264] І нереїди, і німфи - довкіл. Але звинні їх пальці
265] Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки,-
266] Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти
267] І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку.
268] Пильно й сама за роботою стежить; сама-бо те знає, [247]
269] Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні.
270] До посортованих трав приглядається оком уважним.
271] Ледве побачила нас,- на вітання вітанням озвавшись,
272] В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома.
273] Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати
274] З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду;
275] Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши
276] Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші
277] й тільки-но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили,-
278] Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась.
279] Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину;
280] Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо
281] Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям.
282] Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом,
283] Як роздувається шия, а руки, якими недавно
284] Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають.
285] З іншими сталось таке ж, і гуртом - така міць того зілля! -
286] Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею
287] Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші.
288] Випив би й він,- те щетинисте стадо й сьогодні собою,
289] Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса,
290] Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці?
291] Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну
292] З коренем чорним; богам вона знана під назвою «молі».
293] Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні,
294] Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну
295] Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись -
296] Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши,
297] Потім правицю йому подала. А на ложе з любов'ю
298] Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару.
299] Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний
300] Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє.
301] Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх.
302] І_, що не слово, то зводимось ми по-людському все вище
303] Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча
304] Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними -
305] Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає -
306] Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули
307] Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність.
308] Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий
309] Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке.
310] От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила
311] З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих.
312] От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка,
313] З мармуру постать вона показала мені білосніжну.
314] Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел;
315] Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками. [248]
316] Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога,
317] В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати
318] Мовить таке: «Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки,
319] Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно!
320] Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше
321] Владарював. Рисаків бойових він любив об'їжджати.
322] Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає
323] Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само.
324] Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п'ятилітніх
325] Ігрищ елідських, відколи народжений, він не побачив.
326] Німф лісових, які горами Лацію, вільні, гасали,
327] Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали
328] Німфи-наяди, що живлять їх Альбули води й Нумікій,
329] І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий
330] Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі.
331] Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана,
332] Та по сусідніх озерах живуть. Але, в.сіх погордивши,
333] Він домагавсь однієї; дволикому Янусу, богу,
334] На Палаті ні Вені лі я, кажуть, її народила.
335] Тільки-но стала вона на порі - й за Лаврентського Піка
336] Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу.
337] Вродою славна була; ще славніша - умінням співати.
338] Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця
339] Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,
340] Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.
341] От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно.
342] Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати.
343] Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові
344] В лівій руці він тримав. Дорога пурпурова хламида,
345] Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала.
346] Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася.
347] Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати,
348] Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка.
349] Тільки-но з заростей глянула на юнака - й од бажання
350] Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави.
351] Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю.
352] Перше, що спало на думку їй, щойно те полум'я вщухло,-
353] Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити?
354] Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола...
355] «Ні,- прошептала,- таки не втечеш, хоч би в вітру позичив
356] Крил,- якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася
357] Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!»
358] Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний
359] Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши
360] Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни
361] Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи.
362] Пік, не вагаючись - він же не знав, що це тінь, а не здобич, [249]
363] Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу,
364] й кинувсь у дебрі в надії марній кабана перейняти.
365] Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче,
366] Темним богам посилає й слова заворожені, темні,-
367] Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні
368] Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють.
369] Так і тепер від її ворожби затуманилось небо,
370] Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка
371] По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився.
372] Вибравши місце та мить: «Заклинаю,- звернулась до нього,-
373] Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди,
374] Що полонила й мене і з богині прохачку зробила,-
375] Зглянься на пристрасть мою, всевидюще зроби своїм тестем
376] Сонце, зневажити Кірки, Тітана дочки, не наважся!»
377] Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий.
378] «Хто б не була ти,- їй кинув,- не буду твоїм. Полонила
379] Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні!
380] Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа,
381] Хай лише доля щадить мені Януса доню - Співучу».
382] Марно його наблагавшись, таке прорекла Тітаніда:
383] «Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча!
384] Що погордована може й закохана жінка,- побачиш;
385] Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована - Кірка!»
386] Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі;
387] Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі -
388] Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого
389] Диво бере; замість рук помічає розправлені крила,
390] Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово
391] В лісі латинському птахом новим оселитися мусить,-
392] Дзьобом об стовбури б'є, розколупує гілля розлоге.
393] Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила;
394] Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг,
395] Пір'ям стає: золота коло шиї виблискує смужка.
396] Все стало іншим тепер, лиш ім'я не змінилося в Піка.
397] А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом
398] Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши,
399] Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,
400] Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.
401] В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.
402] Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.
403] Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,
404] Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу
405] Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.
406] З місць - чи не дивно казати таке? - позривались дерева,
407] Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,
408] Соком окроплений луг заросився краплинами крові,
409] Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням. [250]
410] Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося
411] Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.
412] Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,
413] Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.
414] І від торкання того дивовижні, всілякого роду
415] Звірі ввійшли в юнаків - не лишився ніхто з них собою.
416] Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський.
417] Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча
418] Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями
419] Хто тільки міг - і прислуга, й народ - за пропалим шукати.
420] Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,
421] Рвати волосся - їй мало того; наридавшись, із дому
422] Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.
423] Шість разів - ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову
424] Стільки ж разів, її бачило - як і без сну, і без їжі
425] Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.
426] Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,
427] Тібр,- як на звивистий берег упала знеможеним тілом.
428] Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,
429] Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь
430] Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.
431] Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі
432] Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.
433] Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,
434] Німфи журбу вшанувавши, його йменували «Співучим».
435] Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,
436] І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,
437] Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.
438] Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги
439] В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.
440] Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя».
441] Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні
442] З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:
443] «Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний,
444] Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».
445] Вже від порослого травами берега шнур одв'язали,
446] Вже їх вітрило несе - від оселі зловісної далі,
447] Від заклинань. Перед ними - ліси, де затінений млою
448] Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.
449] Дім і дочку владаря, що від Фавна родився,- Латина
450] Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим
451] Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий.
452] Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго
453] Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.
454] Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.
455] От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить
456] Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра; [251]
457] Венул - дарма втікача Діомеда просив, побувавши
458] В місті його. Діомед у краю апулійського Давна
459] Стіни могутні заклав і поля там посів.як придане.
460] Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього
461] Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив:
462] Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя
463] Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою
464] Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,-
465] Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,
466] Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока
467] Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама.
468] Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея,
469] Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.
470] От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі
471] Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба -
472] Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха.
473] Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:
474] Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!
475] Тільки мені врятувала життя зброєносна Мі нерва -
476] Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову
477] Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,
478] Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі,
479] На суходолі у битвах виснажливих так натомився,
480] Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря
481] Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив
482] У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.
483] Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши
484] Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.
485] Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,
486] Мовив: «Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість
487] Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити
488] Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,
489] Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,-
490] Страх під ногою тоді. На вершині нещасть - ми безпечні.
491] Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,
492] Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині
493] Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!»
494] Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами
495] Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.
496] Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,
497] Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,
498] Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям
499] Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия,
500] Груди і спина; де руки були в нього, там проростають
501] Довші пір'їни; де лікті були,- вигинаються крила.
502] Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть
503] І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку. [252]
504] Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,
505] Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,
506] Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону
507] Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.
508] Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,-
509] Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.
510] Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна
511] Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла».
512] Змовк на тім слові Ойнід. Калі доні ї межі покинув,
513] І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул.
514] Бачить печеру він там. її праліс окутує тінню,
515] Вколо - шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут
516] Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.
517] Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.
518] Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи
519] Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,
520] В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.
521] Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському -
522] Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.
523] Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло:
524] Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:
525] Через язик апулійця маслина в плодах своїх має
526] Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я.
527] Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули
528] Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,
529] Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало
530] Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові
531] Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.
532] Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,
533] Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій
534] Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.
535] Тут спохватилася Мати богів: це ж на їді високій
536] Зрубано сосни для тих кораблів - і повітря луною
537] Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.
538] Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.
539] «Марно,- рекла Пресвята,- ти цим суднам, богозневажний
540] Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти
541] Те, що складає частину дібров моїх високогірних!»
542] Щойно промовила - грім загримів, а за ним сипонуло
543] Градом важким та дощем полило із понурої хмари.
544] Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води
545] Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі.
546] На одного з них опершись, конопляні линви, що ними
547] Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.
548] Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.
549] Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла:
550] Де було гнуте судно - голова вже зринає, обличчя; [253]
551] Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.
552] Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня
553] В нижній частині судна - хребетним стовпом уже служить;
554] Щогли та реї - руками й раменами; снасті - волоссям.
555] Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно
556] Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо
557] Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,-
558] Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.
559] Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,
560] Скільки зазнали пригод,- і не раз підставляли долоні
561] Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.
562] Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.
563] Ось чому раді були, як уламки нерітського днища
564] Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя
565] Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти.
566] Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,-
567] В німф перевтілений флот-перестане рутул воювати.
568] Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий
569] Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,
570] Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,
571] Діво Лавініє,- лиш перемога; воюють, бо сором
572] Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,
573] Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея,
574] Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий
575] Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,
576] З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома
577] Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.
578] Голос, і худість, і барва бліда її - все в ній співзвучне
579] З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву
580] Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.
581] Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала
582] Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.
583] Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади
584] Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.
585] Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера
586] Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене,
587] Батьку мій, ти не бував,- найніжнішим, молю, будь сьогодні!
588] Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,
589] Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде
590] З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив
591] Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!»
592] Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть
593] Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.
594] Батько тоді: «Цього дару достойні ви - й ти, хто благає,
595] Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню»,-
596] Мовив. А та розпромі нена, батькові склавши подяку,
597] Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок, [254]
598] До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,
599] В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.
600] Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея
601] Змити й у води морські віднести течією німою.
602] Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,
603] Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,
604] В темному морі втопив, залишив - невмирущу частину.
605] Миром небесним намащує мати очищене тіло
606] Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась
607] Уст його - й став невмирущим. Назвали його Індігетом
608] Люди Квіріна; жертовники зводять йому та святині.
609] Потім над Альбою й краєм латинським Асканій двойменний
610] Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій.
611] Згодом -• Латин, його син, що отримав і берло владиче,
612] й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний.
613] Далі -Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій;
614] Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі.
615] Той володар, похоронений хвилями Туської річки,
616] Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього.
617] Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами,
618] Від громового, подібний до грому, загинув удару.
619] Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну,
620] Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же.
621] Де він те берло тримав,- на горбі, що й назвався від нього.
622] А на чолі палаті нського люду стояв тоді Прока.
623] Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з-між латинських
624] Гамадріад не плекала садів із такою любов'ю,
625] Жодна з-між них про плодючість дерев так сердечно не дбала.
626] Звідси й дістала ім'я. До річок, до гаїв не тяглася -
627] Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу.
628] Мирний закривлений серп, а не спис у правиці тримає.
629] Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу,
630] То розгалужену парость уріже. Кору надлупивши,
631] Встромить живець, щоби сок надпливав вихованцю чужому.
632] Дереву спрагу відчути не дасть: волокнисте коріння
633] В пору потішить вона живодайністю хвилі пливкої.
634] Це і займає, і тішить її, до Венери байдужу.
635] Грубої сили селян боячись, із середини й сад свій
636] Звикла вона зачинять, щоб який чоловік не добрався.
637] Як не старались усі,- і сатири, до скоків охоча
638] Молодь, і пани, божки лісові, що сосною вінчають
639] Роги, й Сілен, увесь час молодий при похилому віці,
640] Й той, що злодіїв лякає серпом чи суком сороміцьким,-
641] Щоб домогтися її! Сам Вертумн, закохавшись у неї,
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |