Міжнародних відносин 6 страница

У нелегкій справі державотворення зовнішня політи­ка, як бачимо, відіграє надзвичайно важливу роль. І спра­ва не тільки в тому, що одним із її конкретних завдань є створення сприятливих для цього міжнародних умов. Зовнішня політика є необхідним атрибутом незалежної держави. Немає власної зовнішньої політики — немає й незалежності. Це — аксіома. Тому після здобуття неза­лежності одним із першочергових практичних завдань є формування незалежної міжнародної політики. Від його вирішення багато в чому залежить завоювання і зміцнен­ня міжнародного авторитету молодої держави, можли­вість зайняти гідне місце в системі світового співтовари­ства й тим самим створити відповідні міжнародні умови для успішного вирішення завдань державотворення, внутрішнього розвитку.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

X

Введение в социологию международных отношений. М., 1992.

Камшсъкий А. Вступ до міжнародних відносин. Львів, 1995.

Кириченко В. Національні інтереси: баланс компромі­сів, синтез доцільності // Віче. 1992. № 6.

Політологія. Курс лекцій. Навчальний посібник / За ред. І. С Дзюбка. К., 1993.

Основи політології. Курс лекцій. Навчальний посіб­ник для вузів / За ред. М. Сазонова. Харків, 1993.

Рябов С. Г. Теорія міжнародної політики // Політоло­гічні читання. 1995. № 1.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. К., 1996.

Политология. Энциклопедический словарь. М., 1993.

Wright G. A Study of War. Chicago, 1972. Vol. 2. P. 743.

Розділ III

ТЕОРІЇ І ДОКТРИНИ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ

• Сучасні політичні теорії природи міжнародних відно­
син • Концепції змісту сучасної міжнародної політики

• Основні закономірності і тенденції розвитку світової
політики

Однією з найважливіших проблем теорії міжнародної політики є проблема її природи, сутності. Лише всебічне дослідження природи міжнародної політики дає можли­вість відповісти на питання: на грунті яких закономірнос­тей розвиваються міжнародні відносини, якими тенден­ціями визначається і характеризується їх розвиток, якими є його подальші перспективи. Тому не випадково, що навколо цієї проблеми точаться палкі теоретичні дискусії, гостра ідеологічна й політична боротьба.

Сучасні політичні теорії природи міжнародних відносин. Серед багатьох концепцій, автори і прихильники яких на­магаються розкрити природу міжнародної політики, слід перш за все зупинитися на досить популярному серед за­хідних політологів так званому біологізаторському підході, який являє собою досить струнку систему поглядів, згідно з якими корені міжнародної політики слід шукати в людсь­кій природі. Особливо якщо йдеться про таку її форму як війна. Війна є наслідком і результатом гріховної діяльнос­ті людини, вважають прихильники цього підходу. її причи­ни коріняться в людській природі, а не в створених люди­ною економічних і соціальних системах, наголошує один із прихильників цієї концепції Г. Болдуїн ¹. Саме людська «гріховність», на його думку, сприяє постійному накопи­ченню в людському суспільстві зла, що призводить до пер­манентного зростання в ньому конфліктного потенціалу, який, урешті-решт, виявляється у сфері міжнародних від­носин і призводить до їхнього загострення.

З цією трактовкою сутності міжнародної політики пе­рекликається «психологічний» підхід, згідно з яким основу міжнародної політики складають спонуки людського єства і всі міжнародно-політичні конфлікти набувають

¹ Див.: Baldwin H. Strategy for Tomorrow. New York, 1970. P. 7.

5 — 7-2771

характеру психологічного конфлікту. На зв'язок між за­гостренням міжнародних відносин і людською психікою вказував ще М. Бердяев, який писав, що «фізичне на­сильство, яке завершується вбивством, не є щось само по собі існуюче, як самостійна реальність — воно є ознакою духовного насильства, яке здійснюється у духовній дій­сності зла. Природа війни, як матеріального насильства, є суто рефлективною, знаковою, симптоматичною, неса­мостійною. Війна не є джерелом зла, а лише рефлексом на зло, ознакою існування внутрішнього зла і хвороб... Зло війни є ознакою внутрішньої хвороби людства. Війна лише виявляє зло, вона викидає його назовні. Зовнішній факт фізичного насильства і фізичного вбивства не мож­на розглядати як самостійне зло, як джерело зла. Глибше лежить духовне насильство і духовне зло» 2.

У наш час цю думку поділяють чимало дослідників теорії міжнародних відносин. К. Райт, наприклад, виділяє три групи причин напруженості в міжнародному житті: політичні, соціокультурні та психологічні. Причому чи не найважливішою із них він вважає стереотипність людської природи, людської свідомості. «Наука і технічний прогрес, — зазначає вчений, — відіграють доцентрову роль у світо­вому розвиткові, в той час як традиції, які коріняться у свідомості й психології людей, розділяють їх на групи, які відповідають таким історичним формам спільності, як на­ція, держава, конфесія, сім'я» ³.

Інший американський дослідник і відомий політич­ний діяч У. Фулбрайт також вважає, що причини і на­слідки міжнародної напруженості належать, «насампе­ред, до сфери психології, а не політики і пов'язані з не­свідомим почуттям хворобливого самолюбства, а не з тверезими розрахунками вигід і переваг» ⁴. Отже, на дум­ку прихильників психологічної версії, для того, щоб зро­зуміти закономірності міжнародної політики і надати їм необхідне нам спрямування до миру і безпеки, ми по­винні поглибити вивчення людини, її індивідуальної психології, її інстинктів, пристрастей та інтересів.

Досліджуючи теоретичні концепції західних політоло­гів стосовно міжнародної політики, російський політолог А. Мурадян виділяє декілька концепцій, утворених у рам-

² Бердяев Н. Судьба России. Опыты по психологии войны и нацио­
нальности. С. 153, 154.

³ Wright G. Problems of Stability and Progress in International Relations.
P. 21.

⁴ Фулбрайт У. Самонадеянность силы. М., 1967. С. 15.

ках психологічного підходу ⁵. Одна з них проголошує го­ловним фактором формування зовнішньої політики і джерелом війни емоційний стан правлячих кіл і громадсь­кості, який називають «жадобою стресу», пов'язуючи це із прагненням відчути небезпеку і подолати її. У зовнішньо­політичному плані задоволенню цією «жадоби» найбіль­шою мірою служать війни, збройні зовнішньополітичні авантюри, завоювання.

«Стресова» концепція змикається з тими поглядами в рамках «психологічного» підходу, згідно з якими конфлікт­ність у міжнародних відносинах є результатом взаємного непорозуміння, недостатніх знань один одного учасниками міжнародного політичного процесу. Прихильники вказаної точки зору оперують такими термінами, як «ілюзія», «не­порозуміння», «неправильне розуміння» тощо.

З точки зору психологічного підходу, шляхи до гума­нізації міжнародних відносин слід шукати у сфері освіти і людської психіки. Досить замінити «тьмяне скло» взаємного непорозуміння, хибного тлумачення намірів і дій один одного адекватними уявленнями, і все у світі зміниться на краще. Та оскільки важко раціонально по­яснити небажану поведінку людей, багато хто з прихиль­ників «психологічної» трактовки сутності зовнішньої по­літики доходить висновку про її «ірраціональність» і ви­суває тезу про нерозумність всього сучасного суспільного життя, його приреченість: адже небезпека випливає від самих «збожеволілих» людей.

«Божевільна» поведінка людей, яка знаходить своє ві­дображення у війнах, ядерній зброї, гонці озброєнь і т. ін., визначається як ірраціональністю самої біологічної суті людини, так і нерозумністю всієї сучасної соціальної обстановки, «нестерпними умовами життя» ⁶.

Останнім часом «ірраціональна» теорія природи міжна­родної політики знаходить своє найбільш повне втілення в так званій теорії образу, суть якої полягає у прагненні від­кинути як «наївні» думки про те, що люди в своїх діях і дер­жави в своїй політиці реагують на об'єктивний світ. На­справді ж ми реагуємо лише на його «образ», який скла­дається в нашому уявленні і який, відповідно, може бути хибним, таким, що не відповідає суті об'єкту. І державні дія­чі лише уявляють, що вони реагують на «об'єктивну» між­народну обстановку, а насправді будують зовнішню політи-

5 Див.: Мурадян А. Буржуазные теории международной политики.
С. 13 - 18.

⁶ Aronson R. The Dialectics of Disaster. London, 1983. P. 193.

ку відповідно до «образу» ситуації, який утворився в їхній свідомості, і який може бути вельми далеким від реальнос­ті. Саме такий помилковий «образ» політиків і держав, яки­ми вони керують, щодо один одного і виступає головною причиною конфліктності у взаємовідносинах між ними.

Помітне місце в системі «ірраціональних» поглядів займає концепція, згідно з якою конфліктність світової політики пов'язується з постійними міграціями величез­них мас населення, які не піддаються розумному впоряд­куванню. Саме ці міграції і є основним джерелом воєнно-політичної експансії держав.

Ще однією концепцією, за допомогою якої робляться спроби пояснити природу міжнародної політики, є «соціо-біологічна». Як і попередні вона тісно пов'язана з «біоло­гічною» версією і виходить з прямої аналогії між поведін­кою тварин і людини. Згідно з концепцією «соціобіології», міжнародні конфлікти і війни розглядаються як продукт біологічної природи людини, який, незважаючи на свої тяжкі наслідки, містить у собі й позитивні сторони, вико­нує позитивні соціологічні функції, пов'язані з поширен­ням культури, формуванням благородного типу особистос­ті й виступає навіть як двигун соціального прогресу.

Слід згадати також і про соціологічну концепцію, най­більш яскравим представником якої є відомий англійський історик А. Тойнбі. Він, зокрема, розумів історичний розвиток як чергування циклів життєдіяль­ності локальних цивілізацій і визначав внутрішні причи­ни людського розвитку у відносинах між державами і на­родами, які представляють кожну цивілізацію.

Цей короткий огляд теоретичних концепцій про при­роду міжнародної політики був би неповним, якби ми не згадали й про класову концепцію, згідно з якою прихиль­ники К. Маркса та його послідовників вважають, що суть міжнародної політики та її природа визначаються виключ­но класовими інтересами, причому провідну роль відіграє прагнення пануючих у різних країнах класів відстояти й захистити свої інтереси на міжнародній арені та насадити їх у світі якомога ширше. Таким чином, основною посил­кою марксистської концепції в галузі теорії міжнародних відносин і світової політики є намагання розглядати їх як продовження класової боротьби, її специфічну форму.

Концепції змісту сучасної міжнародної політики. Різні теорії, за допомогою яких робляться спроби пояснити природу міжнародної політики, доповнюються безліччю

концепцій, за допомогою яких їхні автори намагаються розкрити зміст сучасної міжнародної політики. Найпопу-лярнішою з них є концепція політичного реалізму, одним із засновників якої був Ганс Моргентау, Ще в 1947 р. він написав книгу «Політика серед націй», яку багато хто з дослідників вважає «найбільш важливою книгою з теорії міжнародних відносин, що будь-коли була написана» ⁷.

с Концепція політичного реалізму пропонує розглядати міжнародні відносини як суму політик окремих держав, а боротьбу держав за владу, силу і домінування — як універ­сальну для всіх часів і регіонів. «Міжнародна політика за Моргентау, — зазначають Чарльз Лерч і Абдул Саїц, — є боротьба за владу. Всі держави спонукаються прагненням збирати, захищати і маніпулювати владою; влада є єдиним «національним інтересом» для всіх» ^s. А оскільки боротьба за владу містить в собі потенційну загрозу руйнування сус­пільства і держави, на внутрішньодержавному рівні вона лімітується певними правилами, її намагаються поставити в певні рамки, нав'язати їй свої правила гри. Центральний уряд, закони і парламенти, репресивні органи, армії, пар­тії, традиції тощо розглядаються не тільки і не стільки як гаранти прав людини, скільки як засіб стримування агре­сивних намірів окремих індивідів, груп, партій і т. ін., які прагнуть до максималізації власної влади і впливу.

Оскільки ж на міжнародній арені таких універсальних стримуючих засобів немає або вони перебувають у зачат­ковому стані, боротьба за силу виступає тут як особливий випадок боротьби за владу і вплив. Це пояснюється ще й тим, що, як зауважує Г. Моргентау, будь-яка зовнішня політика, очевидно, повинна спиратися на фізичну, полі­тичну і культурну реальність, яку ми називаємо нацією. В світі, поділеному конкуренцією і боротьбою за владу су­веренних націй, зовнішня політика будь-якої нації по­винна забезпечувати останній задоволення першочергової потреби — вижити; тим самим усі нації, відповідно до своїх можливостей, прагнуть до одного: захистити свою фізичну, політичну і культурну ідентичність перед загро­зою вторгнення ззовні ⁹. А досягти цього можна тільки спираючись на силу.

Отже, як бачимо, головний акцент у своєму аналізі змісту міжнародної політики прихильники політичного

⁷ Див.: Lerche Ch., Said A. Concepts of International Politics. P. 3.

⁸ Ibid.

9 Див.: Morgenthau H. Politics Among Nations: the Struggle for Power
and Peace. P. 79 - 100.

реалізму роблять на силу, і в першу чергу на воєнну силу. В' міжнародній політиці, стверджує Г. Моргентау, саме «воєнна сила, яка може бути застосована на практиці або використана як загроза, забезпечує політичну могутність держави» ¹⁰. Сутність сили, в трактовці «політичних реа­лістів», полягає в здатності заперечувати національні інте­реси інших держав аж до виживання. Насильство або за­гроза насильством перетворюється в головний інструмент національної політики, а вміння маніпулювати ними — в основну функцію дипломатії як «мозку сили», як мистец­тва «сполучення різних елементів національної могутнос­ті навколо досягнення зовнішньополітичних цілей» ^и.

Але в такому випадку національний інтерес стає ви­щим від будь-яких норм, правил і принципів у міжнарод­ному житті, а сила перетворюється в основний показник успіху зовнішньополітичної діяльності і засіб його досяг­нення. Зрозуміло, що все це логічно веде до фактичної відмови від моральних перепон у міжнародних справах. Як зауважують з цього приводу Ч. Лерч і А. Саїд, «реа­лізм» слід ідентифікувати як неомакіавелівський культ сліпої сили і майже любовне спростування будь-якої по­треби людської благопристойності»¹². Та й сам Г. Мор­гентау визнає, що його «політичний реалізм» байдужий до політичних ідеалів і моральних принципів, що він не спроможний зводити міжнародну політику до законних правил та інститутів ¹³.

Зрозуміло, що така точка зору аж ніяк не сприяє по­м'якшенню міжнародної напруженості і в практиці між­народних відносин може привести лише до посилення конфронтації на світовій арені. Тому не випадково, що й сам Г. Моргентау зрештою змушений був унести певні корективи у свою концепцію. В усякому разі, обґрунто­вуючи роль силового фактора в міжнародній політиці, він водночас намагається реалістично осмислити її в ядерну епоху. Якщо умови внутрішнього і міжнародного життя, писав він, різко змінилися під впливом ядерного віку, то мислення людей, їх соціальні, політичні й ідеологічні інститути залишилися на рівні доядерного віку./Проти­річчя між традиційним фактором сили і можливістю ви­никнення ядерної війни породило, за його словами, чо­тири парадокси в ядерній стратегії сучасних держав: при-

¹⁰ [bid. P. 29.

¹¹ Ibid. P. 106 -- L44.

¹² Lerche Ch., Said A. Conception of International Politics. P. 3.
I' Morgenthau H. Politics Among nations. P. 31.

хильність до використання ядерної та іншої сили в між­народних відносинах і боязнь вдатися до неї перед лицем загальної ядерної катастрофи; прагнення виробити таку ядерну політику, завдяки якій можна було б запобігти ви­никненню ядерної війни; продовження гонки ядерних оз­броєнь поряд із спробами її зупинити; проведення полі­тики, яка спирається на союзи, за умов, коли наявність ядерної зброї зробила цю політику застарілою.

Наслідком першого парадоксу, за Г. Моргентау, є різ­ке падіння значення військової могутності в умовах ядер­ного віку,, причому чим більшою силою володіє та чи інша країна, тим менше вона спроможна її використати. Усвідомлення безглуздості ядерної війни, що перешко­джає застосуванню ядерної сили, перепиняє шлях і до ви­користання збройних сил звичайного типу. Ядерні держа­ви можуть застосовувати звичайну воєнну силу з віднос­ною безпекою для себе тільки за умов досягнення якоїсь обмеженої мети або існування потенційної можливості локалізації конфлікту в політичному плані за наявності доброї волі у конфліктуючих сторін. У цьому відношенні неядерні держави опиняються навіть у вигіднішому ста­новищі в порівнянні з ядерними державами. Однак і тут, попереджує Г. Моргентау, на ядерні держави покла­дається велика відповідальність. Вони повинні виявляти більшу стриманість у використанні сили не лише у відно­синах одна з одною, але й тоді, коли йдеться про їхні сто­сунки з неядерними державами. Це зумовлюється тим, що інша держава може використати силу від імені не­ядерної держави, яка виступає як супротивна сторона в конфлікті.

Розкриваючи значення другого парадоксу, Г. Морген­тау доводить абсурдність «обмеженої ядерної війни», ідея якої полягає у прагненні примирити непримириме, знай­ти такий шлях для ведення ядерної війни, який не при­зведе до власного знищення. Однак, зауважує він, безмір­на руйнівна сила, закладена в ядерній зброї, від якої за­лежить уся динаміка війни, робить будь-які спроби при­мирити ядерну війну із здоровим глуздом безнадійними.

Сутність третього парадоксу Г. Моргентау вбачає в то­му, що кількісне і якісне зростання ядерної зброї має свої межі. Як тільки та чи інша країна дістає в своє розпоря­дження системи доставки, спроможні витримати наслід­ки першого удару і доставити ядерні боєголовки до всіх можливих цілей, вона водночас досягає розумної межі в галузі виробництва ядерних озброєнь. Після того як

обидві сторони досягай цієї межі, скільки-небудь розум­не виправдання дальшої гонки ядерних озброєнь відпа­дає. І все ж вона продовжується, оскільки звичні думки і дії, підказані досвідом попередньої історії, переносяться у вік, для якого вони зовсім не придатні.

Й, нарешті, характеризуючи четвертий парадокс, Г. Моргентау наголошує, що виникнення ядерної зброї радикально змінило традиційні відносини між союзника­ми. Традиційний союз застарів у політичному відношен­ні, оскільки він або не може слугувати надійним захис­том, або ж надає одному чи кільком його членам, які во­лодіють ядерною зброєю, право вершити долю інших чле­нів у життєво важливих питаннях, що аж ніяк не сприяє довір'ю між союзниками.

Все це, на думку Г. Моргентау, призводить до того, що будь-яка спроба ув'язати ядерну міць з цілями і мето­дами державної політики безпідставна внаслідок надзви­чайної руйнівної сили ядерної зброї. Отже, замість таких спроб необхідно самі цілі і методи пристосовувати до умов ядерної міді. Але для цього необхідна радикальна переоцінка традиційних моральних цінностей, методів мислення і звичних форм діяльності w.

Концепція політичного реалізму, навіть у її модифіко­ваному варіанті, все ж таки виходить з визнання тієї істи­ни, що в умовах протистояння різних національних інте­ресів не існує інших перепон вольовим прагненням різ­них держав окрім сили іншої сторони, яка їм протистоїть. І в цьому відношенні вона тісно переплітається ще з од­нією концепцією змісту сучасної міжнародної політики, яка дістала назву концепції «балансу сил». Дана концеп­ція визначає специфічну форму рівноваги системи міжна­родних відносин, згідно з якою загальний мир може бути забезпечений, якщо сила держав, яка розуміється, насам­перед, як воєнна сила, розподілятиметься таким чином, щоб жодна держава не була спроможною загрожувати іншим. Якщо ж котрась із них виривається вперед, і нші держави, виходячи з власних інтересів, повинні укласти між собою союз і відновити втрачений баланс і статус-кво. Мир, таким чином, є наслідком збалансування кон­куруючих на світовій арені інтересів.

Основний висновок концепції «балансу сил» полягає в тому, що на добру волю і запевнення про прагнення до співробітництва з боку інших держав особливо поклада-

¹⁴ Див.: Федосеев А. Современная американская буржуазная поли­тология. С. 87 — 90.

тися не слід, бо всі керуються лише власними інтересами, намагаються реалізувати їх за допомогою сили. Такий підхід передбачає, що власний інтерес будь-якої держави не може ігнорувати інтереси інших держав. Отже, кожна держава прагне до збільшення своєї сили, яка стри­мується лише силою, що їй протистоїть. Це й забезпечує загальний мир. Один із відомих прихильників цієї кон­цепції К. Раігріз цього приводу писав: «У статичному від­ношенні баланс сил є умовою співіснування незалежних держав, які підтримують контакти одна з одною. В дина­мічному відношенні баланс сил — політика урядів, спря­мована на реалізацію цієї умови». І далі: «Сила міжнарод­ного права і міжнародних організацій завжди менша за воєнну міць суверенних держав і вони можуть існувати тільки якщо національні воєнні сили врівноважені» 15.

Слід додати до цього, що в умовах нової політичної реальності, пов'язаної з існуванням зброї масового зни­щення, прихильники цієї концепції останнім часом нама­гаються її модернізувати, стверджуючи, що динаміка ба­лансу сил визначається сьогодні тим фактом, що воєнно-стратегічний паритет між основними ядерними держа­вами стримує їх у стратегічній сфері, створюючи водно­час можливості для «силової гри» інших держав. А ц_Є) у свою чергу, призводить до численних локальних конфлік­тів і, водночас, до переформування системи союзів і взаємозв'язків, тобто до заміни одних «балансів сил» іншими на регіональних і субрегіональних рівнях. Крім того, для сучасної системи міждержавних відносин харак­терним є делегування частини їхньої сили якомусь надна­ціональному органу, наприклад ООН.

Висвітлення даної концепції привертає увагу до проб­леми розуміння сили як такої. Наприклад, той же К. Райт розглядає баланс сил як баланс воєнних можливостей, акцентуючи увагу на воєнній силі. Звичайно під воєнною силою розуміють засіб політики і провідний елемент воєнної могутності держави, який являє собою ступінь та інтенсивність реального впливу цієї могутності в тих чи інших цілях на інші держави чи систему міжнародних від­носин. Основним структурним елементом воєнної сили є збройні сили ¹⁶. Проте слід зауважити, що могутність дер­жави взагалі, в тому числі й воєнна могутність, не вимі­рюються лише воєнною силою. Більш того, гонитва за

¹⁵ Цит. за: Дробот Г. Противоречия и баланс сил в международных отношениях // Социально-политические науки. 1991. № 2. С. 98. *° Див.: Политология. Энциклопедический словарь. С. 48.

надмірною воєнною силою може послабити могутність держави і підірвати її безпеку, оскільки вона є руйнівною для економіки, призводить до гальмування розвитку сус­пільства. Могутність держави вимірюється сукупністю усіх її матеріальних і духовних можливостей. Ось чому зведення сили лише до її воєнного компонента значно звужує зміст цього поняття.

Значно ґрунтовнішу трактовку категорії «сила» дає Г. Моргентау, який розглядає її в широкому значенні са­ме як вираз національної могутності. На його думку, по­няття «сила» містить у собі такі основні компоненти: гео­графічне положення; природні ресурси; промисловий по­тенціал; воєнну підготовленість (тобто рівень розвитку воєнної техніки, воєнного керівництва, кількість і якість збройних сил); чисельність населення; «національний ха­рактер» (ставлення населення до війни); «національну мораль» (ставлення населення до урядової політики); якість дипломатії. «Сила, — стверджує він, — є сукупність усіх можливостей, які має політичний суб'єкт, для задо­волення своїх інтересів» ⁾⁷.

При такому підході сила не зводиться лише до свого воєнного компонента, чи навіть до матеріального факто­ра в цілому — природних ресурсів, рівня розвитку еконо­міки. Це багатомірна категорія. Одним із.важливих еле­ментів сили є навіть політико-дипломатичні можливості держави.

Останню тезу беруть за основу своєї концепції сили американські дослідники М. Уорд і Л. Хаус. У їхній трак-товці сила міжнародного суб'єкта виявляється перш за все через його діяльнісну характеристику і полягає в спро­можності впливати на міжнародну і регіональну обста­новку в своїх інтересах ¹⁸. Матеріальні можливості віді­грають при цьому другорядну роль. Більшою мірою сила залежить від здатності держави маніпулювати конфлікт­ними і кооперативними відносинами у світовому співто­варистві, володіти всім багатством мистецтва політичної дипломатії. Цим пояснюється, чому економічно слабкіші держави здатні іноді здійснювати значний вплив на хід міжнародних подій..'/

І все ж, незважаючи на досить глибоке обгрунтування, концепція балансу сил має чимало супротивників, які вважають, що вона, як система поглядів, безнадійно за-

¹⁷ Morgenthau Н. Politics Among Nations. P. 106 — 144.

¹⁸ Ward M., House L. A Theory of Behavioral Power of Nations
// Goumal of conflict resolution. 1988. Vol. 32. № 1. P. 3 - 36.

старіла. Не випадково останнім часом досить активно по­ширюється нова формула — «від балансу сил до балансу інтересів». Саме «баланс інтересів» проголошується осно­воположним принципом взаємодії суб'єктів міжнародно­го життя.

Зовнішньо ця формула виглядає досить привабливо, тим більше, що її вихідною настановою є об'єктивний про­цес зростання ролі загальнолюдського інтересу, пов'язано­го із загальнолюдським прагненням забезпечити збережен­ня нашої цивілізації та її подальший розвиток. Але в ній є дуже багато ідеалістичного, політичного романтизму, який базується на завищеній оцінці рівня інтегрованості сучас­ного світу. Зокрема, це виявляється в прагненні пояснити суперечності й конфлікти сучасного світу його недоскона­лістю, передовсім недосконалістю структур державного інтересу, який має егоцентричний характер і не враховує загальнолюдську потребу до єднання. Звідси суперечності й конфлікти світового політичного процесу розглядаються, по-перше, як тимчасове явище, яке зникає разом із подо­ланням «шовіністичних та вузьконаціоналістичних» наста­нов у зовнішній політиці держав, а по-друге, рушійною си­лою цього процесу проголошується усвідомлення загаль­них інтересів людини, «глобалістське мислення» як провід­на сила, що визначає поведінку суб'єктів політики.

Звичайно, не можна не погодитися з думкою про не­минучість і необхідність трансформації інтересів політич­них суб'єктів перед загрозою глобальної катастрофи через посилення їх взаємодій, але відповіді на те, як будуть по­годжуватися на цій підставі різні національні інтереси цих суб'єктів, дана концепція не дає. Щоправда, дехто з її прихильників вважає, що цей процес відбуватиметься через «вбирання» інтересів інших у логіку власного роз­витку і власного інтересу. Формування взаємозв'язаних інтересів, вважає російський дослідник Б. Капустін, це «не забуття власного «Я» заради абстрактного «Ми», не применшення власних інтересів заради якогось апріорно­го плану встановлення загальної гармонії, а більш повне, конкретне, різноманітне усвідомлення і реалізація своїх інтересів, що розширює вибір варіантів їх здійснення й, тим самим, способів їх стиковки з інтересами інших» ¹⁹.

Дата добавления: 2015-10-23