Доріс накинула на себе пальто, і вони зайшли в ліфт. Вона з усмішкою стерла червоний слід помади на дзеркалі в ліфті. Вийшовши з під’їзду, Стенлі поставив валізку на краю тротуару. Вони присіли на кам’яних сходах, що вели в коридор до його блоку. Стенлі пригадав свою матір. Коли він від’їжджав на навчання у Прінстон, вони теж так присіли на дорогу, і мати вклала тоді йому в руку медальйон. І тоді вони теж мовчали. Цей медальйон завжди при ньому...
Доріс замотала йому шию шарфом і позапинала ґудзики куртки. Позастібавши всі ґудзики, почала розстібати їх наново й розмотувала шарф.
— Повертайся, Стенлі, — раптом сказала вона, — я чекатиму на тебе. І привези багато знімків. Бутерброди без масла. У тебе в холодильнику не було масла, — додала вона, вкладаючи йому до рук паперовий пакет. Ти повернешся, правда ж? Я куплю для тебе продукти. Куплю нам масла...
Він ніжно торкнувся її обличчя й підвівся. Хутко підійшов до автомобіля. Солдат, що обперся об капот машини, стрепенувся, затоптав черевиком недопалок і виструнчився.
— Мене звати Стенлі Бредфорд, я працівник «Нью- Йорк Тайме», — промовив Стенлі й подав солдатові руку.
Той кивнув головою й мовчки заходився коло його валіз. Обережно розмістив їх у багажнику авта. За мить вони рушили. Доріс усе ще сиділа на сходах. Не дивилася в його бік. Він обернувся і дивився на неї через задню шибку машини. На першому ж перехресті автомобіль звернув праворуч. Стенлі притиснув до губів паперовий пакет із бутербродами...
Намюр, Бельгія, близько полудня, четвер,
15 лютого 1945 року
Його розбудив різкий поштовх. Він відчув їцкий запах цигаркового диму й гострий біль у щоці. Рвучко відіпхнув від свого лиця ствол автомата. Солдат, що сидів обіч нього на металевій підлозі кабіни літака, пробудився. Вилаявся, потім перехрестився, поклав автомат на коліна, сягнувши рукою по флягу з водою.
Приземлилися. Із маленького летовища на Лонг-Айленді вони полетіли на заправку до військової бази в Ган- дері на канадському Ньюфаундленді, а звідти над Атлантичним океаном — без посадки — до Намюра в Бельгії.
Стенлі повернувся спиною до групи солдатів, що метушилися в літаку, став на коліна біля своєї валізки й виглянув назовні крізь спітніле скло. Продірявлений дах великого ангара покривали сірі, замерзлі намети снігу, з-під яких де-не-де стирчали галузки ялин. Стенлі прочитав вицвілий напис на іржавій овальній вивісці під склепінням даху ангара «Ae’roport Namur». Почув за собою скрип люка, що відкривався. За ним відлуння важких кроків солдатів, що сходили по металевому трапу. Стенлі застебнув пальто, підхопив валізку й неквапом пішов до люка. Ступив на трап, замружився, осліплений світлом знадвору, відчув холод морозного повітря. Європа. Він дістався до Європи...
Відколи пам’ятає, Європа у нього асоціювалася з па-лацом або замком. І з культурою. Це, власне, там на сті-нах висіли шедеври малярства, це тільки там творилася серйозна музика, це там змінювано історію світу. Амери-ка видавалася йому лише ринком, далеким від палацу, де торгували картоплею і кукурудзою, а віднедавна також сталлю, нафтою, автомобілями, зброєю і марнослав’ям. Європа, як на його думку, не мала на це часу й лише зацікавлено підглядала, як організується цей ринок. Подеколи підкидала туди лише ідеї, уважно спостерігаючи, що з того вийде. Інколи ті ідеї були дуже застарілі. Як, наприклад, той ідіотизм із французькою революцією. Американці охоче їх приймали, вписували до конституції й гордо називали Демократією. З великої літери. Кожний має однакові можливості, усі рівні. У момент народження. Потім уже не дуже. «Рівніший», причому набагато, є той, хто з’явився на світу заможній сім’ї. І добре було б, щоб у його шкірі не було забагато пігменту. Таких у Америці було вже й не так багато. Близько одного відсотка таких сімей володіє понад п’ятдесятьма відсотками усього ринку. Друга половина належить решті. Треба було мати багато щастя, ще до народження, аби втрапити хоча б до того другого відсотка. Однак ні його молодший брат Ендрю, ні він сам не втрапили. їхні батьки не володіли анінаймен- шою часткою того відсотка. Вони всього лише винайма- ли бензоколонку у когось, хто нею володів, але не мав чи то бажання, чи то часу зайнятися нею. До кінця свого життя батьки так і не спромоглися сплатити кредит за ту оренду, й бензоколонка так і не стала їхньою власністю. Та вижити з того якось вдавалося.
Але йому все-таки пощастило. Одного разу дідусь, ім’я якого успадкував онук, подарував йому на день на-родження фотоапарат. Дідусь вважав, що коли його внук так гарно малює й любить роздивлятися альбоми зі старими світлинами, то стане добрим фотографом. А через рік неподалік від бензоколонки п’ятеро п’яних фермерів зґвалтували й убили негритянку. Стенлі тоді було вісімнадцять. Для їхнього шерифа, що вів слідство, це було дуже важливо. У Пенсильванії людина стає дорослою того дня, коли їй виповниться вісімнадцять. У Нью-Йорку, наприклад, ще за три роки. Стенлі зовсім не був дорослим, — так він думав тепер, — але вони мешкали в Пенсильванії, і у нього був фотоапарат. Вони пішли із шерифом на поле край дороги. Біля замордованої негритянки при її узголів’ї стояв навколішки чоловік. Шериф, не звертаючи на нього ніякої уваги, велів Стенлі фотографувати. Довкола тіла жінки шериф втикав у землю маленькі пронумеровані таблички. Стенлі фотографував. Але знімав тільки розпач того чоловіка. Коли шериф наказав йому сфотографувати кров на стегнах жінки і поміж ними, він затулив об’єктив рукою. Так само він зробив і тоді, коли йому наказали зняти великим планом її перерізане горло й ніж в очниці. Деяких речей не можна демонструвати. Ніколи. Ні за яку ціну...
Увечері він проявив знімки. Батько, після тривалих умовлянь матері, таки згодився, аби Стенлі в закутку за туалетом бензоколонки облаштував свою фотолабора-торію. Вранці наступного дня шериф дав розписку за отримані негативи. Стенлі ніколи не викликали ні на один судовий процес, бо такого процесу й не було. Через рік, коли вже мало хто й пам’ятав про те страшне вбивство, у травні, подаючи документи до Прінстонського університету, він написав, що «цікавиться фотографією», й долучив дві світлини того чоловіка з поля. За місяць листоноша залишив у його матері великий помаранчевий конверт. Із Прінстона. «Рішенням кваліфікаційної комісії нашого університету... Вам призначається стипендія, починаючи з нового академічного року...» Він перечитав листа кілька разів. Аби переконатися, що це правда. Під час вечері, одразу після молитви, він розповів про лист із Прінстона. Батько підвівся й мовчки вийшов. Мати роз- плакапася. Його брат спершу опустив ложку в суп, а потім підняв угору стиснутий кулак. «На знак нашої першої перемоги», як він згодом йому сказав. Того самого дня пізно ввечері, коли всі вже спали, він сів у батькове авто й поїхав на цвинтар. Там він опустився на присипаний піском край могили і розказав усе дідусеві.
Доріс помиляється! Іноді він усе-таки заходить до то-го сховку для валіз. Коли все у його житті летить шкере-берть, або коли він сумнівається у вартості того всього, що робить, чи коли хтось дуже його скривдить, коли йо-му треба прийняти важливе рішення або новий виклик долі. Тоді він заходить туди. Із тією ж надією, як і тоді, коли зачинявся в смердючій фотолабораторії на батьковій бензоколонці. І пучками пальців він торкається тієї першої світлини. Не конче мусить її роздивлятися. Він відчуває кожен її міліметр і кожну шерехатість паперу. Тому та світлина — і досі найважливіша в його житті — не взята під скло. І перед тим, як учора вранці вони спустилися ліфтом униз і вона стала запинати й розпинати його пальто, він теж туди пішов...
Тут починалася Європа...
Вона зустрічала його напіврозваленим ангаром занедбаного містечкового летовища й пронизливим холодом.
Може, й слушними є міркування Ендрю, який вважає, що Європа — це лише руїни палацу. У королівських по-коях завелися пацюки, такі, як Гітлер і Муссоліні, каже Ендрю, і невдовзі вони засіли на тронах. То лише Європа зуміла впродовж неповних двадцяти літ завершити одну криваву світову війну й розпочати другу. Ще кривавішу. І ніяка культура її не врятувала. Художників, поетів і філософів ізолюють найперше. Хіба що вони малюють, пишуть і філософують так, як пацюки. Тому майже всі, — якщо їх іще не відправили до газових камер, — давно вже перебралися кораблями до Америки.
Коли б на ринку панували чіткі правила: хто є більшим власником, хто піднімається до схід сонця і є дуже працьовитим, хто здібніший, хто спритніший, хто народився багатшим або хто, наприклад, тільки краще, ніж інші, грає в баскетбол, то вони й повинні жити ліпше. І мати більше. Одного дня в європейські палаци разом із щурами проник зі стічних канав сморід соціалізму. І запаморочив слабодухих. Вони сплутали його із запахом парфумів. Тут, в Америці, ніхто не клюне на це. Тут піт пахне потом, парфуми — розкішшю, на які треба тяжко нагару- ватися, а пацюки просто смердять. Його брат Ендрю мав дуже просту філософію світу й життя. Ліпші мають жити ліпше. Ліпші з народження, ліпші за походженням, ліпші, завдяки власній праці. Також і ті, що ліпші тому, бо так розташувалися зорі або кому пощастило. Як і їм з братом. Якби його дідусь не подарував йому фотоапарат, якби неподалік од їхньої бензоколонки не зарізали ту нещасну негритянку, якби Ендрю годинами, нецензурно лаючись, не старався влучити ганчір’яним м’ячем у відро з вибитим дном, то вони й надалі сплачували б батьківський кредит за бензоколонку в Пенсильванії, поблизу якогось містечка у глухомані, яке не значиться на жодній, окрім хіба що військовій, мапі. Однак дідусь купив йому ту «лейку», а брат, мов шалений, кидав м’яч у відро. І не раз вибивав сто зі ста очок. І він так сфотографував того негра, що коли на те дивишся, то сльози течуть самі по собі, наче вода з крана. І тому одного з братів прийняли до Гарварда, а другого до Прінстона. І це справедливо. І його зовсім не цікавить, що якийсь негритянський хлопець із нью-йоркського Гарлема пише кращі вірші, ніж Едгар По, але у нього немає грошей на поштову марку, щоб їх разом із заявою відіслати до університету. Нехай він врешті-решт додумається піти пішки до того університету. «Нехай все ж таки підніме свою дупу, посприяє, сука, своїм долі й рушить у дорогу. Нехай вирушить на Манхеттен, навіть коли б у нього була тільки одна нога. Бути бідним, — казав брат, — погано, але в них є одна перевага, яка невідома багатим. Бідні мають багато часу. Якби час можна було продавати, то бідні дуже швидко стали б багачами. Але вони його мар- нують. Той бідний поет теж має багато часу. Тож нехай рушає на Манхеттен».
Так говорив його молодший брат Ендрю, коли одного вечора в пабі в Бостоні випив забагато пива. І додавав: «У тій своїй палацево-соціалістичній Європі газети зро-били б із того хлопця мученика. Та лиш на один день і на один заголовок у газеті, назавтра всі забудуть його ім’я. Зрештою, про що я тобі кажу, ти сам чудово знаєш, як робиться сенсація в газетах!».
У його брата була, як він сам це називав, «квантова теорія світу, найпростіша з усіх».» Він студіював фізику, тож знав, що говорить. «Або ти постійно є електроном на одній з орбіт і крутишся довкола ядра аж до кінця світу, або ти поглинаєш квант енергії й переходиш на іншу, вищу орбіту. Та щоб його поглинути, треба бути у відповідному часі в відповідному місці. Після поглинання електрон збуджується і здатен поміняти орбіту. Так від-бувається на орбітах Бора, і так є тут, у моєму Бостоні, і у тебе, на орбітах „Тайме“ у Нью-Йорку. Надалі треба на якийсь час залишитися на тій орбіті. І не витрачати енергію на дурниці. Треба так її випромінювати, щоб тебе запримітили й відрізнили від інших. А після цього поглинати наступні кванти й перескакувати на інші орбіти. Це суперечить фізичним рівнянням, але якнайкраще гармоніює з життям», — додавав він.
Стенлі так не вмів, зате його брат жив згідно з цією теорією. Спершу три роки він оплачував своє навчання, граючи в баскетбол за команду Гарвардського універси-тету. Грав так, що фани команди з Гарварда звали його «Andrewood». Мали для цього підстави. Багато студенток приходили до зали тільки для того, щоб його побачити. Або доторкнутися. А після матчу купити його мокру від поту майку. Але й це ще не все. Справжній феномен Ендрю Бредфорда полягав у тому, що розташований через річку вічний конкурент Гарварду — Массачусетський політехнічний інститут — любив його так само сильно. Може, й не весь інститут, але принаймні більша частина тамтешніх студенток. Одного разу в університетській газеті MIT во- чевидь заздрісний редактор написав: «Якби раптом розвалився міст через Чарльз-рівер, то наші студентки перепливуть річку, аби лиш побачити, як грає Бредфорд.
І більшість із них попливе відразу без трусиків».
Згодом, на третьому курсі, зразу після канікул, Ендрю поїхав зі своїм професором до Вашингтона читати лекції для військових. Відрекомендував його професор, але після лекції всі вітали тільки Ендрю. Там, у Вашингтоні, він збагнув, що дехто знає про нього набагато більше, ніж йому здавалося. Особливо чоловіки у військовій формі. Після тієї лекції у Вашингтоні на його рахунок у банку почали надходити гроші з якогось банку на Багам- ських островах. Професор пояснив йому, що «це своє-рідна додаткова стипендія, а на Багамах просто низькі податки». Та «своєрідна стипендія» була рівно у вісім-надцять разів вища, ніж його стипендія за гру в баскет-бол. Не у вісім. У вісімнадцять! І він перестав грати у бас-кетбол. Наступного місяця на його рахунок надійшла по-двійна сума від тих вісімнадцять разів. Також із банку на Багамських островах. Тоді він зайнявся виключно фізи-кою. Перебрався на іншу квартиру. Поза Кембриджем, щоб бодай і випадково не зустріти інших студентів. Че-рез два тижні він знайшов у поштовій скриньці конверт без марки, та зате з ключем до всіх лабораторій фізич-ного факультету Гарвардського університету. І від двері головного корпусу. Коли переважно пізно вночі він по-вертався до своєї квартири, то регулярно помічав чор-ний автомобіль, припаркований неподалік від його бу-динку біля в’їзду до парку. Попервах це непокоїло його. Потім непокоїла вже відсутність авта.
Деякий час він тужив за баскетболом. Не встигав ви-трачати свої гроші. Опісля він забув і про баскетбол, і про гроші. Думав тільки про ядерні реакції та про свої рівняння. Після навчання він перебрався до Вашингтона. Через рік захистив дисертацію. Йому навіть ніколи було поїхати в Гарвард і забрати диплом. Та й бажання у нього теж не було. Там, де він працював, ніякі «посвідки» не бралися до уваги. Там бралася до уваги тільки здібність.
Майже завжди брати зустрічалися в Бостоні. Двічі- тричі на рік. У листопаді сорок другого Ендрю переїхав до Чикаго, нікого про це не повідомивши. Стенлі цілком випадково, готуючи матеріал про історію джазу, зустрів-ся з братом у нічному клубі негритянського кварталу. Того вечора він був вільний. Сидів з фотоапаратом на колінах, попивав пиво і замріяно слухав саксофон, з якого молода негритянка, стоячи на дерев’яній сцені, видобувала зворушливі мелодії. Музика була дуже незвичною, як і те, що грала на саксофоні дівчина. У якийсь момент до прокуреної зали увійшло троє- чоловіків. У своїх костюмах вони мали вигляд інопланетян. Одним із них був брат. Схудлий. У розхристаній сорочці, з недбало запханою у нагрудну кишеню піджака краваткою. Із сигаретою в зубах і почервонілими від диму очима. Достеменний Ендрю. Чоловіки сіли за столиком біля кухні, подалі від музики і подалі від людей. Очевидно, вони були тут завсідниками, бо офіціант одразу туди їх провів і за мить повернувся з трьома філіжанками кави. Стенлі подався до них. Ендрю не міг його бачити, бо сидів спиною до зали. Стенлі наблизився. Чоловіки одразу ж замовкли. Ендрю повернув голову. Він упізнав Стенлі. Зірвався з крісла. Було видно, що був дуже розгублений.
— Стенлі! — вигукнув він, обіймаючи його й плескаючи по плечах. — Познайомся, прошу: професор Енріко Фермі, — він показав рукою на усміхненого кароокого, лисого, капловухого чоловіка. Той підвівся й подав руку для вітання.
— Фермі, — сказав він тихо.
Чоловік, що сидів збоку, теж підвівся. Витер сервет-кою губи й відрекомендувався:
— Лео Сілард.
— Мій брат, Стенлі Бредфорд. Перепрошую, панове, я залишу вас на хвильку.
Ендрю не запросив його до столу. Обняв за плечі, й вони пішли до бару.
— Ти повинен забути про нашу зустріч, — сказав Ендрю, стривожено оглядаючись довкола. — Обіцяй мені.
І благаю тебе, нічого не кажи батькам. Я тут ненадовго. Лише на час проекту.
Він не забув. Хоча й пам’ятав, що мусить забути.
Ендрю приїжджав до Пенсильванії лише на Святвечір. Точніше, його привозили. Автомобіль непримітно парку- вався далеко від бензоколонки. Офіційно його брат чис-лився науковим працівником Гарвардського університе-ту. Неофіційно — працював на Пентагон. Артур мав тісні «контакти» з Вашингтоном і якось пізно ввечері запро-сив Стенлі до свого кабінету, замкнув двері на ключ і показав йому один документ із переліком «особливо важливих для Пентагону імен». Доктор Ендрю Б. Бред-форд, його молодший брат, теж був у тому списку. Пріз-вище, ім’я, дата і місце народження. Усе збігалося. Це був Ендрю. Друге ім’я Ендрю було Броніслав. Як у бать-ка його бабусі. Її сім’я приїхала до Ірландії з Польщі. Броніслав — типове польське ім’я на ті часи.
Потім вони сіли в крісла, Артур дістав із шафи пляшку канадського віскі, налив у склянки по самі вінця й підпа-лив запальничкою папір із документом. Поклав у криш-талеву попільницю і сказав:
— Стенлі, твій молодший братик — один з тих, у чиїх руках доля світу. Група вчених з цього списку готує всім нам дуже небезпечний коктейль. Тепер, у Чикаго. Ти не питай мене, звідки мені це відомо. Знаю, і край. Ми, євреї, завжди все взнаємо трохи наперед. А якщо йдеть-ся про твого братика, то не телефонуй до нього надто часто. А вже якщо дзвониш, то думай, що кажеш...
Не дзвонив Ендрю. Та це було й неможливо. Ендрю не мав телефонного номера в Чикаго. Якось він схотів нагадати йому про батьків день народження. Він щороку нагадував йому про це. Але це був лише привід. Ендрю добре пам’ятав про день народження свого батька. Це була підстава, щоб він зателефонував. їхній батько не працював на свій день народження. І наступного дня теж. То були єдині два дні на рік, коли батько не вдягав синій, пропахлий бензином фартух і не йшов за прила-вок. Напередодні свого свята він їхав у місто до перука- ря, голився, одягав білу сорочку й сидів удома. Від са-мого ранку він пив віскі й чекав на телефонний дзвінок від своїх синів. Стенлі колись розповіла про це мати. Точніше, він чекав на дзвінок від Ендрю. Телефон дзво-нив. Ендрю недовго розмовляв із матір’ю. Потім вона брехала батькові, буцімто Ендрю надсилає йому найкра-щі побажання. А батько брехав, що він дуже радий, заходив до спальні, відкорковував ще одну пляшку, йшов із нею на веранду і плакав. На другий день він спершу лікувався від похмілля, а потім від журби. Через день після цього все було гаразд. До наступного дня народження.
Телефоністка на комутаторі в Чикаго не знала прізвища його брата. Не знала вона і прізвища «Фермі». Те третє прізвище він не зумів повторити, а тим паче проговорити по буквах, тож передумав. За словами телефоністки, ані доктор Бредфорд, ані професор Фермі ніколи не працювали в Чиказькому університеті. Він не хотів здаватися. Лайза з’єднала його з деканатом фізичного факультету. Слова «Нью-Йорк Тайме» відчиняли багато дверей. Він розмовляв із самим деканом. Там теж нічого не чули про Фермі й Бредфорда. Хоча навіть Стенлі, який, на думку Ендрю, мало що розумів у фізиці, знав, хто такий Енріко Фермі! У деканаті ж фізичного факультету в Чикаго, включно із титулованим деканом, це прізвище не викликало жодних асоціацій. Коли таємниця стає надто таємничою, то вона перестає бути таємницею й переростає в очевидний факт. Стенлі не сумнівався, що німецька чи японська контррозвідка не телефонує по деканатах фізичних факультетів американських університетів. Артур мав рацію. Його братик Ендрю «мав відношення до дуже важливих кнопок»...
Він неквапно спустився по трапу на бетонну смугу ле- товища. На нього ніхто не чекав. Він сів на валізу й закурив. Довкола панувала тиша. Навіть важко було повірити, що зовсім поряд вирує війна. Друга світова війна. Звіддаля, за рядком дерев, маячіли контури будинків.
Зірвався вітер, приносячи із собою дрібний сніг. Стенді глибше натягнув на голову капелюх. В якусь мить помітив темний силует, що поволі рухався до нього. Розпізнав військову вантажівку з чорною зіркою, вимальованою на буро-зеленому брезенті.
— Привіт, колего, — весело крикнув водій, зіскакуючи на смугу летовища з кабіни вантажівки, яка зупинилася якраз біля літака. — На війну закортіло, еге? А не ліпше було б, Стенді, сидіти вдома й писати про Бродвей. Якби в мене були гроші на освіту, то ноги б моєї не було в цьому пеклі.
Він підійшов до нього, віддав честь і, тиснучи руку, сказав із посмішкою:
— Мене звати Білл. Рядовий Білл Маккормік. Ти часом не привіз сигарет? Цього тутешнього французького смердючого паскудства не можна курити. А може, є з дому якійсь газети? Цих листівок, що нам дають читати, ми вже наїлися.
Не чекаючи відповіді, Білл взяв його валізу й сказав:
— Сідай у карету, Стенлі. Перед нами довга дорога. Лейтенант-пропагандист із Антверпена казав мені, що ти хочеш на фронт і начебто маєш фотографувати наші успіхи для «Тайме». Мені наказано підвезти тебе до перших окопів, я дістав усі можливі перепустки. Для нас ти persona grata, репортер Стенлі Бредфорд, — засміявся солдат, поплескуючи його по плечу.
Вони сіли в машину й одразу рушили. Білл кинув Стенлі на коліна пачку мап.
— Я вирішив підкинути тебе до Тріра. Там усе ще сидять фріци. В усякому разі там вони були два дні тому. Це лише сто п’ятдесят миль звідси, але тут іноді одну милю їдеш десять годин. Побачимо, що нам вдасться. Якщо не пощастить із Тріром, то я залишу тебе в наших хлопців у Люксембурзі. Трохи там перечекаєш. Патгон тиждень тому вигнав звідти німців і затримався на берегах Сюру. Від тієї річки вже зовсім близько до Тріра. Ти поки що повивчай мапи.
— Що ти про це думаєш, Стенлі? — запитав Білл, коли вони проминули останні забудови Намюра й виїхали
на брудний путівець, поритий вирвами від бомб та артилерійських снарядів.
Він ні про що не думав. Йому було холодно, хотілося їсти й пити, він сумував за своїм ліжком й до того ж нічого не розумів у тих мапах. Та ще й нудило від запаху солярки, що проникав із двигуна вантажівки. Водій звернув на це увагу. На мить уповільнив швидкість, сягнув правою рукою під своє сидіння, витягнув зелений плед, поклав на коліна Стенлі й промовив:
— На тебе, певно, діє зміна часових поясів. Ти ж перелетів Атлантичний океан, а в Нью-Йорку зараз шоста ранку. Трохи поспи, Стенлі. А я тим часом підкину тебе на війну...
Люксембург. Вечір, неділя,
25 лютого 1945 року
Вілл не довіз його до Тріра. Хоча й дуже хотів. Генерал Паттон, поки вони їхали «на війну», не встиг зі своєю армією перейти кордон Німеччини. Тому Білл — це було десять днів тому — пізньої ночі висадив його із затишної, теплої вантажівки біля замерзлого фонтана на ринку, в самому центрі якогось малого містечка, французьку назву якого він навіть не зміг правильно вимовити.
Потім Стенлі опинився в Люксембурзі. Опівдні вони були ще в Бельгії, тяглися, як черепахи, по знищених війною дорогах, та, незважаючи на це, ще того ж дня дісталися до іншої країни. Європа була дуже маленькою. Енд- рю завжди твердив, що Європа — це маленька територія, менша від Техасу, розділена поміж «багатьох індійських племен, що століттями ворогують між собою й розмовляють різними смішними мовами». Виходило, якщо при-наймні йшлося про розміри, він мав цілковиту рацію.
Із цією країною в нього не виникало жодних асоціацій. Знав лише, що така країна існує. Не зміг би назвати ані її столиці, ані назви будь-якої річки, яка протікала по тій країні. Не знав також, чи тут мешкають сто тисяч людей, чи мільйони. Найбільше його непокоїла відсутність інших відомостей і чи люди, що мешкають у тій країні, радіють тому, що їх визволили американці, чи навпаки, почуваються окупованими американцями. Це було для нього найсуттєвішим.
Довкола фонтана з’юрмилися американські солдати. Більшість із них були п’яні. Із касками за спиною, у розхристаних сорочках, що визирали з-під розстебнутих мундирів, вони щось кричали один до одного й лаялись. Від Білла Стенлі довідався, що хтось ним тут «займеться». Та поки що ніхто не звертав на нього ані найменшої уваги.
Уся та місія, вигадана Артуром, здавалася йому безглуздою. Ті кілька світлин, які він зробив по дорозі з Намюра, не були чимось особливим. Картини зруйнованих міст, вирви від бомб і навіть трупи коней, що гнили на полях, вже ні на кого в Америці не справляли враження. Такі світлини пачками надсилали до «Тайме» фотолюбителі, що, як повії, ішли за армією.
Він став перед загратованими дверима маленької крамнички, закурив. За хвилину до нього підійшов молодий високий чоловік у британській формі.
— Чи я маю приємну нагоду познайомитися з редактором Сіенлі Бредфордом? — спитав він із типовим англійським акцентом.
Він ледве розчув ці слова. Крики біля фонтана все заглушували.
— Я не редактор. Я лише фотокореспондент газети «Тайме». Але це не має значення. А солдати завше так галасують? — прокричав він.
Чоловік посміхнувся й подав йому руку для привітання, представився, потім відповів:
— Загалом завжди, якщо їм це дозволити. Сьогодні їм дозволено і для цього є особливий привід. Сімнадцятого лютого, вісім днів тому, генерал Паттон оголосив, що Люксембург остаточно визволено. Зрештою, уже вдруге. Від учора, назвімо це так, повторно радіють зі своєї перемоги.
— Чому повторно? — спитав він зацікавлено.
5 Бікіні
— Бо вперше Люксембург було визволено у вересні минулого року, але німці в грудні сорок четвертого розпочали новий наступ і окупували країну. Але тепер тут знову ми. Я гадаю, те, що скоїлося в грудні, вже ніколи не повториться. Декотрі з тих солдат здобули це містечко вдруге. І все ще живі. Тож і мають подвійний привід, щоб радіти. До того ж у Люксембурга тепер особлива роль. Паттон розмістився зі своїм штабом у столиці цієї країни. І звідти він керуватиме операцією переходу через Рейн і вступу в Німеччину. Це для них також привід радіти. їм здається, що саме вони визволяли цю важливу частину Європи...
— Це дружня до нас країна? — спитав Стенлі занепокоєно.
— Вочевидь так. Тут іще вештаються недобитки гітлерівських поплічників, але в місті їх уже, напевно, нема. Нічого не бійтеся, — додав він із посмішкою і явною поблажливістю в голосі, — місцеве населення ненавидить німців. Воно дуже натерпілося. У Бельгії, та, зрештою, не тільки в Бельгії, у всій Західній Європі обов’язковим до виконання було розпорядження Гітлера про те, щоб за одного вбитого німця вбивати сто цивільних, за одного пораненого — п’ятдесят. А ви володієте французькою чи німецькою?
— На жаль, ні. Я американець. Ми не вчимо іноземних мов, вважаючи, що кожен повинен знати англійську. Я розумію, це дуже велике зухвальство. Повсюдне й національне. Ви, у вашій імперії, теж такої думки, чи не так?
— Боюся, що, на жаль, так, хоча я й володію французькою, італійською, іспанською й німецькою. Я захистив дисертацію з германістики. Розумію також голландську. Мій батько був євреєм, і ми проживали в усіх цих країнах. Я спитав вас тому, що в мене виникла проблема. Не знаю, де вас розмістити цієї ночі. Якби ви володіли однією з цих двох мов, то я б завіз вас до приватного пансіону на околиці містечка. Це скромне, але дуже затишне місце, яке утримують місцеві мешканці. Боюся, однак, що влас-ники того пансіонату зовсім не знають англійської. Тому, виходячи із цієї ситуації, я заберу вас до нашої штаб- квартири у палаці, який ми зайняли.
— Розумієте, я зовсім не маю бажання з кимось говорити. Я мрію поспати, — відповів Стенді, промовисто вказуючи рукою на солдат біля фонтана. — Я дуже стомився. Якщо це для вас не дуже обтяжливо, то завезіть мене до того пансіону. Якщо я не зможу заснути, то почну вчити мови. Щиро заздрю вам...
— Нема чому заздрити. Краще їх не знати й мешкати в одній країні, — відповів чоловік. — Прошу тут зачекати. Мій ад’ютант віднесе вашу валізу до машини. Ми лишили її зразу за ринком, — додав він і хутко пішов.
Стенлі було трохи шкода, що він не розбирався в знаках на військовій формі. Той факт, що в цього молодого офіцера є ад’ютант, вразив його. На вигляд він не був старший за нього. «Вчений ступінь і власний ад’ютант. Це щось! А може, європейці, всупереч тому, що твердить його братик Ендрю, не такі, як індіянці, і не лише вік визначає їхнє становище в племені», — подумав він.
Незабаром англієць з’явився в супроводі молодого ад’ютанта. Бічною вулицею вони швидко пройшли до машини з британськими прапорами й емблемами.
— Я думав, що тут лише американці, — розпочав розмову Стенлі, коли вони розмістилися в автомобілі.
— Переважно, на жаль, так. Але головнокомандувачем у цьому регіоні є британський генерал Бернард Монтго- мері. Після кривавих подій в Арнемі Монтгомері не дуже полюбляє американців. А особливо Патгона. Та Паттона взагалі мало хто любить із європейських головнокомандувачів. По-перше, за його неприхований антисемітизм, а по-друге, за його гострий язик та нечуване нахабство. А втім, ще відтоді, як паломники зіпсували День подяки племені вампаонг, американці здобули собі репутацію грубіянів. Отож, хоча місцеві жителі і вдячні американ- цям-визволителям, вважають їх нахабними й цинічними. І, на жаль, генерал Паттон дуже сприяє цьому. Нещодавно серед солдат поширилася чутка, що він укотре вже підло й по-хамському образив французів, сказавши, що «волів би за краще мати перед собою німецьку дивізію, аніж цілу французьку армію за собою». Французи йому цього
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |