642] Перевершив їх усіх, та не був щасливіший од інших.
643] Часто, зробившись женцем-селюком, він приносив Помоні
644] Кіш колосків,- і, мов крапля води, до женця був подібний! [255]
645] Сіном пахучим не раз оплітав собі скроні, й здавалось,
646] Начебто щойно орудував вилами на сіножаті.
647] Часто ще й пужално мав у руці,- й присягнув би, напевно,
648] Кожен, що втомлених ралом биків він роз'ярмлював щойно.
649] Як виноградар або садівник із серпом появлявся.
650] В сад із драбиною йшов,- наче яблука брався зривати.
651] З вудкою - справжній рибалка, з мечем - був на воїна схожий.
652] Так, набуваючи різного вигляду, в сад він частенько
653] Доступ собі здобував, щоб хоча надивитись на німфу.
654] Врешті, надівши барвистий чепець, у правицю тремтливу
655] Взявши вербовий ціпок, сивиною помітивши скроні,
656] Входить у плеканий сад, на цей раз - як бабуся старенька.
657] Кинувши оком довкіл: «Ну й плоди!» - аж прицмокнула з дива.
658] Замість похвал господиню цілує, аж надто вже палко
659] Як на бабусю стару. А тоді на округлу присівши
660] Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти.
661] В яз височів поблизу в виногронах, немов у намисті.
662] Хвалить і їх, і життя їхнє спільне. «Якщо б одиноко,-
663] Мовить,- цей стовбур тут ріс і лоза не вилася по ньому,-
664] Крім охолоди в жару не давав би нам більше нічого.
665] Так ось і ця виноградна лоза, якби в'яза не знала,
666] Не поріднилася з ним,- до землі була б нині прибита.
667] Тільки тебе цього дерева приклад чомусь не повчає:
668] Ложе подружнє - страшить; про заміжжя ти й чути не хочеш.
669] О, якби воля твоя, то юрба женихів ні Єлену
670] Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї
671] Бій, ні дружину Улісса - сміливця серед боязливих!
672] Ось і тепер, коли всіх уникаєш, для всіх недоступна,
673] Сотні мужів, півбогів та богів за тобою впадають;
674] З ними - й усі божества, котрі селяться в горах Альбанських,
675] Тож, коли є в тебе глузд, коли гарного хочеш подружжя,-
676] Слухай, що1 радить стара, яка більше за всіх тебе любить,
677] Більше, ніж вірила б ти! Не для тебе звичайне заміжжя,-
678] Тільки з ^Вертумном діли своє ложе. За нього найкраще
679] Я поручитися зможу тобі, адже знаю Вертумна
680] Краще, ніж він - сам себе. Не навиклий по світу блукати,
681] Тут він постійно живе. Та й не з тих він, що завжди охочі
682] До залицянь та забав. Ти першим для нього й останнім
683] Будеш вогнем. Лиш тобі всі літа свої він подарує.
684] Він, окрім того,- юнак, і природа його наділила
685] Вродою щедро, й у постатях різних він може бувати.
686] В що повелиш - забажай тільки! - він перевтілиться тут же.
687] Втім, у вас двох ще й бажання одне. Ті плоди він приймає
688] Перший, і любі йому подарунки з твоєї правиці!
689] Нині ж Вертумн ані тих не бажає, що ти назривала
690] З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих,-
691] Прагне тебе. Пожалій же того, хто кохає так палко! [256]
692] Він, тут присутній, повір, тебе просить моїми вустами.
693] Не наражайся на помсту богів. Не гніви ідалійки,
694] Серцем тверда, не підбий проти себе Рамнунтської діви!
695] Щоб іще більш тебе остерегти,- не одне-бо чувала
696] Я на віку,- оповім про таке, що на Кіпрі відоме
697] Кожному,- й може, послухавши, все-таки м'якшою станеш.
698] Анаксарету, що рід свій виводить від давнього Тевкра,
699] Іфіс побачив, що знатністю роду не міг похвалитись.
700] Тільки побачив - жагою в цю ж мить до кісток перейнявся.
701] Довго з собою боровся юнак, та коли цього шалу
702] Розум не міг пересилити - став прохачем на порозі.
703] То годувальниці звірився: просить, щоби милостиво
704] З ним повелась; вихованки здоров'ям її заклинає.
705] То, мовби й сам був рабом, запинаючись од хвилювання,
706] Кожного молить із слуг посприяти йому при нагоді.
707] Вже не одну помережив словами табличку до краю,
708] Вже й не один тільки зрошений слізьми рясними віночок
709] Вішав на дверях. А сам, на твердому порозі прилігши,
710] Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий.
711] Та ж-наче хвиля, що зводиться дибки при Гедах західних,
712] Наче бездушна, в норіцькім вогні загартована криця,
713] Наче несхитна в основі своїй, неподатлива скеля:
714] Нехтує ним, насміхаючись, ще й до жорстоких учинків
715] Горді слова додає, відбираючи рештки надії.
716] Далі не мав уже сили терпіти тривалої муки
717] Іфіс і перед дверми ось таке наостанку промовив:
718] «Ти таки перемогла! Від сьогодні вже, Анаксарето,
719] Не потурбую тебе! Можеш радісно тріумфувати,
720] Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана.
721] Ти взяла верх! Я - помру. Невблаганна душе, веселися!
722] Може, хоч тим догоджу тобі; змушена будеш, нарешті,
723] Визнати користь для себе якусь і в моєму коханні.
724] Та пам'ятай: не раніш од любові до тебе звільнюся,
725] Ніж од життя; дві зорі має згаснути в небі для мене,
726] Тільки не чутка тебе сповістить, що мене вже немає:
727] Сам, щоб не мала ти сумнівів, тут, на твоєму порозі.
728] Тілом холодним насичувать буду твій зір, безсердечна.
729] Ви ж, о всевишні, якщо на людську споглядаєте долю,-
730] Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати
731] Годі), подбайте, молю, щоб жила хоча згадка про мене:
732] Скільки життя відняли мені, стільки ж і згадці додайте!»
733] Мовивши, зводить заплакані очі на двері, де стільки
734] Вішав намарно вінків, дотягнувсь до одвірка руками
735] І, прикріпивши до нього мотузку, ще гірко всміхнувся;
736] «Може, такий тебе втішить вінок, о безбожнице вперта?»
737] З тим і влізає в петлю, все ж обличчям - до Анаксарети.
738] Мить - і повисло, позбавлене подиху, Іфіса тіло. [257]
739] Поки в судомі ще бивсь, під ударами ніг наче й двері
740] Сумно стогнали-гули, а тоді, розчахнувшись, явили
741] Вчинок жахливий, і слуги, скричавши, зняли нещасливця
742] І віднесли його неньці, бо батько впокоївсь раніше.
743] Горне вона до грудей, приголублює тіло холодне
744] Сина й, сказавши, що кажуть над дітьми батьки нещасливі
745] Й що матерям-жалібницям належить чинити, вчинивши,-
746] Вже через місто веде многослізний похід похоронний,
747] Тіло на ношах мертвотно бліде до вогню проводжає.
748] Саме при вулиці тій, куди люд прямував за покійним,
749] Анаксарета жила. Голосіння, розпачливі зойки
750] Дівчина вчула,- над нею вже бог закружляв тоді, месник.
751] От вона й каже, зворушена: «Гляну, кого там хоронять».
752] І на піддашшя, де вікна відчинені навстіж, виходить.
753] Не надивилась, однак: щойно Іфіса вздріла на ношах,-
754] Очі заскліли, із тіла поблідлого все до останку
755] Вийшло тепло життьове. Намагалась на крок відступити,-
756] Не піднімалась нога. Відвернутись хотіла, та шия
757] Не поверталась ніяк. Поступово все тіло дівоче
758] Переміняється в те, з чого й серце було в неї,- в камінь.
759] Думаєш, вигадка це? Саламін береже й до сьогодні
760] Статую діви. Венера Задивлена має там нині
761] Храм свій. Про це пам'ятаючи, не відмовляйся, благаю,
762] Заміж за того піти, хто давно покохав тебе, німфо.
763] Хай за цю ласку мороз не приб'є тобі зав'язі яблунь,
764] Хай не осиплеться цвіт у саду під поривами вітру!»
765] Бог, розповівши таке, перевтілився знову: з бабусі
766] Став красунем-юнаком. І, відкинувши все, що властиве
767] Жінці старій, заяснів перед нею, ставний і вродливий.
768] Так от і сонце, прорвавши нараз непроглядну заслону
769] Хмар дощових, променисто заблисне на чистому небі.
770] Силою брати хотів, але не знадобилася сила:
771] Вродою взяв - зачарована німфа й собі закохалась.
772] Потім в Авсонському краї, не маючи прав на те, владу
773] Збройний Амулій посів. Повернули цідібране берло
774] Старцю Нумітору внуки його. Було свято Палілій -
775] Місто заклали тоді. Та сабінські старійшини й Тацій
776] Меч підняли. їм відкривши в укріплення доступ, Тарпея,
777] Зрадниця, смерть під горою щитів прийняла по заслузі.
778] Курів сини опісля, як то роблять вовки мовчазливі,
779] Нишком - ні пари з губи - серед ночі до римлян підкрались,
780] Аж до воріт підійшли, що на засуви всі їх засунув
781] Сам Іліад. Та Сатурнія все ж тайкома відчинила
782] Навстіж одні' з тих воріт, і завіси їх не зарипіли.
783] Тільки по дереву бруси ковзнули - й Венера почула,
784] Мала засунути їх, та не годні й боги перетяти
785] Задуму інших богів. Побіч Януса, де прохолодні [258]
786] Води несе джерело, поселялись авсонські наяди.
787] От і звернулась богиня до них, і вони відгукнулись,
788] Бо справедливе прохання було,- воєдино зібрали
789] Води свого джерела. Та крізь Януса браму широку
790] Можна було ще пройти: на заваді не стала ще хвиля.
791] Ось під туге джерело вони сірку кладуть зеленаву
792] І полум'яну смолу в порожнистих запалюють жилах.
793] Збуджена силою цих речовин пробивається пара
794] В глиб джерела; ви змагалися щойно з морозом альпійським,
795] Води дзвінкі, а тепер - не уступите навіть вогневі!
796] Збризкані полум'янистим дощем, запалали одвірки.
797] Тож надарма крізь відчинену браму прорватись хотіли
798] Грізні сабіни: вогонь нею плив. А тим часом за зброю
799] Марсовий воїн вхопивсь. Проти ворога вивів загони
800] Ромул - і вкрилась тілами сабінів земля наша римська,
801] Вкрилась тілами й своїх. І змішав тоді меч нечестивий
802] Тестя завзятого кров із гарячою крівцею зятя.
803] Миром війну зупинили, проте; не дали, схаменувшись,
804] Волі мечам до кінця - співправителем став тоді Тацій.
805] Потім, як Тацій помер, ти однакове двом цим народам,
806] Ромуле, право надав. І до батька безсмертних і смертних
807] Так ось, шолом свій відклавши, звернувся Маворт-зброєвладця:
808] «Батьку, назріла пора,- на твердій-бо основі сьогодні
809] Римська держава стоїть, від вождя одного не залежна,-
810] Щоб обіцянку, мені колись дану й достойному внуку,
811] Виповнив ти - над землею піднявши, прийняв його в небі.
812] Сам же мені ти сказав у свій час на зібранні безсмертних,-
813] Я ж, пам'ятливий, у серці зберіг твоє слово священне,-
814] «Буде такий, що його піднесеш у блакитну високість».
815] Ось що тоді ти сказав, і хай сповниться те віщування!»
816] Схвально Всевладний кивнув, і завоями хмар непроглядних
817] Небо вповив, блискавицею світ нажахавши та громом.
818] І, зрозумівши цей знак, Повелителя згоду виразну,
819] На колісницю зійшов, обіпершись на спис, і багряним
820] Дишлом обтяживши коней баских, і бичем замахнувшись,
821] Мчить стрімголов нездоланний Градів до землі з піднебесся;
822] Мить - і вже їх осадив на лісистім горбі Палатінськім.
823] Саме тоді підхопив Іліада, як він перед людом
824] Суд справедливий вершив. Розпливлось у легкому повітрі
825] Смертнее тіло його. Так і куля свинцева звичайно
826] В небі зника на очах, із потужної пращі злетівши.
827] Став осяйний відтепер, уже в гроні богів засідати
828] Гідний,- таким є Квірін у смугасто-багряній киреї.
829] Плакала, мов за померлим, жона. Та владича Юнона
830] Вісниці світлій велить, щоб вона по дузі семибарвній
831] Збігла й таке одинокій Герсілії слово сказала:
832] «О найславніша окрасо і гордосте поміж латинських [259]
833] І між сабінських жінок! Найгіднішою мужа такого
834] Ти нещодавно була, а тепер - і самого Квіріна.
835] Годі тобі голосить! Якщо хочеш свого чоловіка
836] Бачити - йди мені вслід на залісений пагорб Квіріна,
837] В гай, де святиня володаря римлян, окутана тінню».
838] Вмить зісковзнувши на землю по райдузі, каже Іріда
839] Скорбній Герсілії те, що повинна була їй сказати.
840] Та, ледь наважившись очі заплакані зняти на неї,-
841] «О божественна! Хоч бачу я вперше тебе, але вірю,
842] Що від богів ти; веди ж,- її квапить,- і миле обличчя
843] Мужа мені покажи! І, якщо мені доля дозволить
844] Раз хоч уздріти його,- то й сама буду мовби на небі!»
845] Мовивши те, поспішила вона за дочкою Тавманта
846] Ген аж на Ромулів горб. їм до ніг із ефіру стрімкого
847] Там покотилась зоря. Від світіння її запалавши,
848] Злинуло в небо й волосся Герсілії вкупі з зорею.
849] Римського міста засновник обняв, як бувало, дружину
850] Й разом із тілом змінив її ймення: почав.називати
851] Горою. Нині шанують її одночасно з Квіріном.
КНИГА П’ЯТНАДЦЯТА
1] Тут і постало питання: чи міг би хто взяти на «себе
2] Влади такої тягар і такого вождя замінити?
3] Голос народу, що правду віщає, славетному Нумі
4] Берло вручити велів. Не достатньо було йому знати
5] Звичаї люду сабінського: вище, душею широкий,
6] Нума злетів - про природу речей довідатись прагне.
7] От він, захоплений цим, батьківщину покинувши, Кури,
8] В місто ввійшов, що гостинно в свій час прийняло Геркулеса.
9] Там поцікавився, хто був засновником грецького міста
10] На італійському березі. Й так відповів із тамтешніх
11] Житель один, що багато чував на віку своїм довгім:
12] «Кажуть, Юпітера син, іберійським збагачений стадом,
13] До лакінійського берега, шлях не близький подолавши,
14] Врешті, щасливо прибув. Поки стадо бродило по лузі,
15] В дім до Кротона великого він увійшов, під гостинну
16] Крівлю й жаданий знайшов там по втомі важкій одпочинок.
17] А на відході сказав: «Саме тут у майбутньому внуки
18] Стіни для міста зведуть»,- і слова його дійсністю стали.
19] В Аргосі, кажуть, один чоловік жив на прізвище Міскел,
20] Син Алемона, і був на той час він богам найлюбіший.
21] Глибоко спав він якось, і, схилившись над ним, Києносець
22] Сонному мовив таке: «Мусиш кинути батьківські землі
23] Й рушити ген, де хвилює Есар у руслі кам'янистім!»
24] Ще й пригрозив не одним покаранням, якщо б не послухав.
25] Потім і бог відступив, і розвіявся сон одночасно.
26] Син Алемона, прокинувшись, подумкй згадує щойно
27] Бачений сон. Починають вагання йому дошкуляти:
28] Бог відійти повелів, а закон - вимагає лишитись:
29] Той, хто вітчизну змінити б хотів, заслуговує смерті.
30] Сонце блискуче вогненне чоло в Океан заховало,
31] Ніч - підняла зореносне чоло над німою землею.
32] Бог йому знову приснивсь, і таке ж повелів йому знову,
33] І пригрозив ще страшнішим і більшим, якщо б не послухав [261]
34] Той, нажахавшись, до інших домівок пенатів родинних
35] Вирішив перевезти. Загуло невдоволене місто:
36] Наші закони, мовляв, -зневажає. Не довго в тій справі
37] Суд засідав, бо провина без свідків усім очевидна.
38] Руки й лице до всевишніх богів нещасливий піднявши,
39] Мовив: «О ти, хто здійснив колись волею неба дванадцять
40] Подвигів,- допоможи! Через тебе ж на злочин пішов я!»
41] В урну, за звичаєм давнім, камінчики там опускали:
42] Чорний - підсудному вмерти велів, оправдовував - білий.
43] Так і тим разом виносили рішення немилосердне:
44] Чорні лише камінці в непідкупну опущено урну.
45] Та коли їх висипали прилюдно, щоб підрахувати,
46] Чорне забарвлення всіх камінців замінилось на біле.
47] Значить, і рішення світлим було завдяки Геркулесу -
48] Й вільним став Алемонід. За це синові Амфітріона
49] Дякує й, вітру діждавшись попутнього, вже в Іонійськім
50] Морі веде корабель свій. Минає Нерет салентінський,
51] І Сі барі с, і Тарент, що заснований лакедемонцем,
52] Далі - Сірійську затоку, й Крімісу, і Япіга ниви.
53] Всі ці приморські місцевості з лівого боку лишивши,
54] Він побережжя Есару, провіщені землі, побачив.
55] Пагорб могильний видні всь поблизу, де Кротона священний
56] Прах укривала земля. Саме тут він за божим велінням
57] Місто заклав і назвав його йменням того, хто в могилі».
58] Ось що про дні найдавніші цієї місцевості мовить
59] Чутка й про місто, яке в італійському виникло краї.
60] Жив там із Самосу муж. Він колись і свій Самос покинув,
61] І владарів: тиранії ненависник, із батьківщини
62] Сам на вигнання пішов. До всевишніх'осель він стрімкою
63] Думкою звитися міг. У природу речей, куди зором
64] Годі людині сягнуть, він очима душі пробивався.
65] Все, що збагнути зумів невсипущістю й силою думки,
66] Тим він ділився з людьми. Зацікавленим, що дослухались
67] До чарівних його слів, про початки великого світу,
68] Першопричини речей він розказував, т<5нко повчав їх,
69] Що таке бог, що-природа; звідкіль і сніги, й блискавиці,
70] Чи Громовержець гримить, чи вітри - в пошматованій хмарі,
71] З чого бува землетрус, чи в зірок є шляхи свої в небі,-
72] Скрізь проникав його зір. Від тваринного м'яса він перший
73] Нас відвернути хотів. З його уст велемудрих уперше
74] Слово злетіло таке, хоч не всі його, звісно, схвалили:
75] «Годі вже вам оскверняти ганебною їжею, люди,
76] Ваші тіла! Є ж і хліб, і плоди запашні, що вгинають
77] Віти дерев у садах; виногрона є, соком налиті,
78] Зелень солодка росте; є й така, яку жар із терпкої
79] Ніжною зробить на смак. Молока від кози та корови
80] Не відбере вам ніхто, ні квітками пропахлого меду. [262]
81] Щедро земля вам поживу м'яку та всілякі багатства
82] Сипле до ніг, пригощать може всіх без убивства та крові.
83] Навіть із звірів не кожен лиш м'ясом приборкує голод:
84] Кінь і рогата худоба, велика й дрібна,- травоїдні.
85] З-поміж тварин тільки ті, що крутий мають норов і дикий,-
86] Тигри вірменські рвучкі та до гніву шаленого схильні
87] Леви, ведмеді, вовки - ті кривавої учти шукають.
88] Дикість яка, далебі,- набивати утробу в утробу,
89] Тілом жадливим нагулювать жир, поїдаючи тіло,
90] Смертю того, хто живе, покріплятись, мов хлібом,- живому!
91] Серед пожитків стількох, що Земля, найласкавіша мати,
92] Людям дала, тебе тішить одне: ти впиваєшся хижо
93] Зубом у тіло чиєсь, поважаючи звичай кі клопі в!
94] Далі до того дійшло, що, не вбивши істоти живої,
95] Не наситиш, не вспокоїш нічим кровожерного шлунка.
96] Вік той, що з давніх-давен Золотим його люди назвали,
97] Тільки плодами дерев і рослинами жив, що землею
98] Сіялись без сівача, своїх уст не забруднював кров'ю.
99] Страху не знаючи, вільно літав собі птах у повітрі,
100] Заєць - тоді він не був ще лякливий - бродив серед поля.
101] Риба на гострий гачок не ловилась іще, легковірна.
102] Підступів ще не було, не вдавався ніхто до обману,
103] Мир панував доокіл. Хтось один, проте, зла зачинатель, '
104] Левам позаздрив, мабуть, не охочим до скромної їжі,-
105] Й сам у захланний живіт іще тепле зануривши м'ясо,
106] Злочину шлях відслонив. Од хижацької крові спочатку
107] Розгарячитись могло зачервонене кров'ю залізо -
108] Й досить було б і цього: якщо звір на життя наше важить,-
109] Можемо вбити напасника, й це не применшить нам честі.
110] Вбити - не значить, однак, за обідом його споживати.
111] Злочин ще далі пішов. Під ножем по заслузі, гадають,
112] Першою впала свиня: підриваючи в полі посіви
113] Рилом тупим, на врожай у селян відбирала надію,
114] Потім козел, що лозу надгризав, на жертовнику Вакха-
115] Месника випустив дух: поплатились обоє за шкоду.
116] В чому ж повинна вівця миролюбна, що наче й родилась
117] Для піклування про нас, що нектар нам у вимені носить,
118] Нас одягає у вовну пухнату, вівця, що живою
119] Більшу нам користь дає, ніж тоді, як зарізана буде?
120] В чому повинні воли - нелукаві, сумирні тварини,
121] Тихі й прості, що на світ появились для праці важкої?
122] Справді невдячний-бо той і не гідний дарів свого поля,
123] Хто, відіпрягши вола від кривого тяженного плуга,
124] Вб'є свого трудівника; хто натерту ярмом довголітнім
125] Шию, що стільки разів одновляв нею поле затвердле,
126] Жниво зібрав не одне, розтинає ударом сокири! [263]
127] Мало й того нечестивцям: до власного злочину, бачте,
128] Ще залучили й богів, бо повірили в те, що всевишні
129] Раді, коли під сокирою падає віл працелюбний!
130] Жертва, що й плямки на тілі не має, аж глянути любо,-
131] Врода нашкодила їй! - у стрічках різнобарвних, у злоті,
132] Край вівтаря вже стоїть; молитов наслухає спокійно,
133] Бачить, як їй поміж роги вплітають вінець колосковий -
134] Плід її праці - й, пронизана, кров'ю забарвлює лезо,
135] Може, помічене перед ударом ще в хвилі дзеркальній.
136] Тут же з гарячих грудей виривають живцем тріпотливі
137] Тіла частини - вказівок богів там ціукають, шалені!
138] Звідси (така вже в людини жадоба до згубної їжі!)
139] Звичай пішов споживати м ясне. Але годі вже, годі!
140] Кращими («таньте, молю, до моєї поради схиліться!
141] Знайте, якщо хай шматочок воловини в вашому роті,-
142] Значить, їсте ви того, хто на ниві для вас же трудився.
143] Бог виголошує те, й за тим богом, що мною керує,
144] Йтиму, як личить іти. Свої Дельфи й ефір відслоню вам;
145] Віщим розсуну знанням розуміння людського вузини.
146] Про видатне, чого досі ніхто не досліджував, буду
147] Мову вести, про приховане. Мило між зорі високі
148] Злинути; мило, покинувши землю - оселю сонливу,-
149] В хмарі промчать, зупинитись на плечах могутніх Атланта.
150] Звідти дивитись униз, де никає, позбавлений глузду,
151] Люд то туди, то сюди, й переляканих видивом смерті
152] Так наставляти, розкривши шляхи невідхильної Долі:
153] Роде людський, кого смерть крижана споконві-ку жахає!
154] Марно страшать тебе Стікс, і пітьма, і слова неправдиві,
155] Витвір уяви співців, та оманного світу загрози!
156] Ваші тіла - чи в вогні похоронному попелом стануть,
157] Чи переміняться з часом у тлінь - не сприйматимуть болю.
158] Смерті не знає душа: залишивши оселі колишні,
159] Прийнята знов у домівку нову, вона житиме вічно.
160] Сам, пам'ятаю, в той час, коли Трою війська облягали,
161] Сином Пантоя, Евфорбом, я був, кому* в грудях застрягло
162] Ратище згубне, що в мене метнув ним з Атрідів молодший.
163] Щит я недавно впізнав, що колись у моїй був лівиці,-
164] Нині в Абантовім Аргосі, в храмі Юнони висить він.
165] Все - в перемінах; не гине ніщо. То сюди переходить
166] Дух мандрівний, то туди. Будь-яке він у світі займає
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |