд) мали в останні десятиліття справу із значною кількістю скарг осіб, визнаних національними судами винними у дифамації чи у образливих зауваженнях, якщо суди не вважали скоєне в якості реалізації їхнього права на свободу висловлювань. Також новий остаточний Європейський суд з прав людини, який було створено 11 протоколом і який діє з листопада 1998 р. вже вирішив декілька справ, у яких він повинен був знайти баланс між правом особи на захист його/її репутації і честі з одного боку і права на свободу висловлювань з іншого боку.

Свобода висловлювань гарантується ст.10 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) у наступних термінах:

“1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цінності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.”

Кримінальний вирок за дифамацію є очевидним втручанням у свободу слова і звичайно передбачається законом. Він, звичайно, слугує цілям захисту репутації чи прав інших. Єдиним питанням, яке повинен, звичайно, вирішити Суд щодо такої скарги – це те, були чи ні ці заходи “необхідними в демократичному суспільстві”.

І. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ

У цьому відношенні може бути встановлено наступні основні принципи, які лежать в основі теперішніх і колишніх рішень Суду, що стосуються ст.10 Конвенції:

(1) Свобода висловлювань складає одну з невід’ємних підстав демократичного суспільства і одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної особи. З врахуванням п.2 ст.10, прийнятними є не тільки “інформація” чи “ідеї”, які прихильно сприймаються чи вважаються необразливими чи сприймаються з байдужістю, але також і ті, які ображають, шокують чи дратують. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів без яких немає “демократичного суспільства”. Як встановлено далі у ст.10 Конвенції, ця свобода є предметом виключень, які повинні, однак, бути сконструйованими точно, і необхідність будь-якого обмеження повинна встановлюватися переконливо.

(2) Сфера обмежень, згідно п.2 ст.10 Конвенції, щодо політичних промов чи дебатів з питань, що мають суспільний інтерес є невеликою (дивись Вінгров (Wingrove) проти Об’єднаного Королівства, рішення від 25 листопада 1996, Звіти, 1996-V, с.1957, §58). Крім того, межі допустимої критики ширше стосовно уряду ніж по відношенню до громадянина, що не займає публічних посад чи, навіть, політика. У демократичній системі поведінка чи помилки уряду повинні підлягати детальній перевірці не лише законодавчих і судових органів, але також і громадської думки. Більше того, домінуюче положення, яке займає уряд, робить її [перевірку] необхідною для того, щоб виявити стриманість у звертанні до кримінальних справ, особливо, коли для відповіді на несправедливі напади і критику його суперників доступні інші засоби. Проте, для компетентних державних органів влади, звичайно, залишається відкритою можливість приймати, в межах їхньої компетенції як гарантів громадського порядку, заходи, навіть кримінально-правового характеру, намагаючись відреагувати відповідним чином і без надмірності на такі зауваження (дивись Інкол (Incall) проти Туреччини, рішення від 9 червня 1998, Звіти, 1998-IV, c. 1567, §54). Органи державної влади мають широкі межі оцінювання у визначенні потреби втручання у свободу висловлювань, особливо, коли такі зауваження стимулюють насилля проти індивіда, публічної посадової особи чи якогось прошарку населення.

(3) Політику, звичайно, надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не у своїй приватній якості, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інтересів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки виключення зі свободи висловлювань повинні тлумачитися вузько (дивись, зокрема, Обершлик проти Австрії (1) рішення від 23 травня 1991, Серія A, №204, с. 25-26, §§57-59, і Vereingung demokratischer Soldaten Цsterreichs і Gubi проти Австрії, рішення від 19 грудня 1994, Серія A, №302, с.17, §37).

Тому межі прийнятної критики ширше стосовно політиків, які виступають у своїй публічній якості ніж по відношенню до приватної особи. Перший неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для детальної перевірки кожного його слова і вчинку як журналістами так і всім суспільством, і він повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам висловлює публічні твердження, які легко піддаються критиці.

(4) Принцип, згідно з яким свобода висловлювань також охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують має, звичайно, також особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені, між іншим, “для захисту репутації інших”, її завданням є, проте, передавати інформацію і ідеї щодо політичних питань і щодо інших питань, які представляють загальний інтерес. Преса здійснює суттєву функцію у демократичному суспільстві, і це є фактором особливої важливості для рішення Суду у справах про захист честі і гідності. Суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода також охоплює можливі звернення до рівня перебільшення чи навіть провокації. Саме тому національна межа розуміння окреслюється інтересом демократичного суспільства у наданні можливості пресі виконувати належну їй по праву роль “сторожового собаки суспільства” у поширенні інформації, що представляє серйозний громадський інтерес (дивись Бладет Тромсо і Стенсаас (Bladet Tromso and Stensaas) проти Норвегії, рішення від 20 травня 1999, §59). Для журналістів може бути неприйнятним позбавлення судовими рішеннями можливості вираження критичної оцінки, незважаючи на те, чи міг він чи вона довести свою правдивість (дивись Лінгенс проти Австрії, рішення від 8 липня 1986, Серія A, №103, с.28, §46).

(5) Прикметник “ необхідний”, у значенні §2 статті 10, має на увазі існування “невідкладної суспільної потреби”. Договірні Сторони мають певні критерії для визначення, чи така потреба дійсно існує, однак вони йдуть поряд з європейським наглядом, охоплюючи як законодавство, так і рішення, що застосовують його, навіть ті, які винесено незалежним судом. Ось чому Суд уповноважено видавати кінцеву постанову, щодо того, чи “обмеження” або “покарання” є сумісними зі свободою висловлювань, яка захищається статтею 10.

(6) Під час виконання своєї наглядової юрисдикції, Суд повинен розглядати втручання у світлі справи в цілому, включаючи зміст спірної праці і контекст, у якому її було опубліковано. Зокрема, вона повинна визначати, чи були заходи у спірному питанні “ пропорційними щодо переслідування законної мети”, і чи причини, наведені національними органами влади для підтвердження цього, є “такими, що стосуються даної справи і достатніми”. Діючи таким чином, Суд сам повинен забезпечити, щоб національні органи влади застосовували стандарти, які відповідають принципам, що містяться у статті 10 і, більше того, щоб вони самі базувалися на прийнятній оцінці фактів, що стосуються даної справи.

Дата добавления: 2015-11-16