Міжнародних відносин 2 страница

Монтеск'є пов'язував виникнення воєн із способом правління і формою влади, які існують у державі,

¹⁴ Монтескье ПІ. Избранные произведения. М., 1955. С. 166.

¹⁵ Його ж. Персидские письма. М., 1936. С 227, 529.

¹⁶ Його ж. Избранные произведения. С. 433.

стверджував, що деспотична держава (а за таку він вва­жав передусім монархію) частіше за інші прагне до за­гострення міжнародних відносин. І це цілком логічно, бо той, хто вороже ставиться да свого народу, не може гуманно ставитися до чужих народів. Тому «дух монар­хії — війна і розширення території, дух республіки — мир і поміркованість»¹⁷.

Монтеск'є наголошував, що війни призводять до вели­ких, іноді необоротних змін (наприклад, загибель Риму) і вбачав вихід із становища передусім у дотриманні цивілі­зованих правил і норм у відносинах між державами («за­кони, що визначають відносини між народами — це між­народне право, політичний закон націй»)¹⁸. Головною умовою досягнення стабільного миру він вважав збли­ження народів на справедливій основі. В його ж розумін­ні політична справедливість — це врахування найважли­віших інтересів народів. Тому справедливими він визна­вав лише два типи воєн: ті, які розпочинаються, щоб да­ти відсіч агресорові, й з метою допомогти атакованому союзникові.

Важливим результатом дослідницьких пошуків Мон­теск'є була постановка питання про отримання гонки оз­броєнь. Він вважав, що без активних зусиль у цьому на­прямі можлива поява нових руйнівних засобів ведення війни, які можуть «знищити цілі народи». Як бачимо, Монтеск'є також виявився непоганим пророком.

Дипломат, філософ, представник раннього Просвіт­ництва Шарль-Ірине де Сен-П'єр (1658 — 1743) належав до тих дослідників, які замислювалися над історією суспіль­ства і намагалися виявити закономірності його поступу. Прогрес людства, на його думку, наштовхувався на низку перешкод і найбільш згубною із них була й залишається війна. Вона не тільки забирає людські життя, а й погли­нає величезні кошти, які з успіхом можна було б застосу­вати для загального добробуту.

Сен-П'єр розробив чимало проектів, в яких ішлося про конкретні заходи для подолання зловживань і супе­речностей на зовнішньополітичній арені. В 1712 р. він ви­дає «Записку про збереження вічного миру в Європі». У наступні роки вийшов його тритомний твір «Проект збе­реження вічного миру в Європі». На думку вченого, тіль­ки освіченість народів може гарантувати мирний розви- ток людств а. Але доки просвіта не стала загальним набут-

¹¹ Там само. С 270.

¹⁸ Там само. С 167, 274.

ИШИЩр^Щ!

ком, необхідно встановити вічний мир завдяки створен­ню спілки держав.

Мирні угоди, на думку Сен-П'єра, лише фіксують від­сутність війни, коли переможений тільки й чекає можли­вості помститися переможцеві, тому за існуючої структу­ри Європи не може бути ніяких гарантій мирного співіс­нування. Лише міжнародна організація держав дає мож­ливість кожній із них «зберегти свою безпеку». В такій організації відносини між народами будуть такими, які існують між окремими людьми і сім'ями всередині кож­ної держави завдяки діючим законам і відправленням правосуддя.

Проекти Сен-П'єра, які мали форму угоди, передбача­ли у відповідних статтях заходи щодо регулювання торгів­лі, боротьби об'єднаними зусиллями з бандитизмом і т. ін.

«Щоб утворити сталу й довгострокову конфедерацію, — писав Сен-П'єр, — треба зв'язати всіх її членів такою тісною взаємною залежністю, щоб жоден із них не був у змозі протистояти всім іншим і щоб відособлені асоціації, які б могли завдати шкоди основній частині спільноти, наштовхувалися на перепони, здатні перешкодити здійс­ненню їхніх намірів»¹⁹.

Угоду про конфедерацію він пропонував на основі та­ких статей:

1. Монархи встановлюють між собою вічний і непо­
рушний союз і призначають своїх повноважних представ­
ників, які утворюють постійну раду, або конгрес, в яких
вирішуються арбітражем чи судом будь-які суперечності.

2. Конфедерація гарантує кожному із своїх членів
правління в тих державах, якими він володіє на даний час.

3. Визначаються випадки, коли учасник союзу, який
порушив угоду, має підлягати ізоляції і переслідуватися
як ворог суспільства.

4. Повноважні представники європейських держав за­
вжди матимуть можливість спочатку більшістю голосів у
раді, а потім і остаточних рішень видавати за поданням
урядів закони, які вони вважатимуть необхідними, аби
досягти для кожного з членів усіх можливих благ.

Жан Жак Руссо (1712 — 1778) розглядав проблему вій­ни і миру з позицій інтересів соціальної справедливості і свободи. «Неважко зрозуміти, — писав він, — що війни і завоювання, з одного боку, і прогрес деспотизму — з ін­шого, взаємно сприяють одне одному; що в рабськи по-

Трактаты о вечном мире. М., 1963. С. 119.

кірному народі можна досхочу черпати гроші і людей, щоб поневолювати інші народи; що, зі свого боку, війна створює привід для фінансових поборів, а також не менш серйозну можливість мати завжди під рукою великі армії з метою утримувати народ у покорі»²⁰.

На відміну від внутрішніх державних проблем, у роз­в'язанні яких Руссо надавав великого значення грома­дянському договору, міжнародні проблеми, зокрема проблему війни, на його думку, слід було вирішувати ін­шими засобами. Французький мислитель вважав, що в міжнародному житті відсутні тенденції", які б спонукали до виникнення тісних зв'язків і спільних інтересів у лю­дей. Тільки «випадковість» може «привести до гармоній­ного поєднання умов, за яких можлива якась благотвор­на взаємодія інтересів»²¹.

Погляди Руссо на міжнародне життя відбилися на йо­го оцінці характеру політичної структури народів і приве­ли до висновку про необхідність її розчленування. Як ві­домо, він закликав до створення в Європі невеликих дер­жав, ігноруючи тенденції історичного політичного роз­витку, що діяли у протилежному напрямі.

Виходячи з того, що в міжнародних відносинах суве­рени не підкоряються якимось правилам, Руссо не нада­вав великого значення праву в питаннях підтримання ми­ру й доводив, що тільки спираючись на силу можна змі­нити міжнародне життя на краще: «Все корисне суспіль­ству впроваджується тільки силою, оскільки приватні ін­тереси тому завжди противляться»²².

Представники німецької політичної думки того часу також часто зверталися до міжнародних проблем, найтіс­ніше пов'язаних, на їхню думку, з історією соціального розвитку народів.

Імманупі Кант (1724 — 1804) підходив до цих проблем з позицій захисту прав та інтересів людини. Він вважав, що війна не має виправдання, оскільки суперечить ролі й призначенню людини; тому «жодної війни не повинно бути; ні війни між мною і тобою в природному стані, ні війни між нами, як державами»²³.

На думку великого німецького філософа, війна — це результат недотримання етичних вимог, наслідок того, що люди не йдуть за голосом «практичного розуму». По-

²⁰ Трактаты о вечном мире. С. 141.

²¹ Руссо Ж.-Ж. Трактаты. М., 1969. С 143.

²² Там само. С 148.

²³ Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1966. Т.4. С 282.

збавлення людства від міжнародних конфліктів — це не тільки розумова конструкція, яка осягається розумом чи інтелектуальною інтуїцією, а й практично досяжна мета.

У своїй відомій праці «До вічного миру» Кант висло­вив тверду впевненість у здатності права благотворно впливати на відносини між державами, робив висновок, що «вічний мир» настане слідом за мирними договорами й навіть виробив власний «типовий» проект такої угоди.

В його першій прелімінарній статті Кант пропонував установити спеціальний пункт, у якому б ішлося про те, що держави при укладанні мирних договорів зобов'язу­ються не вміщувати в них статей чи положень, що прихо­вували б у собі можливість виникнення нової війни. У статті другій він пропонував заборонити будь-які види те­риторіальних «надбань держав» — чи то шляхом успадку­вання, чи то обміну, купівлі чи «дарування». Стаття третя проголошувала, що постійні армії мають поступово зник­нути. Оборону країн слід доручити людям, які пройшли військову підготовку на добровільних засадах. У статті чет­вертій зазначалося, що державні борги не повинні служи­ти цілям зовнішньополітичної боротьби. У статті п'ятій наголошувалася важливість відмови від будь-яких спроб змінити політичний устрій і правління іншої держави. На­решті, стаття шоста проголошувала: жодна держава під час війни з іншою не повинна вдаватися до таких ворожих дій, які робили б неможливою взаємну довіру за майбут­нього миру (наприклад, засилання вбивць, порушення умов капітуляції, підбурювання до зради тощо).

З точки зору Канта, майбутнє зовнішньої політики та її успіхи повністю залежать від того, якою мірою вона враховуватиме норми і принципи права. Ця особлива га­лузь діяльності держави лише тоді «досягне, хай і повіль­но, рівня, де вона неодмінно блищатиме», коли стане на «коліна перед правом» ²⁴.

В «остаточних» статтях ідеться про забезпечення досяг­нутого миру. В одній з них визначається основа, на якій ви­никає міжнародне право, а саме: добровільний союз держав, у якому реалізується устрій, подібний до громадянського суспільства. Зазначимо, що Кант не мав на увазі якусь «все­світню державу» — він обстоював збереження національно­го суверенітету. Всесвітнє ж громадянство обмежувалося ли­ше правом на гостинність у чужій країні: кожна людина по­винна мати можливість вільно відвідати будь-який куточок землі, не зазнаючи при цьому нападу чи ворожих дій.

24 Кант И. Сочинения. Т. 4. С. 302.

Найбільш цінне й нове, що вніс Кант до світової по­літичної думки, — це обгрунтування неминучості встанов­лення на планеті загального миру. В «потаємній» статті, яка вінчає угоду про вічний мир, мислитель, нагадавши, що держави, які озброїлися для війни, повинні брати до уваги максими філософів про можливість загального ми­ру, не утримався від їдкого зауваження: «Не можна чека­ти, щоб королі філософствували або філософи стали ко­ролями. Та цього й не слід бажати, оскільки посідання влади неминуче перекручує вільне судження розуму».

Дещо інакше підходив до розглядуваних проблем ін­ший великий німецький мислитель Георг Вільгельм Фрід-ріх Гегель (1770 — 1831). Зазначаючи, що війни «породжу­ються природою речей», він пропонував усвідомити «ви­соке значення війни», завдяки якій зберігається моральне здоров'я народів. Політичним мислителям і практикам за­лишається тільки одне — пояснити, а не змінювати соці-ально-політичні явища.

Сам він вважав, що інтереси й потреби індивідів важ­ко поєднати, тому не слід розраховувати на зближення країн і народів, оскільки в сфері міжнародних відносин кожна з держав орієнтується на здобування благ. Отже, метою зовнішньополітичної діяльності держави «є не за­гальна філантропічна думка», а саме «благо» держави ²⁵. Тією ж мірою неминучості, з якою зіштовхуються «блага» й права держав, виникають і війни.

В інтерпретації Гегеля, війни — складова частина пра­вового регулювання міжнародних відносин. Саме війна має вирішити, «яке право повинне поступитися в цьому зіткненні іншому праву». При цьому війна «повинна вста­новити не істинність права тієї чи іншої сторони, а яке право з двох приречене на поступки» ²⁶.

На думку німецького філософа, «право може відстояти себе, тільки спираючись на силу» ²⁷, а не на справедли­вість своїх критеріїв і оцінок. Тому, на противагу Канту, Гегель виступав і проти врахування в зовнішніх зносинах вимог моралі. Він вважав, що політика держав має бути вільною від етичних вимог.

Щоправда, Гегель водночас наголошував: війна — це стан безправ'я, насилля; час, коли панує взаємне заподі­яння зла, й акцентував увагу на великому значенні між­народних угод для підтримання миру й порядку. На жаль,

²⁵ Гегель. Сочинения: В 8 т. М., 1934. Т. 7. С. 352.

²° Гегель. Политические произведения. М., 1978. С. 137.

²⁷ Там само. С. 140.

І

його наступники в політичній думці соціал-дарвіністсько-го гатунку в Німеччині та інших країнах не взяли на оз­броєння ці ідеї і міркування філософа.

Спираючись на положення Гегеля щодо «природнос­ті» війни, вивів свої «закони насильства» австрійський юрист і соціолог Людвіг Гумплович (1838 — 1909). За ци­ми законами, внутрішній розвиток держави відіграє дру­горядну роль щодо зовнішньої політики, сутність якої — «постійна боротьба між сусідніми державами, кожна з яких простує в напрямку найвигідніших придбань і най­меншого опору». В міжнародних відносинах, за Гумпло-вичем, неможливі інші засоби, крім війни або збройного миру, чи, зрештою, укладення союзу з метою спільних дій проти третьої держави.

У найбільш завершеній формі концепція сили як якоїсь субстанції, що визначає розвиток живої і неживої матерії, викладена у творах Фрідріха Ніцше (1844 — 1900). Його Заратустра закликає: «Любіть мир як засіб до нових війн. І притому короткочасний мир — більше, ніж трива­лий... Ви кажете, що добра мета освячує навіть війну? Я ж вам кажу, що благо війни освячує будь-яку мету».

Розглядаючи міжнаціональну політику сучасних йому європейських держав як дрібну політику ворожнечі євро­пейців, Ніцше заявляв: «Час такої політики минув, на­ступне, двадцяте століття буде часом справді великої по­літики — боротьби за світове панування, небачених рані­ше війн» ^2&.

Формула «волі до влади» є одним із варіантів «bellum omnium contra omnes». Війна для Ніцше є вихідним пунк­том і кінцевим результатом цієї формули. Серед аргумен­тів, які висувалися ним на захист і виправдання війни, вирішальним було відсилання до біологічної природи лю­дини, в основу якої покладений «агресивний і оборонний егоїзм».

Війну Ніцше вважав не тільки невідворотною, а й не­обхідною умовою саморегулювання й самоутвердження життя. У «війні всіх проти всіх» відбувається відбір най­більш цінних індивідів, формується «найвищий» тип лю­дини, складається панівна аристократія. Суспільство або держава, які відхиляють війну й завоювання, неминуче приходять до занепаду. «Життя є результат війни, саме суспільство — засіб для війни» ²⁹. Війна — матір будь-якої моралі.

²⁸ Ницше Ф. По ту сторону добра и зла: В 2 кн. М., 1990. Кн.2. С. 245.

²⁹ Ницше Ф. Воля к власти. Собр. соч. М., 1910. Т. 9. С 269.

У працях Ніцше останнього періоду життя йдеться про необхідність політичного об'єднання Європи. Але він ні­коли не мислив цей процес на основі добровільної угоди між європейськими державами. Об'єднанню Європи, на його думку, має передувати велика війна або серія війн.

Модифікацією силового начала в зовнішній політиці стала зрештою теорія «балансу сил», згідно з якою міжна­родне життя підкоряється універсальним законам розподі­лу і концентрації сили й фактично є результатом постій­ного суперництва між державами — «центрами» цих сил.

Першими в історії політичної думки на захист права народів на вільний розвиток і відповідну перебудову між­народних відносин виступили американські демократичні діячі.

Найбільш послідовним у цьому відношенні був Томас Пейн (1737 — 1809). Він вважав, що історія людства ви­значається позитивними якостями людей, і їхні об'єднан­ня виникають у результаті прагнень надавати один одно­му допомогу і полегшення. Війни ж між народами пояс­нюються хибами соціального устрою і передусім тим, що політичні заклади й інститути недемократичного характе­ру не відповідають народним інтересам.

Конкретніше, Пейн пов'язував війни з застосуванням антинародних методів вирішення політичних питань і вказував на величезну шкоду й важкі наслідки війн для народів. «Більшість інших гріхів, — зазначав він, — є до­сить обмеженими, бо влада однієї людини не в змозі да­ти їм дуже великого поширення... Але той, хто є призвід­ником війни, той випускає на волю всю заразу пекла й розтинає вену, яка до смерті обезкровлює націю» ³⁰.

Пейн заперечував висновки про війни між народами як про неминуче нещастя й вважав їх за таке соціальне зло, з яким можна успішно боротися. У боротьбі з війна­ми Пейн пропонував відмовитися від уявлення, що учас­ники міжнародного товариства є «природними ворога­ми». Логіка такої аргументації привела Пейна до можли­вості співіснування держав, незалежно від їхнього полі­тичного ладу. Американський дослідник наголошував, що не можна гадати і поводитися так, наче увесь світ існує для задоволення побажань якоїсь однієї країни. З його точки зору, виникнення республіканських держав змен­шувало агресивний потенціал на міжнародній арені.

Сутність політики в галузі міжнародних відносин, на думку Пей на, полягає в тому, щоб «бути провідником но-

³⁰ Пейн Т. Избранные сочинения. М., 1959. С. 93 — 94.

вої цивілізації». Слід при цьому докорінно переглянути всю систему політичних цінностей та орієнтацій, бо тіль­ки в цьому випадку з'явиться можливість перейти від ста­дії «індивідуальної цивілізації» до стадії, коли людство здобуде єдність «у своєму визначенні справедливого і не­справедливого» і коли «кращі риси окремої людини» ста­нуть «кращими рисами цілої нації», а слідом за цим з'явиться можливість об'єднати весь світ»³¹.

Інший великий американець Томас Джефферсон (1743 — 1826) писав: «Я ненавиджу війну і вважаю її найбіль­шим бичем людства». За винятком оборонної війни, «з будь-яких інших причин війна ганебна й огидна» ³².

Однією з причин конфліктів між державами, за Джеф-ферсоном, є низький рівень культури. Він не погоджував­ся з поглядами на людину як схильну до конфліктів і війн істоту. Більше того, Джефферсон доводив, що люди в змозі контролювати розвиток соціальних відносин. Саме цій меті присвячена одна з кращих праць Нового часу з цих проблем — «Декларація незалежності».

Вихідні вимоги щодо удосконалення міжнародних відно­син, за Джефферсоном, — повага прав та інтересів людини та права народів на самовизначення. Послідовне дотримання правил, які відбивають інтереси народів, має практично ви­ключати можливості для планування і здійснення воєнних дій.

Джефферсон висунув украй важливу в політичному плані вимогу про те, що держави повинні виявляти стри­маність і терпимість одна до одної. «Нещастям людства» називав він існування поглядів, згідно з якими можна гра­бувати й «знищувати» інших людей лише через те, що во­ни дотримуються інших переконань і тому є «єретиками».

Основне значення мирних відносин між народами Джефферсон вбачав у реалізації існуючого в народів праг­нення до розвитку: мир є необхідним насамперед для то­го, щоб забезпечити взаємовигідне співробітництво між народами різних країн. Мир, торгівля, чесна дружба з усі­ма націями — це, на його думку, основоположні норми поведінки на міжнародній арені³³.

З дещо інших позицій виступав Олександр Гамільшон (1757 — 1804), видатний американський політичний діяч. У відомому збірнику «Федераліст», який називали Біб­лією американської демократії і політики, він приділив велику увагу питанням зовнішньої політики.

³¹ Там само. С 83, 120 - 121.

³² Американские просветители: В 2 г. М., 1969. Т. 2. С. 119.

³³ The Jeffersonian cyclopedia. New York, 1967. Vol. 2. P. 684.

Гамільтон був стійким прихильником школи «силової політики», яка розквітла в «золотий вік» класичної дип­ломатії з її переконаністю в неминучості суперництва між державами, що виявляється в прагненні останніх до роз­ширення своїх кордонів та впливу, укладання з цією ме­тою воєнних союзів між ними, з акцентом на силу як го­ловний інструмент політики.

Гамільтон виходив із реальностей світу з його «неви­черпними джерелами ворожості: жадобою влади і ревним ставленням до влади інших, прагненням до володарюван­ня і переваги, торговельними суперечностями, особисти­ми мотивами» ³⁴.

Він не сприймав ідеї Просвітництва про близькість миру, коли торгівля зв'яже країни міцними узами, а солі­дарність республік прийде на зміну ворожнечі монархій. «Що досі змінила торгівля, окрім цілей війни? — запиту­вав Гамільтон. — Хіба республіки на практиці виявилися менш схильними до війн, ніж монархії?»³⁵. Війни та інші форми суперництва держав, стверджував Гамільтон, так само вічні, як і недосконала людська природа по обидва боки Атлантики. А тому чи не пора позбавитися примар­них мрій про «золотий вік» і визнати, що ми ще дуже да­лекі від щасливого царства абсолютної мудрості і доско­налої доброчесності.

Гамільтон обстоював ідею сильної централізованої американської держави, котрій було б під силу створити потужну військову машину як найважливішу умову про­ведення «силової політики». Він мріяв забезпечити США вигідну позицію «держави-балансира», «вирішального до­важка», який би визначав на свій розсуд співвідношення сил двох інших держав, що ворогують в якомусь регіоні. Як наслідок «можна призначити добру ціну не тільки за нашу дружбу, а й за наш нейтралітет» ³⁶. У подальшому, на думку Гамільтона, можна сподіватися стати арбітром Європи в Америці, здатним схиляти чашу терезів євро­пейського суперництва «згідно з вимогами нашого влас­ного інтересу». А далі формулювалася історична місія СІЛА — «врятувати честь людства», або, інакше кажучи, замінити Європу в ролі світового гегемона: «Нехай три­надцять штатів... спорудять єдину велику американську систему, яка буде непідвладною контролю заокеанських

³⁴ Федералист. Политическое эссе А. Гамильтона, Д. Мэдисона
и Д. Джея. М., 1993. С. 52.

³⁵ Там само. С. 55.

³⁶ Там само. С. 89.

сил і впливів, здатних диктувати свої умови у відносинах Нового і Старого Світу!» ³⁷.

Отже, Гамільтон виявив себе не тільки знавцем полі­тики «балансу сил» з пристосуванням її принципів до американських умов, а й, по суті, став теоретиком-пред­течею американської месіанської зовнішньої політики, яка почала реалізовуватися в другій половині XX ст.

У середині XIX ст. американські мислителі й політич­ні діячі доклали чимало зусиль, щоб обгрунтувати свою ідею досягнення «вічного миру» та можливостей міжна­родної організації у цій справі.

Американський конгресмен В. Ледд пропонував за­снувати конгрес послів «усіх християнських і цивілізо­ваних народів», який мав би виробити основні принци­пи міжнародного права і зафіксувати їх у низці угод. На конгрес покладалася також «розробка планів на під­тримку миру». Кожна держава мала б при цьому один голос. План Ледда обговорювався в 1849 — 1851 pp. на міжнародних конгресах у Брюсселі, Франкфурті, Лон­доні.

Автором іншого проекту був член Верховного суду США В. Джей. У ньому передбачалося укладення спеці­ального договору про відмову від війн і зобов'язання сто­рін вирішувати суперечки тільки мирним шляхом. Автор зосереджував свою увагу вже не на моральних, а на еко­номічних факторах. Його особливо непокоїло, що «два мільйони солдатів у Європі позбавлені можливості займа­тися продуктивною працею».

На думку Джея, війни є шкідливими як з політичних, так і юридичних міркувань, оскільки призводять до тира­нії, обмежують свободу людей і руйнують республіканські заклади. Вони перешкоджають освіті, гуманності, призво­дять до порушення права приватної власності. Для роз­в'язання суперечок між державами треба створити міжна­родний суд, який обиратиметься на конгресі представни­ків усіх народів.

Для скликання такого конгресу, як попередній захід, процонувалося домогтися, щоб уряди внесли в торговель­ні та інші угоди статті про обов'язковий арбітраж. Систе­ма таких угод могла б стати серйозною перешкодою на шляху до розв'язання війн. Джей виступав прихильником роззброєння або обмеження збройних сил, утримання яких гальмує розвиток промисловості.

³⁷ Там само. С 93.

Марксистська політична думка про проблеми війни і ми­ру. Засновники марксизму вважали, що характер «взаємо­відносин між різними націями визначається тим, наскіль­ки кожна з них розвинула свої продуктивні сили, поділ праці і внутрішні стосунки» ³⁸.

Виходячи з цього вони визначали й походження воєн, які, на їхню думку, слугували засобом, за допомогою яко­го панівні класи намагалися захистити свої інтереси, відволікти увагу трудящих від соціальних проблем, зава­дити розвитку демократичних процесів.

Карл Маркс (1818 — 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 — 1895) вбачали у війнах не тільки засіб гальмування соціальних ру­хів, а й силу, спрямовану на руйнацію матеріальної культу­ри народів. «Війна — це те ж саме, — писав Маркс, — як коли б нація кинула у воду частину свого капіталу»³⁹.

Проте класики «наукового соціалізму» не заперечува­ли війни взагалі й закликали розрізняти їхнє політичне значення, в залежності від соціальної обстановки і цілей. З огляду на це війни, спрямовані проти буржуазного ла­ду, вони вважали правомірними й справедливими. Задля того, щоб винести «остаточний вирок соціальним устано­вам, що втратили свою життєздатність» ⁴⁰, робітничий клас має право вдатися до збройної боротьби.

Творці марксистської теорії визнавали справедливими також війни народів проти рабства, за національне визво­лення, проти деспотичних режимів (як тут не згадати сло­ва Робесп'єра: «Я схвалюю війну, розпочату за розширен­ня царства свободи, і я міг би заздалегідь змалювати ра­дість, яку вона принесе!»).

Вбачаючи основну причину воєн у вадах соціального й політичного ладу буржуазного суспільства, Маркс і Ен­гельс висунули як головну умову утвердження миру бо­ротьбу робітничого класу за корінні соціальні перетворен­ня: повалення влади буржуазії і побудову суспільства, віль­ного від пороків соціальної експлуатації. І як тільки буде здобута ця перемога, «разом з антагонізмом класів всере­дині націй впадуть і ворожі відносини націй між собою» ⁴¹.

Вважаючи, що «комуністична революція» відбудеться одночасно у всіх цивілізованих країнах, Маркс і Енгельс, мабуть, тому й не висували якихось спеціальних планів що­до перебудови міжнародних відносин. У їхніх працях немає

³⁸ Маркс К, Енгельс Ф. Твори. Т. 3. С 19.

³⁹ Архив Маркса и Энгельса. Т. 4. С. 29.

⁴⁰ Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 11. С. 531.

⁴¹ Там само. Т. 4. С. 428.

проектів досягнення миру, таких, які зустрічаються в інших мислителів Нового часу. Проте певні міркування щодо цього вони знову-таки пов'язували з пролетаріатом.

Маркс і Енгельс вірили, що з плином часу «робітничий клас виходить на арену історії вже не як покірний викона­вець, а як незалежна сила, свідома своєї власної відповідаль­ності і здатна диктувати мир там, де його так звані хазяї кричать про війну» «. у документах І Інтернаціоналу, до яких доклали рук теоретики «наукового соціалізму», пропо­нувалася певна програма дій у цьому напрямку. Зокрема пе­ред робітничим класом ставилося завдання самому «оволо­діти таємницями міжнародної політики, стежити за дипло­матичною діяльністю своїх урядів і в разі потреби протидія­ти їй усіма засобами, що є в його розпорядженні» ⁴³.

Щоб зусилля робітників були більш ефективними, Маркс і Енгельс закликали їх до єдності дій, наголошую­чи, що тільки за таких умов можна сподіватися на те, що в зовнішній політиці держав відбудуться істотні зміни і «прості закони моралі» стануть «вищими законами» у від­носинах між народами.

Дата добавления: 2015-10-23