«Стенлі,
твій кіт став гладкий, як свиня. Він чи не гладший за тебе.
Учора я приходив до тебе його нагодувати. Купив для нього найкращої яловичини, яку тільки можна знайти на Манхеттені, але він не захотів їсти. Сидів зі мною в кріслі й муркотів, коли я чухав його за вухами. Я не знав, що ти слухаєш Шумана. Ця платівка лежала на твоєму грамофоні. Ми послухали її разом із твоїм котом. Востаннє я слухав Шумана на своєму весіллі з Адріаною. Це було двадцять п’ять років тому.
Я не знав, що у тебе вдома є наші світлини. Одну з них я забрав. Ту, де Адріана дивиться на Ніагарський водоспад. Не здогадувався, що ти це сфотографував і що вона була така гарна, хоча й повинен був знати. Або принаймні пам’ятати про це. Я поверну тобі, але спершу її скопіюють у редакції.
Лайза сумує. Відколи ти поїхав, Лайза зовсім перестала посміхатися, а два дні тому вона розплакалася, коли когось посадили за твій стіл. Вона вбігла туди й майже силоміць витурила з-за твого стола того типа. Сам знаєш, якою може бути Лайза, коли розізлиться. Про це гуде вся редакція. Не маю уявлення, хто це був. Тут багато чого діється поза мною. Але тепер більше нікого туди не посадять. Я так вирішив. І можеш бути певним, Лайза за цим простежить.
Артур
Р. Б. Стенлі, можеш повернутися, коли захочеш. Пам’ятай про це. Не роби ніяких дурниць. Прошу тебе.
Він устав з крісла. Йому дуже закортіло закурити. Знайшов сигарети в кишені піджака. Вернувся в крісло. Поставив кришталеву попільницю на клавіатуру рояля. Розстебнув шкіряний пасочок. Кинув його на ліжко, розірвав конверт...
«Бредфорд,
я купила олію. Тепер у нас багато олії...
Вранці я прокидаюся на годину раніше, одягаюся для тебе, сідаю в метро на Грін-Пойнт і їду до станції на Парк- авеню. Потім консьєрж у твоєму під’їзді пильно розглядає мої водійські права й перевіряє щось у своєму грубому зошиті. Робить це все дуже поволі, хоча й мав би мене добре запам’ятати. Щоразу, однак, він вдає, що не знає мене. Можна сказати, що в тебе дуже сумлінний консьєрж. А може, йому просто подобаються мої парфуми. Потім він посміхається до мене й дозволяє пройти до ліфта. Не сумніваюся, що поки я йду, він витріщається на мій задок. Я його ро-зумію. Задок у мене й справді нічогенький...
Коли я відчиняю двері до твоєї квартири, Мефісто нявкає на привітання. Не думаю, що його дуже тішить моя особа. Він, очевидно, нявкає з радості, що за хвильку втамує свій голод. Потім він швидко біжить на кухню й треться об усі чотири ніжки стола. Я кладу йому на блюдце їжу й наливаю в мисочку молока. Потім я спираюся на холодильник й розказую йому, що знову скучала за тобою. Не по-мітила, щоб це справляло на нього якесь враження. Мабуть, Мефісто прикидається. Він теж скучає за тобою. Хіба що більше ввечері, ніж уранці. Так, як і я. Вечорами я дуже скучаю за тобою. А найбільше вночі. Тому ввечері я не повертаюся у Бруклін, а з офісу йду до тебе додому й зустрічаю іншого консьєржа. Того самого лисого худого старика, який впустив мене у твоє життя й у твою постіль першого разу. Він не розглядає мої водійські права, а дивиться мені в очі, й тому, коли я йду до ліфта, то намагаюся якомога краще погойдувати стегнами.
Увечері Мефісто нявкає інакше. І не біжить на кухню, а заплигує на радіо й дивиться на мене. Спершу я йду до нього, нашіптую йому на вухо твоє ім’я. Це його заспокоює. Потім я сідаю у крісло, вмикаю лампу, ставлю Шумана й переглядаю газети. Хочу все знати про ту твою війну. Найбільше хочу з них вичитати, що вона завершилася й що ти скоро повернешся. Інколи я читаю вголос для Мефісто. Гадаю, що він теж хотів би, щоб та війна закінчилася.
Двічі на тиждень я беру таксі і їду просто з офісу до «Village Vanguard», замовляю два келихи вина, інколи ще два. Часом і більше. Там разом з тобою я слухаю джаз і вже звідти вертаюся до тебе. Здебільшого трохи напідпитку. Тоді я притуляюсь губами до дзеркала в нашому ліфті. А потім біжу тим вузьким коридором до твоєї квартири. І зразу — під душ, де ти теж, зі мною. Інколи я стаю під душ одягненою, щоб ти міг мене роздягти. Бредфорд, я обожнюю, коли ти мене роздягаєш!Хоча ти й зробив це лише один раз...
Потім я, гола, лягаю в твоє ліжко. Виставляю будильник на третю або четверту (не пригадую, о котрій він задзвонив тієї ночі), а коли він дзвонить, я встаю, йду на кухню, щоб приготувати для тебе бутерброди. Вранці я кладу їх до своєї сумки й забираю з собою. Моя сукня вранці іноді буває ще вологою, тому я тримаю в твоїй шафі ще дві на зміну. Опівдні я сиджу на лавці в Централ-парку, їм бутерброди й розказую вголос про тебе деревам. Я вірю, що в якийсь містичний спосіб ти чуєш це й відчуваєш мою при-сутність. Із парку я вертаюся в свій офіс й дивлюся на вирізану з атласа мапу Європи, яку я прикріпила до стіни кнопками, й гадаю, де саме ростуть твої дерева.
Два дні тому я пережила справжній шок. Уночі до твоєї квартири зайшов якийсь літній чоловік. Спершу мені хотілося взяти телефон і викликати консьєржа. Та коли той чоловік зразу від дверей пішов на кухню, я передумала. Ме- фісто дуже стривожився. Потім той чоловік роздивлявся світлини, що стояли на твоєму столі. Нарешті ввімкнув музику на твоєму грамофоні й сів у твоє крісло, не побачивши в ліжку мене. А я намагалася не дихати, прикрилася ковдрою, а потім, коли музика зазвучала гучніше, обережно висунула голову. У цей момент чоловік заплакав. Потім устав, згасив світло в кухні й пішов. Мефісто миттю прибіг до мене в ліжко, ми міцно притулилися одне до одного, і я перестала боятися.
Вранці я зняла з шиї Мефісто його ошийник. Куплю йому новий. Цей надто цупкий і, певно, тисне йому. Я вклала в конверт цього листа й перев’язала його ошийником Мефісто. Кіт зрадів. Я здогадалася про це за рухами його хвоста. Він, скоріш за все, не любить ошийників. Думаю, що так само, як і ти. Я тобі ніколи не надіну ніякого ошийника. Чоловіки в ошийниках все одно ніколи не повертаються до своїх жінок. А я б хотіла, щоб ти вертався. До мене. Будь вільним, але вранці прокидайся біля мене. Не конче кожного разу о третій чи четвертій...
Учора під час перерви на ланч я ходила до твоєї редакції. Подумала, що це буде корисна піша прогулянка. Мені хотілося думати про тебе, і щоб ніхто не відволікав. Нью-Йорк стає зовсім інакший, коли я думаю про тебе. Падав сніг, світило сонце, а я думала про те, який сніг і яке сонце бачиш у цей момент ти.
Тільки-но я назвала в приймальні твоє прізвище, як відразу з’явилася там якась товста жінка. Її, здається, звуть Лайза, чи щось у цьому роді. Але я не впевнена. Коли я поклала листа на стіл у приймальні, Лайза тут же схопила його й притулила до своїх великих грудей. Підозрюю, що вона не хотіла, щоб до того конверта доторкнулася та молоденька секретарка. Не знаю, звідки, але Лайза знала моє ім’я. Вона обіцяла мені, що «відішле це негайно разом із іншою численною кореспонденцією редакторові Стенлі Бредфорду, який тимчасово перебуває в Європі». Я полюбила її. Якщо Лайза надішле мого листа разом із «якоюсь численною кореспонденцією» до тебе, то, будь ласка, подякуй їй. І від мене теж. Бо я дуже хочу, щоб ти знав, що я думаю про тебе. Майже постійно.
Доріс.
Р. Б. Я хочу тебе, Бредфорд. Теж постійно...
Він знову закурив. Не помітив, що попередня сигарета ще тліє в попільниці. Коли він курив водночас дві сигарети, то наче потрапляв у якийсь інший світ, де втрачав контроль над собою. Тоді єдиним порятунком була активність. Зосередитися на дуже простих, найбільш звичних справах. Таких, які робиш автоматично. Він відкрутив позолочені крани у ванній, змочив волосся теплою водою, почистив зуби над умивальником, витер рушником голову, одягнувся, сховав конверти в кишеню піджака, повісив через плече фотоапарат. У вузькому коридорі він зустрів худоребру дівчину в чорній сукні й мереживному фартушку, яку він бачив напередодні ввечері. Вона привіталася до нього сердечною посмішкою й, даючи йому дорогу, відсунула візок з чистою постільною білизною. Він швидко перейшов через залу, де знову було повно військових. Стенлі намагався вдавати, що нікого не помічає. Із грамофона, як і вчора, верещали сестрички Ендрюс, у каміні палахкотів вогонь, на столі стояли пивні пляшки. «Якщо штаб Петтона буде й надалі так воювати, то я, матері його біс, не повернуся додому й до Дня подяки», — зі злістю подумав Стенлі. Хряпнув дверима й вийшов.
Широкою алеєю, всипаною щебенем, він дійшов до воріт. Вартовий не звернув на нього ніякої уваги. Вузька вулиця, обсаджена платанами, закінчувалася невеличким майданом із квітником посередині. Він спинився, роздумуючи, куди йому йти далі. Знав лише, що хоче випити кави, з’їсти булку, найкраще б із топленим сиром, а потім викурити сигарету. Не був певен, чи такі прості бажання не є якоюсь химерою в місці, що знаходиться так близько від війни. Найбільше, однак, йому хотілося бути між людьми й дивитися на сонце й дерева, щоб описати їх у листі до Доріс.
Звіддаля, з того боку, де на небі на мить крізь хмари пробивалося сонце, він побачив силуети людей і машини. Він дійшов до перехрестя з широкою вулицею. На темно-синій таблиці, продірявленій у кількох місцях осколками, він прочитав білий напис: «Рю де Галуаз». Це асоціювалося з його улюбленими сигаретами. Він звернув на цю вулицю. Минав кам’яниці з вікнами, закритими жалюзі, приглядався до поодиноких перехожих. Якби не військові автомобілі, що зрідка проїжджали по ній, і велосипедисти, яких не лякав і пронизливий холод, вулиця була б зовсім безлюдною.
Його увагу привернула вітрина маленької крамнички. За бездоганно чистою шибою на металевих гаках висіли кільця ковбас і шматки м’яса. Посередині стояли два прямокутні столики. Навіть крізь зачинені двері пахло вареними сосисками. Він відчув нестерпний голод і увійшов досередини. Усміхнена жінка з розпашілими щоками, в білому, з бурими плямами фартусі зразу ж вийшла з-за прилавка і, не сказавши й слова, накрила один із столиків цератою. Поставила вазочку з штучною квіткою й поклала ніж і виделку, загорнуті в цупку накрохмалену серветку. За мить, хоча він не встиг промовити ще й слова, вона принесла маленьку чашечку запашної кави, білу тарілку й попільничку. Він підійшов до одного з ящиків й узяв булку. Розрізав її ножем, поклав на тарілку й підійшов до прилавка. Все ще мовчки. Не хотів, щоб до нього поставились, як до «цинічного, зухвалого американця». Волів бути звичайним зголоднілим перехожим з вулиці. Сам не знаючи чому, в цей момент він пригадав Бронкс...
Коли в Нью-Йорку він потрапляв у незнайомі місця, він теж намагався не озиватися. А це ж були не джунглі Амазонки! Вони були значно ближче. У Гарлемі, частіше — в Бронксі він не хотів, щоб його впізнали за вимовою як мешканця центрального Манхеттена. Люди в нью-йорк- ському Бронксі, за кілька станцій метро від центру Манхеттена, відрізнялись від них не менше, ніж від мешканців Люксембурга. Хоча ніби вони розмовляли тією ж мовою, мешкали в одній країні зі спільним прапором, спільним гімном і спільною історією. В одній і тій же країні?! Не тільки! Вони мешкали в тому самому місті! Ото хіба що Америку було розділено кордонами так само, як Європу. Тих кордонів не було на жодній офіційній мапі, зате вони реально існували. Наприклад, на тій, що в мозку неписьменного профана, який не знає слова «географія» і в якого ніколи не буде грошей, щоб купити атлас. Якого-небудь пуерторіканця, який прибирає заляпаний спермою, просмерділий сечею нужник брудного бару в Бронксі. Стенлі лише один раз побував у такому нужнику. Потім він щоразу наказував своєму міхурові, щоб той терпів. А коли вже терпець уривався, він розраховувався, брав таксі і їхав додому. Він не міг у Бронксі навіть помочитися. А для пуерторіканця це був його світ. Декадентський центральний Манхеттен з лімузинами, що під’їжджали під палаци, був дуже далеко. Ніби за горами, за лісами, у тридесятому царстві. А Люксембург — за дальшими лісами й за горами, бо «тридесяте царство», де всі розмовляють англійською, набагато ближче й рідніше. І щоб потрапити туди, треба заплатити всього 25 центів
і проїхати кілька станцій метро в південному напрямку. «Всього» 25 центів?! За 25 центів у Нью-Йорку, за цінами сорок п’ятого року, можна купити їжі на сніданок. Для всієї сім’ї...
Він спробував — жестами — пояснити рум’яній жінці, що йому хочеться плавленого сиру. Посміхаючись, він зображував рух ножа по поверхні розрізаної булочки. Жінка щось запитувала по-французькому. Затим по-німецькому. А потім, бачачи, що це марна річ, відійшла від прилавка й зникла в підсобці крамнички. Вона повернулася з плетеним кошиком. Порозкладала на прилавку в маленьких тарілочках масло, мармелад, свіжий сир, криваво-червоний м’ясний фарш із цибулею, шматочки сиру, оранжеву пасту, що пахла рибою, й шоколадний мус. Він спершу вказав пальцем на масло, а потім на свіжий сир. Він подумав, що це аж ніяк не вина тієї жінки, що він не знає, як показати на митах, який вигляд має плавлений сир. Вернувся до столика. Узяв чашку з кавою, вирвав із записника кілька чистих аркушиків. Почав писати...
«Мадам Д.
У мене склалося враження, що я доплив до тих країв, про які давні картографи писали на берегах мапи: «Далі тільки дракони». А мені кортить зустріти тих драконів й сфотографувати їх. Але один англійський офіцер, який дуже добре знається на війні, відраджує мене від цього. Він вважає, що це можуть бути мої останні світлини. І що сам я їх ніколи не побачу. А я хотів би їх побачити, а потім розглядати їх разом із тобою. Тільки це мене й стримує. Я дуже хочу повернутися. До тебе. Аби завершити нашу розмову й розпочати багато інших. З цієї причини я й почекаю тут, поки картографи відгонять драконів. Далі на схід.
Сьогодні вранці я читав твого листа. Лайза знала, що я чекаю від тебе листів. Вона завжди знає, на які листи я чекаю. І від яких листів мені стане легше на душі. Щоправда, у неї є причини не любити таких жінок, як ти. Ти дуже красива й занадто незалежна...
Під час читання твого листа мене охопило дивне почуття, не знаю, як його й назвати точно. Щось на кшталт розгубленості. Я закурив сигарету, разом із попелом я струсив і дрижаки, спробував розкласти твої думки по місцях, шкодуючи, що в них ти випереджаєш мої. Потім я заздрив Мефістофелю, що він поруч із тобою, а затим, учетверте перечитуючи ті рядки про тебе у ванні, божеволів від бажання. І мені так закортіло доторкнутися до тебе, від-чайдушно і безсоромно. Спустивши почуття з ланцюга.
Зараз я їм бутерброд з маслом і попиваю каву. Мені затишно, я почуваюся в безпеці. Більше, ніж іноді у Бронксі або ввечері в Центральному парку. Часом аж надто безпечно. Імені зовсім не йдеться про те, аби бути якимось там героєм. Війна, яка тут точиться, відсувається від мене і є набагато менш драматичною, ніж та, яку описують на першій сторінці «Тайме». Відколи я приземлився в Намюрі, почуваюсь як незря-чий, якого добрі люди переводять через дорогу. Чую автомобілі, що над’їжджають, але, захищений чиїмось дбайливим плечем, і так знаю, що цілим і здоровим перейду на другий бік вулиці. Про війну наразі дізнаюся лише з розповідей цих людей. Але це тільки розповіді, а ти ж бой сама знаєш, що я ілюстратор.
Я ще не знаю, як довго тут залишатимусь. За тиждень рушу за якоюсь армією чи дивізією, — правду кажучи, не вмію розрізнити, що з них більше й важливіше, — й опинюся в Німеччині. Найперше хочу дістатися до Тріра, а потім, коли картографи змінять мапи й відженуть драконів, добиратимуся до Кельна. Звідти — ще далі на схід, може, й до Франкфурта. Звідти з пачкою світлин і непроявлених негативів, хочу якомога швидше повернутися додому. Це все може трохи потривати і більше залежить від генералів, аніж від мене. Тому я починаю побоюватися, що Мефісто, коли я повернуся, може мене не впізнати. Частіше розповідай йому про мене й надалі вголос читай для нього газети. Це тямущий кіт. Він швиденько пов’яже Кельн чи Франкфурт із моїм приїздом й вернеться на своє радіо, звільняючи для мене моє місце. Обіч тебе. У ліжку.
До речі, щодо ліжка. Останнім часом я дуже часто бачу сни. Чи не щоночі настійно сниться мені той самий сон.
У ньому значно більше звуків, ніж образів. Уже саме це мене дивує, бо я переважно бачу сни в образах. Переривається той сон пробудженням. Я пробуджуюся від смутку. Ти ніколи так не пробуджувалася? Від щемливого смутку? Молоду дівчину з мого сну звати Анна, вона кохана й закохана. Але Анну кохає ще й океан. Одного дня її коханий виходить у море ловити рибу, й океан із ревнощів убиває його. Анна не знає про це, стоїть на березі, плаче й чекає коханого. Чекає так довго, що перетворюється на скелю, і бурхливий океан вдаряє об неї кожною хвилею, прагнучи поглинути її. Це хіба що матеріал для психоаналітика, але в тому сні я насправді чую плач Ан- ни й до мене ненастанно лине невгамовний рев ревнивих океанських хвиль. Анна, що стала скелею, не належить вповні до океану. Вона радше зникає в ньому почасти, але вповні вона ніколи йому не піддасться. Часто я бачу лице Анни дуже ви-разно. Мене вражає той сон. І примушує задуматися...
Літній чоловік, який перелякав тебе, це той самий, що зателефонував до мене в нашу останню і єдину ніч. Лише він, окрім тебе, має ключ від моєї квартири, й лише його впускають консьєржі нагору. Він, проходячи внизу, навіть не гляне на них, відразу ж прямує до ліфта. А консьєржа він полишить на когось іншого, на того, хто з ним приїхав до мого дому. Своєму охоронцеві. Він віддавна не розмовляє з охоронцями. У нього є свої й він їм за це платить.
Це — Артур, мій щирий приятель. Власник газети «Нью- Йорк Тайме». Інколи він потребує більше спілкування з котами, аніж із людьми. На людях він нізащо в світі не показав би, що здатен плакати. Хоча б тому, щоб не робити задоволення Рокфеллерові. Артур терпіти не може догоджати Рокфеллеру. Задоволення їхнього клану з приводу його плачу, певно, вбило б Артура. Тому навіть найближчих і найдорожчих для нього людей Артур оплакує на самоті. А потім, біля труни, він стоїть із кам’яним обличчям, немов статуя.
Ти випадково була першою, — окрім, мабуть, його дружини Адріани, — хто бачив, що він плаче. Я напишу йому, що Мефісто ситий і щоб він наступного разу спершу зателефонував, а вже потім їхав до мене. І що це не Мефісто візьме слухавку. Тому ти відповідай на телефонні дзвінки, коли будеш там. І не дивуйся, якщо ніхто не відповість. Якщо ти візьмеш слухавку, то Артур не озветься, навіть коли б був уже біля мого дому. Я його дуже добре знаю. Думаю, що Артур ніколи більше не налякає тебе. Але якщо ти не відповіси, то він відвідає Мефісто...
Сьогодні, зразу після того пізнього снідання, я піду слухати дерева, а потім ретельно обстежу всі закамарки міста. Нині не хочу, щоб мене, як сліпого, переводили через дорогу. Після твого листа мені хочеться побути тільки з тобою.
Я зараз у Люксембурзі. Це така маленька держава в Європі. Якщо ти не знайдеш її на мапі в своєму офісі, це означає, що картограф обрав не той масштаб, або ти не дуже уважно шукала. Це така плямочка не зовсім округлої форми, трішки нижче від лінії, що проходить із заходу на схід від Парижа, але вище над лінією, що перетинає Реймс, держава, яка східним кордоном притулилася до величезної Німеччини. Люксембург настільки маленький, що його взагалі можна не помітити. Однак тут чиняться великі справи для всієї Європи. Як на мене, то чиняться надто поволі, чи, може, я з тієї туги за тобою став дуже нетерплячим, або таким є стан речей і я просто не в змозі це збагнути...
Із твого дозволу розповідатиму тобі про цю війну.
Бредфорд
Р. Б. Доріс, коли я повернуся, то попрошу тебе, щоб ми проїхалися в ліфті. Не конче в моєму будинку. Ти спиниш його, як тоді, поміж поверхами?А потім ми повторимо це ще раз у нашому ліфті?
Він закінчив писати, склав списані аркушики й сховав за обкладинку записника. Занурений у свої думки, він не побачив, як на його столику з’явився чайник з кавою, накритий наче якоюсь стіжкуватою фланелевою шапчиною, блюдце зі шматочками чорного шоколаду і книжка в матерчатій зеленій суперобкладинці. Він розгорнув її на першій сторінці. Прочитав назву: «Англо-французький словник». Повернув голову і посміхнувся до жінки, яка стояла за прилавком, подаючи їй знак, що хотів би роз-рахуватися.
Жінка знову зникла за дверима, що вели до підсобки. За хвилю вона повернулася з маленьким дівчам. Він не сумнівався, що це була її донька — вони були дуже схожі між собою. Він підвівся й дістав гаманець. Жінка тримала в руках ситцеву торбину. Дівча, підбадьорене матір’ю, стало перед ним і, зашарівшись, почало поволі й виразно читати з папірця по-англійському:
— Велике вам спасибі за свободу.
Коли дівчинка говорила, її мати подала йому торбину і на мигах показала, щоб він сховав гаманець. Дівчатко одразу втекло. Він стояв розгубившись, не знаючи, як бути далі. Вклонився перед жінкою й поцілував їй руку. Жінка, зі сльозами в очах, щось говорила по-французькому, показуючи на торбину. Вона провела його до дверей крамниці.
Він вийшов на вулицю. Увесь той випадок був дуже зворушливим. Незвичним. Зовсім несподіваним. Йому пригадалися слова англійця: «окрім вдячності, яку на кожному кроці висловлюють американцям-визволите- лям...». Він не вважав, що дав тій жінці якийсь привід для «окрім». Але й не відчував, що він сам особисто дав їй якийсь привід для вдячності. Її вдячність призначалася комусь іншому. З тої хвилини він почав інакше думати і про англійця, і рядового Білла, і тих солдатів, що слухають біля каміна завивання сестричок Ендрюс...
Він перейшов на протилежний бік вулиці й попрямував до будинків, що виростали на видноколі за маленьким парком. Раптом він почув за собою дитячий голос. Спинився й повернув голову. Дівчинка, яка дякувала йому «за свободу», стояла на другому боці вулиці. Вона підбігла до нього й подала йому книжку, яку він залишив на столику. «Англо-французький словник» і торбина з ковбасами і м’ясними делікатесами теж були виразом вдячності...
Стенлі обійшов майже все місто. Заходив до церков, зазирав у дворики за фасадами кам’яниць у центрі міста, у старі колодязі, пив воду з вуличних колонок, збирав листівки на тротуарах і пробував їх читати зі словником. Коли стомлювався, сідав на лавці й роздивлявся дерева.
Коли відчував голод, відкривав ситцеву торбину. Лише подекуди він бачив сліди недавніх подій. Будинки, зруйновані вибухами, очниці вибитих вікон, бруківка, розбита гусеницями танків, таблички з дороговказами до бомбосховищ. Найбільше про близькість війни свідчила наявність на вулицях безлічі французьких, американських, британських і канадських військових машин та патріотична музика, що долинала з гучномовців. Уже перед смерком він дістався до маленького кладовища в парку за однією з лютеранських церков. За брамою, на спеціально виділеній території, були щойно насипані могили, відділені від решти цвинтаря своєрідним парканом із канатів, натягнених поміж дерев’яними стовпцями. На канатах висіли прапори, на кожній могилі пломеніли свічки й лежали вінки, оповиті біло-червоно-блакитними стрічками. Алейками він проходив повз могили. На бляшаних, покритих чорною емаллю табличках біліли написи. Прізвище, ім’я, вік і дата смерті. Усі дати були з останніх місяців. Жан, 21 рік; Хорст, 25років; Пауль, 19років... Це маленьке кладовище справило на нього найбільше враження.
Пізно ввечері, у звичайній маленькій крамничці, яка нагадувала йому ятку з газетами — про що навіть не можна було подумати в Нью-Йорку, — він купив пляшку ірландського віскі, з-під прилавка, вдесятеро дорожче, ніж у Нью-Йорку, і «галуази». Він вирішив, що віднині це будуть його улюблені сигарети.
На віллу він повернувся близько одинадцятої вечора. Пройшов через гомінку залу у свою кімнату. Кинув одежу на ліжко. Налив у склянку віскі й відкрутив золоті крани у ванній. Занурюючись у воду, відчув приємне тепло. Звіддалік долинала музика. Заплющив очі, ковтнув віскі. За мить почувся стукіт у двері. Не пам’ятав, чи зачинив двері на ключ. Знаючи себе, припускав, що, мабуть, не на ключ, тож і не мусив виходити. Озвався по- англійському. Почувся скрип дверей. Він висунув голову над краєм ванни й побачив округлі стегна лейтенанта Се- сіль Галлей. Схоже було на те, що в першу мить вона не побачила його у ванні. Сесіль стояла у відчинених две- рях, роздивляючись довкола. Він вище підняв голову й руки над ванною і сказав:
— Прошу, заходьте, якщо вас не бентежить, що я не одягнений. За хвилину буду в вашому розпорядженні.
— Не одягнений? У розпорядженні? — перепитала вона, заходячи до кімнати й сідаючи на ліжко. — Ні, мене це зовсім не бентежить.
Затим вона встала, підійшла до дверей і повернула ключ у замку.
— Ми тривожилися за вас. Навіть дуже. Ваш англійський опікун був так наляканий, щавислав на пошуки свого ад’ютанта й дві машини солдатів. Чимось ви зачарували його. Він зазвичай не виявляє жодних емоцій. Бідний хлопчина, я маю на увазі ад’ютанта, об’їздив усе місто. Ви ж могли якось нас повідомити. Вистачило б і записки з інформацією, що, наприклад, вам набридла війна й ви повертаєтесь додому. Але це чудово, що вам тут не набридло, — додала вона з посмішкою.
Він подумав, що вона має рацію. Справді, він повівся трішки, як хлопчисько. Відлучився вранці, як турист від екскурсії, й самотужки пішов оглядати місто, нікому не повідомивши. Але ж він тут зовсім не на екскурсії. Почувався кепсько.
— Що ви п’єте? — спитала Сесіль, помітивши його збентеження й пробуючи перемінити тему розмови.
Вона нахилилася, спершись руками об ліжко. Потім скинула черевики, підійшла до ванни і взяла склянку, що стояла на краю. Піднесла її до носа й понюхала. Затим занурила в неї кінчик язика й поволі облизала губи.
— Ірландський, чи не так? Якщо я не помиляюся, то це старий добрий «Педці Віскі», доставлений контрабандою просто з Корка. Де ви надибали такий раритет? — спитала вона зацікавлено.
Він здивовано глянув на неї. Уперше в житті він зі-ткнувся із жінкою, яка могла визначити марку віскі за смаком і запахом.
— Цілком випадково. У маленькій крамничці з газетами, — відповів він з усмішкою, — але я не певен, чи це справді «Педді». Знаю лише, що нібито ірландський.
— Я доллю вам. А куди ви поставили пляшку? — спитала вона, дивлячись на нього й неспішно розстібаючи ґудзики піджака.
Сесіль зняла піджак і поклала його на клавіатуру рояля. Підняла руку й розпустила волосся. Її біла блузка здавалася набагато тугішою, ніж учора. Усупереч цій дивній ситуації він вирішив триматися так, наче лежав у ванні одягнений, а вона не могла бачити його наготи.
— Пляшка? — сказав він, дивлячись їй просто в вічі. — Пляшка стоїть на підлозі, зразу біля ваших ніг. Я хотів, щоб вона була під рукою.
Коли вона нагнулася по пляшку, він перевернувся у ванні. Він не хотів, щоб вона бачила реакцію, яка вже була йому непідвладною. Вона піднесла наповнену склянку до його губ. Він узяв її, а вона підійшла до невеличкого буфета. Вернулася з другою склянкою, налила собі віскі й сіла на край ванни.
— Де ж ви були цілий день? — спитала Сесіль, опускаючи руку в ванну і хлюпаючи теплою водою на його плечі й шию.
Тієї хвилини він подумав, що англієць казав правду. Лейтенант Сесіль Галлей — не така, як усі.
— Спершу я був приємно здивований у м’ясній крамниці, а потім шукав у місті сліди війни. А потім... потім я думав, коли ж нарешті дістануся до країни драконів.
Вона ніжно масажувала його плечі й шию. Мовчала. Він ледь-ледь підвівся, підставляючи своє тіло її долоням. Спершу плечі й шию, а потім голову. Вона запустила пальці в його волосся й ніжно, місцинку за місцинкою, обмацувала голову. За тією «процедурою» вони не зронили й слова. Опісля вона пальцями доторкнулася до його лоба й відразу опустила їх до рота. Намацала губи. Розсунула їх. Змочила палець у склянці з віскі й поволі розтерла краплини рідини на його губах. Він почав легенько торкатися язиком її пальця. Але вона забрала руку й стала знову масажувати йому спину.
— Вам хочеться до драконів? Гм... думаю, що це буде не скоро. Спробуємо оцінити ситуацію, — сказала вона,
не перестаючи масажувати його спину. — Генерал Міллі- кін з третього корпусу третьої армії Сполучених Штатів ось-ось буде на Рейні, тобто в цьому майже немає сумнівів. Джордж, тобто... Паттон після зустрічі з генералом Ходжсаном оголосив про це, то ж так воно й буде. Я не надто енергійно вас масажую? У вас зовсім задерев’яніли м’язи. Ви чимось налякані? Можна натиснути дужче?
Генерал Леонард зі своїми танковими з’єднаннями дев’ятої дивізії повинен здобути важливий стратегічний пункт — Ремагенський міст. Звісно, якщо німці напередодні його не підірвуть. Припустимо, що не підірвуть. Тож коли Леонард візьме його, муситиме одразу закріпитися на східному березі ріки й обов’язково втримати цей плацдарм. Досі Леонард завжди дотримувався слова.
У вас на шиї є маленький шрам. Зразу під волоссям. Такий, наче вас хтось недавно сильно вкусив. Але він уже затягується.
Англійці повинні допомогти форсувати Рейн. Королівські повітряні сили обіцяють знищити залізничний віадук в Білефельді якимись спеціальними бомбами. Паттон дуже розраховує на це. Я була присутня під час розмови Паттона й майора Кальдера, командувача шістсот сімнадцятою дивізією Королівських повітряних сил. Білефельд — важливий транспортний вузол. Ми повинні знищити його. Калдер запевняє, що їхній «Ланкастер» підірве залізничний віадук якоюсь загадковою величезною бомбою, над якою англійці давно працюють.
Ви десь забилися. Над правою сідницею у вас задавнений величезний синець. Вам не боляче, коли я до нього доторкаюся? Я обережно.
Потім Паттон має намір вдарити дванадцятим корпусом третьої армії по околицях Оппенгейма й наблизитись до Майна. Для Паттона, з якихось незрозумілих причин, Майн є дуже важливим пунктом.
А ви знаєте, у вас гарні сідниці. Вам про це говорили коли-небудь жінки?
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 14 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |