Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 5 страница

Читайте также:
  1. A Christmas Carol, by Charles Dickens 1 страница
  2. A Christmas Carol, by Charles Dickens 2 страница
  3. A Christmas Carol, by Charles Dickens 3 страница
  4. A Christmas Carol, by Charles Dickens 4 страница
  5. A Christmas Carol, by Charles Dickens 5 страница
  6. A Christmas Carol, by Charles Dickens 6 страница
  7. A Flyer, A Guilt 1 страница

Зрозуміло, що це поняття, як і поняття міжнародної по­літики, яке, у свою чергу, вбирає в себе поняття зовнішньої політики, є лише частиною світової політики, яка охоплює весь комплекс процесів, що відбуваються у міжнародному житті, детермінована якісно новим рівнем розвитку міжна­родних відносин і відбиває всю сукупність суперечностей та інтересів, які водночас роз'єднують і об'єднують світ.

Співвідношення і взаємозв'язок внутрішньої і міжнарод­ної політики. Основу світової політики в усіх її іпостасях, як, зрештою, і політики взагалі, складають певні інтере­си. Тому дуже важливим у плані визначення суті міжна­родної політики є питання про її співвідношення з полі­тикою внутрішньою.

Проблема ця досить складна, і не випадково багато хто з дослідників вважає її однією із найважливіших у теорії міжнародних відносин.

2^ Див.: Политология. Курс лекций // Под ред. В. А. Бабкова, И. Н. Браима. Минск, 1995. С. 188. 26 Див.: Там само. С 194, 195.


 




 


Слід зазначити, що в теоретичних дослідженнях дають­ся різні трактовки цього співвідношення. Так, відомий австрійський соціолог XIX ст. Л. Гумплович стверджував, що внутрішній розвиток держави та її історія визначають­ся розвитком зовнішніх сил і відіграють другорядну роль по відношенню до них. Прихильники цієї теорії є і в на­ші дні, зокрема, до неї примикають концепції географіч­ного детермінізму, залежності і тьєрмондізму (від фр. — третій світ), які акцентують увагу на економічних та інших чинниках відсталості так званого «третього світу». Згідно з цими концепціями, всі недоліки розвитку цих країн пов'я­зуються виключно з їхнім колоніальним минулим, залеж­ністю від розвинутих капіталістичних країн, колишніх метрополій, які несуть за це повну відповідальність. Ос­танні мають «реабілітувати» себе, сприяючи прискоренню економічного розвитку слаборозвинутих країн шляхом безоплатної економічної допомоги.

Визнаючи в цілому справедливими звинувачення і претензії цих країн на адресу колишніх метрополій, варто все ж зауважити, що такий підхід до власного розвитку містить у собі значний негативний потенціал, оскільки гальмує можливість використання внутрішніх ресурсів, здійснення необхідних економічних перетворень у цих країнах, призводить до зростання споживацьких настроїв, зневажливого ставлення до праці серед їх населення.

Проте поширенішою є протилежна трактовка. її при­хильники виводять зовнішню політику із внутрішньої і, відповідно, розглядають міжнародні відносини як продов­ження внутрішніх суспільних відносин, сутність яких ви­значається економічним базисом та інтересами правлячих класів. Найбільшою мірою цей підхід є характерним для ортодоксального марксизму*. Прихильники марксизму вважають, що всі події, які відбуваються на міжнародній арені, за своїм соціально-економічним змістом «перенесе­ні» із внутрісуспільних відносин, залежать від них, як і від



* Слід, однак, зауважити, що подібну точку зору підтримують не ли­ше марксисти, а й представники інших напрямів політичного мислен­ня. Скажімо, видатний російський філософ М. Бердяев, якого аж ніяк не можна звинувачити у прихильності до марксизму, аналізуючи причи­ни воєн, наголошував, що «все зовнішнє є лише маніфестацією внут­рішнього» (Див.: Бердяев Н. Судьба России. Опыты по психологии вой­ны и национальности. М., 1990. С. 152).

Сучасний американський політолог К. Райт пише: «Чому існує во­рожнеча між державами? Чому між одними державами вона виникає частіше, ніж між іншими? Відповідь слід шукати не у взаємних претен­зіях держав одна до одної, а в їхніх внутрішніх структурах, конфліктах і політиці...» (Wright G. Problems of stabHity and progress in International Relations. Berkeley, Los Angeles, 1959. P. 132).


рівня економічного розвитку держав, від того, наскільки розвинуті в них продуктивні сили, поділ праці й т. ін. Ви­ходячи з цієї посилки і керуючись вказівками К. Маркса про «вторинний», «третинний», «перенесений» характер міжнародних відносин, марксисти, передовсім радянські суспільствознавці, виводили зовнішню політику, типи, рівні і стан міжнародних відносин із типів і станів внутрішніх суспільних відносин. І хоча марксистська тео­рія не заперечувала можливість зворотного впливу, суть від цього не змінювалася — зовнішня політика розгля­далася не інакше як продовження внутрішньої.

Загрузка...

Реальна дійсність, однак, настійно вимагає розробки більш гнучких концепцій пояснення взаємозв'язку між внутрішньою і зовнішньою політикою. Така спроба була зроблена прихильниками системного підходу в політології, які вважають схоластичною і безплідною саму постановку проблеми співвідношення внутрішньої і зовнішньої політи­ки, оскільки для них є характерною постійна взаємодія. Так, Дж. Розенау акцентує увагу на дослідженні співвідно­шення між двома незмінними моментами — взаємодією сил на міжнародній арені (таку взаємодію він називає «між­народним аспектом»), з одного боку, і внутрішніми чинни­ками, передовсім соціальними силами, які впливають на формування зовнішньої політики держави (їх він називає «домашнім контекстом») — з іншого. Дослідження «ув'я­зок» між національними і міжнародними тенденціями, які, на його думку, підтверджуються аналізом географічних, ре­гіональних, духовних, демографічних, ресурсних і організа-ційно-структурних чинників, а також поглиблений «расо­во-національний» підхід до зовнішньої політики дають можливість побачити реальні, й такі, що потребують ре­тельного врахування, взаємопроникнення і взаємовпливи рушійних сил зовнішньої політики держави, регіональних і глобальних процесів, які характеризують суперечливу ево­люцію всієї системи міжнародних відносин27.

Ідеологи системного підходу вважають принципово важливим закріплення в науці вихідного методологічного положення про те, що «простих теоретичних зв'язків між внутрішніми рисами й внутрішніми джерелами і зовніш­ньою поведінкою не існує»28. Й тому мова має вестися про тісний взаємозв'язок і взаємодію внутрішніх і зовніш-

27 Див.: Хозин Г. Джеймс Розенау как теоретик международных от­ношений // Социально-политические науки. 1991. № 3. С. 77.

2° Див.: Sullivan M. P. International Relations // Englewood cliffs. New Gercy, 1976. P. 14 - 16.


^^ИИИЯр^РРИРРЯ''Щ!ЧРЧіИ!^и^^Р'^^^^^^^


ніх чинників розвитку держави, вплив яких на формуван­ня внутрішньої і зовнішньої політики, міра цього впливу, залежать у кожному окремому випадку «не від апріорно визнаного пріоритету однієї групи чинників над іншою, а від конкретно-історичної обстановки. В залежності від неї пріоритет може бути як за однією, так і за іншою гру­пою чинників» 29.

Ключовою ідеєю такого підходу до інтерпретації спів­відношення внутрішньої і зовнішньої політики є ідея їхньої взаємозалежності, яка дає можливість на підставі аналізу внутрішніх і зовнішніх чинників, що впливають на міжнародну політику, не тільки розкрити сучасний стан міжнародних відносин, а й прогнозувати їхнє майбутнє.

Дана трактовка дає можливість чіткіше з'ясувати діа­лектичний взаємозв'язок внутрішньої і зовнішньої полі­тики, хоча й вона все ж таки містить у собі певну недо­оцінку ролі внутрішніх суспільних відносин і внутрішньої політики в цьому взаємозв'язку. Адже історична практика й об'єктивна реальність переконливо свідчать, що цілі зовнішньої політики завжди випливали із внутрішньої, а не з її акцій на світовій арені. Внутрішня політика не тільки визначає суть зовнішньої, її основні напрями, але й забезпечує засоби проведення останньої.

Проте слід визнати, що такий зв'язок між внутрішньою і зовнішньою політикою не є однобічним. Внутрішня по­літика дійсно має зверхність над зовнішньою, але було б помилкою недооцінювати активність зовнішньої політи­ки, її зворотний вплив. Ефективна зовнішня політика сприяє розвиткові внутрішнього життя. Нерідко зов­нішньополітичні акції успішно використовуються для консолідації народу, зміцнення єдності країни, особливо під впливом зовнішньої небезпеки. Невдачі ж у зовнішній політиці дестабілізують політичний режим. Вона не тільки задовольняє інтереси внутрішньої політики, а й викликає певні корективи, зміни останньої, зумовлені подіями на міжнародній арені. Тим самим зовнішня політика забезпе­чує найбільш сприятливі умови міжнародного характеру для здійснення завдань внутрішньої політики.

Особливо значну роль відіграє зовнішня політика на перехідних етапах розвитку суспільства, а також в умовах практичної реалізації права націй на самовизначення, утворення державності. Такі періоди характеризуються, як правило, загостренням внутріполітичних суперечнос-

29 Див.: Поздняков Э. Внутренняя и внешняя политика. Парадоксы взаимосвязи // Международная жизнь. 1989. № 10. С. 49.


тей, поглибленням кризових явищ, що призводить до зростання активності реакційних, реваншистських і сепа­ратистських сил, підвищує загрозу зовнішньополітичної небезпеки. За таких умов виважена, гнучка зовнішньопо­літична діяльність, що грунтується на загальновизнаних принципах поведінки в міжнародному співтоваристві, сприятиме успішному вирішенню внутрішньополітичних проблем, підвищенню міжнародного авторитету молодої новоутвореної держави, закріпленню її суверенітету. Ось чому зовнішня політика виступає як невід'ємний і необ­хідний фактор державотворення.

Таким чином, не заперечуючи певну підпорядкова­ність зовнішньої політики внутрішній, слід, однак, визна­ти й зворотну залежність між ними. Як приклад можна згадати, скажімо, те, що внутрішня політика держав ко­лишньої так званої соціалістичної співдружності майже цілком визначалася їхньою зовнішньою політикою орієнтації на «великого брата» — Радянський Союз. І сьо­годні є чимало свідчень того, що вплив зовнішньої полі­тики на внутрішню має сталу тенденцію до зростання. Це пояснюється, насамперед, загостренням проблем відста­лості, екології, вичерпанням сировинних та енергетичних ресурсів, розвитком засобів масової інформації і комуні­кацій, порушенням соціальної рівноваги в різних регіонах світу тощо.

В цьому зв'язку у світовій науці робляться спроби сис­тематизації і побудови типології зовнішніх чинників, що впливають на внутрісуспільні відносини. Так, американ­ський дослідник П. Гуревич називає чотири типи таких чинників: воєнна інтервенція, втручання, міжнародна економіка і міжнародна система держав 30. Дана типоло­гія обмежується лише політичними та економічними чинниками і не охоплює всієї багатоманітності зовнішніх впливів на внутрісуспільні відносини. Водночас вона ак­центує увагу на важливості самої проблеми, яка в наш час набуває якісно нового виміру. Як один із прикладів тако­го зовнішнього впливу можна назвати, скажімо, пробле­му масових міграцій населення, яка призводить до знач­них соціальних, політичних і культурних наслідків. Не випадково у Сполучених Штатах Америки останнім ча­сом широко обговорюється, в тому числі і в науковому середовищі, проблема якісної зміни складу населення країни, викликаної помітним підвищенням питомої ваги

30 Див.: Введение в социологию международных отношений. М 1992. С. 23, 24.



 


 


вихідців із країн Латинської Америки та Південно-Схід­ної Азії.

Все це дає можливість зробити висновок про діалек­тичну єдність внутрішньої і зовнішньої політики, яка ви­значається їхньою спільною метою, спільною теоретич­ною базою, залежністю зовнішньої політики від внутріш­ньої, а внутрішнього розвитку — від зовнішніх умов, їхнім взаємопроникненням.

Національний інтерес — головне спрямування зовніш­ньої політики.Відомо, що політика може впливати на історичний процес як у позитивному, так і в негативно­му плані. Ось чому висновок про діалектичну єдність внутрішньої і зовнішньої політики містить у собі серйоз­не методологічне навантаження, оскільки лише з ураху­ванням такої єдності можливе вироблення і втілення в життя такого політичного курсу, який сприяв би успіш­ному розвиткові суспільства і держави. Необхідно також наголосити, що ефективна політика можлива лише за умови об'ємного бачення світу, постійної аналітичної ро­боти, відмови від імпульсивних рішень. Саме інтереси держави, народу мають бути визначальними в політиці, попри всілякий романтизм та амбіції. Безперечно також, що розуміння політики не може бути повним і без вра­хування культурно-історичних традицій і національних цінностей.

Таким чином історичний досвід і реальна практика переконливо свідчать, що найбільшою мірою сприяє історичному розвитку така політика, яка грунтується на національному інтересі. Г. Моргентау зауважував із цього приводу: «Теорія політики, внутрішньої чи зовнішньої, потребує центрального поняття. В загальній теорії полі­тики поняття інтересу є таким внаслідок того, що вона сфокусована на вивченні влади. Теорія ж світової полі­тики повинна будуватися навколо поняття «національ­ний інтерес» 31.

Цю точку зору поділяє і Дж. Розенау, який зазначає: «Як інструмент аналізу поняття національного інтересу використовується для описування, пояснення змісту, оцінки джерел або адекватності зовнішньої політики дер­жави. Як аспект політичної дії національний інтерес є за­собом обгрунтування, критики або проголошення полі-тичних курсів. Інакше кажучи, в тому й іншому значенні

31 Цит. за: Цыганков А. Г. Моргентау: взгляд на внешнюю полити­ку// Социально-политические науки. 1991. № 1. С. 16.


національний інтерес покликаний найкраще забезпечити потреби суспільства» 32.

Наголошуючи на вирішальній ролі національного інте­ресу, Г. Моргентау та інші прихильники цієї ідеї дають і його відповідну класифікацію. Вони виділяють постійні, фундаментальні інтереси (захист території, населення і державних інститутів від зовнішньої небезпеки; розвиток зовнішньої торгівлі і зростання інвестицій, захист інтересів приватного капіталу за рубежем; взаємовідносини із союз­никами і вибір зовнішньополітичного курсу) і минущі, проміжні: інтереси виживання (загроза самому існуванню держави); життєві інтереси (безпека і добробут нації мо­жуть зазнати серйозної шкоди); важливі інтереси (потен­ційна загроза для країни); периферійні, або дрібні інтере­си (інтереси локального характеру)33. Причому, як зазна­чає Г. Моргентау, відносна сталість того, що може бути на­звано серцевиною національного інтересу, складається із трьох чинників: природи інтересу, який має бути захище­ним; політичного оточення, в якому діє інтерес, і раціо­нальної необхідності, яка обмежує вибір цілей і засобів для всіх персонажів, які діють на міжнародній арені34.

Таким чином, це питання є досить важливим, оскіль­ки без точного розуміння національного інтересу немож­ливо виробити правильний політичний курс, визначити відповідні орієнтації у сфері як внутрішньої, так і зовніш­ньої політики. Виходячи з цього, український дослідник

B. Кириченко пропонує таке визначення цього поняття:
«... Національний інтерес — це інтегральний вираз інте­
ресів усіх членів суспільства, що реалізується через полі­
тичну систему. Ці інтереси поєднують інтереси кожної
людини, суспільства в цілому. При цьому маються на ува­
зі інтереси не взагалі громадян, які належать до даного
суспільства, а кожного громадянина зокрема, інтереси
національних, соціальних, політичних груп та інтереси
держави» 35. Водночас «національні інтереси не тотожні
інтересам нації, бо перші відбивають (інтегрують) інтере­
си всіх людей незалежно від національної приналежнос­
ті, а другі — лише інтереси певної нації» 36. Таким чином,

32 Цит. за: Хозин Г. Джеймс Розенау как теоретик международных
отношений. С. 76.

33 Див.: Федосеев А. Современная американская буржуазная поли­
тология. Истоки, традиции, новации. М., 1989. С. 83 — 84.

34 Див.: Цыганков А. Г. Моргентау: взгляд на внешнюю политику.

C. 3 - 12.

35 Кириченко В. Національні інтереси: баланс компромісів, синтез
доцільності // Віче. 1992. № 6. С. 4.

36 Тям гіл\лґ\



під національним інтересом слід розуміти реальну причи­ну дій нації і держави, спрямованих на їхнє виживання, функціонування і розвиток, або, іншими словами, сукуп­ність національних цілей і базових цінностей, що відігра­ють головну роль у виробленні стратегії і тактики у сфе­рі національної безпеки. Оскільки найвищим національ­ним інтересом будь-якої країни є збереження сувереніте­ту і територіальної цілісності, то, безперечно, правильне визначення національного інтересу є необхідною перед­умовою забезпечення національної безпеки.

Особливої уваги питання про національний інтерес заслуговує на перехідних етапах розвитку суспільства, й тому так гостро стоїть воно сьогодні в нашій країні, яка переживає період трансформації соціально-економічної системи і державотворення. Успішне вирішення цих двох проблем багато в чому залежить від правильного визна­чення національного інтересу України на сучасному ета­пі її розвитку. Національний інтерес відіграє роль стано­вого хребта всієї політичної системи, є основою функці­онування всіх її складових елементів — держави, громад­ських об'єднань, політичних партій, окремих осіб. Але з цього факту випливає висновок про те, що національний інтерес має й формуватися всіма елементами політичної системи. Тобто він повинен мати інтегральний, консолі­дуючий характер і складатися на основі узгодження різ­норідних інтересів усіх членів суспільства, на основі на­ціонального компромісу і національної згоди, чіткого ви­значення шляхів боротьби за реалізацію інтересів окре­мих людей і суспільства в цілому.

Таку консолідуючу роль в об'єднанні різнорідних сус­пільних інтересів в єдиний загальнонаціональний інтерес може виконати національна ідея, якою за умови сучасно­го стану нашого суспільства є ідея становлення і розвит­ку незалежної демократичної, правової Української дер­жави, ідея України як вітчизни всіх людей, які пов'язали свою долю з українською землею і причетні до творення на цій землі суспільства, яке гарантувало б усім громадя­нам дійсну свободу, забезпечувало і відстоювало їхні спе­цифічні інтереси. «Колись не останній з філософів люд­ства, — зауважує відомий правозахисник і громадський діяч України І. Дзюба, — сказав, що ідея завжди була зганьблена, коли вона протиставляла себе інтересові. Історія підтвердила це як незаперечний свій закон — як­що йдеться про цілі суспільства. Отже, варто подбати про те, щоб для всіх громадян України — Україна стала


життєвим інтересом. Але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї ні­куди не веде» 37.

Національна ідея найповніше втілюється в зовнішньо­політичній доктрині, суть якої полягає в тому, що Укра­їна, перебуваючи у відповідному геополітичному просто­рі, повинна виробити власну прагматичну, зважену, пос­лідовну, відповідальну, передбачувану зовнішню політи­ку, яка виходила б, насамперед, із національних інтересів, відстоювала їх, не ущемлюючи, проте, національних інте­ресів інших країн.

Підсумовуючи все викладене вище, можна визначити, в чому ж саме полягають національні інтереси України. Це, насамперед:

— збереження державного суверенітету, територіаль­
ної цілісності і недоторканності кордонів;

— подолання економічної кризи, структурна перебу­
дова економіки, розвиток ринкових відносин, збережен­
ня і підвищення науково-технічного потенціалу;

— створення громадянського суспільства, зміцнення
державних структур влади, розвиток демократичних
інститутів для забезпечення прав і свобод людини;

— досягнення національної злагоди, політичної і еко­
номічної стабільності, гарантування прав всіх етнічних
груп народу України;

— забезпечення екологічно безпечних умов життєді­
яльності суспільства;

— збереження генофонду народу України, зміцнення
морального здоров'я та інтелектуального потенціалу;

— розвиток української нації, її історичної самосвідо­
мості, традицій і культури, утвердження національної гід­
ності, розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної
самобутності усіх національних меншин;

— налагодження рівноправних та взаємовигідних від­
носин з усіма країнами, інтегрування в європейське і сві­
тове співтовариство 38.

Забезпечення, в тому числі зовнішньополітичне, на­ціональних інтересів є необхідною і обов'язковою умовою існування й успішного розвитку держави. Один із англій­ських державних мужів, зауважує з цього приводу україн­ський дослідник В. Литвин, якось заявив, що у Британії немає довічних друзів і довічних ворогів, довічні лише

37 Дзюба І. Україна на шляхах державотворення // Віче. 1992. № 7
С 60.

38 Див.: Горбулін В. Наша мета, наша доля. Місце України в сучас­
ній Європі // Політика і час. 1996. № 1. С 17 — 18.


інтереси Британії. Очевидно, застосування такого прагма­тичного підходу було б доцільним і для України, яка «має керуватися власними інтересами і можливостями, пред­ставляти і захищати інтереси власного народу. В цьому немає нічого надзвичайного, бо національні інтереси України, шляхетність мети збігаються із загальнолюд­ськими інтересами» 39.

Зрозуміло, що виходячи з національних інтересів зов­нішня політика повинна будуватися таким чином, щоб будь-яка зовнішньополітична акція держави сприяла зміцненню її незалежності і суверенітету, адже без суве­ренітету немає й держави. Ось чому дуже важливо визна­чити зміст самого поняття «.суверенітет». Загалом ідеться про незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верхо­венство. За сучасних умов суверенітет найчастіше розгля­дається як верховенство влади держави всередині країни та її незалежність від будь-якої влади іншої держави.

Суверенізація — об'єктивний історичний процес, при­таманний всім народам. Принцип суверенітету відіграв величезну позитивну роль у світовому суспільному роз­витку. Він був гаслом і прапором різних політичних сил у боротьбі за владу й залишається таким і сьогодні. В ми­нулому носієм суверенітету був монарх, нині — це нація, народ і держава. Відповідно розрізняють суверенітет на­ціональний, народний і державний 40.

Національний суверенітет — це сукупність суверенних прав націй на вільний вибір соціально-економічного і по­літичного ладу, на цілісну національну територію, еконо­мічну незалежність, на розвиток її мови і культури, на по­вагу національної честі і гідності. Іншими словами — це повновладдя нації, володіння реальною можливістю роз­поряджатися своєю долею.

Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її пов­новладдя є національні інтереси, цілі і завдання, що сто­ять перед нею у конкретній історичній обстановці. До­сягнення суверенітету можливе лише в результаті бороть­би нації за своє політичне, соціально-економічне визво­лення. В суверенітеті нація знаходить правовий захист, свободу національного розвитку і національну незалеж­ність. Логічним наслідком суверенітету націй є їхня рів­ноправність.

39 Литвин В. Зовнішня політика і політичні партії України: підходи
до проблеми // Політика і час. 1993. № 4. С. 13 — 14.

40 Див.: Основы политологии. Курс лекций / Рук. авт. кол. проф.
В. Д. Бабкин. К., 1991. С. 197 - 198.


Народний суверенітет означає верховенство, незалеж­ність і повновладдя народу в державі як єдиного законно­го і правового носія верховної влади. Народний суверені­тет — це принцип народовладдя.

Нарешті, державний суверенітет — це верховенство, єдність і самостійність державної влади, її незалежність від влади всередині держави, а також поза нею. Держав­ним суверенітетом володіють усі без винятку країни. Су­веренітет, як політико-правовий принцип, притаманний будь-якій державі незалежно від її політичної чи соціаль­но-економічної природи. Суверенітет як принцип наро­довладдя складає сутність держави. В Декларації про дер­жавний суверенітет України, ухваленій Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 p., суверенітет України визначається як «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах» 41. Поєднання двох начал — верховенства і незалежності — означає право дер­жави на незалежність і свободу від посягань ззовні і зсе­редини, й, водночас, право управляти, панувати, волода­рювати, свободу приймати рішення, здійснювати функції верховної влади. Таким чином, розрізняють два аспекти суверенітету — внутрішній і зовнішній.

Під внутрішнім аспектом суверенітету розуміють мож­ливість для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підданих виконувати за­кони. У внутрішньому житті країни суверенітет передба­чає верховність уряду та державних структур, які ним формуються. Зовнішній аспект суверенітету ототож­нюється з можливістю держави проводити незалежну по­літику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, оголошувати їм війну або укладати мир тощо. Важливою ознакою державного суверенітету є визнання міжнародним товариством, іншими суб'єктами міжнарод­них відносин права даного уряду на юридично рівних за­садах вступати у стосунки з іншими країнами.

Високо оцінюючи роль суверенітету, слід усе ж таки до­дати, що суверенні держави існують не в ізольованому просторі, а як елемент, частина міжнародної системи суве­ренних держав. І тому зрозуміло, що в своїй міжнародній політиці кожна держава повинна враховувати цю обстави­ну й діяти таким чином, щоб її власний суверенітет не спричиняв обмеження суверенітету інших. Куінсі Райт ви-значає суверенітет як «статус суб'єкта міжнародного права

41 Декларація про державний суверенітет України. С. 7.


 


і верховної інстанції у встановленні власного правопоряд­ку... З точки зору місцевого законодавства кожний суве­ренний суб'єкт юридично всемогутній», однак «з точки зо­ру міжнародно-правової суверенітет обмежений законом, і царина цих обмежень варіюється в часі і просторі» 42.

Перефразуючи відомий вислів, суверенітет кожної дер­жави закінчується там, де починається суверенітет іншої. У всякому разі тільки на такій підставі можуть і мають розви­ватися дійсно рівноправні і відповідальні стосунки як між окремими державами, так і в світовому співтоваристві в ці­лому. Й лише за таких умов суверенітет, усупереч вищезга-дуваним твердженням, не буде виступати в міжнародних стосунках як основа воєн і міжнародних конфліктів.


Дата добавления: 2015-10-23; просмотров: 107 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: З ПРОБЛЕМ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ И | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 1 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 2 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 3 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 7 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 8 страница | МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ 1 страница | МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ 2 страница | МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ 3 страница | МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ 4 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 4 страница| МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 6 страница

mybiblioteka.su - 2015-2018 год. (0.034 сек.)