— Артуре, невже ти справді вважаєш, що вибори щось змінять? — спитав він здивовано.
Артур глянув на нього з іще більшим здивуванням і з усміхом на обличчі відповів цинічним тоном:
— Хлопче, запам’ятай одне. Раз і назавжди. На все життя. Якби вибори щось вирішували, то політики вже давно б їх оголосили поза законом. А якщо говорити сер-йозно, то перед виборами руку на пульсі тримають кор-порації. Одну руку. А другою вони міцно стискають яйця Рузвельта. — І додав, споважнівши: — А щодо виборів, то повір мені, Стенлі: політика — це вибір меншого зла. Те-пер, підчас війни, це вибір між туберкульозом і раком ле-гень. До речі, про легені. Якщо будеш стільки курити, як нині, то вмреш раніше від мене від раку легень і не дізна-єшся, що ми потім напишемо. А ми напишемо і про Да-
хау, і тим паче про Аушвіц. Але ще не тепер. Прийде на те час. Обіцяю тобі. Тож прошу тебе, не кури стільки. А зараз святкуймо з усіма. Сьогодні не найкращий день для розмов про політику і вселенське зло, — сказав він, беручи його за плече й провадячи до редакційного холу, заповненого веселим натовпом.
— Артуре, постій ще секунду. Звідки ти знаєш, що Ен- дрю в Чикаго? — спитав Стенлі, зупиняючи його.
— А хіба ні?! — прошепотів Артур, посміхаючись. — До Тегерана він був там...
Та розмова з Артуром нічого йому не прояснила. Навпаки. Усе ще більше заплутала. Мовчанка довкола знищення євреїв у Європі, на його думку, не мала нічого спільного із замовчуванням злочинів Сталіна. А може, він не знає всього? Може, Артур саме те хотів йому сказати? Що він знає набагато більше. Особливо про ту інформацію щодо перебування Ендрю в Чикаго? Все може бути...
— Ви не поможете мені? — запитав він англійця, витягаючи з кишені зім’яту мапу й розкладаючи її на колінах. — Я хотів би якомога швидше опинитися в Німеччині. Звісно, не раніше від Паттона. Білл, який привіз мене до вас, вважає, що першим упаде Трір. А ви як думаєте?
Англієць повернув вимикач лампи в салоні фургона й схилився над мапою. Саме в цей момент вони вкотре вже в’їхали в ліс. Голова англійця різко смикнулась, і він уткнувся носом у коліна. Краплі крові з розбитого носа поплямували мапу.
— Мартіне, — спокійно сказав він, — ти не міг би на хвилину спинити машину?
Коли той виконав його прохання, англієць витягнув із кишені штанів носовичок, спершу ретельно стер плями крові з поверхні мапи, а вже потім притиснув його до свого носа.
— Трір ми скоро здобудемо, — сказав він, тамуючи кров хусточкою, — сьогодні понеділок, двадцять шосте лютого. Думаю, що тут клопоту не більше, ніж на тиждень. Трір не має для нас особливого значення. Важливі-
тим є Рурський басейн — форсувати Рейн, взяти Кельн і Дортмунд. Я гадаю, німці кинуть усі сили в район Рема- генського моста через Рейн і здадуть Трір без серйозного опору. Зрештою, там уже нема що здавати. Наприкінці грудня на Трір упало понад дві тисячі тони наших бомб. З напалмом. Думаю, що найближчого понеділка ви зможете там робити свої світлини й писати коментарі. Від Люксембурга до Тріра — щонайбільше кілометрів шістдесят, тобто близько тридцяти семи миль.
— Тобто Трір тепер схожий на Дрезден, так? Я передусім хотів би дістатися до Дрездена...
У ту мить англієць прийняв руку від носа. Кров іще йшла, і одна велика крапля знову впала на мапу, але він не звертав на це ніякої уваги.
— Сподіваюсь, ви жартуєте, чи не так? — спитав він здивовано й, не чекаючи відповіді, одразу додав: — Сьогодні в світі немає другого такого міста, як Дрезден. Якщо ви спеціалізуєтеся на фотографуванні кладовищ, у вас є шанс зробити там свої найкращі світлини. Підозрюю, що саме на цей час немає у світі страшнішого кладовища. Навіть у вашій величезній Америці. Але не раджу туди їхати. Навіть якби це — теоретично — вам вдалося. По-перше, як американця, — через певні причини, — вас там тільки й чекають. Ті, хто там вижив, добре знають, хто перетворив їхнє місто на кладовище. А по-друге, там ось-ось будуть росіяни. Це буде їхня зона. Так вирішено в Тегерані, а потім затверджено в Ялті.
— А знаєте що? Я хотів би зустрітися з росіянами. Наприклад, у Дрездені.
Англієць розсміявся. Ад’ютант, що прислухався до їхньої розмови, теж.
— Мартіне, можемо їхати далі. Вже сутеніє, — сказав англієць рішучим голосом, звертаючись до ад’ютанта.
Як тільки вони рушили і шум мотора заглушив їхню розмову, англієць підсунувся до Стенлі й сказав:
— Ви мене дивуєте. Даруйте, але в мене складається враження, що вам потрібні світлини, на зразок тих, що ілюстрували операцію нью-йоркської поліції в Бронксі в часи сухого закону. Така собі «Коза Ностра» проти поліцейських? Війна наживо! Тут так не вийде. На танки ніхто не чіпляє проблискові маячки і не вмикає сирени. Війна часом буває дуже нецікавою. Пригадую, як я сам якось су-проводжував одного лейтенанта в його поїздці на так званий фронт на Рейні. Я звернув увагу на те, що в його багажі були детективи Агати Крісті. Так нудно там було! Недаремно англійці назвали цю війну «липовою», а французи — «дивною» — «drôle de guerre».
Опріч того, я б не радив вам, ба навіть остерігав би від спілкування з росіянами в даний момент. Це дуже культурний народ. Сталін винищив їхню еліту, але вона відродиться. А прості солдати, з якими б ви зіткнулися, мають право на кровожерність і прагнення помсти. Те, що німці там чинили і що повідомляв усьому світові Сталін, важко собі уявити. І сталінська пропаганда тут ні до чого, це правда.
Чи ви чули — звертаюся тепер до вас, як до журналіста, — про те, що сталося в місцевості Бабин Яр недалеко від Києва? Ні? Наша розвідка співпрацює з вашою. Я маю цю інформацію від нашої розвідки, а вони — від німців. Я припускаю, що у вашій газеті хтось має контакти з американською розвідкою, правда? Тож якщо я повторюватиму те, що ви вже й так знаєте, то прошу мене відразу зупинити.
У лісі, поблизу Бабиного Яру, є велика яруга. П’ятдесят метрів завширшки й тридцять метрів глибиною. Вона простягається на кілька кілометрів. По дну яруги тече невеликий струмок. Наприкінці вересня сорок першого, а точніше, двадцять дев’ятого вересня, він там ще протікав. Два з половиною дні наближалася до тієї яруги колона людей. Довгими рядами. Коли вони діставалися до яруги, українські помічники есесівців відділяли від колони невеликі групи й примушували їх спуститися вниз. Рядами по п’ятдесят. Тоді виходила колона есесівців і пострілом з пістолета в потилицю вкладала на дно яруги новий шар трупів. Упродовж тридцяти шести годин у Бабиному Яру забито в такий спосіб 33 771 людину. Тобто близько, перепрошую за цю статистику, п’ятнадцяти осіб за хвилину. Гора трупів перекрила струмок уже за чверть години. Про це також доніс наш розвідник. Сталін не був таким точним, як наш шпигун. Він тільки повідомив свій народ, що в лісі, поблизу місцевості Бабин Яр «фашисти за два дні пострілом у голову по-звірячому замордували майже сорок тисяч беззбройних громадян Радянського Союзу». Крім цієї неточності, у жодному з повідомлень у радянських газетах не згадувалося й словом, що всі розстріляні — євреї. Бабин Яр був першим звірячим злочином фашистів, про який на весь голос сказав Сталін.
Прошу не забувати, що це був сорок перший рік, тобто до того, як німці вирішили замінити масові розстріли на Східному фронті концентраційними таборами в Польщі. Розстріли, назвімо це так, були для німців неефективними. Що таке п’ятнадцять трупів за хвилину, коли треба знищити мільйони людей? До того ж треба було щось робити з тими трупами. Перша ідея німців була доволі примітивною, хоча й результативною. Газові вантажівки. Не газові камери, а саме газові вантажівки. У такі автомобілі заганяли максимальну кількість людей і отруювали їх газом. Згідно з рапортами, які дійшли до британської розвідки в грудні 1941 року, з допомогою лише трьох таких машин, було «перероблено» — я цитую за текстом рапорту — близько «дев’яноста семи тисяч тіл без помітних технічних змін у стані вантажівок». Як зазначив один із німецьких інженерів, «продуктивність є найвищою у разі застосування до хворих, старих, калік, жінок і дітей». Але цього було теж замало. Тому народилася ідея концентраційних таборів. Спершу постав табір у Белжеці, затим у Соліборі, потім у Треблінці й Майданеку і, нарешті, в Ауш- віці, неподалік від польського міста з однойменною назвою, якщо читати її по-німецькому. По-польському те місто називається Освєнцім. Ці табори давали змогу лік-відувати найбільше людей за найкоротший час. І дуже швидко позбутися трупів. Звідси — крематорії. В Аушвіці, наприклад, підготовку проекту крематорію було доручено зробити, у числі інших, німецькому пекареві з Лейпціга.
Уже хто-хто, а він прекрасно знався на печах. Росіяни поки що дійшли тільки до кількох таких таборів. Місяць тому, двадцять сьомого січня, вони ввійшли в Аушвіц. Тож вони знають у деталях, що там коїлося. А взнавши таке, можна тільки ненавидіти. Навіть усупереч своїм поглядам... Тому я не радив би вам підходити до росіян у найближчому майбутньому. Хоч би де це сталося. Поки ви розтлумачите їм, що ви не німець, — ви вже труп.
На вашому місці я б почекав у Трірі, а потім накреслив би на мапі рівну лінію через Трір, із заходу на схід, і тримався б у напрямку на південь від тієї лінії. Там, на мою думку, буде спокійніше й безпечніше. Як довго ви хочете, тобто повинні тут пробути? — запитав англієць, дивлячись йому в очі.
Стенлі подумав, що досі й сам собі не ставив такого запитання. Як довго він хоче тут пробути? Чи інакше, як довго повинен тут бути? Які знімки звідси він хотів би відіслати або забрати з собою? Які для Артура, а які — тільки для себе. Що має статися, щоб він міг зі спокійним сумлінням вирішувати, що він виконав своє завдання і може вертатися додому? Вертатись? Але ж він щойно прибув сюди. Якусь хвилину мовчав, думаючи про це. Узяв пачку цигарок, що лежала поряд на сидінні, й почастував англійця. Сягнув до кишені по сірники. Коробка впала на металеву підлогу фургона біля полотняної торбини мадам Кальм. Стенлі обмацав сумку. Підняв її й поклав на мапу, що прикривала його коліна. Витягнув з торбини карафу з вином, заткану скляним корком й обмотану медичним пластирем. У торбині була також порцелянова мисочка, загорнена в лляну строкату хустину й перев’язана чорною гумкою. Він зняв гумку й розгорнув хустину. У мисці була порція рису. У машині відразу запахло корицею. Стенлі відчув, як у нього стискається горло. І закалатало серце.
— А як звати мадам Кальм? — спитав він у англійця.
— Не знаю, не питав у неї. Але наступного разу спитаю. Це важливо для вас?
— Так, важливо. Я завжди знав імена жінок, які багато для мене значили...
Він зірвав пластир з корка і подав карафу англійцеві.
— Вип’єте зі мною за її здоров’я? Боюся, правда, що у нас нема келихів, — додав він з іронією в голосі.
— Вип’ю...
Вони сиділи мовчки, передаючи карафу з рук у руки. Потім англієць спитав:
— А яка жінка означає зараз для вас найбільше? За ким ви скучаєте?
Стенлі розгубився. У Америці ніхто — за винятком, звичайно, причіпливих журналістів — не зважився б поставити таке питання. Про «жінку, за якою він скучає». Це було так само немислимо, як цікавість з боку священика під час сповіді. Та що вдієш, питання прозвучало.
Він на хвилину задумався. Слово «скучати» було аж дуже зужитим за нинішніх часів. Американці зашмульгали його, вживаючи при кожній зручній нагоді. Вони «скучали» за газетою вранці в неділю, за браком заторів на дорогах, за розчищеним тротуаром взимку або за сніжною зимою. Та й саме це почуття в половині двадцятого століття зовсім знецінилося. Тому Стенлі рідко вживав це слою. Майже ніколи. Для нього юно означало, що йому чогось — або когось — страшенно не вистачає. І пов’язані з цим неспокій, невдоволеність, роздратування, інколи безсоння і загальне відчуття неповноти в його житті. А все це разом узяте він відчував дуже рідко. Часом тужив у цьому плані за Ендрю або матір’ю. Ніколи за батьком. Траплялося йому також, що, скажімо, він «скучав» за жінками, які з’являлися в його житті. Коли вони були недосяжними: або він був далеко від них, або вони — від нього. Але насправді це не була туга. Скоріше, невдоволене бажання. Адже насправді він за ними не тужив. Йому просто потрібен був секс. Він прагнув їхньої присутності, але тільки з однією метою. Окрім Жаклін, а тепер іще Доріс.
Для нього історія з Доріс була несподівана і незвична. Вони зналися так мало. Вона з’явилася в його житті так само, як з’являлося в його житті багато інших жінок: випадкова зустріч, бесіда, вечеря, флірт за келихом вина, таксі або його машина, затим перед входом у будинок якесь нав-мання придумане запрошення, потім боязкий легенький поцілунок у ліфті, музика з грамофона і перший справжній поцілунок, потім коротка мить «умовлянь» на канапі, перший дотик, заплющені очі, пришвидшений віддих і його руки під тканиною їхніх суконь чи блузок, потім нагота і килим у його кімнаті або ліжко, а опісля — Мефісто, що зі своєю усміхненою мордочкою сидить на радіоприймачі.
З Доріс усе було не так із самого початку, і вже цілком інакше, починаючи з найістотнішого моменту. Йому не довелося пропонувати їй піднятись, у ліфті саме вона зробила щось таке, чого б він ніколи не наважився її попросити, та й потім не потрібні були жодні умовляння. Досі він ще не зустрічав такої свідомої своїх прагнень жінки. Це вона визначала напрямок і сценарій тієї усієї незвичної ночі, це вона володарювала. Його це полонило. У принципі, вже від першого моменту їхньої зустрічі в редакції він відчував її перевагу. І підкорився їй. А потім замість будильника його розбудив Артур і впродовж кількох хвилин змінив його життя. Доріс була присутня при цьому і прощалася з ним, сидячи на сходах. У них було так мало часу порозмовляти. Перебираючи в пам’яті свій життєпис, він раптом усвідомив, що довше затримувався з тими жінками, з якими йому подобалося говорити і які мали що сказати. Його затримували жінки, які надавали більшого значення спілкуванню, ніж макіяжу. І коли він думав про смуток, то думав про ті розмови, що не відбулися або перервалися. Ось що таке для нього смуток. Саме це. Він скучав за Доріс...
— Знаєте що? Я скучив за розмовою. За розмовою з тією жінкою. Уперше більше за розмовою, ніж за самою жінкою. Я, певне, старію... — невесело пожартував він і сягнув по карафу в руці англійця.
— А ви не скучаєте за своїми дітьми? Я найбільше скучаю за Ароном, моїм синочком.
— У мене немає дітей. Я вважаю, що не маю права їх заводити. Ще не час. Маючи дітей, не можна жити тільки для себе. Якщо в моєму житті коли-небудь з’являться діти, мені доведеться змінити своє життя...
Вони наближалися до міста, яке мало досить дивний вигляд. Довкола панувала суцільна темінь. Не світився жоден вуличний ліхтар. Якби не тьмяне світло у вікнах будинків, Стенлі взагалі б не зрозумів, що вони вже в місті. Англієць повернувся до ад’ютанта й сказав:
— Мартіне, зупинися біля будинку бібліотеки, за ратушею, з південного боку.
Вони зупинилися на великому майдані, вимощеному бруком, біля сходів до будинку, схожого на палац. Єдиним містом, у якому він бачив подібні майдан і палац, був Бостон...
Ендрю говорив про Бостон з іронією. Він вважав, що це місто, як жодне інше в Америці, будь-що старається бути «європейським і культурним». Можливо, тому, що неподалік Гарвард. Однак ті старання були марними, а часом навіть жалюгідними. На його думку, єдиним американським містом, що характером наближалося до Європи, було Сан-Франциско. Це трохи дивувало, бо Сан-Франциско, як жодне інше місто, було переповнене китайцями та іншими емігрантами з Азії. Незважаючи на це, на думку Ендрю, воно було європейським завдяки атмосфері свободи, в тім числі і сексуальної, більшої, ніж деінде, толерантності до всього незвичного. Бостон і надалі залишався по-вікторіанському цнотливим, і то не тільки тому, що географічно він розташований у Новій Англії і лише це ху- тіркове вікторіанство споріднює Бостон з Європою. У Бостоні, як і в Голлівуді, аристократом вважається кожен, хто може пригадати імена й прізвища своїх предків з попереднього покоління. У Бостоні вважали, що Європу можна збудувати для себе, зовсім не визнаючи її принципів. Для цього до Бостона кораблями привозили каміння з Австрії, наче не можна було його привезти з найближчої каменоломні, щоб вимостити майдан. Потім на тому майдані штукатуриться одна дерев’яна буда, і людям втокмачується, що Бостон схожий на Відень. І у всіх закомплексованих одразу складається враження, що місто «по-справжньому європейське і стильне». Затим, протягом кількох місяців, навколо майдану зникли всі книгарні, антикварні ятки і дрібні крамнички і з’явилися вишукані ресторани. Теж «європейські». А горді американці, здебільшого ті, що претендують на інтелектуальну еліту, засідають у них, платять за гидке американське пиво з етикеткою, яку не можуть прочитати, бо вона має в надписах умляути, як за імпортне пиво «просто з Австрії», і з утіхою дивляться на бруківку, привезену за їхні гроші суднами з Австрії. Вони уявляють, ніби таким чином стають ближчими до Віденської опери і Моцарта, а дискутуючи про популярний фрейдизм, прилучаються до культури. І в стані якогось інтелектуального оргазму вони переказують одне одному збудженими від алкоголю голосами божевільні ідеї, що народилися в запаленому мозку Гітлера, теж австрійця, завдяки фройдівському едиповому комплексу, і цитують на підтвердження Юнга. А випивши ще кілька пляшок пива з європейською етикеткою, хочуть «застосувати на практиці підсвідомий сексуалізм за Фройдом. Якщо дама погоджується, то без зволікання, у тісному туалеті ресторану, вона мусить обов’язково стати колінами на унітазі, аби крізь шпарину під дверцятами не було видно її ступнів. А якщо вона не погоджується, то зразу ж після ресторану, на задньому сидінні автомобіля або в когось удома. «Egal», де вийде, там і добре. У такому «урочистому» настрої вершиться не буденний «fuck», a «fuck» інтелектуальний. Саме так назвав це Ендрю. Інколи в ньому було багато жовчі, сарказму, цинізму і навіть злості. Очевидно, найбільший комплекс з приводу Європи відчував він сам...
Стенлі пригадав усе це, дивлячись на майдан, і задумався, чому його брат має на нього аж такий вплив. Адже він увесь час маніакально порівнює Європу з думками, судженням про неї Ендрю.
Тим часом англієць поспіхом виліз із машини й зник за дверима будинку. Стенлі теж вийшов і став перед машиною з карафою в руці. Приклав її до губ і спорожнив майже до дна. За здоров’я Доріс, подумав він. Нахилився і ніжно доторкнувся рукою до вологого від розталого сні- гу бруку. Поставив на нього карафу. Підійшов до фургона, відкрив багажник. Із валізки квапливо витягнув фотоапарат. Зняв плащ і кинув його на бруківку. А потім ліг на плащ з апаратом у руках. Якраз перед карафою. Світ-ло, що проникало крізь вікна будинку, відбивалося від карафи. Червоно-біло-блакитний прапор, що маяв на даху будинку, розщеплювався в призмі граней карафи. Як і відображення плаката з перекресленою свастикою, приклеєного до одного з вікон. У об’єктиві фотоапарата прапор накладався на плакат і світився над чорним хрестом. Усе було оповито наче загравою, розсіяною відблисками червоного вина, що залишилося в карафі. У цьому було щось магічне. Він навіть міг точно уявити собі, як ляжуть відтінки сірого на негативі. Натиснув кнопку.
— Вам допомогти? — несподівано почувся жіночий голос.
Наче вирваний із летаргії, він повільно підняв голову, дивлячись туди, звідки долинав голос. Його «тут і тепер» не було. Він усе ще дивився на світ крізь об’єктив свого фотоапарата. Широко розставлені ноги в чорних вовняних панчохах. Поділ темно-синьої форменої спідниці трохи вище колін, розстебнутий піджак із золотою нашивкою, довгі пальці з червоним лаком на нігтях, біла блузка, заправлена в спідницю над плоским животом, туго натягнута на повних грудях і перехоплена біля горла коричневим ремінцем, з якого звисав бурштиновий камінець, обрамлений блискучим металом, пасмо світлого волосся, що закривало частину пухлої щоки й торкалося губ, над якими приклеїлась якась крихта, трохи кирпатий ніс, великі блакитні очі, маленький шрам на лівій брові, зморщене високе чоло, світле волосся, зачесане назад. Не випускаючи фотоапарат з рук, він перевернувся на спину. Жінка посміхнулася. Він натиснув спуск фотоспалаху і лише потім відказав здивованим голосом, підводячись:
— Допомоги? Навіщо?
Поруч з жінкою стояв англієць і лукаво посміхався. Стенлі тільки тепер побачив його. Як тільки він підвівся, англієць скаЗ&в:
— Дозвольте представити вам лейтенанта Сесіль Галлей.
Жінка енергійно потиснула Стенлі руку.
— Рада, що з вами нічого не трапилося, — сказала вона з посмішкою, — і що ви щасливо дісталися до нас, — додала вона, відгортаючи пасмо волосся від рота.
І подивилася йому в очі, поволі застібаючи ґудзики піджака. Сесілія говорила бездоганною англійською з легеньким акцентом, який нагадував йому вимову канадців із Квебеку. Він не міг стриматися. Простягнув руку й легенько прибрав пальцем крихту з її лиця.
— Вибачте, — сказав він, — але ця крихта порушувала гармонію вашого обличчя.
Здивована тим його жестом, вона опустила голову й нервово пригладила волосся, намагаючись приховати збентеження.
— У мене для вас новини з Нью-Йорка. Передам вам їх пізніше, коли ми вас влаштуємо. А зараз... зараз я мушу, на жаль, залишити вас, панове.
Вона повернулася і швидким кроком рушила до відчинених дверей палацу. Стенлі дивився на її сідниці, коли вона піднімалася сходами вгору. Англієць терпляче дочекався, поки вона зникла за дверима.
— Лейтенант Галлей працює в штабі Паттона. Чудово говорить по-німецькому й по-англійському. І, зрозуміло, по-французькому. Вона француженка, вдина громадянка Франції у Паттона. І до того ж жінка. Вона унікальна не лише своєю вродою, якою ви щойно мали нагоду насолодитися.
— Що ви маєте на увазі? — здивувався він.
— Самі в цьому переконаєтеся, — загадково сказав англієць. — Лейтенант Галлей найближчими днями буде супроводжувати вас. А тепер поїдемо туди, куди вас розквартирували.
У фургоні англієць пояснив ад’ютантові, куди їхати. Слово «розквартирувати» звучало дивно. Воно асоціювалося у Стенлі з прокуреним приміщенням, повним нервових військових, що бігають туди-сюди з телеграмами й наказами. Мапи на стінах і мапи, розкладені на величезних столах, чорні телефони з червоними кнопками, що дзеленчать без угаву, — і все це під акомпанемент тріску радіостанції. Невдовзі виявилося, що так звана штаб- квартира — це величезна вілла в стилі модерн, оточена садом. Якби не вартовий біля брами, то йому б здалося, що він потрапив до зменшеної удвічі-втричі копії вілли Артура на Лонг-Айленді.
Англієць відразу ж пояснив йому, що це колишній маєток німецького нацистського аристократа, який у паніці втік до Німеччини напередодні ветупу до Люксембурга союзників. Аристократ був у дуже близьких стосунках із Козимою Вагнер, дружиною композитора Ріхарда Вагнера, знаного зі свого антисемітизму, якого мало не боготворив сам Гітлер. Оперу Вагнера «Нюрнберзькі майстерзін- гери» Гітлер слухав сорок разів і спеціальним розпоря-дженням рекомендував Геббельсу зробити її відвідини обов’язковими для всієї німецької молоді. Гітлер підносив Вагнера до небес, був його фанатичним прихильником і дуже часто у своїх промовах цитував його слова: «Я вірю в Бога, Моцарта й Бетховена, — незмінно додаючи: — А також у Вагнера». Тому на віллі багато музичних інструментів і є навіть деякі вагнерівські рукописи. Серед них і дуже скандальні. У салоні на другому поверсі під склом висить, наприклад, рукопис есею Вагнера під назвою «Єврейство в музиці». Вагнер не тільки творив музику, а ще й, на жаль, іноді пописував. Цей текст — не що інше, як пасквіль, який принижує й зневажає євреїв. Розуміється, він написаний по-німецькому. Американці або не зрозуміли, що це, або проігнорували, тому що вирішили, що вілла чудово підходить для того, щоб розташувати тут своїх офіцерів. І розташували.
У просторому салоні, до якого вони ввійшли, не було жодної мапи. Не побачив Стенлі телефонів. На стінах замість мап висіли у позолочених рамах картини із зображеннями рубенсівських товстих напівголих жінок. На двох дубових столах і на закритому піаніно посеред салону стояли батареї порожніх пляшок з-під пива. Єдине, що нагадувало «штаб-квартиру», була присутність військових. Але не було тут ніякої діловитої метушні і поспіху, не зву-чали чіткі команди. Навпаки. Розслаблені, в розстебнутих мундирах, офіцери сиділи на шкіряних диванах і на покритій шкурами мармуровій підлозі. Більшість із них зібралася довкола величезного каміна, у якому палахкотів потріскуючи вогонь. Не було ніякої біганини. Затишно і тепло, наче в зимовому люкс-готелі в Асппені, у Колорадо, ввечері, після приємного дня, проведеного на лижах. Не було тут і радіостанції. Звідкілясь здалеку долинала му-зика із грамофона. Стенлі впізнав голоси сестер Ендрюс. Гармонійним до атмосфери цього місця був їхній новий шлягер «Ром і Кока-кола». Він почувався як у Нью-Йорку. Такі ж звуки лунали в його автомобілі, коли він вранці їхав у офіс. Не любив подібної музики і завжди її вимикав. Тут це було неможливо. Важко було, дивлячись на цю ідилічну сцену, повірити, уже вкотре, що він «на війні».
Молода невисока дівчина в чорній сукні з мереживним фартушком провела його до кімнати на першому поверсі. Він вихопив із її рук свою валізку. Вона запротестувала, говорячи щось по-французькому. Він не розумів ні бельмеса. Вона ж постійно посміхалася. Вони дійшли до дверей кімнати. Навіть не знає, яку банкноту він витягнув із кишені. Стодоларову, двадцатидоларову чи одно- доларову. Не звернув на це уваги. Тепер це не мало для нього ніякого значення. Дівчина швиденько сховала банкноту до кишені фартуха, вибрала один ключ із в’язки на металевому кільці й відчинила двері кімнати. Англієць узяв його валізку, й вони ввійшли. Стенлі почув сильний запах свіжої фарби. Поперек кімнати стояло ліжко. За ліжком — білий рояль. На стіні за роялем висіло величезне кришталеве дзеркало. У кутку навпроти, наче оповита двома позолоченими обручами, лежала величезна порцелянова ванна. Здавалося, вона виростає просто з підлоги. Ніколи в своєму житті він ще не бачив такого дивного поєднання: ліжко, рояль і ванна...
Він підійшов до вікна й відчинив його навстіж. Обернувся до англійця:
— Якщо ви коли-небудь опинитесь у Нью-Йорку, і я ще буду живим, то, прошу вас, ну, не знаю, як це висловити... то прошу дати мені знати. Тоді скажете мені, яке ім’я в мадам Кальм, а я обіцяю, що не буду вас, перепрошую ще раз, питати про ненависть. Знайдете мене, правда? Мене звати Стенлі Бредфорд. Коли що, то в «Тайме» вам завжди скажуть, де мене шукати. Навіть якщо це буде кладовище. Нью-Йорк не такий вже й великий, як може видатись. Будь ласка, знайдіть мене...
Англієць подав йому руку. Він вирішив, що це надто формально, і вони обнялися.
— Знайду... — прошепотів англієць.
Потім він став перед ним струнко й віддав честь. Стенлі здалося, що в очах англійця стояли сльози. Як і в нього самого...
Люксембург, близько полудня, вівторок,
27 лютого 1945 року
Його розбудили звуки музики, що долинали знадвору і пробивалися крізь ляскання віконних стулок. Було холодно. Він накрився периною, яку підняв з підлоги. Шопен, супроводжуваний стукотом віконниць! Він не міг цього витримати. Неможливо ні слухати, ні заснути. Він встав і зі злістю зачинив вікно. Вертаючись до ліжка, побачив два конверти, що лежали на підлозі біля дверей. Йому хотілося вернутися під теплу перину. І він вернувся. Заснути, однак, не вдавалося. Музика стихла. Запала тиша. Він відчув дивне занепокоєння. Встав. Підняв з підлоги конверти. На великому помаранчевому конверті був напис: «From Cecile Gallay for Stanley Bredford, strictly confidential». На білому не було нічого, крім чогось на взірець воскової печатки. Стенлі відкрив його першим. На клаптику паперу, вирваному із записника, він прочитав:
Мадам Кальм звати Ірен. Її друге ім’я — Софі. У наших звітах вона фігурує то як Софі Ірен Кальм, то як Ірен Софі
Кальм. Боюся, що це якийсь недогляд нашої МЇ5 у Лондоні. Я постараюся це з’ясувати.
З повагою, Дж. Б. Л.
Він не розшифрував ініціали. «Дж. Б. JL», але зрозумів, що записка від англійця. Лише тепер до нього дійшло, що він навіть не знає прізвища й імені англійця. Щоправда, той назвав себе в містечку, куди його привіз рядовий Білл, але в тому гаморі важко було щось запам’ятати.
«Ого! — подумав Стенлі. — Мадам Кальм значиться навіть у документах британської розвідки. Причому двічі! Певно, що через ті перини, які вона тримає для іноземців у шафах свого пансіону. А може, через розмови, підслухані за черговою карафою вина? О’кей. Це можна зрозуміти. Адже йде війна. Треба все і всіх перевіряти. Навіть добродушну мадам Кальм». І Стенлі мимоволі задумався, в якій категорії і відколи в тих «звітах» фігурує він сам.
— У кожному разі, я хотів би бути в усіх тих британських документах пов’язаним з Ірен Софі Кальм. Цього я, хай йому чорт, хотів би без жодного сумніву! — сказав він сам до себе, посміхаючись і потираючи руки.
Потім відкрив «особливо секретний» жовтогарячий конверт від Сесіль. Подумав, що її ім’я само по собі вже звучить еротично. Навіть без плаского живота, великого бюсту, пухлих губ, світлого волосся, а тим паче, незрівнянних сідниць під темно-синьою вузькою спідницею Галлей. У конверті були ще два. Один менший, білий, офіційний, з печаткою «Тайме», а другий більший, сірий, без печатки, перев’язаний чорною шкіряною смужкою. Стенлі на мить розгубився. Уважніше роздивився смужку. І впізнав ошийник Мефістофеля! Встав з ліжка, сів у крісло біля рояля. Розірвав білий конверт. Упізнав кострубатий почерк Артура. Почав читати...
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |