це. Завжди знайдуться якісь щенята, що сіпатимуть тебе за штани. Сам розумієш, що критики мусять бути. Інколи ми навіть їх публікуємо. За великі гроші. Ти ж бо пам’ятаєш, як критики топтали Гемінґвея після публікації його перших повістей? Питатися письменників, що вони думають про критиків, однаково, що питатися, як вуличний ліхтар ставиться до собачок, що задирають на нього лапку. Будь тим вуличним ліхтарем. Посилай усіх у сраку!. Пиши, хлопче. Пиши...
Того дня вони зустрілися із Сесіль пізно ввечері. Сіли на найбільшій канапі посеред зали й перекрикували гомін солдатів, які того вечора були ще більше напідпитку і ще більше галасливі, ніж завжди. Він виразно бачив їхні жадібні погляди, що майже роздягали Сесіль. Однак ніхто з них не підсів до них. А коли хтось із них і наважувався, то варто було їй зневажливо підняти брови, як ба-жання у того сміливця враз щезало.
Сесіль була замисленою. У її голосі відчувалася втома, ба навіть смуток. На початку сказала, що «Трір взято без особливого опору й практично без людських жертв з боку союзників».
—Для долі війни це не має великого значення, хіба що психологічне та пропагандистське, — сказала вона. — Але й це, як ви бачите, береться до уваги. — Вона з усмішкою показала на святкуючий натовп солдатів. — Уже завтра можете бути там. Якщо захочете, — додала вона офіційним тоном, поглядаючи на папери, які принесла з собою й розклала на колінах. — Мені вдалося роз-добути печатки й підписи на всіх потрібних документах. Вам же хочеться, правда? — Вона підняла голову й уважно поглянула йому в очі.
Звісно, він хотів! Нарешті з’явилася можливість потрапити в місце, в якому він дуже хоче опинитися. Нарешті!
— Коли я можу туди вирушити? — спитав він, невміло приховуючи своє хвилювання.
— Може, завтра? Удосвіта, — відповіла вона, перебираючи папери на колінах і не підводячи очей.
Він підсунувся ближче до неї й ніжно торкнувся губами її щоки.
— Тож завтра, удосвіта, — прошепотів.
У ту ж мить почулися гучні оплески й викрики, але Се- сіль їх ніби не помічала. Дивилася на нього, ігноруючи захват, який він необачно спровокував своїм учинком.
— Не звертайте уваги на тих зголоднілих самців, — прокоментувала вона, посміхаючись, — я вже давно звикла до цього.
Після тривалої паузи вона відкрила шкіряну військову сумку, що стояла біля її ніг і дістала звідти пляшку.
— Той самий, ірландський. Я оббігала всі забігайлівки в цьому місті, щоб його знайти...
Тут, на цій канапі, цей віскі не смакував так, як тоді, у ванні. Хоча й справді був точнісінько такий же. Оригінальний «Педді айріш віскі» з міста Корк. У якийсь момент галас у залі став таким, що їм, аби розчути одне одного, доводилося кричати. Певним чином він був вдячний тим солдатам. Особливо тоді, коли Сесіль, якій урвався терпець, наблизила губи до його вуха й, ніби дражнячи його своїм теплим повітрям, сказала:
— Пане Бредфорд, я зараз візьму наше віскі й піду в туалет. Ви тут ще трошки посидьте, а потім, вдаючи, що втомилися, підете до своєї кімнати. Я чекатиму на вас під вашими дверима. Ви ж самі розумієте, що тут нам не вдасться нормально порозмовляти, чи не так? — спитала вона, посміхаючись і поправляючи волосся. — Якщо ми встанемо з канапи і разом вийдемо, то, повірте, завтра в штабі ця тема буде важливішою і більш обговорюваною, ніж визволення Тріра...
Не чекаючи відповіді, вона заховала пляшку в сумку й, потиснувши йому руку, наче під час офіційного прощання, встала. За мить вона зникла в глибині коридора.
Він пішов до своєї кімнати. Не бачив Сесіль, але знав, що вона тут. Відчував запах її парфумів. Коли він відчинив двері, вона вже стояла за ним, торкаючись його стегном. Він пропустив її вперед. Вона зняла піджак і кинула на ліжко. У руці вона тримала пляшку. Вони сіли одне біля одного на край ванни. Мовчали. Вона подала йому пляшку й, нахилившись вперед, торкнулася пальцями білої полірованої кришки рояля. Уперше в житті він не знав, що чинити. За мить вона схилила голову йому на плече. Він обережно просунув пальці в її волосся і, збираючи його в пасма, почав цілувати. Нараз вона роззулася й зірвалася з місця. Підбігла до нічної лампи, що стояла на столику. Потім до вимикача біля дверей. Сніп світла прорізав морок кімнати, падаючи на ліжко й рояль.
— Я зіграю що-небудь для тебе. Як обіцяла, — сказала вона, розпускаючи волосся..
Він дивився, як вона роздягається для нього. Гола, вона сіла на рояль і почала грати. Пальцями ніг. Обох ніг. Біле, чорне, біле, чорне, чорне, чорне... Високі ноти зі стиснутими стегнами. Потім одночасно чорні й білі клавіші по всій клавіатурі. Він не слухав. Дивився. Тільки дивився.
Опісля, в ліжку — перш ніж, притиснувшись до неї, заснути, — він цілував ці пальці. А вранці, здивований її відсутністю, розбуджений стуканням у двері, він відчинив і найперше почув: «Чекаємо на тебе, не кури зараз, закуриш у машині», а потім відчув доторк її долоні на своїй щоці. Поки вони доїхали до того злощасного КПП у Конці, він викурив цілу пачку...
Коли вони повернулися з прогулянки по бункерах під дерев’яний бар’єр у Конці, щербатого британського капрала на місці не виявилось. Варто було зникнути одному із закомплексованих бюрократів, як світ докорінно перемінився. Сесіль не треба було навіть показувати жодного «документа». Вистачало її мундира, щоб бар’єр одразу піднявся.
Вони намагалися в’їхати до Тріра з різних боків. І щоразу їх завертали. За даними Сесіль, вони мали дістатися до готелю під назвою «Порта Нефа» в центрі міста. Сесіль не знала точної адреси. Тільки в районі Константінштрас- се, коли вони в’їхали в місто з південного боку, їм вдалося вмовити якогось переляканого перехожого провести їх до будинку, обвішаного американськими прапорами.
А перед цим, посередині Константінштрасе, в самому центрі міста, вони зупинилися перед широкою, овальною і глибокою, мінімум на п’ятдесят футів, вирвою від бомби. Довкола усієї вирви палали багаття. На дні конусоподібної ями, стоячи по коліна у крижаній воді, кілька чоловік розгрібали й пакували уламки в брудні брезентові мішки, які за допомогою канатів піднімали нагору. їх освітлювало пломіння зі смолоскипів, запханих у щілини по краях вирви. Це нагадало Стенлі кадри з популярно- наукового фільму про будову єгипетських пірамід. Але це був не фільм. Все відбувалося насправді. У самому центрі міста! Так, ніби скинули бомбу на Таймс-сквер! Досі він не міг собі таке уявити, а тут це побачив! Він рвучко шарпнув дверцята фургона й вискочив надвір. Підбіг до самого краю вирви, ліг на землю і, звісивши голову вниз, почав фотографувати. Підняті вгору руки з уламками ка-міння, наповнені брезентові мішки на тлі палаючих смолоскипів, силует чоловіка з сигаретою в зубах, який жилавими руками намагається загнути сталевий прут, що стирчить з бетонної брили, заваленої груддям чорної землі.
Фотографував...
Коли Стенлі вернувся в машину, Сесіль дивилася на нього, мов заніміла. Коли він сів, подала йому запалену сигарету. Шофер відразу ж рушив. Перехожий, який по-годився стати провідником, дивився на Стенлі, нічого не розуміючи, як на божевільного після нападу безумства. На сидінні у фургоні він намагався відсунутися від нього подалі, щоб не торкнутися його вкритого грязюкою плаща. Та йому це не вдавалося, особливо на крутих поворотах вузеньких вуличок.
Перед оздобленим зірчасто-смугастими прапорами фешенебельним готелем «Порта Негра» йому довелося пройти триразовий контроль. Стенлі звернув увагу, що за кожним разом до нього приглядалися все підозріліше.
Увійшли до освітленого холу. За стійкою портьє сидів американський солдат у зеленому береті. Із нудьгуючим виразом на обличчі він курив, поклавши ноги на маленький столик, на якому було повно брудних чашок. Цей
солдат як дві краплі води був схожий на британського капрала біля бар’єра в Конці. Стенлі мовчки поклав на стійку свій паспорт і відразу приклав палець до вуст, даючи знак Сесіль, щоб вона цього разу промовчала. А коли солдат, сторінка за сторінкою, роздивлявся промоклий паспорт, Сесіль подала Стенлі картку з великою печаткою. Солдат, здавалося, поринув у вивчення паспорта і не звертав на них ані найменшої уваги.
— Мене звати Стенлі Бредфорд, я кореспондент «Нью- Йорк Тайме», — сказав він, перериваючи це дивне мовчання. — Мій візит погоджено зі штабом генерала Паттона. Може, ви будете такі ласкаві й глянете в цей документ...
Тоді солдат взяв зі столика, на якому ще мить тому тримав свої ноги в заболочених черевиках, поплямова-ний рушник і, подаючи йому, сказав:
— Тільки спокійно, усе по черзі. Спершу я хотів би розібратися з вашим фото у паспорті. Щось я вас на ньому не впізнаю. Ви не схожі на серйозного репортера, ви схожі на когось, хто щойно виліз із каналізаційного люка або з окопу. Витріть обличчя.
Сесіль розсміялася на весь голос, сперлася ліктями об стійку і звернулася до солдата:
— Пан Бредфорд хвилину тому на Константінштрассе фотографував для своєї газети докази перемог нашої армії. Тому він має такий вигляд.
Вона витягла з кишені піджака хусточку, скропила її парфумами і, звертаючись до солдата, сказала:
— А тією брудною шматою, яку ти, рядовий, «як там- тебе-звати», подав пану Бредфорду, можеш собі чистити черевики. Я не пригадую номера статті військового статуту, де записано, що солдати американської армії, спілкуючись із цивільними, повинні дотримуватися охайності й чистоти. Але я можу це дуже швидко уточнити. Окрім цього, рядовий «як-там-тебе», на твоєму мундирі має бути табличка із твоїм званням, прізвищем та іменем. На це є теж окрема стаття в статуті. Її номер я теж можу уточнити. На твоєму мундирі немає такої таблички, до того ж у тебе, хлопче, розстебнута ширінка...
Вона обернулася спиною до переляканого солдата, відвела Стенлі вбік і почала обережно витирати хустин-кою його обличчя.
— Справді, ти маєш вигляд сантехніка, який щойно виліз із каналізаційного люка, той недоумок мав рацію, — прошепотіла вона йому на вухо. — Я не знала, що це для тебе настільки важливо. Ти захопив мене цим, я дуже боялася, що ти впадеш у ту діру, що станеться щось погане. У тебе чудові блакитні очі, зараз я зітру грязюку з твоїх вій, заплющ очі, не відкривай, тримай заплющеними, у зморшках довкола очей пісок, я легенько приберу його, у тебе такі милі зморщечки довкола очей, ти, певно, часто посміхаєшся, не відкривай ще очей, ще хвильку потерпи, у тебе на повіках якісь сірі плями, а тепер відкрий очі, широко, як учора...
Затим вона м’яко взяла його за підборіддя й поверну-ла голову до солдата.
— А тепер, рядовий «як-там-тебе», впізнаєш обличчя Бредфорда на знімку в паспорті? — спитала вона голосно.
Вражений хлопець поправив берет, підняв з підлоги ганчірку й поспіхом стер грязюку зі своїх черевиків, його штани були застебнуті, а на кишеньці мундира під золотистим гудзиком висіла табличка, яку він поквапом причепив догори ногами.
— Так точно! — крикнув він, ставши струнко.
На стійці лежали ключ, картонна мапа й сірий кон-верт.
— Цивільний С. Бредфорд із підрозділу «Нью-Йорк Тайме» зареєстрований окремим наказом. Мені доручено розмістити його в номері двісті п’ятнадцять. Разом з наказом надійшла радіотелеграма для лейтенанта Сесіль Галлей. Слід розуміти, для вас? — доповів він, дивлячись на Сесіль.
Стенлі посміхнувся, глянувши на неї. Подумав, що коли повернеться до Нью-Йорка й привітається з Арту-ром, то представиться саме так: «Цивільний Бредфорд із підрозділу «Нью-Йорк Тайме» доповідає про повернення з війни».
Сесіль не відповіла йому посмішкою. Мовчки взяла сірий конверт. Розірвала його й уважно читала текст, написаний на вирваному із зошита в клітинку нерівному аркуші. Потім передала його шоферу, який весь час стояв осторонь, і сказала:
— Марселю, до півночі я мушу бути в штабі, уточни, будь ласка, де ми зможемо якнайшвидше заправитися.
Марсель без зволікання вибіг із готелю. Сесілія піді-йшла до стійки і взяла солдата за вилогу мундира.
— Ви дозволите? — спитала вона спокійним голосом, відпинаючи табличку. — Я хотіла б це взяти собі. На згадку. А щодо статуту я пожартувала. Можна?
Вона замовкла. Затиснула табличку в кулаці й, повернувшись до Стенлі, прошепотіла:
— Дай про себе знати, Стенлі. Я хотіла б іще коли-небудь заграти для тебе.
Він дивився, як вона швидкою ходою виходить із го-телю.
Усе сталося так швидко. Він витягнув сигарети. Сів верхи на валізу й закурив. Заплющив очі. Запах тютюну змішався з парфумами Сесіль...
«Квартирування» в номері двісті п’ятнадцять у готелі «Порте Негра» в Трірі на початку березня 1945 року дозволило йому збагнути — вже першої ночі, — наскільки він звик до комфорту, який відчув у Бельгії, а затим у Люксембурзі. По-перше, залишився цілком самотнім. Він більше не був незрячим, якого хтось кожного разу переводить на другий бік вулиці. Після від’їзду Сесіль він справді став «цивільним», який постійно ходить туди-сюди по об’єкту. Ним ніхто не цікавився, ніхто не міг або не хотів надати йому жодної інформації. Щоправда, у готелі зупинився офіцер-пропагандист, Стенлі навіть знав його прізвище й номер. Той офіцер теоретично повинен був спів-працювати з ним, однак їм не вдалося зустрітися. По-друге, номер двісті п’ятнадцять мав такий вигляд, як палата в психіатричному шпиталі для бідних. У цьому приміщенні, розміром з його кімнату у віллі в Люксембурзі, розмістили дев’ять двоярусних ліжок і чотири шафи, прибравши звідти все, включаючи умивальник, стіл і стільці. У цьому номері можна було хіба що стояти або сидіти, ну й, звичайно, лежати на ліжку. Це нагадувало йому пластунський табір в Єллоустоні, до якого він їздив зі своїм класом у початковій школі. Різниця полягала лише в тому, що до кімнати в дерев’яному бараці заходив учитель, гасив світло й западала тиша. Тут було інакше. Тихо ставало лише тоді, коли він, стомлений, засинав, незважаючи на галас. Але найчастіше йому вдавалося лише на хвилю задрімати. Довкола нього не було так званих простих солдатів. Прості солдати не мали доступу до штабу в «Порта Негра». Довкола нього були офіцери американської армії. Сімнадцять чоловік. Досі він ще не перебував на такій малій території впродовж тривалого часу із американськими офіцерами, однак ті, хто бував у номері двісті п’ятднад- цять, були, м’яко кажучи, зборищем диваків. У одного була депресія, і він практично вставав із ліжка тільки тоді, коли йому припекло. І це було ще нічого. Набагато гірше було те, що він спав і їв, не роздягаючись і не вмиваючись. Інший доконче хотів на війні навчитися грати на гітарі, щоб після повернення справити враження на свою по-дружку. Тому він безперестанку бренькав одне й те саме. Прокидався і брав у руки гітару, повертався зі служби — й хапався за гітару. Та найгірше було те, що перед сном він виводив із себе усіх своїм бреньканням. Третій обов’язково хотів розсмішити й за всяку ціну викликати захоплення гучним відригуванням. Він мав намір проригати всю англійську абетку. Одним духом. Четвертий до війни був чемпіоном з кидання дротиків у своєму містечку в Північній Дакоті й безупину тренувався, використовуючи мішень, прикріплену до дверей шафи поряд з койкою Стен- лі. Він міг кидати дротики цілий вечір. Якщо хтось із них врешті-решт примушував згасити світло, тоді ця «помилка природи» запалювала ліхтар і кидала далі. Ще один постійно розповідав «на добраніч» історії зі своєї подорожі, — як виявилося, лише єдиної — до Канади. Щоразу одне й те ж, намагаючись будь-що перекричати гітариста, придурка-майстра з ригання й чемпіона з метання дротиків. Теж трохи несповна розуму, але доволі симпатичним був ще один офіцер. Сам себе він називав «американським поляком єврейського походження» з Філадельфії. Він невгамовно розказував усі, які знав, єврейські анекдоти. Що цікаво, виключно єврейські. Наче не було інших анекдотів, як, наприклад, про тупоголових поляків. Справді, він знав їх дуже багато, але це зовсім не означало, що всі хотіли їх слухати, причому щовечора. Один з анекдотів дуже розсмішив Стенлі, а решті він не сподобався. їм до вподоби були більш примітивні. Такі, як про «попіл із євреїв у коробці з-під сірників». Він вирішив, що відразу ж після повернення розкаже той анекдот Артуро- ві. І повторював його сам собі, щоб не забути. Здебільшого він майже завжди забував анекдоти...
«Приходить єврей до синагоги. Вклякає в першому ряду й голосить, заважаючи молитися іншим: „Боже, пошли мені п’ятдесят доларів. Боже, пошли мені п’ятдесят доларів...“ Голосить і голосить. Через деякий час із заднього ряду встає з колін роздратований інший єврей, підходить до нещасного небораки з першого ряду, що продовжує голосити, й сичить йому розлючено на вухо, витягаючи з кишені гаманця: „На, візьми свої п’ятдесят доларів і котися негайно звідси! Ти нам заважаєш! Ми тут молимося про справді пристойні гроші...“».
Зрештою з-поміж сімнадцяти сусідів по кімнаті можна було на пальцях однієї руки полічити тих, хто був цілком нормальний. Нормальний у його розумінні.
На щастя, він проводив у номері небагато часу. Вранці прокидався під тринькання гітари з розстроєними струнами, лаявся, калічачи ступні дротиками, розкиданими по підлозі, потім виходив до вмивальні, бо важко було назвати те приміщення, на четвертому поверсі, душовою, ставав під душ серед голих солдатів. У декого з них не було жодних проблем із публічним показом того, як вони давали собі раду з вранішньою ерекцією. Потім він вертався в номер, одягався, брав фотокамеру й вирушав до міста. Внизу, на реєстрації, перед виходом із готелю він уточнював, чи немає для нього якоїсь інформації.
Він чекав звісток від... Сесіль. Можливо, тому, що лиш вона знала, де він перебуває. А можливо, й тому, що це вона була дорогою до інших. Наприклад, до Доріс. Це виглядало дивно, але так було. Він не вбачав нічого негожого в тому, що Доріс була «там», а Сесіль — «тут». Він сприймав це, як два відокремлені світи. До того, першого, він повернеться, а в другому він перебуває зараз. Вірність, лояльність? Ні. Він так не сприймав цього. Нітрохи. Ці дві жінки зустрілися лиш раз. Найближче між собою вони були через конверт, який, підсунутий рукою Сесілії, він знайшов біля дверей своєї кімнати на віллі в Люксембурзі...
Але до останнього дня його перебування в Трірі від Сесіль не було жодної звістки. Вранці він виходив з готелю «Порта Негра» й вимірював кроками місто вздовж і впоперек. Уже після кількох годин першого дня він відкрив для себе, що вирва від бомби на Константінштрассе не була чимось винятковим. Таких шрамів на мапі цього міста було безліч. Зрештою, більше місць зі шрамами, ніж без них. І англієць, і Сесіль казали правду, коли говорили: «Трір не має для нас великого значення». Трір був вимерлим містом. Більшість мешканців цього вісімдесятити- сячного міста полишила свої домівки, як тільки Трір став мішенню нальотів. Містом, яке не мало особливого зна-чення. Спершу його методично бомбили два повітряні дивізіони американської армії за незначної підтримки британської авіації, а потім здобули американці без «серйозного опору». Бо насправді не було за що битися. Залізничний вузол і вагонобудівний завод на лівому боці Мозеля було знищено під час нальотів наприкінці 1944 року, так само, як і аеродром у районі Ойрен. Стенлі не міг збагнути, навіщо після «ліквідації стратегічних об’єктів» майже безлюдне місто знову бомбували в січні цього року. Повністю вигоріла базиліка, руїни тисячолітнього собору, на місці історичного музею лишилися купи руїн.
Уже після першого дня він перестав фотографувати зруйновані будинки. їх було надто багато. Він бродив містом і шукав буденності. Жодна війна не здолає хід речей, і лише картини нормального життя промовляють до
уяви. Війна є неприйнятною для свідомості людей. Вона така чужорідна й болісна, як пухлина в мозку. Зокрема для тих, хто війни ніколи не переживав. Для читачів у Нью-Йорку вже четверта світлина з вирвою від бомби буде нудною. Подумають, що — як міг би сказати Артур — «сіоністський „Тайме“ докотився до того, що рекламує завод з виробництва бомб або літаків». Тому він хотів віднайти тут, у щойно визволеному Трірі, ознаки нормального життя. Незважаючи на те, що нічого нормального тут ще й не могло бути. Та все ж таки воно було, хоча й у якихось певних обставинах. Варто було лише відповідним чином на це подивитися і трошки обдурити світ. Гля-нути на звичний побут крізь «уламки» війни. Він знав, що без «війни» буденність як тло теж нікому не цікава.
Літній чоловік у капелюсі вибивав ціпком вицвілий килим на гімнастичній перекладині. Стенлі виставив об’єктив так, щоб було видно погнуту перекладину, частину подвір’я, фіранки у вікнах помешкань і частину даху з дірою у черепиці, звідки стирчав білий прапор, продірявлений у кількох місцях осколками. Перекладина, вікно з фіранками й чоловік повинні бути на світлині дещо розмитими. Головне — дірки від осколків на білому прапорі. Вони привносили драматизм. А йому важливо було створити замальовку, сюжетні ходи якої підкаже уява.
Черниця, яка годує голубів на опустілому майдані, де від пам’ятника залишився тільки фрагмент цоколя, що виступає з руїн. Кілька жінок біля військової вантажівки тягнуть угору руки в очікуванні на буханець хліба, який роздає американський солдат. Худющий пес, що п’є воду з каски на сходах зруйнованої церкви. Маленький хлопчик, який котить перед собою величезну шину, котра щоразу перекидається на вивернутому камінні.
Він ходив по Тріру й фотографував, намагаючись віднайти серед сцен буденності те, що йому здавалося незвичним. Коли йому ставало холодно, він сідав серед людей, що грілися біля металевих дротяних кошиків із розжареним вугіллям. Хоча й уже був початок березня, але в Трірі все ще стояла зима. Усюди його приймали цілком дружелюбно.
Він пригадав одну розмову з англійцем. Патгон, на його думку, хоч інколи й поводився — як політик і як генерал — наче слон у посудній крамниці, все ж таки, що було дуже нетиповим для нього, подбав про одну річ. Навчений досвідом перебування в Італії, він зажадав, щоб американські солдати поводились у Німеччині як визволителі, а не як завойовники. В окупованій Італії, і ця звістка швидко облетіла Європу, американці саме так і поводилися, мов бундючні завойовники. У той час як мільйони італійців лишилися бездомними й голодними, американські офіцери розважалися в люкс-готелях, сприяли процвітанню чорного ринку й залюбки користувалися гостинністю домів, які ще зовсім недавно з такою ж помпою приймали есесівців. Генерал Паттон ні за яку ціну не хотів допустити до цього й суворо карав за таку поведінку.
Стенлі пробував розмовляти з людьми, що грілися разом із ним біля вогню. Не дуже успішно. Познайомившись, він переважно вислуховував монологи, з яких розумів небагато. «Hitler kaput», «Krieg», «Frieden», «Zukunft»...
Коли смеркалося, він повертався до «Порта Негра» і щось з’їдав у сірому від тютюнового диму готельному ресторані, переобладнаному під військове казино. Це місце нагадувало йому шпитальну їдальню в Гарлемі...
Йому довелося готувати матеріал про те, як помирають люди в американських шпиталях. Чоловік Артурової прибиральниці помер там, у коридорі, лише тому, що в нього не було страховки. Тобто вона була тимчасово не-дійсною, оскільки він не сплатив чергового внеску. По-чинався навчальний рік, і він витратив усі гроші на під-ручники, ранці й форму для своїх чотирьох дітей. І не знав, що його зіб’є автомобіль раніше, ніж він збере гроші на внесок. А поки в бухгалтерії шпиталю встановлювали, що це був «випадок, пов’язаний з небезпекою для життя», він просто помер. Артур особисто поїхав до того шпиталю, узявши з собою Стенлі та інших фотографів.
Він ніколи до того не бачив Артура таким розлюченим. Ніколи й не чув таких прокльонів. Пам’ятає, як переляка-ний директор шпиталю розмахував перед ними якимось паперами. Артур вирвав їх з його рук і сказав:
— Сучий ти сину! Засунь ці рахунки собі в дупу. А потім піди й висерись ними в брудну діру свого смердючого нужника на першому поверсі, який рік не мили. Замість того щоб дати йому кисню, ти перевіряв стан його рахунку?! Так?! Я знищу тебе, паразите. Я зроблю все, щоб тебе прикінчити!
І зробив. Репортаж зі шпиталю викликав шок. Вони надрукували його в суботньому випуску «Тайме», який виходив подвійним накладом. Через тиждень директора звільнили. Та це зовсім не означало, що щось змінилося. З причини несплачених внесків люди й надалі помирали у коридорах шпиталю. Артур проявив себе як «імпульсивний соціаліст», бо в даному випадку це торкалося його особисто. Проте Америка як спільнота не стала після цього більш соціалістичною.
Він ковтав свою порцію безбарвної кваші, насипаної з алюмінієвого казана в щербату тарілку, запивав узваром з нерозпізнаних фруктів і відразу піднімався устеленими недопалками сходами в номер двісті п’ятнадцять на третьому поверсі. Під звуки розладнаної гітари й стукіт дротиків він продовжував писати довгого листа до Доріс. Коли у нього зникало, як він це називав, натхнення, тоді він записував з пам’яті, нумерував світлини за їхнім значенням, намагаючись придумати якісь достойні підписи під ними.
Уже перед північчю, все ще у вівторок шостого березня, «американський поляк єврейського походження з Філадельфії» поміж першим і другим анекдотом про євреїв, під голосне хропіння, що долинало з різних боків, сповістив усіх у номері, що «американська армія визволила Кельн». Стенлі миттю зіскочив із ліжка, уже вкотре вколовся голкою дротика, що валявся долі, брутально, як тільки вмів, вилаявся, одягнувся й спустився в хол. У перегородці для листів під номером двісті п’ятнадцять лежав конверт «редакторові Стенлі В. Бредфорду». Заспаний капрал за стійкою реєстрації не хотів йому видати конверт без посвідчення особи. Стенлі вернувся в номер. Дістав із піджака паспорт і знову збіг сходами вниз.
У сірому конверті були два аркуші. На одному, написаному від руки, Сесіль повідомляла: «Кельн — його найголовніша частина — наша. Доберися туди із заходу. Сесіль». На другому аркуші був текст англійською, французькою і німецькою мовами, завірений печаткою і підписом самого Паттона: «Цим уповноважуємо пана редактора Стенлі В. Бредфорда у здійсненні його професійних обов’язків в ім’я вищих цілей і загального блага. Просимо об’єднані сили союзних армій всіляко сприяти в цьому...».
Він перестав читати. Йому вистачило вже того, що він діє «в ім’я загального блага союзних армій». Посміхнувся. Уявив собі, як сміялася Сесіль, вистукуючи на друкарській машинці зміст цього документа. Лейтенант Сесіль Галлей чудово знала, щр його турбує зовсім не «благо союзних армій». А передусім «зло», вчинене будь-якою армією. Він розповідав їй про це в деталях того незабутнього вечора з ірландським віскі на канапі у віллі в Люксембурзі.
Він повернувся в номер, схвильований цією новиною. Задумався, звідки Сесіль знала ініціал «В» його другого імені. Фактично він мав друге ім’я Вільям, на честь його любого дідуся з боку батька. Це дідусь Вільям подарував йому перший фотоапарат і тим самим докорінно змінив його життя. Він ніколи не вживав друге ім’я. Окрім Ен- дрю, батьків, священика, який давно помер, і одного чиновника у глухому маленькому містечку штату Пенсиль- ванія про це ніхто не знав. Принаймні не повинен знати. Ні в його паспорті, ні в правах водія, ні на дипломі з Прін- стона не було такої примітки. Усюди, як йому здавалося, він фігурував як Стенлі Бредфорд. Це було схоже на те, що всі його документи свого часу ретельно вивчили американська і, можливо, британська контррозвідки. «Дорога мадам Кальм, привітайте мене як свого», — подумав він, здивовано хитаючи головою. Ще раз переконався, що
Сесіль уміє так тонко передати важливе повідомлення, що мало хто, крім нього, зміг би його розшифрувати.
І знову він пакував валізу. Так і не зміг склепити очей, хоча вже почало світати. Тільки-но за вікнами засіріло, він востаннє встав зі свого ліжка в номері двісті п’ятнадцять у готелі «Порта Негра» в Трірі. Спершу старанно позбирав з підлоги дротики. Затим, посміхаючись собі під ніс, розклав їх — голками вгору — зразу ж біля ліжка потенційного чемпіона гри в дартс з Північної Дакоти.
За годину він уже сидів зверху на купі картоплі під дірявим брезентом військової вантажівки, що перевозила одним вантажем картоплю, вугілля і додаткове обмундирування для американської армії, яка внаслідок «спільних зусиль союзницьких армій» дісталася до Кельна...
Кельн, Німеччина, четвер, одразу після півночі,
8 березня 1945 року
Він не полічив, скільки разів вантажівка зупинялася по дорозі. Коли вони ставали, шофер відкидав брезент, показував картоплю, вугілля, мундири і паспорт Стенлі разом із папером від Сесіль. Зупинки тривали по кілька годин. Щоразу найбільше уваги приділялося його доку-менту. І щоразу він нишком тицяв шоферові в руку кілька банкнот. Він не пригадає, щоб якась подорож у його житті коштувала йому дорожче, ніж ця подорож на купі картоплі з Тріра до Кельна.
Було темно, коли шофер у черговий раз відкинув брезент і злостиво сказав: «Ми, бляха, нарешті на околиці цього довбаного Кельна». Стенлі глянув на годинник. Було кілька хвилин по опівночі. Затерплий, вимучений і промоклий до нитки, він зсунувся на колінах з купи картоплі й виліз із вантажівки. Вони спинилися на майдані перед величезною будівлею з гостроверхими високими вежами, що маячіли в місячному сяйві. У різних місцях майдану виднілися купи каміння й клубовиння залізного пруття. Він побачив танк, що зупинився неподалік від головного входу до будівлі. Трохи далі стояв гурт американських солдатів.
Стенлі з насолодою випростався. Він ніколи не думав, що просто стояти, випроставши ноги, може бути так приємно. Глибоко втягнув повітря у легені. Нарешті світ перестав смердіти підгнилою картоплею. Шофер тим часом розмовляв із трьома чоловіками. Всі вони були одягнені у довгі коричневі ряси, підперезані білим плетеним шнурком. За мить один із них наблизився до Стенлі. Назвав себе, склавши руки як до молитви. Певне, цей чоловік багато років прожив у Каліфорнії. Тільки в Каліфорнії, поза азіатами й мексиканцями, люди розмовляють англійською з таким сильним акцентом, що їх майже неможливо зрозуміти.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |