Далі студент творчо аналізує принципи канонічного права, які подавалися на лекції, з отриманими вище відомостями та знаннями.
Важливість четвертого питання "Онтологічність функцій канонічного права" полягає в тому, що воно відображає практичне значення навчальної дисципліни "канонічне право".
Спочатку зосередимося на понятті "онтологія"..Онтологія -(від грецьк. - суще і слово, вчення) - це філософське вчення про буття як таке [58, с. 449]. Тому треба проаналізувати розділ Біблії "Буття".
Знову-таки, функції канонічного права містяться в єдності з функціями юридичної деонтології та філософії права. Функціями юридичної деонтології є:
а) функції, які стосуються особи правника - формування у юриста усвідомлення внутрішнього імперативу службового обов'язку; конкретизація правосвідомості та правомірності дій у юристів; підвищення рівня правового почуття у суб'єктів права; вироблення у правників внутрішнього переконання на основі юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та самоутвердження; встановлення юристом об'єктивної правової дійсності; сприяння вибору юристом справедливого рішення; виховання у правників духовної, моральної і юридичної
відповідальності; обґрунтування індивідуального регулювання професійних дій юристів та усвідомлення їх наслідків; дотримання безпеки життєдіяльності;
б) функції, які відображають процес формування національного права в Україні -
утвердження національного духу українського права; забезпечення панування права; створення необхідних передумов функціонування української національної правової теорії;
в) функції, які сприяють регулюванню суспільних відносин у державі - вміння визначити цінність права і цінність держави; сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні; сприяння виробленню індивідуальних (власних) норм професійної поведінки юриста (деонтологічних норм) [52, с. 49-50].
У філософії права до загальних функцій належать: методологічна, гносеологічна, аксіологічна, рефлексивна, культурологічна, ідеологічна, а до спеціальних - антропоцентрична, автентична, інтеріоризаційна, герменевтична, естетична [51, с. 92].
Виходячи з того, хто є суб'єктом канонічного права, можна дійти висновку, що, практично, всі функції юридичної деонтології і філософії права мають пряме відношення до цієї навчальної дисципліни. Проте студентам необхідно віднайти ті функції, які є, свого роду "вступними" функціями до філософії права. Наприклад, які функції передують методологічній, гносеологічній, аксіологічній та іншим переліченим функціям. Тобто треба дати відповідь на запитання: як за допомогою канонічного права можна науково збагатити філософію права? У цьому студентові може допомогти лекційний матеріал і глибокий аналіз значення віри у Бога, користі відвідування богослужінь та онтологічних настанов Церкви. Матеріал міститься у цьому навчальному посібнику.
ТЕМА 4. Внесення норм природного та надприродного права у
канонічне право
Ознайомлення із біблійними (природними й надприродними) нормами є найпершим завданням у підготовці питання "Результати наукових досліджень природного і надприродного права".
Вважається, що під нормами природного права слід розуміти ті постулати Природи, які людина свідомо, відповідно до власної совісті, обирає для своєї поведінки. Теоретичний ґрунт для вивчення природного права складався протягом не однієї доби і готували його як стародавні мудреці, філософи, священнослужителі, так і юристи. Наукові дослідження про природне право зводяться до філософії самої людини, її земного призначення, сенсу життя (буття), до вивчення можливості регулювати власну долю і щастя. Щоб саме так будувати свою долю, слід додержуватися правила: жити за правильними, добрими, світлими думками й помислами. Адже не тільки поведінка визначає філософію правомірності, а й спонукальні чинники, "правильні" (чи "неправильні") думки,- помисли, почуття (любові чи ненависті) і т. ін. Вчення про
природне право сприяє усвідомленню людиною того, що таке сенс життя, душа, якою має бути правомірна поведінка і т. ін. За весь період свого розвитку природне право не тільки еволюціонувало, а й зазнавало докорінних змін, у ньому виникали нові тенденції, з'являлися нові течії. Тому в сучасній науковій літературі існують різноманітні, часом навіть суперечливі, визначення і теорії природного права.
Для студентів початкових курсів достатньо зрозуміти природне право як систему норм (у вузькому та широкому розумінні).
У вузькому розумінні природне право як система норм - це сукупність законів природи і законів біологічного розвитку людини, на основі який функціонує світ.
У широкому розумінні, природне право як система норм - це сукупність метафізичних духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватися людина, підтримуючи онтологічні принципи світопорядку й обґрунтовуючи трансцендентальність власної свобідної волі для активного гармонійного самозбереження у Всесвіті.
Слід зауважити, що норми природного права в нормативно-правових актах майже не зафіксовані, оскільки природне право є вимогою "здорового глузду". Всі норми природного права містяться в законах природи та суб'єктивному дусі людини, що висвітлює натурфілософія. Перед людиною стоїть завдання пізнати ці норми і діяти згідно з їх вимогами. Студент повинен знати, що вчення про природне право формує науковий світогляд людини.
Окрім природного права, у Всесвіті існує й надприродне (трансцендентальне) право. Природне право випливає із законів Природи, законів дії природних сил - законів змінних (частково) і незмінних, постійних. Людина може частково впливати на природні закони, пристосовувати їх до своїх потреб (ідеться, наприклад, про внесення змін у вирощуванні нових сортів рослин, виведення нових порід тварин, здатність людського організму адаптуватися у різних кліматичних умовах, спортивне тренування тощо). Але ці зміни повинні бути в межах допустимих природою норм.
Надприродних законів людина змінювати не може (наприклад, таких, як рух планет, закони фізики, хімії, біології і т. ін.). Ці закони незмінні й існуватимуть доти, доки існуватиме Всесвіт. Юридична наука повинна досліджувати надприродне і природне право в інтеграції з прикладними науками, богослов'ям та філософією. Можна сказати, що надприродне право, порівняно із природним, існує в ірраціональному вимірі [49, с. 211-213].
Студент може використати й інші відомості про природне й надприродне право, інших дослідників, енциклопедій тощо.
Логічним продовженням є друге питання семінарського заняття "Єдність церковних норм з природними нормами".
Насамперед, студент повинен усвідомити, що природні й надприродні норми - це Божі норми, а вчення про ці норми є Божим правом. На початку людського існування світської науки не було, була віра й поклоніння Богові, Божій силі. Хоча в цьому були й перекоси. Достатньо згадати поганську віру ідолопоклонство. Для цього Бог послав Свого Сина Ісуса Христа на землю, щоб наочно показати як треба вірити в Бога і поклонятися тільки Йому. Слід наголосити, що не всі люди змирилися з цим, не всі повірили. Тому, щоб таких негативних думок, такої єресі не виникало, Ісус Христос започаткував Церкву з відповідними богослужіннями. Всі церковні норми випливають із природних норм. Адже діяльність Церкви не може суперечити природі. Однак проблема полягає у людському розумінні норм природного права. Це розуміння різне, в результаті чого появилися різні релігії, віросповідування, конфесії і т. ін. Яке з них правильне - судити кожній людині, але виходити треба із природно-правових норм, віри у Бога.
Спільними для релігії і права елементами є віра в універсальність понять і смислів. Таку віру слід відрізняти від теорії природного права, яка може бути, у свою чергу, повністю незалежною від релігії [З, с. 26]. Тобто кожну віру потрібно перевіряти на природність, онтологічність. У цьому велику роль відіграє правовий звичай, мораль, християнське родинне виховання. Особливо корисним у висвітленні єдності церковних норм із природними нормами є Нагірна проповідь Ісуса Христа. Відсутність природних норм у деяких церковних законах не тільки породжує, а може й помножує зло
Всі ми, люди, створені Богом з відповідною метою. Ми - дивні істоти. Маємо розум, мову, можемо думати не тільки про те, що бачимо й знаємо, але, підготувавшись, - думаємо про речі, яких не бачили, а можемо навіть думати символами, знаками. Ми можемо видумати такс, чого досі не було, тобто - ми є міні-творці. З нашого думання щось виходить. Але часом наше мислення видає щось корисне, а часом - шкідливе [38, с. 5]. Все це залежить від дотримання природних і надприродних норм.
Студенти не повинні ототожнювати природні норми з церковними нормами. Це різні поняття. Усього-на-всього церковні норми всіх світових релігій необхідно перевірити, чи вони не суперечать здоровому глузду у розумінні Божих творінь, тобто Природі.
У питанні "Природно-правовий і канонічно-правовий зміст римського та візантійського права" слід чітко уточнити поняття римського і візантійського права.
Зокрема, у Римській імперії, яка проіснувала до 395 року і розпалася на дві частини: Західну та Східну (падіння Західної частини сталося у 476 р., а Східної - у 1453 р.), існувало право Давнього Риму. Воно виникло у 451-450 рр. до н. е. у формі Законів XII таблиць, в яких були записані усталені звичаї римського суспільства тих часів. Римське право поділялося на публічне (регулювало державно-правові відносини) і приватне (регулювало цивільно-правові відносини). Істотний вплив на формування римського права справили римські юристи, яким імператори надавали право офіційного тлумачення законодавства. Такі тлумачення мали силу законів. Своє завершення,
розвиток римське право дістав у реформах візантійського імператора Юстиніана І і Зведеному акті під назвою Корпус юріс-цивіліс [64, с. 322].
Візантійська імперія - це держава, що виникла у Греції 395 р. під час розпаду Римської імперії в її східній частині ra існувала до середини XV ст. Столиця - Константинополь - колишній давньогрецький поліс Візантії, перейменований у 330 р. імператором Константином І. При Константині IX 29 травня 1453 р. Константинополь було взято турками і Візантійська імперія припинила існування. Правова система Візантії сприйняла чимало віл римського права. Тут з 529 р. по 537 р. було проведено широкомасштабну кодифікацію - Звід законів Юстиніана. Це була найбільш систематизована збірка римського класичного права і римської юриспруденції в цілому [60, с. 453]. Крім того, за 1058 років існування Візантійської імперії було введено багато інших правових норм, які відображали правовий устрій Греції.
У ІХ-ХІ ст. велику роль у зовнішній політиці Візантії відігравали її зносини з Київською Руссю. У 1204 р. на території Візантії виникли незалежні грецькі держави, а у 1261 р. Нікейський імператор Михаїл VIH Палеолог відновив Візантійську імперію з центром у Константинополі [60, с. 454]. Ці дані необхідні для обґрунтування в подальшому греко-візантійських церковних обрядів.
Далі треба зупинитися на утворенні римо-католицької та православної церков.
Римо-католицька Церква (християнська) з центром у Ваги кат. що визнає главою Римського Папу, утворилася у 1054 р. внаслідок остаточного розподілу східної і західної Церков, хоча насправді процес поділу Церков уже був помітним у III-V ст. У період Реформації XVI ст. від Риму відділилися протестантські Церкви, Папа Римський (духовний спадкоємець Св. Ап. Петра) визнається безгрішним у справах і вченні віри. Ієрархія духовенства є досить складною [ 12, с. 506]. Класичними католицькими країнами Європи є Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Польща, Португалія. Франція. Римо-католицька Церква маг сильні позиції у громадсько-політичному житті цих країн, гуманітарній сфері. Діють розгалужені католицькі організації - релігійно- політичні об'єднання католиків, мстою яких є залучення віруючих до активного громадсько-політичного життя, зміцнення і розширення впливу римо-католицької Церкви на внутрішню і зовнішню політику держави [64, с. 323].
Спочатку вся панівна християнська Церква називалася ортодоксальною (православною) і кафоличною (вселенською) на противагу єресям. Православ'я як церковний напрям склалося на території Візантійської імперії і слугувало ідеологічною опорою імператорської влади за принципом пріоритету світської влади над церковною. Православ'я не мало єдиного церковного центру, оскільки від початку свого формування церковна влада у Візантії зосереджувалася в руках чотирьох патріархів: константинопольського, олександрійського, антіохійського та єрусалимського. З розпадом Візантійської імперії кожний з названих патріархів став очолювати самостійну (автокефальну) Помісну Православну Церкву. Віросповідну основу православ'я становлять Святе Письмо і Священне Передання (рішення Вселенських і Помісних соборів ГУ-УШ ст., праці Отців Церкви). Догматику православ'я викладено в Нікео-Константино польському "Символі віри" (IV ст.). З 1961 р. ведеться
підготовка до Вселенського православного собору, попередня програма якого передбачає істотну модернізацію віровчення та обрядовості з урахуванням вимог сучасності [64, с. 49]. На сьогодні православ'я поширено переважно в Білорусі, Болгарії, Греції, Грузії, Кіпрі, Росії, Румунії, Україні, Сербії, Молдові, а також всюди, де живуть вихідці із православних країн.
Тепер студент повинен заглибитися у зміст католицької та православної віри, вивчити відповідну літературу, довідники, енциклопедії, відомості з Інтернету і виписати природно-правові та загальноканонічно-правові норми. Потім потрібно порівняти їх з римським правом. Дійти висновків з такого порівняння.
Початок четвертого питання "Герменевтико-канонічні аспекти надприродного права" повинен бути присвяченим енциклопедичним відомостям насамперед про герменевтику, як певні підходи, правила тлумачення "букви", тобто змісту тексту.
Герменевтика (від грецьк. - пояснюю, інтерпретую, тлумачу) - термін, формування основоположного значення, який історично сягає стародавніх тлумачень текстів Біблії; традиційно він також включає тлумачення текстів філософських та літературних - насамперед тих, які стосуються Біблії. Існують такі основні різновиди герменевтики: 1) буквальна інтерпретація, яка стверджує, що біблійні тексти мають тлумачитися згідно зі значеннями (відповідними намірами авторів), які виражені їхньою граматичною конструкцією та історичними контекстами виникнення; 2) моральна інтерпретація, яка намагалася встановити екзегетичні (тлумачні) принципи, завдяки яким з різних частин текстів Біблії можуть бути виведені відповідні етичні приписи та моральні імперативи поведінки; 3) алегорична (символічна) інтерпретація розуміла біблійні оповіді як такі, що мають крім буквального ще й другий, фігуральний рівень референції за межі тих подій, які експліцитно маються на увазі у текстах Біблії. Окремою формою алегоричної інтерпретації є "типологічне" тлумачення, згідно з яким головні події Старого Завіту є передвіщенням подій Нового Завіту (Ноїв ковчег як "тип" християнської церкви); 4) аналогічна (містична) інтерпретація стосується тлумачення біблійних подій у їхньому відношенні до прийдешнього життя як його прообразу [58, с. 114-115]. Тобто герменевтика є інтерпретацією не стільки букви тексту, як його духу, ідей, намірів впливу на людину.
Прикладом елементів надприродного права може слугувати: 1) Символ віри; 2) чудодійна сила освяченої води; 3) любов до Бога і т. д.
Зокрема, у 12-ти пунктах "Символу віри" визнається Триєдиність Бога, боговтілення, спокутна жертва, воскресіння і вознесіння Ісуса Христа, віра в одне хрещення, прощення гріхів, майбутнє воскресіння мертвих і потойбічну винагороду, а також в Єдину Апостольську Церкву. Формально вважається, що ці догмати не підлягають будь-яким змінам і уточненням ні за змістом, ні за формою [64, с. 49].
Тепер студент повинен здійснити герменевтичний аналіз Символу віри і дійти висновку про наявність елементів надприродного права, яке людина своїм розумом не може осягнути, дослідити, а може прийняти на віру.
ТЕМА 5. Позитивістські ознаки канонічного права
Організація вивчення теми "Інтеграція канонічного права з позитивним правом" розпочинається з уточнення понять "інтеграція", "норма права", "законодавство", "позитивне право", "міжнародне право" та ін.
Інтеграція (від лат - поповнення, відновлення, непорушний) -це процес, або дія, який мас своїм результатом цілісність; об'єднання, з'єднання, відновлення єдності; перетворення розпорошеного, непомітного стану в концентрований, видимий, пов'язаний зі сповільненням внутрішнього руху, тоді як дезінтеграція - перетворення концентрованого в стан розпорошеності, пов'язане з прискоренням руху [56, с. 179]. Йдеться не тільки про об'єднання в ціле ізольованих частин канонічного права різних конфесій та релігій, а передусім окремих норм канонічного права з чинним законодавством. Тут доцільно вести мову про проникнення, введення норм позитивного права в канонічне і навпаки.
Норма права - це різновид соціальної норми, що закріплює правило (стандарт) правомірної поведінки, неприпустимість відхилення від якого гарантується державною владою [14, с. 228].
Кожна норма в межах системи права має свою спеціалізацію, що зумовлює її своєрідність порівняно з іншими нормами права. Ця особливість дозволяє класифікувати норми права за різними підставами і класичні та спеціалізовані норми права; регулятивні і охоронні норми права; зобов'язальні, заборонні та уповноважу- вальні норми права; імперативні і диспозитивні норми права; абсолютно визначені та відносно визначені норми права; загальні і спеціальні норми права; норми матеріального та процесуального права; постійні і тимчасові норми права [14, с. 228233]. Студентові необхідно навести приклади видів норм канонічного права.
Законодавство - це система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини; це один із основних методів здійснення правотворчої функції держави, який полягає у діяльності відповідних державних органів по розробці; розгляду, прийняттю і оприлюдненню законів та інших нормативних актів [61, с. 499]. Студент повинен висвітлити зміст церковного законодавства, наголосивши на тому хто є законодавцем у канонічному праві, хто володіє законодавчою владою, законодавчою ініціативою, як здійснюється законодавчий процес і т. д. При цьому слід мати на увазі консервативний характер церковного законодавства. Треба порівняти законодавчий процес православ'я з законодавчим процесом католицизму.
Позитивне право випливає із чинного законодавства, яке є даним, фактичним, стійким, безумовним. Існує ще й поняття релігійного позитивізму як точка зору позитивної релігії (прозріння, натхнення) на противагу "релігії розуму" раціоналістів [56, с. 347]. Однак позитивне право протистоїть так званому метафізичному праву, яке покладено в основу канонічного права. Хоча канонічне право має метафізичний зміст, але його норми оформлені за позитивістськими правилами.
Окремо слід зупинитися на структурі правових норм: гіпотезі, диспозиції, санкції. Для цього слід зазначити, що "норма права" - це різновид соціальної норми, що закріплює правило (стандарт) правомірної поведінки, неприпустимість відхилення від якого гарантуються державною владою [14, с. 228].
Гіпотеза - це елемент норми права, що вказує на життєві обставини, за наявності та/або відсутності яких реалізується правило поведінки (диспозиція). Диспозиція - це елемент норми права, що вказує на правило поведінки, якому повинні підкорятися учасники правовідносин. Санкція - це елемент норми права, що встановлює невигідні наслідки на випадок порушення правила, визначеного в диспозиції [14, с. 233-239]. Далі студент аналізує структуру норми канонічного права, наводить приклади.
Міжнародне право - це правова система, що складається з принципів і норм, якими регулюються відносини між її суб'єктами -державами, міжнародними організаціями тощо. Міжнародне право не входить до будь-якої системи права і не включає норм національного права, воно поділяється на публічне й приватне [62, с. 669]. Виходячи з цього, студент зіставляє канонічне право з міжнародним правом, висвітлює їх спільні та відмінні ознаки.
У цілому треба показати як канонічне право інтегрується з окремими галузями позитивного права, тим самим показати, що канонічне право є своєрідним позитивним правом Церкви.
Друге питання "Правовідносини у канонічному праві, їх види" слід розпочати з поняття правовідносини.
Правовідносини - це суспільні відносини, які є юридичним виразом фактичних суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої сторони виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона повинна виконати ці вимоги, що охороняються державою. Найхарактернішими ознаками правовідносин як особливого виду суспільних відносин є те, що: це суспільні відносини - це ідеологічні відносини, вони виступають юридичним виразом економічних, політичних, сімейних та інших відносин; вони виникають, припиняються або змінюються на основі правових норм; суб'єкти правовідносин пов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками; взаємна поведінка учасників правовідносин індивідуалізована і чітко визначена; вольовий характер; охороняється державою. До складу правовідносин включають суб'єктів і об'єкти правовідносин та їх юридичний зміст (сукупність прав і обов'язків сторін). Правовідносини можна класифікувати за предметом правового регулювання та конституційні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та ін. За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та охоронні. Слід також розрізняти матеріально-правові та процесуально-правові правовідносини. За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові правовідносини [53, с. 335-338].
Зрозуміло, що студентові необхідно дати поняття і проаналізувати церковні правовідносини, їх види, визначити їх специфіку.
Слід пам'ятати, що правовідносини у канонічному праві мають певну традицію.
Так, Київська Русь у X ст. разом з християнською вірою сприйняла візантійську канонічну традицію саме в той період, коли вона досягнула розквіту і в багатьох відношеннях випереджувала церковно-юридичну думку на Заході. Саме візантійський шлях, яким би він не був, позбавив нашу культуру (історію) від грубих і водночас беззмістовних форм боротьби духовної і світської влади. Принципи, які успадковані від Візантії, проголосували єдину християнську мету Церкви і держави, розмежовували їх владні функції. Такі симфонічні відносини передбачали різні варіанти об'єднання, з'єднання, взаємного обміну функціями між владами при умові, що Церква і держава єдині в цілому - у намаганні зміцнити християнську державу. Прикладом цього слугує "Руська правда". Наше канонічне право формувало стиль правового життя суспільства, передувало і сприяло становлення світського права і державного законодавства. Світське право тривалий час розвивалося в тіні канонічного права, тому що не було особливої необхідності розмежовувати, розділяти і протиставляти їх один одному. Поява канонічного права і церковної юрисдикції в Київській Русі призвело до різкого скорочення існуючої тоді сфери давньоруського звичаєвого права, яке мало на собі яскраві сліди язичного походження [26, с. 497-504]. Тому виникнення правовідносин у канонічному праві України треба шукати у Київській Русі, нормативно-церковних відносинах того часу. Особливо це стосується Запорізької Січі.
Підходи до вивчення теми "Канонічно-правова культура вірянина" є традиційними, які притаманні теорії та філософії права. Спочатку потрібно висвітлити такі поняття: "культура", "культура особи", "правова культура суспільства", "правова культура особистості", "правова свідомість".
Під культурою (від лат - обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) розуміють: 1) історично вихідне значення - обробіток і догляд за землею; 2) догляд, поліпшення, ушляхетнювання тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже,- і ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють культуру тіла, культуру душі і духовну культуру (або культуру духу); 3) сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття; сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності; 4) локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства [58, с. 313].
Тобто, культура - це результати діяльності людини, продукти її праці. Праця (діяльність) може бути фізичною (матеріальна культура) або інтелектуальною, розумовою (інтелектуальна, духовна культура). Культура в однині не існує. Є види культур: правова культура, політична культура, релігійна культура і т. д., де відображені напрацювання людей в певній галузі, напрямі.
Культура особи - це філософська категорія, що відображає рівень соціалізації людини, її придатність до того чи іншого виду професійної діяльності [52, с. 66]. Тому можна вести мову про культуру професійної діяльності священика характеризують
такі категорії: віра, догматичні знання, талант, професійна майстерність та ін., та доцільно сформулювати визначення професійної діяльності священнослужителів усіх рангів.
Під правовою культурою суспільства розуміють якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи - станом та рівнем правосвідомості; юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини [14, с. 550].
В літературі існує ще й абстрактне поняття правової культури як системи духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права. Вона є складовою частиною загальної культури. Охоплює всю сукупність найважливіших ціннісних компонентів правової реальності в її розвитку (право, правосвідомість, правовідносини, правопорядок, нормотворча, правозастосовна та ін. правова діяльність). Виступає однією з категорій загальнолюдських цінностей є невідкладним компонентом правової держави [64, с. 37].
Виходячи з цього, можна вести мову про канонічно-правову культуру православ'я, канонічно-правову культуру католицизму тощо.
Правова культура особистості характеризує ступінь і характер її правового розвитку, виступає необхідною передумовою формування правової культури суспільства. Правову культуру особистості становлять такі елементи: знання права і розуміння його принципів; настанова індивіда на повсякденну правомірну поведінку і звичка вчиняти свої дії відповідно до приписів правових норм; повага до права; вміння використовувати у практичній діяльності правові знання, реалізовувати свої суб'єктивні права, виконувати юридичні обов'язки; правова активність особи [14, с. 554555].
Звідси можна вивести поняття канонічно-правової культури священика, вірянина. Зокрема, в основу канонічно-правової культури вірянина покладено страх перед гріхом, відчуття провини, сповідування тілесних і душевних чеснот, недопущення тілесних і душевних пристрастей. Детально це висвітлено у Символі віри.
Правосвідомість - це сукупність суб'єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та правових настанов, за посередництвом яких відображається правова дійсність, формуються ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення перспектив і напрямів розвитку правової системи з початку забезпечення гідного існування людини, справедливості у міжлюдських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства [14, с. 533].
Доцільно розглянути поняття релігійної свідомості громадян (вірян), канонічно- правової свідомості священика. Тут треба розглянути й підсвідоме, почуттєве розуміння канонічно-правової культури.
Чи не найбільш значущою темою є "Канонічно-правове виховання членів суспільства". Це власне одне з основних призначень канонічного права.
Для цього необхідно розглянути такі основні поняття: "виховання", "навчання", "правове виховання".
Виховання - це процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів. У широкому розумінні виховання - це вся сума впливів на психіку людини, спрямованих на підготовку її до активної участі у виробничому, громадянському й культурному житті суспільства [11, с. 53].
Навчання - цілеспрямований процес передачі і засвоєння знань, умінь, навиків і способів пізнавальної діяльності людини. Навчання, яке починається з раннього дитячого віку і триває протягом усього життя людини як у вигляді організованої освіти, так і шляхом самоосвіти є освіта, розвиток і виховання людини [11, с. 233].
Правове виховання - це система державних і недержавних заходів, спрямованих на формування у громадян належного рівня правосвідомості і правової культури. Воно включає в себе правову освіту населення, різні форми пропаганди права, прищеплення поваги до законів і свідомого їх виконання. У правовому вихованні важливу роль відіграють засоби масової інформації, видання науково-популярної юридичної літератури - довідників і коментарів законодавства, брошур тощо [64, с. 40].
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 38 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |