Міжнародних відносин 1 страница

• Погляди на зовнішні відносини народів, війну і мир
на Стародавньому Сході й в античні часи • Зовніш­
ньополітична думка в епоху Ренесансу і Нового часу

• Проблема міжнародних відносин у вченнях просвіт­
ників і політиків XVII - XVIII ст. «Марксистська
політична думка про проблеми війни і миру

Погляди на зовнішні віносини народів, війну і мир на Стародавньому Сході й в античні часи. З п'ятидесяти шес­ти віків людської цивілізації, про які збереглися писемні джерела, менш ніж три століття (294 роки) можна вважа­ти мирними.

Із 265 років, описаних у «Повісті временних літ», літо­писець лише про один рік, як про велике чудо, відгукнув­ся такою фразою: «мирно бисть».

В історії міждержавних відносин зафіксовано вісім ти­сяч мирних угод, багато з яких укладалися «на вічні ча­си», проте середній термін їхньої дії не перевищував де­сяти років.

Зважаючи на ці надзвичайні й водночас традиційні обставини, проблеми зовнішніх відносин між народами, війни і миру, міжнародного права, зрештою, зовнішньої політики як такої, що має будуватися на засадах справед­ливості, не могли залишатися поза увагою мислителів усіх часів і народів.

І дійсно, мало хто з тих, хто вписав навічно своє ім'я в золотий фонд політичної думки, обминув цю пробле­матику.

Одним із ключових питань зовнішньої політики, яке цікавило мислителів і політиків давніх цивілізацій Сходу і Заходу, було питання про природу воєн, причини їх ви­никнення і ставлення до них.

Вже в міфах народів Азії, Європи й Америки в тій чи іншій формі можна знайти оповіді про «золотий вік» люд­ства, коли всюди панував мир. Уявлення про загальну гармонію містяться зокрема в найдавніших пам'ятках

індійської літератури «Ведах» (XV — V ст. до н. є.), в «Авесті» (ЕХ ст. до н. є. — III ст. н. є.) — священній кни­зі давніх персів, минуле людей зображується як час доб­робуту, спокою і миру. Принцип ахимси, тобто незаподі-яння зла у діях, словах і навіть у думках, набув величез­ного значення в буддистській філософії. Цар Ашот (III ст. до н. є.), прийнявши буддизм, почав розглядати цей принцип як національну чесноту і, відмовившись від по­літики збройних завоювань, проголосив ідею підкорення світу любов'ю.

Однозначно негативно ставився до завойовницьких війн Конфуцій (551 — 479 до н. є.). Різкій критиці підда­вав будь-яке насильство, війни, армію Лаоцзи. «Де побу­вали війська, — зауважував він, — там ростуть терен і ко­лючки. Після великих воєн приходять голодні роки... Пе­ремогу слід відзначати похоронною процесією».

Неоднозначно ставилися до проблеми війн античні мудреці. Геракліт (544/540 — 480) — прихильник арис­тократії і захисник соціально-політичної нерівності, як «неминучого, правомірного і справедливого результату загальної боротьби», — писав: «Війна — отець усього і всього цар; одним вона визначила бути богами, іншим — людьми; одних вона зробила рабами, інших — вільними».

Платон (428 — 348 до н. є.) у своїх «Діалогах» виводив зовнішню політику і війну з природних якостей людини. Він висловлював міркування про незмінну, егоїстичну природу людини, що є джерелом насильницької, агресив­ної політики держав. Більш сильні з них мають можли­вість задовольняти свої апетити за рахунок менш силь­них. У ряді діалогів Платона відображена ідеологія такої категорії «обраних», які відверто формулюють тези про те, що «сила дарує право», яке є не що інше, як «інтерес більш сильної партії». Стосовно справедливості, то остан­ня трактується в тому смислі, що вона є «інтерес більш сильного».

Така трактовка засад політики і війни в античних ав­торів найбільш поширена, але не єдина.

До речі, сам Платон пов'язує її з неприйнятним для нього типом держави — тимократією: формою вироджен­ня ідеальної аристократії, в якій замість розумного почат­ку панує «запеклий дух». Саме така держава, за Плато­ном, буде неодмінно воювати. Війну ж Платон вважав «головним джерелом приватних і громадських лих».

У працях Арістотвля (384 — 322 до н. є.) (передовсім у «Політиці») та деяких інших мислителів античності вис-

ловлювалася ідея про необхідність панування розуму над чуттєвими потягами і жаданнями індивіда. У розумінні Арістотеля зовнішня політика має відігравати передусім морально-виховну роль, намагатися облагороджувати лю­дину, яку охоплюють негідні пристрасті.

Платон писав у «Федоні», що всі війни відбуваються задля здобуття багатства. Навіть в ідеальній державі Пла­тона існує каста воїнів, завжди готових виступити в похід. Внутрішні зіткнення, щоправда, тут виключені, проте по-шановуються насамперед ті, хто відзначився в іншому, найвеличнішому різновиді війни — війни із зовнішніми

ворогами.

Арістотель утопій не вигадував і тверезо оцінював си­туацію рабовласницького суспільства. «Воєнне мистец­тво, — писав він, — може розглядатися, певною мірою, як природний засіб для придбання власності, принаймні, та частина воєнного мистецтва, що має своїм предметом полювання; полювати слід як на диких тварин, так і на тих людей, які, будучи за своєю природою призначені до підкорення, не хочуть підкорятися. Такого роду війна за своєю природою є справедливою»¹.

Арістотель, чи не першим в історії політичної думки, намагався сформулювати співвідношення війни і права. Високо оцінюючи благо миру, мислитель наголошував, що «сам принцип війни можна вважати супротивним ідеї права». Законодавець держави повинен прагнути до того, щоб забезпечити громадянам дозвілля і мир, оскільки «кінцевою метою війни є мир, праці — дозвілля».

У зв'язку з висвітленням теми війни Арістотель де­тально зупиняється на проблемі рабства. Військова спра­ва потрібна не для уярмлення інших народів, а насампе­ред для того, щоб самим не потрапити в рабство. Війсь­кова сила характеризується Арістотелем як необхідна якість держави, а зброя є «необхідною для учасників дер­жавного спілкування як для підтримки авторитету влади проти тих, хто не підкоряється в самій державі, так і для відсічі несправедливим зазіханням іззовні».

Продовжили дослідження проблеми співвідношення війни і права, а по суті, вперше визначили принципи міжнародного права римські політики та правники.

У працях Марка Туллія Цицерона (106 — 43 до н. є.) та Ульпіана писане право поділяється на приватне і публіч­не. Так зване право народів трактується Цицероном

¹ Аристотель. Политика. М., 1911. С.21 — 22.

частково як позитивне право різних народів і частково — як природне право міжнародного спілкування (тобто ЯК міжнародне природне право). Найсуттєвішим принци­пом міжнародного права є необхідність дотримуватися зобов'язань, що передбачаються міжнародними угодами.

Цицерон одним із перших установив відмінність між вій­нами справедливими і несправедливими. Він вважав несправед­ливою будь-яку війну, яка «не була оголошеною і звіщеною». Війна характеризується Цицероном як вимушений акт, при­пустимий тільки у випадку безуспішності мирних перегово­рів. Причиною справедливої війни може стати необхідність захисту держави, а її метою — встановлення миру.

Висуваючи тезу про «справедливу і благочестиву вій­ну», Цицерон у праці «Про державу» зазначав, що така війна може вестися також або для того, щоб помститися за завдану кривду, або для вигнання з країни ворога, який до неї вторгнувся*. При цьому Цицерон водночас заявляв, що війна — це силове змагання і в цілому прихильно ста­вився до завойовницьких війн Римської держави.

Римський юрист Ульпіан (170 — 228) класифікував певні різновиди прав, передовсім — публічне і приватне (останнє, у свою чергу, поділяється на природні припи-сання, приписання народів та цивільні приписання). Він вважав, що цивільне право невіддільне від природного права, або права народів (jus gentium). Останнє є спіль­ним для всіх народів, а також почасти і правом міжнарод­ного спілкування. «Право народів, — зазначав Ульпіан, — це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відміну від природного права: останнє є спільним для всіх живих істот, а перше — тільки для лю­дей у їхніх стосунках між собою». Тим самим право наро­дів, за Ульпіаном, є частиною природного права, причо­му відмінність між ними проводиться не за сутністю, не за їхні властивості й якості, а за колом суб'єктів, що під­падають під їхню дію, і, по суті, є правом, яке природний розум установив між усіма людьми.

Зовнішньополітична думка в епоху Ренесансу і Нового часу. Один із засновників буржуазної політичної науки

• До речі, пізніше Аврелій Августин (354 — 430) додав до цих умов Цицерона «справедливість намірів» (правовий замір) того, хто веде вій­ну. В своєму трактаті «Про град божий» він напише: «Ті, хто порушує мир, не ненавидять його як такий, а бажають лише іншого миру, що відповідав би їхнім побажанням».

Ще через вісім століть Фома Аквінський (1225 — 1274) сформулює третю умову справедливої війни: має бути «авторизована компетенція» — санкція з боку державної влади.

Ill

Школо Макіавемі (1469 — 1527) висловлював досить су­перечливі думки щодо ведення зовнішньої політики, що, мабуть, було природним для того часу. Безперечною за­слугою Макіавеллі є те, що він одним із перших в історії політичної думки став розглядати державу з точки зору інтересів людини і виводити її природні закони з розуму і досвіду, а не з технології.

Спонукальною причиною його творчих пошуків була тривога за долю Італії та її народу. Він глибоко пережи­вав політичну роздробленість країни, її поневолення іно­земними державами.

Заслуговує на увагу висновок італійського мислителя про очевидність зв'язку між зовнішньою політикою дер­жави й добробутом народів, які в ній проживають. При цьому, на думку Макіавеллі, мир не є найкращим станом людського суспільства. Мир асоціюється в його розумін­ні із застоєм. Доброчесність породжує мир, мир породжує бездіяльність, бездіяльність — безладдя, а безладдя — за­гибель. За Макіавеллі, мир є лише моментом історичного круговороту, тому війни неминучі — «так уже вирішено згори, щоб не було на землі сталості і миру»². «Воістину, — наголошує він у своєму творі «Монарх», — пристрасть до завоювань — справа природна і звичайна!»

Таке розуміння пов'язане у Макіавеллі з особливостя­ми самої людини. Люди «більше схильні до зла, аніж до добра», тому й віддають перевагу воєнним рішенням при зіткненні з проблемами.

Негативну роль у спробах налагодити мирні стосунки між державами, переконаний Макіавеллі, відіграє церква, котра використовує з цією метою ворожнечу між різними конфесіями і релігійними течіями.

Підсумовуючи свої спостереження, Макіавеллі кон­статував, що досягти стабільного миру за умов того часу річ неможлива, тому завдання держав полягає в тому, щоб зробити зовнішню політику ефективним засобом за­хисту своїх інтересів.

Торкаючись правил зовнішньополітичної поведінки, італійський політик пропонує віддати перевагу вигоді («та війна справедлива, яка є необхідною»). Така необхідність передбачає досягнення двох цілей — здійснити завоюван­ня і зберегти свою власну свободу, не обмежуючи своїх дій якимись зобов'язаннями. Розумний правитель, писав він в «Історії Флоренції», не може й не повинен бути вір-

² Макиавелли Н. История Флоренции, Л., 1973. С.175.

ним даному слову, якщо відпадуть причини, що спонука­ли його дати обіцянку.

Таким чином, Макіавеллі надавав вирішального зна­чення силі як фактору міжнародних відносин, розгляда­ючи її як мету, до якої повинні прагнути держави, й вод­ночас як «засіб» їхніх дій на міжнародній арені. Сила пе­ретворюється в «основу права». Позбавлення зовнішньої політики моралі й права є виявом найгірших рис «макіа­веллізму», слідування рекомендаціям якого призводило пізніше до «науково» обгрунтованих агресій.

Проте, визнаючи негативні аспекти зовнішньополі­тичної концепції Макіавеллі, було б несправедливо забу­вати й про ті її положення, які могли сприяти усуненню окремих причин виникнення міжнародних конфліктів. Зокрема, пропозицію закріпити як норму міжнародних відносин право народів на об'єднання і безпеку від зов­нішнього втручання. Пропозицію відмовитися від найма­них військ з огляду на те, що найманці не керуються на­ціональними інтересами у гонитві за наживою, що нерід­ко втягує держави в конфлікти, що суперечать їхнім інте­ресам і перешкоджають укладенню миру.

Цікаві його поради воювати тільки за ті території, на­селення яких не ставиться вороже до тих, хто веде війну. Для успіху воєнних заходів необхідне «співчуття мешкан­ців» земель, населених етнічно спорідненим населенням. Є в Макіавеллі й похвала полководцю Ганнібалу за те, що він діяв дуже розумно, коли намагався врегулювати си­туацію мирними засобами.

Справжній гуманізм у світовій політичній думці з при­воду воєн та причин їх виникнення чи не вперше виявив великий голландський вчений Еразм Роттердамський (1469 - 1536).

Ставлячи питання про походження війн, голланд­ський мислитель відкидав теологічну трактовку їх виник­нення. Не треба «виправдовуватися посиланням на долю або на якихось злих духів: причину розладу шукайте в са­мих людях!»³. При цьому він вважав, що війни почина­ються не з волі народу, який «ненавидить війну і молить­ся за мир», а «з почину монархів». За Роттердамським, звернення до війни свідчить про відсутність здорового глузду в її ініціаторів. «Хіба ви розумні люди, — звер­тається Еразм до суверенів, — якщо допускаєте війну?»4.

³ Роттердамский Э. Жалобы мира // Трактаты о вечном мире М
1963. С.59. ' '

⁴ Там само. С.40.

Монархи прагнуть війни, аби «збільшити достаток свого дому», або щоб ослабити «сили народу», «роз'єдна­ти тих, хто ще залишався єдиним». На думку голланд­ського гуманіста, саме мир, а не війни, втілює в собі цін­ності людської культури. Мир — це «джерело, батько, го­дувальник, помножувач і захисник усього найкращого, що колись існувало на землі».

Намагаючись обмежити застосування сили у сфері міжнародних відносин, Еразм Роттердамський пропону­вав підкорити зовнішню політику держав соціальним нормам, які б ураховували інтереси народу.

«Кожен з монархів, — писав він, — повинен трудити­ся і дбати, застосовуючи всі свої сили, про те, аби сприя­ти процвітанню своїх володінь», оскільки їхнє єдине за­вдання полягає в тому, щоб домагатися «безпеки для сво­їх підлеглих»⁵.

Таким чином, Е. Роттердамський, чи не вперше в іс­торії політичної думки Нового часу, вказав на тісний зв'язок між внутрішньою і зовнішньою політикою з де­мократичних позицій.

На противагу Макіавеллі, Е. Роттердамський вважав, що функція верховної влади полягає передовсім у повазі й дотриманні соціальних норм і домовленостей: «Той, хто взяв у свої руки кермо влади, повинен... не відступати ні на йоту від законів. Становище князя таке, що й наймен­ше ухилення від шляху честі й обов'язку згубно позна­чається на багатьох людях»⁶.

Одним із перших в історії політичної думки він закли­кав до перебудови територіальних відносин між державами й висловлювався за те, щоб держави в договірному поряд­ку закріплювали кордони, які тоді існували. Для цього во­лодарям держав слід раз і назавжди домовитися між собою, чим кожен із них має управляти, аби жодні хитрощі не могли збільшити чи зменшити кордони їхніх володінь.

Неабиякого значення у справі збереження миру нада­вав Роттердамський розширенню міжнародних зв'язків, особливо економічних контактів, торгівлі між країнами і народами, бо «розуміння взаємної вигоди» об'єднує наро­ди, як «воно об'єднує членів однієї сім'ї».

Зміст і характер висунутих голландським мислителем пропозицій засвідчує, що боротьба за дотримання цивілі­зованих норм міжнародного життя відіграє важливу роль у справі збереження миру між народами.

⁵ Там само. С. 56, 61.

⁶ Там само. С 59.

Засновником міжнародного права в буржуазній полі­тичній науці був видатний голландський мислитель Гуго Гроцій (1583 — 1645). Він закликав відмовитися від заста­рілих підходів у розв'язанні міжнародних конфліктів, ви­ступав за те, щоб держави використовували в цьому пла­ні лише мирні політичні методи й засоби.

Гроцій вважав, що люди народжуються для спілкуван­ня і не повинні мати недобрих намірів щодо один одно­го, оскільки «природа» не терпить того, щоб ми збільшу­вали наші можливості, засоби й багатства за рахунок пог-рабунку інших⁷. На його думку, лише мир відкриває можливості для вирішення проблем, що виникають у со­ціальній практиці народів. Тому треба утримуватися від застосування сили для зміни політичних ситуацій. Між­народні відносини мають базуватися на виконанні певних зобов'язань при утвердженні міжнародного правопорядку. «Добросовісність, — писав він, — має дотримуватися для того, щоб не зникла надія на мир»⁸. Голландський мис­литель був упевнений в існуванні у міжнародних зноси­нах певного загального права, що має зберігати силу як під час війни, так і в мирний час. Питання співвідношен­ня війни і права займає центральне місце в його трьох книжках «Про право війни і миру».

Вихідне положення концепції Гроція — утримуватися від застосування сили для зміни політичних ситуацій, ос­кільки «силова боротьба» — не єдиний засіб змагання за державні інтереси. Навіть якщо якась держава зухвало по­рушить правила міжнародного життя і дасть привід до війни, не можна відразу ж розпочинати воєнні дії. Спо­чатку слід використати процедуру примирення шляхом безпосередніх переговорів, або спробувати врегулювати конфлікт за допомогою «добросовісного посередника».

Гроцій був єдиним мислителем, котрий на той час приділяв велику увагу розробці питання про справедливі і несправедливі війни, виробленню критеріїв для політич­ної характеристики міжнародних збройних конфліктів.

Війна може вестися лише проти тих, кого неможливо примусити до чогось у судовому порядку. Судові форми є достатніми для тих, хто вважає себе слабкішим, проти ж рівносильних або тих, котрі вважають себе такими, ве­дуться війни. Але щоб війна була справедливою, необхід­но не менш суворе дотримування добросовісності, аніж коли справ едливість досягається за судом. Під час війни

⁷ Гроцип Г. О праве войны и мира. М., 1956. С. 83. " Там само. С. 823.

треба пильнувати справу миру і розпочинати воєнні дії не інакше, як із наміром закінчити їх якомога швидше.

Несправедливими Гроцій вважав війни, які велися державами «задля власної вигоди», проти відсталих наро­дів, неспроможних дати ефективну відсіч агресорові. Вод­ночас він не піддавав сумніву справедливість війн, що ве­лися з метою захистити територіальні рубежі країни («збройну силу треба відбивати силою»). Гроцій вперше висловив думку про те, що один народ має захищати ін­ший народ від агресії, бо «той, хто не протистоїть насиль­ству, завданому іншому, заслуговує покарання». Таке су­дження приводить до висновку щодо необхідності колек­тивної боротьби за підтримання миру.

Вітаючи укладення міжнародних угод, він вважав не­припустимими воєнні союзи, укладені з метою, аби обі­цяти допомогу на випадок війни, без розрізнення при­чин⁹. Водночас він відкидав ідею створення всесвітньої держави, вважаючи, що така політична організація не бу­де ефективною, оскільки не зможе управляти всіма спра­вами народів.

Отже Гроцій, на відміну від багатьох мислителів XVI — XVII ст., розумів, що мир і злагода між народами є тією метою, до якої має прагнути людське суспільство.

Проблема міжнародних відносин у вченнях просвітників і політиків XVII — XVIII ст. Значний внесок у розробку проблем зовнішньої політики в зазначений період зроби­ли англійські мислителі.

Найвідоміший з них, Томас Гоббс (1588 — 1679) ста­вився до питань міжнародного життя виходячи із своєї концепції «війни всіх проти всіх» і вважав, що держави — це «військові табори», які «захищаються один від одного з допомогою солдатів і зброї». Походження міжнародних війн і конфліктів він пояснював трьома причинами — су­перництвом, недовірою і жаданням слави. Люди, які ке­руються першими міркуваннями, прагнуть стати «госпо­дарями інших людей», інші удаються до насильства з ме­тою самозахисту, ті ж, хто хоче прославитися, застосову­ють силу у відповідь на вияв неповаги на їх адресу.

У цілому Гоббс ставився до війни негативно. Війна, на його думку, згубна тому, що в «такому стані немає місця для працьовитості, оскільки нікому не гарантовані плоди його праці, й відсутні умови для розвитку землеробства, судноплавс тва, морської торгівлі, немає зручних помеш-

⁹ Там само. С. 563.

кань і засобів руху... ремесла, літератури, немає суспіль­ства, а що гірше всього, є вічний страх і постійна небез­пека насильницької смерті, і життя людини одиноке, бід­не, безпросвітне, тупе й короткочасне»¹⁰.

Стан війни «всіх проти всіх» призводить також до зникнення самого поняття про правильний, справедли­вий, законний світ, поняття про власність, про те, що на­лежить мені, а що тобі. Почуття, що спонукають людей до миру, — це страх смерті, прагнення мати більше речей, необхідних для кращого життя, і надія придбати їх завдя­ки своїй праці.

Гоббс вважав що людина містить у собі задатки, які дають можливість вирішити проблему війни. Для цього не­обхідно розширити знання людей про причини війни і ми­ру. Для підтримки ж самого миру необхідні скромність, справедливість, довіра, людяність, милосердя, тобто ті чес­ноти, які зменшують суперечності між людьми. Розум під­казує прийнятні умови миру, на грунті яких люди зможуть дійти згоди. Ці умови англійський мислитель запропонував назвати «природними законами». Перший — «слід шукати миру і слідувати йому». Другий — треба виявляти стрима­ність у своїх претензіях, не втручатися у чужі справи. Тре­тій — треба виконувати соціальні зобов'язання, зберігати вірність укладеним угодам. Гоббс припускав можливість підтримання миру між народами за умови створення полі­тичних організацій, що стояли б над державами. Тобто, на його думку, тільки світовий уряд, що стояв би над владою окремих держав, здатний покінчити з війнами. Отже, в підході до рішення проблеми війни Гоббс віддавав перева­гу не правовим, а політичним засобам.

Джон Локк (1632 — 1704) не залишив спеціальних дос­ліджень чи проектів, де б розглядалося, за допомогою яких заходів і методів мають утвердитися мир і безпека у межах усього людства. Ним висловлені лише деякі пропо­зиції загального характеру. Він вважав, що оскільки всі люди рівні і незалежні, то «кожен зобов'язаний оберігати іншу частину людства», слідувати закону природи, «який вимагає миру і безпеки для всього людства» п.

Локк був прихильником розвитку рівноправних відно­син між державами, що грунтувалися б на взаємоповазі їхніх прав. Тому війну він розглядав як «силу без права», подію, яка не може породжувати правові наслідки, якщо 1° Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т. М., 1964. Т. 1. С. 183. ¹¹ Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. М., I960. Т. 2. С. 8.

вона розпочата без достатніх на те підстав. Більш того, англійський філософ ставив питання про відповідальність і покарання осіб, винних у розв'язанні війни, стверджу­ючи, що правителі, які порушують закони природи, є не­безпечними для людей. «Існують випадки, — писав він, — коли до суду залучали міністрів, які укладали мир. Але ще не було випадку, коли уряд відповідав би за те, що втягу­вав народ у війну»¹². Локк висунув цікаву ідею про те, що війна — не тільки злочин проти народу та окремих осіб, а й проти всього людства.

Визначний представник англійської політичної думки Ієремія Бентам (1748 — 1832) розробив політико-правову концепцію, в якій одне з найпомітніших місць займає ідея обмеження сипи. Він пропонував, зокрема, ввести від­повідальність членів уряду за початок війни «всупереч во­лі народу». З цією метою необхідно створювати спеціаль­ні установи в національних державних структурах, які б визначали їхню провину і здійснювали відповідні санкції. У пошуках більш повного врахування інтересів нації при проведенні зовнішньої політики Бентам пропонував «по­ложення, які допускають залучення нації у війну проти її волі» вважати «шкідливими й неконституційними»¹³.

Бентаму належить докладний аналіз причин виникнен­ня воєн. Серед них, зокрема, суперечки з приводу пріори­тетних прав, кордонів, загарбницькі підходи, тиранія од­нієї нації щодо іншої, релігійні суперечки, корисливі інте­реси правлячих кіл тощо. Загальний висновок, до якого він приходить: причини війн коріняться у сфері політики, а не психології. Отже, треба перебудувати політичні відносини.

Іншим важливим заходом для «приборкання» сили Бентам вважав регулювання питань озброєння, зменшен­ня впливу армії на соціальні відносини. Більше того, він закликав скоротити збройні сили в Європі, укласти спе­ціальні угоди щодо цього. В перспективі, на думку Бен-тама, збройні сили могли набути нової якості — міжна­родного характеру. Ці міжнародні збройні сили мали б підтримувати мир і злагоду в конфліктних ситуаціях.

У «Принципах міжнародного права» Бентам пропону­вав зняти секретність із зовнішньополітичної діяльності, вважаючи її «несумісною з добрим управлінням». Він висловлювався за широку гласність і контроль у-цій сфе-

¹² Див.: Андреева И. С. Проблемы мира>в..зададн09*Ьопейской фи­
лософии. М., 1975. С.88. | TV л - <-

и-.мира /В Политико-правовых 8

^!:-,

" Ермошин В. В. Проблемы,войвы учениях Нового времени. М., |989.*С?~

и.?.

2 — 7-2771

pi, був переконаний, що народи мають знати, в ім'я чого і куди ведуть їх дипломати й уряди. Зміцненню мирних міжнародних відносин мало, на думку Бентама, сприяти створення особливої міжнародної європейської організа­ції конфедеративного характеру — інтернаціональної Спілки європейських держав, на конгреси якої кожна держава континенту посилала б двох делегатів. Вони ма­ли вирішувати суперечки між членами конфедерації.

На думку англійського мислителя, держави повинні бу­дувати свої стосунки на основі правил, мета яких — ко­ристь усіх націй, разом узятих. Він уявляв міжнародне пра­во як сукупність норм, що обмежують можливості сили та її застосування. Слідом за Локком Бентам вважав, що по­літичне співробітництво держав може відбуватися лише за умов, що відповідають демократичним уявленням про ха­рактер міжнародних відносин. Тому для успіху такого спів­робітництва необхідні не тільки взаєморозуміння, обмін інформацією, а й відмова від поневолення інших народів і держав («залежність збільшує шанси війни»). Бентам на­полягав на реалізації ідеї про непотрібність і шкідливість колоній, через які ведеться стільки війн. Обстоюючи де­мократичний характер міжнародних відносин, Бентам, по суті, передбачив, а можливо й сприяв створенню ООН і Європейського парламенту.

Політичний внесок у теорію зовнішньополітичних відносин зробили й французькі просвітники. Шарль Луї Монтеас'є (1689 — 1755), заперечуючи Гоббсові, писав, що «війна не є першим природним законом людини»¹⁴, таким є мир, в якому міститься значення сутності люди­ни. Як і його деякі попередники (Е. Роттердамський), Монтеск'є пов'язував мир із добробутом народу. Для то­го, щоб люди жили в достатку, наголошував він, необхід­на мирна діяльність, оскільки «багатство держави перед­бачає розвинуту промисловість»¹⁵, яка може ефективно функціонувати лише за мирних умов. У зовнішній полі­тиці Монтеск'є високо оцінював також значення міжна­родної торгівлі. Він убачав у ній сполучну ланку між на­родами: «Дух торгівлі поєднує народи, а її історія є істо­рія спілкування народів, розвиває у людей схильність до миру»¹⁶.

Дата добавления: 2015-10-23