ніколи не пробачать. Вони звинувачують Паттона в не-прихованих симпатіях до Гітлера, його генералів і армії. І це, на превеликий жаль, правда. Під час офіційних нарад і виступів Паттон не раз вихваляв німецьких солдат. А висловлювання Паттона про французьких солдат перегукується з міркуванням Гітлера про французів, яких він називав «винятковими боягузами». На відплату французи переповідають повну зневаги думку Гітлера про американців: «В одній симфонії Бетховена культури набагато більше, ніж в Америці за всю її історію». Самі розумієте, все це не найкращим чином позначається на моралі солдат. Тож не тільки американці тут. Ми теж тут. І французи. І канадці.
— Ми? Тобто британці, так? Адже ви британець? — спитав Стенлі, напружено думаючи над тим, що, хай йому чорт, могло б означати те його «на жаль» на початку монолога. Окрім того, він ніколи не чув про якесь плем’я вампаонг.
— Ні! Я єврей із британським паспортом. Але в мене є і німецький, і голландський. І ще польський.
— Навіщо польський?
— Бо там народився мій батько. У Кракові.
— Скажіть, а це правда, що всі євреї родом із Польщі? У мене, як мешканця Нью-Йорка, завжди було таке враження, — поцікавився Стенлі.
— Не думаю. Але ті, кому є що робити у вашій країні, здебільшого походять із Польщі.
— Чому ж ви тоді не володієте польською?
— Бо поляки після німців — найзапекліші антисемітські свині. Перш ніж ми виїхали до Голландії, мій батько був професором математики в Краківському університеті. У тридцять сьомому так звані невідомі особи побили його просто в аудиторії після лекції! Чотири місяці він лежав у шпиталі з розірваною селезінкою й зламаною шелепою. — Англієць помітно хвилювався. — Ви знаєте, що Гітлер, Гіммлер і Гейдріх хотіли спершу переселити всіх євреїв на околиці польського міста Люблін, що на сході Польщі? — спитав офіцер. — Це неспроста. І лише потім вони надумали вивезти євреїв на Мадагаскар. Це значно далі, і Європа не могла б за всім тим стежити зблизька. А отже, й протестувати.
— А хто такий Гейдріх?
— Рейнхард Гейдріх? Ви не знаєте? — У голосі офіцера забриніли саркастичні нотки.
— Так, я — «цинічний і нахабний» американець — на жаль, не знаю, — відповів Стенлі, відчуваючи, як у ньому наростає злість. — І я зовсім не бажаю знайомитися з ним, — буркнув він. — А ви знаєте, що нещодавно скоїлося в Квінсі? Це район Нью-Йорка, чули про такий?
— Певна річ.
— Вітаю вас. Так от, у Квінсі, у К’ю-гарденсі, кварталі, який ще називають селом, хтось «шпитально», як ми це називаємо в «Тайме», побив чорношкірого громадянина Сполучених Штатів. Я там фотографував, тож знаю. Та людина не мала обличчя, й усе її тіло стікало кров’ю. У всіх газетах, окрім нашої, наступного дня відразу, не чекаючи висновків будь-якого поліційного слідства, назвали винних. І знаєте, хто це був? Євреї! Бо то вони переважно за-селяють К’ю-гарденс. І це вони, євреї, що в Нью-Йорку не є ніякою таємницею, будь-що не хочуть допустити того, щоб там замешкали негри. Євреї із К’ю-гарденс трактували та, певно, й надалі трактують негрів, — я був там позавчора, тож знаю це не з чуток, — як, у кращому разі, носіїв чуми або прокази. І дуже б хотіли, прошу мені повірити, щоб усі американські негри повернулися, бажано вплав, через Атлантичний океан, до Африки, теж на Мадагаскар. Я знаю, що Мадагаскар лежить недалеко від Африки. Це я точно знаю. Та попри все це я б ніколи не зважився сказати, що євреї — це найбільші після ку-клукс- кланівців расистські свині, — додав він схвильовано.
— І все ж, боюся, я не розумію, що ви хочете мені цим сказати, — перебив його англієць. — Я згоден, що не всі американці люблять Ку-клукс-клан, але признайтеся, ваш американський расизм є, скажімо так, офіційним. Адже негри служать у вас в окремих підрозділах.
— Справді?! Я не знав про це, — здивувався Стенлі.
— Так. Правда! У Великій Британії був вельми великий конфлікт із американською армією з цього приводу. Наше британське командування засуджує різне трактування американських білих і чорних солдат їхніми офіцерами. Але, боюся, американська армія не має наміру йти у цій справі на жодні компроміси.
Стенлі вже не міг далі терпіти це постійне ідіотське «боюся» свого співрозмовника. Англійці, певно, й під час похорону скажуть, що труп, який лежить у труні, «боюся», є трупом.
— Ви дозволите мені завершити? Інакше, боюся, ви мене не зрозумієте. Отож, негра вбили інші негри. За те, що він заборгував комусь гроші. Він утікав із Джексон- Хейтс, це якраз негритянське село в Квінсі. Дістався тільки до К’ю-гарденс. Його побили на газоні перед будинком на розі Вісімдесят четвертої вулиці й Атлантік- авеню. У заселеному переважно євреями К’ю-гарденс. Знаєте, де це? — схвильовано спитав він.
— На жаль, ні...
— Ось цього я, курва, й боявся, та це не має значення. Негра забили не євреї. Його забили свої. Артур, головний редактор «Тайме», а також і мій шеф і, може трохи потішу себе, але додам, що він ще й мій приятель, який є стовідсотковим євреєм, нікому не дозволить коментувати ту справу, допоки не матиме фактів. І зовсім не тому, що певним чином намагався убезпечити себе, а лиш тому, що хотів бути впевненим. Коли правда після ретельного поліцейського слідства того випадку вийшла наяв, то він сам дуже здивувався, що негра забили свої. Як стовідсотковий єврей, він був на двісті відсотків переконаний, що того негра на койку в шпиталі відправили євреї. Чи далеко ще до вашого пансіону? Мені хочеться віскі, — перервав він свій монолог.
— Боюся, що в пансіоні немає віскі. Тут його не роздобути. Але сподіваюся, що там буде горілка. Щоправда, неліцензована. Розумієте, такі часи. Скоріше горілка власного приготування. Немає сумнівів, що буде також вино. У цьому можу вас запевнити.
— Чудово. І знаєте що, пане британський генерале? Поряд зі мною, через стіну, на Манхеттені, мешкає польська сім’я. Дуже багата польська сім’я. Чоловік має криві зуби, черевики з дев’ятнадцятого століття, завжди брудні, наче він щойно прийшов у них з поля, й довгі, рудуваті, непідстрижені вуса, а його дружина є справжньою красунею. Насправді красивою. Це дуже типово для поляків. Чоловіки виглядають здебільшого, як слуги, навіть коли є графами, зате їхні жінки — як графині. Навіть коли працюють служницями у графинь. Та пані якось зайшла до мене й принесла листа від свого родича. Листа було нелегально відправлено з Польщі до Швейцарії й переслано з Цюриха. Той її родич мешкає поблизу Ос- вєнціма. Це таке містечко в Польщі, біля якого німці створили Аушвіц. Вона дуже хотіла, щоб я опублікував того листа в «Тайме». Обов’язково. Про комини, крематорії, про чоловіків у смугастих робах; що марширують до каменярень. Про залізничні платформи, на яких відді-ляють матерів від дітей, і передусім про те, що там масово, наче на якійсь фабриці, що працює в три зміни, знищують євреїв. Не вдалося мені опублікувати того листа, хоча я й докладав чимало зусиль. Того разу я старався не заради жінки. Для справи я старався. Артурові треба було мати більше фактів. І якісь світлини. Хоча б одну. Артур, мій головний редактор, зациклений на візуальності, він вважає, що в газеті лише світлина обґрунтовує мотивацію наявності інформації. Без світлин можна опублікувати хіба що таблицю валютних курсів з Волл-стріт. Та й тоді ми додаємо світлину якогось спітнілого дилера. Артур не хотів промахнутися. Я його розумію. Він боявся, що без явних, неспростовних доказів його назвуть у місті сіоністом. До того, що його, єврея з крові, з кості й релігії, вважають за антисеміта, він уже призвичаївся. Але та моя чарівна сусідка — полька. Стовідсоткова полька. Без жодної краплини єврейської крові. Я випитав про це у неї насамперед. Її батько, чистокровний поляк, також викладав. Хоча й не знаю, що саме, у Краківському університеті. Я це точно пам’ятаю. Краків. Який дивний збіг обставин, правда? А може, не дивний? Ви думаєте, що в Польщі, мабуть, курва, лиш той один університет?
Англійський офіцер не встиг йому відповісти. Авто-мобіль раптом різко загальмував. Вони спинилися перед алеєю, що вела до великого дерев’яного триповерхового будинку, оточеного гіллям розлогих лип. Ад’ютант поквапом розсунув двері фургона.
Вони увійшли до темного передпокою, щось на взі-рець салону, наповненого дерев’яними столами й лавицями коло них. Перед маленьким каміном, вбудованим у торцеву стіну, на підлозі зі світлих соснових дощок стояла бляшана балія. Старенька жінка в коричневій блузці й спідниці, запнутій квітчастим фартухом, мила ноги голб- му чоловікові, що лежав у балії. Над водою виднілися лише його ступні й голова.
— Добрий вечір, мадам Кальм. Добрий вечір, герр Рейтер, — привітався офіцер, заходячи в кімнату.
Першу частину цієї фрази він сказав по-французько-му, другу — по-німецькому. Мадам Кальм глянула на них, посміхнулася і, не перериваючи свого заняття, щось відповіла. Голий герр Рейтер у балії зовсім не звертав на них уваги. Вони сіли за одним із столів. Офіцер підійшов до серванта, що стояв біля дверей туалетної кімнати. Приніс карафу з червоним вином і чотири келихи.
Стенлі тим часом захоплено дивився на мадам Кальм, яка нахилилася над голим тілом герра Рейтера. Цікаво, чи можливе щось подібне в американському домі? — думав він. Голого чоловіка при зовсім сторонньому, тобто при ньому, — англієць із ад’ютантом очевидно, бували тут уже не раз, — миє жінка. До того ж обом, на перший погляд, далеко за сімдесят. Таке не дозволили б собі навіть розбещені актори з Голлівуду! А якби й дозволили, то жінці було б не більше двадцяти п’яти років, чоловікові теж, а наприкінці цензура все ж таки вирізала б цю сцену. Америка так облудно сором’язлива. Та ще й святенницька. На Таймс-сквер у Нью-Йорку ввечері не можна спокійно пройти, щоб до тебе не причепилися табуни повій. Шпиталі, зокрема в Гарлемі, переповнені хворими на гонорею й сифіліс, у Централ-парку майже щодня когось ґвалтують, однак на демонстраціях моди сукня повинна прикривати як мінімум три чверті грудей, а спідниця не може бути вищою чотирьох дюймів від коліна. В іншому разі опублікувати знімки з показу моди не вдасться. Зате можна спокійно показувати зрешечений, як сито, кулями живіт жертви нападу, але тільки до горизонтальної лінії пупка, розтрощену голову або зняту великим планом спину жертви з ножем, загнаним під лопатку. І чим глибше, тим ліпше.
— Вип’єте? Це чудове вино. До війни мадам Кальм займалася виноробством, — вирвав його із задуми голос англійця. — Це вино з доброго врожаю, тридцять дев’ятого.
— Добрий рік? Тридцять дев’ятий? Якщо ви називаєте так урожай цього року, то я залюбки вип’ю.
Вони випили п’ять повних караф вина. Мадам Кальм, приєднавшись до них, розбавляла вино водою. «Справді, — в якийсь момент подумав він, — англієць мав рацію: рік тридцять дев’ятий був дуже добрим роком. Принаймні для винограду».
Коли вони допивали третю карафу, герр Рейтер уже хропів, а наприкінці четвертої, очевидно, через їхні що-раз гучніші крики, пробудився. Він встав у балії і, мов мале, розбуджене зі сну хлопченя, став протирати очі. Мадам Кальм спокійно допила свій келих і, не відходячи від столу, зі сміхом сказала йому щось.
Стенлі звернув увагу на те, що це було ні по-французькому, ні по-німецькому. Однак усі все зрозуміли. Крім нього. Він подумав, що в Європі люди можуть порозумітися між собою будь-якою мовою. Почувався трохи невігласом у порівнянні з мадам Кальм, із тим англійським офіцером і його ад’ютантом. Наче недовчений слуга. Усі за столом розуміють один одного, лиш він — ні. Задумався над причиною цього. Він закінчив Прінстон. Цілком непоганий заклад як для Америки. Один із найкращих у країні. Він здібний. Працьовитий. Він навчався всього, що задавали, і навіть більше, коли йому здавалося, що цього не досить. Але це було в Америці. До вивчення іноземних мов його ніхто не заохочував. Ні батько, ні школа, ні університет, ані потреба чи інтерес іззовні. Якщо щось не було перекладеним на англійську, то це означало, що його не було й воно не є вартим уваги. Зосереджена на собі, зарозуміла зі своєї величі й сили країна дивиться на навколишній світ як на відсталий, такий, що не встигає за прогресом. Америка хворобливо америкоцентрична, як він це назвав би. Американська еліта подавилася величчю й нинішньою міццю Америки, як кісткою, котра стала їй поперек горла й заважає нормально дихати, а її мозок з цієї причини недоотримує кисню. А народ? Народ, котрий, хоч як це парадоксально, походить від прадідів, дідів і батьків переважно з Європи, ставиться до Європи так само, як ставляться до вицвілих пожовклих чорно-білих світлин у сімейних альбомах або знімків із прогулянки до історичного національного парку. Скільки ж можна розглядати ті фотографії із заповідника? Після десятої, щонайбільше після двадцятої стає вже невимовно нудно. Народові це стає, кажучи по-європейськи, «egal», — це слово він встиг вивчити, допиваючи другу карафу вина зі збору тридцять дев’ятого, — поки на його банківський рахунок у кінці місяця надходить те, що має надійти. І надходить. Бо війна щедро підганяє кон’юнктуру, хоча більшість американців на питання, що таке «кон’юнктура», відповість, що це щось із архітектури або це якась французька лайка. Америці достатньо того, що еліта знає, що таке кон’юнктура. Якщо еліта проголосить, що це французька лайка, то народ у це повірить. А якщо визнає, що це благословення, то народ повірить і в це. Він власне те-пер подумав, що має навколішки дякувати Богу за те, що Гітлер народився в Австрії, а не в Техасі.
У Європі зовсім інакше. Мало хто вірить еліті. Євро-пейці ставляться до неї так само, як до хмари комарів над озером літньої пори. Це, на його думку, дурний спадок французької революції. Він дуже любив французьку революцію. Щоправда, більше в плані художньому, ніж історичному. Він був особисто пов’язаний із нею. Писав про неї дипломну роботу «Образ французької революції в об’єктиві фотокамери: правдиве відтворення історичних хронік». Театрально вишуканий та ще й надзвичайно фотогенічний історичний акт. Три кольори, три милозвучних, але облудних слова на прапорах, шибениці, гільйотини й напівоголена жінка з красивими персами й напруженими пипками, яка з прапором у руці веде революціонерів до остаточної перемоги рівності, волі й братерства. Багато яскраво-червоного кольору та ще більше крові. А до того ж і Страшний суд, який за кожної революції працює в три зміни. Щодня. Цього не можна було проґавити. Він умовив свого приятеля, щоб той одяг перуку, позичену в одному з театрів на Бродвеї. Він повинен був виглядати, як Дантон, сісти на троні й, як Бог, вершити долі людей, посилаючи їх у рай, чистилище чи в пекло. Приятель погодився, надів перуку, сів на дубовому троні й перед об’єктивом керував Страшним судом на благо його дипломної роботи й фотографії. Світлини вийшли досконалі. І технічно, й художньо, але, на жаль, не політично. Приятель, якого він попросив зобразити Дантона, був трохи не такий, як усі. У нього був синдром Дауна. Опріч цього, був таким же, як усі. Хіба що жив так довго, аби аж у двадцять чотири стати його приятелем.
Науковий керівник не прийняв його дипломну роботу, не через Дантона із синдромом Дауна, навпаки. Він вважав, що всі очільники революції — божевільні маніяки, а синдром Дауна при їхній недузі — легенька застуда, не більше. У тій історії це було для Стенлі найбільшим розчаруванням. Він не міг збагнути, чому професор університету, представник американської інтелектуальної еліти — не здатний зрозуміти, що саме французька революція запропонувала світові модель ліберальної демократії, яку скопіювала не лише Європа, й запозичила Америка. Натомість Бог з синдромом Дауна виявився для пана професора зовсім недопустимим. А для Стенлі найважливішим був саме цей образ: Бог із синдромом Дауна вершить Страшний суд. Це була саме «та» інформація, яку він хотів пере-казати. Його науковий керівник завжди наголошував, що він повинен сконцентруватися на «тій» інформації й передати її зримо. А вийшло так, що саме його інформація й не годиться. Неповноцінний Бог із синдромом Дауна, який на глум історії і всупереч неспростовним істинам вершить Страшний суд у ході якоїсь коли не «червоної», то принаймні яскраво-«рожевої» революції, не узгоджувався з політкоректною Америкою, яка на кожному кроці хизувалася свободою й правом беззастережного виявлення «всіляких» міркувань.
Він відкликав ту дипломну роботу. В наївному юнацькому максималізмі він не пішов на жоден компроміс, запропонований науковим керівником. Написав іншу працю. Зробив зовсім інакші фото. Задля впертості й цілковитого контрасту і щоб трохи понервувати наукового керівника, він узявся за цілком інше. Банальне і нікчемне. Зайнявся дивовижною й неправдоподібно вузькою, як на нього, талією культової фотомоделі Доріан Лі, яка за-хоплювала й донині захоплює своєю вродою людей в Америці й поза нею. У затишній вантажівці Білла, шофера, який привіз його до Люксембурга, висіли вирізки з кольорових журналів, на яких красувалася Лі. Він вирішив зняти таємниче покривало з витончених маніпуляцій фотографів «Life» і «Vogue», які за допомогою спеціального освітлення, гри світла й тіні, спеціальної обробки в фотолабораторії та інших ефектів творили з талії Лі мрію більшості дівчат і молодих жінок в Америці. Та робота була також не зовсім політкоректною. Ба навіть нелегальною. Він фотографував міс Лі без її згоди. Стежив за нею, підглядав за її приватним життям, знімав прихованою камерою. Та це аж ніяк не непокоїло його керівника.
У Європі, так йому раптом здалося, кожен є елітар-ним. І мадам Кальм, і англієць, і його ад’ютант, і навіть герр Рейтер, що хропів, мов ведмідь. Він подумав, що в Європі, на відміну від Америки, народ складається з особистостей. І цього не заступить той факт, що в американській конституції й усіх до неї додатках і поправках багато йдеться про винятковість особистості та її право на самовизначення і щастя. Америка чи не єдина країна на світі, де право на щастя записано в конституції. В Америці теж є особистості. Це правда. Але, як йому здається, лише дві. Зате дуже помітні. Еліта й народ.
Історія демократії, яку аналізував п’яний американський фотограф, допиваючи четверту карафу вина, раптом видалася йому надзвичайно простою. Він тільки задумався над тим, чи він належить до еліти, чи все ще до народу...
Одразу ж після його роздумів про наслідки впливу французької революції на життя Європи герр Рейтер вийшов з ванни, випнув на них і на історію свої голі, великі й оброслі волоссям бліді сідниці, зняв із полички над каміном рушник і мовчки зник за дверима. Герр Рейтер без сумніву був теж елітарним, звісно, на свій лад, маючи все й усіх, просто кажучи, в дупі. У ту хвилю Стенлі подумав, що це також один зі способів висловлювати свої міркування.
Коли вино в п’ятій карафі закінчилося, зникла й сама мадам Кальм. Хвилин за п’ятнадцять вона повернулася й поклала на столі два ключі. Було ясно, що зовсім п’яний ад’ютант, який ледве переставляв ноги, йдучи в туалет, не зможе керувати фургоном. Такої ж думки був, вочевидь, і сам ад’ютант, бо мовчки взяв один з ключів, силувано посміхаючись, мовив усім «на добраніч», хоча вже світало, й хитаючись попрямував до дверей спальних кімнат пансіону, наштовхуючись на столи по дорозі.
Тим часом мадам Кальм, користаючись із неабиякої мовної ерудиції англійського офіцера, пояснила Стенлі, що він спатиме в їхньому найкращому покої на третьому поверсі. Ліжко застелене сатиновою білизною, в тазу вже налита гаряча вода, дзбан із холодною стоїть на підвіконні. У них, на жаль, є лишень господарче мило, за що вибачаються перед ним, камін уже розпалено, про що подбав герр Рейтер, у шафі є ще одна перина на випадок, якщо йому буде холодно, сніданок буде об одинадцятій, бо, через війну, єдина пекарня в містечку відчиняється не раніше десятої. Якщо він не зможе заснути, то на нічному сто-лику вона поклала для нього кілька книжок. Англійські, з тих, що знайшлися в комірчині. Ага, ще, правда дуже рідко, вночі по даху бродить їхня кішка Колєтт. Якщо його розбудить її нявкання й дряпання кігтями у вікно, то він може спокійно впустити її досередини й виставити в коридор. Якщо йому захочеться пити, то він може спуститися до вітальні. За хвильку вона принесе пляшку з водою, а може, й дві, і наллє у карафу вина. А також підкладе дров до каміна, щоб зберегти тепло. У його кімнаті стоїть старий годинник з маятником. Деяким гостям заважає його цокання. У такому разі треба на секунду притримати маятник, цокання припиниться, а час зупиниться...
«Час зупиниться...»
Він задумався, чи вона й справді так сказала, чи так переклав англієць. Певно, що вона так сказала. У перекладі здебільшого багато втрачається і майже ніколи не додається. Та фраза його збентежила. Більшість прочитаних книжок він пам’ятав лише завдяки одному реченню. Інколи йому здавалося, що це зовсім не випадково, що письменники пишуть книжки лише задля того, щоб написати оте одне-єдине речення. Заховати його десь у гущі тисячі рядків, вибудувати довкола нього фабулу книжки, поділити її на розділи й абзаци, а насправді ж написати тільки те одне речення. І терпляче пояснювати свою думку всі кілька сот сторінок. І лише завдяки цьому одному реченню книжки чогось варті. Він теж переводить кільканадцять роликів плівки заради однієї вдалої світлини.
Люди з книги його життя теж існують у його пам’яті лише завдяки одному реченню, яке вони колись, може, цілком мимоволі, може, необачно й неуважно, в захваті чи під час миттєвої ненависті і злості, а може, й цілком свідомо сказали.
Він слухав, продивляючись до губів мадам Кальм. Його мати теж мала такі губи. Зів’ялі не стільки від часу, скільки від того, що вона їх часто кусала. І такі ж зморшки довкола очей. Усупереч життю, яке вона пережила, їх було більше від посмішок, ніж від плачу. Вона мала такі ж блакитні, завжди трішечки зволожені, блискучі на світлі очі. І такі ж спрацьовані руки. І такі ж випуклі лінії вен від зап’ястя до ліктя. І таке ж густе сиве волосся, гладко зачесане назад. І такий же погляд. І ця фраза: «В тазу вже налита гаряча вода...» Майже так само, як мамине: «Стене, у ванні гаряча вода, викупайся й не забудь ретельно вимити ноги. Воду не виливай, Ендрю викупається після тебе. Тому, прошу тебе, не пісяй у ванну. Я прийду, щоб поцілувати тебе на добраніч».
— Мадам Кальм вас чимось образила? — спитав англієць, перериваючи його задуму.
— З чого ви взяли, що вона мене образила?
— Ви плачете...
— Плачу? — спитав він зніяковіло, машинально сягнувши по пустий келих. — Може, й плачу. Я іноді плачу. А ви ніколи не плачете?
Англієць теж сягнув у ту хвилю по келих. Теж порожній. Вони дивилися на дно своїх келихів, щоб не дивитися один на одного.
Він підвівся. Узяв ключ. Підійшов до мадам Кальм, вклонився їй і вийшов з вітальні. «Я колись вивчу французьку й скажу їй сам, — думав він, ідучи сходами вгору, — усе те, що хотів би сказати зараз. Сам їй про це скажу, без допомоги цього мудрагеля-англійця...»
Відшукав свою кімнату на третьому поверсі. Тихо повернув ключ і увійшов. На підвіконні мансардного віконця в скляному ковпаку гасової лампи мерехтіла свічка. Відчув запах лаванди. Вода в тазу все ще була теплою. Він занурив голову. Не роздягаючись, вклався на ліжко. Прислухався до цокання годинника. «Я не зупинятиму час, — подумав він, — ще не пора, може, іншого разу». Посміхнувся подумки, пригадуючи вологі очі мадам Кальм. За хвилину заснув.
Його розбудили якісь дивні звуки. Він звично про-стягнув руку до будильника й тої ж миті щось велике впало на підлогу.
— Спи, Доріс, то лише цей пришелепуватий будильник, я забув його викинути, спи, кохана, — прошепотів він.
Піднявся й сів на краю ліжка. Протер очі й глянув на підлогу біля ліжка. Сніп світла, витнутий квадратом вікна, падав на недбало розкидані книжки. «Усі англійські, які я знайшла в комірчині»... — пригадав він слова старенької. Звуки почулися знову. Він обернувся й глянув у вікно. Руда, облізла кицька без обох вух дряпала пазурами шибку. «То, певно, Колєтт», — збагнув він. Відчинив вікно. Почув нявкіт і нараз відчув на обличчі дотик мокрої від снігу шерсті. Поспіхом вернувся до ліжка. Йому кортіло додивитися сон...
Його мучила спрага. Занурив голову в таз. Із замерзлого фонтана вилітали тоненькі льодинки. Просто до його уст. Чудово холодні. Пахло лавандою, корицею й трояндовою водою. Колєтт разом із Мефісто сиділи на радіоприймачі й кивали головами. За хвилю Доріс везла його в таксі на війну. Вони їхали геть безлюдним Брук- лінським мостом. По радіо вже кілька хвилин промовляв Гітлер. Він визирнув у вікно автомобіля. Поруч із ними весь час біг кінь, з очима англійського офіцера. Доріс зупинила автомобіль якраз навпроти дверей ліфта. На мармуровій підлозі ліфта поміж квітів із його квартири стояв годинник із маятником, який цокав, наче бомба з годинниковим механізмом. У дзеркальному відображенні він торкався голої спини й сідниць Доріс. Він стояв за нею і, нахилившись, намагався поцілувати її в шию, щоразу вдарячись чолом об скло. Слід від губної помади на дзеркалі ворушився й говорив: «Я куплю для нас масла...». Раптом годинник перестав цокати. Запала цілковита тиша. За якусь мить він почув стукіт у двері ліфта...
Люксембург, світанок, понеділок,
26 лютого 1945 року
Він пробудився. Стукіт не вщухав. Колєтт дряпалася в двері й підскакувала до клямки. Він устав з ліжка й підійшов до дверей. Повернув ключ. Як тільки він відчинив двері, Колєтт шаснула в коридор.
— Чи не бажаєте поснідати? Вже полудень. Ми б хотіли десь годині о другій вирушити до міста, — сказав англійський офіцер, приязно посміхаючись до нього. — Мадам Кальм зготує для нас яєчню з помідорами й беконом. Це справжній делікатес, її фірмова страва, запевняю вас.
— До якого міста? — спитав він нервово.
— До Люксембурга. Ви ж хотіли проявити плівку. Боюсь, у наших обставинах це можна зробити тільки там.
— Але ж ми і так у Люксембурзі, хіба ні? Чи, може, у мене щось із головою? Останнім часом я щодня опиняюсь в іншій країні...
— Так, — засміявся англієць, — я мав на увазі сто-лицю. Вона також називається Люксембург. Ви спуститеся до вітальні чи нам не чекати вас? Нам би не хотілося сідати до столу й приймати їжу без вас...
— Ясна річ, спущуся. Але спершу, мабуть, вип’ю всю воду з таза. Трохи забагато вина було вчорашньої ночі, — відповів він посміхаючись. — За хвилину буду внизу.
Він не міг пригадати, коли востаннє хтось при ньому назвав сніданок «приймання їжі». Це прозвучало доволі велично й вишукано. Сніданки він інколи з’їдав в неділю вранці, та й то лише тоді, коли у нього на ніч залишалася жінка. А в інші дні він хіба що проковтне пригорілий тост із джемом й вип’є каву. Та й то під час гоління. Але о’кей. По суті, це теж можна назвати прийманням їжі. Або англійська так дуже несхожа на американську, або той англієць красномовець від природи. Це було б щось нетипове. Солдати, з якими йому доводилось зустрічатися, здебільшого були повного протилежністю англійцеві.
У всякому разі факт, що вони не хочуть розпочати «приймання їжі» без нього, приємно тішив. Він тільки сподівався, що вони не молитимуться перед їдою. Він не знав жодної молитви. На жодній мові. Навіть по-англійському. Тому що вважав, що світ не потребує Бога. Навіть коли Він і створив його й існує (премудрий братик Ендрю колись розтовкмачував йому, що це малоправдоподібно з наукової точки зору), то Земля й люди на ній його не цікавлять. Усе тут і так іде своїм звичаєм без нього...
Він сполоснув лице водою. Почистив зуби, накинув піджак, розтер на шиї кілька крапель одеколону й хутко
збіг сходами вниз. У вітальні пахло так само, як і в його улюбленій французькій пекарні на розі Медісон-авеню і Сорок восьмої вулиці. Це не була звична пекарня...
Коли він ішов повз неї, йому завжди кортіло поснідати. Навіть опівночі. Власник пекарні знав про це, бо готував сніданки цілодобово. У Нью-Йорку повно диваків, яких обставини змусили перевернути догори ногами свій розклад дня. Живуть і працюють уночі, сплять удень, а снідають під час вечері. Нічого дивного в цьому не було. Не раз він і сам, коли по роботі залишався в редакції на ніч вкрай зголоднілим, то дзвонив до тієї пекарні й замовляв свої улюблені круасани з пікантним топленим сиром і малиновим джемом. Зазвичай уже через кільканадцять хвилин унизу дзеленчав дзвоник, він спу-скався ліфтом униз і забирав замовлене.
Однієї ночі, майже рік тому, паперовий пакет із тепли-ми круасанами принесла Жаклін, дочка власника пекар-ні. Іноді, але тільки в суботу або в неділю, він бачив її за прилавком. Важко було її не запам’ятати. Тим паче, коли ти чоловічого роду. Стоячи за столиком у кутку пекарні, він попивав каву, ковтав свій сніданок і, дивлячись на неї, задумувався, який то бевзь дозволив їй такої пори полишити своє ліжко.
Він пригадав, як тієї ночі, за кілька хвилин після його дзвінка до пекарні, пішов рясний, перший того року вес-няний дощ. Дівчина змокла до нитки. Він запросив її на-гору до свого бюро, приніс чашку гарячого чаю з лимо-ном, у туалеті відшукав свіжий рушник, посадив її в кріслі й, стоячи за нею, витирав її мокре, блискуче, довге, аж до самого пояса, чорне волосся. Потім опустився на коліна перед нею й спробував зняти з її ніг промоклі черевики. Пам’ятає, що як тільки він торкнувся її стопи, вона рвучко відсмикнула ногу.
Жаклін вільно говорила по-англійському з французь-ким акцентом. Немає, на його думку, ліпшої версії анг-лійської, ніж та, мовлена бездоганно й водночас із фран-цузьким акцентом. І особливо тоді, коли такою англійсь-кою говорить жінка, а тим паче, коли слова виходять з-по-між таких губ, як у Жакпін.
Вона вивчала літературу в нью-йоркському Королів-ському коледжі, їй було двадцять три роки, вона цікави-лася малярством, грала на фортепіано й захоплювалася астрономією. У неї була тонка східна врода, в якій про-зирало щось слов’янське. Пухлі щоки, темно-сині очі, високий лоб, симпатичний кирпатенький носик, великі груди. Її батько з Алжиру через Марокко дістався до Гіб-ралтару, звідти до Іспанії, а потім уже приїхав до Ліона у Франції. Там він познайомився з її матір’ю, розлученою емігранткою з Росії. Потім народилася вона, а коли їй було чотири рочки, батьки емігрували з Ліона у Штати. Вона була мусульманка. Як і її батько й мати, яка, хоч і була російською єврейкою, прийняла іслам «тільки з любові до чоловіка».
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |