засвідчити свою відданість Богові шляхом цілування Євангеліє, хреста, ікон, щирої молитви, вникнєння у земне життя Ісуса Христа та Його вчення, прославлення Бога Ісуса Христа, матері Божої, ангелів, усіх святих та ін. Від чистоти цих дій пробуджується Боже милосердя, яке дає напрям діяльності віруючої людини. Фактично літургійна методологія є комплексною установкою, запорукою послушності, вічного життя, виважених життєвих потреб та прохань. Тому кожний сьомий день життя і звичайно, у святкові дні, людина отримує онтологічні установки, не кажучи про бажання щоденної молитви у храмі вранці й увечері. В цілому літургійна методологія всесторонньо налаштовує людину на її олюднення.
Формування патрологічиої методології здійснювалося у II-VIII ст., тобто - періоді переорієнтації цінностей. Після земного життя Ісуса Христа високовизнана грецька філософія опинилася у стані безпорадності - потрібна була органічна єдність філософії із зароджуваним християнством, гармонія старої й нової традиції, а її встановити без загальноприйнятих релігійних догм було важко. Зрозуміло, що поява нових трактувань розпочиналося із практики духовних осіб, їх праць, цей процес часто супроводжувався єресями. Висновки античної християнської Церкви, II догматика, просвітницька інтерпретація християнства почала отримувати свій розвиток у богослов'ї та філософії.
Як видно зі складної духовно-емпіричної ситуації початку першого тисячоліття, історичний аспект патрологічиої методології канонічного права полягав у такому: боротьба з язичниками та єресями; розв'язання тринітарної проблеми (співвідношення іпостасей Отця, Сина і Духа Святого); вирішення христологічної проблеми (співвідношення божественної і людської волі у Синові Божому); суміщення християнського вчення з грецькою філософією; встановлення взаємостосунків держави й Церкви; канонізація церковних норм; припинення іконоборчих та літургійних суперечок.
Засновниками патрологічиої методології, як найбільші свідки апостольського й церковного передання, є святі отці Церкви (Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Золотоустий). Вони на основі Божого Одкровення, апостольського духу створили основні засади християнства, сформували канонічне підґрунтя, започаткували християнську богоонтологію, заснували ортодоксальне вчення нової Церкви. До речі, методологічні установки патристики є дієвими і в сучасній християнській Церкві та канонічному праві.
Державницько-релігійна методологія канонічного права була започаткована в м. Мілані Римської імперії 313 року імператором
Костянтином І Великим, затвердивши ідею справедливості у християнській та язичницькій вірі; що тим самим дало можливість упорядкувати суспільні процеси. З того часу між Церквою і державою були різні взаємостосунки, що тривають до нинішнього часу. Можна з упевненістю сказати, що ці дві інституції не можуть існувати одна без другої - одна другій вкрай необхідні. Хоча загальна мета Церкви і держави однакова - забезпечення правомірної поведінки громадян, але специфіка мети досягнення все-таки різна.
Специфічною метою Церкви є створення умов для вічного життя, спасіння від абсолютної смерті, а специфічною метою держави - створення умов для забезпечення земного благополуччя. Але земне і небесне постійно перебуває в єдності, в толерантності, в повазі. Держава не повинна ігнорувати Церкву, її метафізичну мету, адже, як зазначено, держава - Град Божий. Крилатий вислів "кесареве кесарю", а Боже Богу стосується дотримання принципу невтручання держави в церковні справи і навпаки, але передбачає взаємодію, допомогу одне одному.
Для Церкви найбільшою допомогою з боку держави є вироблення тих державницько-релігійних методологій, які б забезпечили повноцінне функціонування канонічного (церковного) права. Це, зокрема, стосується охорони територіальної й органічної цілісності Церкви, її духовної спорідненості, єдності; максимального використання норм природного права позитивним правом (правом держави); піднесення відповідальності державних органів за стан культури, духовності й моралі; збереження вікових цінностей, надбань українського народу; забезпечення дії та розвитку корпоративно-правових норм щодо життя Церкви, які повною мірою охороняють гуманізм, честь та гідність громадян.
Методологічні виміри гуманізму у канонічному праві полягають у реалізації наперед визначеного Божого плану - доброзичливого ставлення до людини шляхом десекуляризації (зближення Церкви і держави). Але оцінку державного гуманізму повинна давати Церква, релігія, яка цілеспрямовано скеровує мирян на формування у них Божого, а не світського світогляду. Отже, доброзичливе відношення до людини з боку держави є важливим методологічним аспектом канонічного права.
Честь людини - це її цінності, повага до образу Божого, до всього, створеного Богом, до природного порядку. Тому втрата честі є великим гріхом, оскільки честь людині дана від Бога. Держава має створювати такі сприятливі умови для життєдіяльності, щоб людина не втрачала честі, а почесті віддавати тим, кому це належиться згідно з нормами канонічного права: Богові, ангелам, святим, батькам, старцям і навіть керівникам держави. Тобто методологічні установки держави не повинні силоміць змушувати поклонятися тим суб'єктам, які не визнає канонічне право.
Гідність людини є внутрішнім виразником її особистих цінностей, визнаних іншими людьми. Людина може втратити свою гідність перед Богом і людьми, але її честь, попри все, залишається без змін, оскільки вона онтологічна. Звичайно, втрата гідності
людини призводить до заплямлення порушника, але не втрати честі. Звідси, система виховання у державі повинна бути скерована на те, щоб людина не втрачала своєї гідності, щоб гідність не була фальшивою, штучною у виконанні державних, службових, функціональних та інших обов'язків. Для розвитку канонічного права це буде великою допомогою з боку держави, а така діяльність держави входить до однієї із видів методології - державницько-релігійної.
Зауважимо, що розглянуті різновиди канонічно-правових методологій стосуються виключно православ'я і католицизму, з огляду на те, що догматичні установки інших конфесій є відмінними. Так, у протестантів існує тільки христологічна, ангелологічна та спрощена літургійна методології. Буддизм не використовує християнської методології, оскільки його вірні спасителем світу вважають Будду. Вплив держави на методологічні установки у них практично відсутній, оскільки земна влада вважається рефлексією небесної влади. Іслам має деякі споріднені догми з православ'ям, зокрема, це стосується ангелології, позаземного життя.
Іудаїзм ґрунтується на власній канонічно-правовій методології, яка випливає лише зі Старого Завіту, а індуїзм визнає методологію, яку проповідував пророк Мухамед.
Універсальність у канонічному праві найповніше представлена у методах та методиці віросповідання. Канонічно-правові методи випливають із природних потреб спільного життя людей. Ці потреби зумовлюють вибір методів з урахуванням етнічно-ментальної специфіки, звичаїв, традицій національної культури. Водночас сучасні методології набувають ознак транснаціонального, глобалізованого характеру. Звичайно, ці методи є правовими, зокрема природно-правовими, оскільки канонічне право внормовує й соціальний порядок завдяки дії Божого права. Таку соціальну впорядкованість можна забезпечити методами священного права, тобто права, непорушного, норми якого для людини є святими канонами.
Методи канонічного права є автономними по відношенню до позитивного права держави. Ця автономність випливає із онтологічного обґрунтування канонічного права. Тільки канонічне право повністю відображає онтологію людини, що не під силу позитивному праву. Звідси й випливає поява автономних методів Церкви, які скеровані на спокутування гріхів і спасіння людини. Зміст методів канонічного права відображає правові відносини людини з Богом, а не регламентує норми покарання. Тобто методи канонічного права повинні бути сотеріологічними, скерованими на допомогу вірянинові, на заспокоєння, захист від почуття самотності чи покинутості у бурхливому повсякденному житті, на що власне, й скерована методологія канонічного права.
Що стосується методів канонічного права, то вони достатньо висвітлені у підручниках та навчальних посібниках. Автори зазначають, що методами канонічного права є: юридичний, богословський, філософський, моральний, описовий, історичний, догматичний, історико-догматичний, лінгвістичний, диспозитивний, порівняльний, ієрархічний, канонічно-дедуктивний, канонічно-індуктивний (канонічно-синтетичний, канонічно-аналітичні підходи), канонічно-правового регулювання, імперативний, канонічно-авторитарний (канонічно-правових приписів). Багато методів випливають із зв'язку канонічного права з іншими науками. Серед них вказуються такі методи:
екзегезіологічний, літургійний, пасторський, патрологічний, римсько-правовий, теоретико-правовий, археологічний, дипломатичний, текстологічний, палеографічний та ін. Усі методи, без винятку, мають право на існування. Наше завдання полягає у всебічному дослідженні методів, які формують канонічне право як філософсько-правову науку.
Зауважимо, що у канонічному праві функціонують такі сім груп методів: онтологічно-догмативна, ноумено-етична, філософсько-правова, історико- церковна, семіотіїко-богословська, національно-екстраполяційна, канонічно- лінгвістична.
Онтологічно-догмативну групу визначають методи, які пов'язані з вірою у надприродне, тобто вірою у Бога, Царство небесне, яке людина може успадкувати. Шляхом метафізичного мислення відкриваються феноменальні, аксіоматичні методи, які відображають почуття вірянина, розвивають його сенсибельні можливості. Ця група методів має футурологічне обґрунтування, яке приймається за догму, бездоказово, і є буттєвим з часу створення світу. Участь людини в онтологічній догмативності в основному здійснюється на почуттєвому рівні, звідки й випливають відповідні методи.
Ноумено-етична група методів канонічного права пов'язана з інтелектом людини, осягнення розумом непізнаної сутності. Тобто вибираються такі методи інтелектуальної діяльності, які допоможуть лише примітивно зрозуміти речі в собі, а більш ґрунтовно забезпечують морально-стичні судження. Така інтелігібельна (розумова) ситуація формує метод покарання за скоєні гріхи, які не до кінця усвідомлені людиною. З цим пов'язані методи релігійної стимуляції, заохочення, реалізації інтересів вірян та методи наближення до Бога. Зокрема, чим більше людина наближається до свого онтологічного призначення, до процесу олюднення, до любові, тим більше вона наближається до Бога. Звідси й випливають методи, пов'язані з синхронністю життєдіяльності людини до природних явищ, в результаті чого відбувається діасинхронізація (взаємність) посилення наскрізного впливу Божої ласки на людину.
Обґрунтованим є наявність у канонічному праві філософсько-правової групи методів. Ідеться про можливості використання гносеології, аксіології, антропології, екзистенціології у побудові структури канонічного права, його моделювання, узагальнення, системності тощо. Цьому сприяють логічні, діалектичні, синергетичні методи, які відображають індукцію, дедукцію, синтез, аналіз канонічно-правових норм для глибшого їх усвідомлення. Важливо, щоб філософсько-правові методи завжди перебували у канонічно-правовому просторі, щоб не породжували порушень норм природного права, не провокували на єресь.
Історико-церковна група методів мас велику цінність у канонічному праві, оскільки забезпечує опис давніх подій, які формують поняття Церкви і віри. Методами якісного аналізу пам'яток права, письмових джерел канонічного права, узагальнення церковно- правової практики, соціологічних аспектів історичної дійсності, апостольсько- патрологічних учень, полемічних діянь, здійснюється порівняння канонічного права
однієї релігії з іншою, відбувається певна класифікація норм, їх ієрархія. Історико- церковні методи здійснюють формування теперішніх і майбутніх канонічно-правових відносин.
Семіотико-богословська група методів відображає власне внутрішній зміст канонічного права. Справа в тому, що найчастіше підчас богослужінь використовується стала, потужна система мовних, музичних знаків, акордів, рухів, дій, запахів, які відображають, символізують єдність людини з Богом, присутність Святого Духа серед молільників. Звідси випливають канонічно встановлені
методи, якимикористується духовенство, у вигляді кодів, сигналів, повідомлень, релігійних символів. Вибір методів канонічного права випливає із поєднання одного знаку з іншими, церковних правил приписування значення знакам (семантика), особливостей знаків (прагматики), які використовуються у процесі богослужінні й проповіді. Для національних Церков семіотико-богословські методи містяться й у народному фольклорі, релігійних традиціях та звичаях, навіюваннях і переконаннях, комунікації (йдеться про біхевіористські методи).
Наявність національно-екстраполяційної групи зумовлена певними опрацюваннями канонічних норм та знаходженням тих норм, які відповідають етнічним імперативам. Йдеться про методи, які відображають симфонію (єдність), моделювання, інтеграцію ідеального й національного в каноністиці. Це стосується, зокрема, позитивного права національної Церкви, вивіреної цивілізації, тобто тих методів, які віщують церковні приписи, доведення, доказ, навіть спростування нововведень у Церкві. Звичайно, тут не можливо обійтися без методів порівняння, протиставлення, аналогії й ідеалізації.
Дуже важливою групою методів канонічного права є канонічно- лінгвістична. Передусім це стосується методів пізнання Священного Писання, яке неодноразово друкувалося різними мовами, що супроводжувалося численними перекладами (проте траплялися й помилки, неточності, єресі). Крім того, що переклади містять багато суб'єктивних методів, потрібні ще й спеціальні методи, які б розкривали алегоричний (образно виражений, переносний) зміст Божого Слова. Такі складні завдання методології канонічного права зумовили появу нових методів герменевтики, тлумачення, перетлумачення, роз'яснення, інтерпретації, кореляції та ін. Часто такі методи в загальному називають екзегезою, яку використовують лише у релігії, зокрема канонічному праві.
Зауважимо, що розглянуті групи методів не є однозначними й остаточними, а тільки витоками утворення тих специфічних методів, які використовуються у конкретному дослідженні. Способи утворення, відшукання методів зумовлюють і комбіновані методи, які відображають такі властивості як функціональність, структурність та формальність, що є в канонічному праві.
Необхідним елементом будь-якої методології є методика, спеціальні правила застосування методів реалізації релігійних установок. У канонічному праві методика випливає із таїнств Церкви, які мають природно-правову та надприродно-правову структуру, водночас недоступні людській свідомості. Тому методика канонічного права
вибудувана на отриманні вірянами дарів Святого Духа з метою розуміння, розкриття Божих тайн у метафізичному вимірі.
У фізичному, земному вимірі ці тайни, зрозуміло, не розкриваються жодними методиками. Для цього потрібне Боже провидіння, Одкровення, яке можна отримати лише у щирій вірі.
Основну методологічну засаду канонічного права становлять сакральна сентенція. Церква є таїнством спасіння світу. За допомогою методико-канонічних розробок обрядів, літургійних дій та ін. реалізовується релігійна методологія. Причому така методика є сталою, незмінною, що підкреслює її всесильність, онтологічність і незворушність. Таїнство спасіння світу ґрунтується на методиці прояву любові. Саме вона утверджена як ще одна засаднича мета сакральної семантики у канонічному праві. Любов як реалізація найвищого духовного пориву - зуміти любити своїх ворогів, кривдників, правопорушників - потребує витонченої священнодійної методики впливу на свідомість, яка, без сумніву, дає позитивний результат.
Отже, запропонований опис евристичного потенціалу методології канонічного права потребує подальшого творчого розвитку, очікує розгортання нових спеціальних пізнавальних процесів. Утім, уже цілком очевидним є те, що методологія канонічного права складається з релігійних догматів (установок), які потребують правової реалізації канонічними методами.
1.2. Фундаментальна архітектоніка канонічного права
Формування канонічного права як науки вимагає дотримання певних фахово- мистецьких правил, які сприяють утвердженню елементів цілісності, повноти й достовірності інформації. Це означає, що будову канонічного права необхідно дослідити з позицій архітектоніки, композиції, де виявляється взаємозв'язок і взаємозумовленість компонентів, відбивається характер і призначення у сфері права та релігії будь-якої нації. Такий науковий підхід дає можливість підвищити якість дослідження, сформувати визнану теорію канонічного права, яка потрібна для підтримання віри, яку сповідує значна частина людей, обґрунтування канонічно- правових норм для забезпечення життєдіяльності вірян, розвитку системи філософсько-правової науки загалом.
Архітектоніка канонічного права (що характерно для будь-якої науки) базується на обґрунтованому, сформованому, зрілому релігійному світогляді, який мас дослідження. Тобто архітектоніка канонічного права має бути фундаментальною, з твердою, переконливою і правильною основою віри у Бога і відповідного логічного канонічно-правового подвижництва, що забезпечується нормами природного та надприродного права. Саме ці норми можуть розвіяти думку про те, що кожна релігія, конфесія вважає власне канонічне право фундаментальним та архітектонічно правильно побудованим, хоча в онтологічному розумінні повинна існувати єдність, цього розуміння.
Зауважимо, що мова йде про фундаментальну архітектоніку, а не про фундаменталізм як консервативну течію сучасного протестантизму. Фундаментальна архітектоніка дає відповіді на запитання, що є базисною основою, яка перебуває у центрі канонічного права. Причому це стосується канонічного права будь-якої релігії чи конфесії зокрема, у яких архітектоніка і базові, центральні цінності, зазвичай, є різними. Створити таке канонічне право, яке б ґрунтувалося на універсальних цінностях, складно, оскільки відсутня Єдина Церква (адже треба брати якусь конфесію за основу). Поки що ми намагаємося розглянути певні елементи архітектоніки канонічного права основних світових релігій: християнства (православ'я, католицизм, протестантизм), буддизму, ісламу, а також іудаїзму та індуїзму. Окремо (для прикладу і кращого розуміння) більш детально зупинимося на православ'ї. Вкажемо ті абсолютні критерії, культурні тенденції та культурну самобутність відповідних цивілізацій світу, які відрізняють істину від хиби у своєму ментальному розумінні. Адже кожна фундаментальність у релігії є автономною і визначає політичну, економічну, морально- правову політику конкретного типу держави, на це треба серйозно зважати, з урахуванням складності релігійних взаємин та неможливістю повного взаєморозуміння між націями на сучасному етапі.
Фундаментальність релігії визначають її джерела та витоки. Причому джерело канонічного права забезпечує його витоки, початок, умовну життєдіяльну основу. Причому з одного джерела можуть випливати декілька витоків. Також наявність джерела будь-якого права (в т. ч. канонічного), однак ще не гарантує універсальних витоків, напрямів розвитку права. Адже, витоки права потребують часу, обґрунтування, визнання, тощо. Із невичерпних джерел канонічного права його витоки продовжують динамізуватися, навіть розгалужуватися згідно з різними релігійними світоглядами, вибраних шляхів розвитку цивілізації. Тобто витоки канонічного права характеризують напрями використання його джерел у конкретних течіях чи конфесіях. Така ситуація з визначенням початку канонічного права є різновекторною і фундаментальною для кожного напряму, для кожної релігії. Тобто джерела й особливо витоки формують фундаментальну архітектоніку канонічного права, кожної релігії, конфесії.
У літературі, зазвичай, джерела канонічного права поділяють на матеріальні та формальні. Сюди ж відносять і юридичну доктрину.
Ми здійснимо класифікацію джерел канонічного права стосовно філософського обґрунтування різновидів фундаментальності. Така класифікація більше наближена до філософії права і природніше піддається всесторонньому дослідженню.
Видається, що фундаментальну архітектоніку канонічного права (у православному варіанті) доцільно розглядати за такими основними видами (хоча цей поділ є певною мірою умовним); а саме:метафізична, спадкова, добротолюбійна, греко- нормотворча, візантійсько-юридизаційна, національно-формувальна. Будемо вважати, що перші три види наявні в усіх релігіях, що потребує окремого, спеціального відображення у дослідженнях канонічного права.
Розглядаючи метафізичний вид архітектоніки канонічного права, зауважимо, що йдеться про релігію як першу натурфілософську науку, яку, однак, практичним досвідом виявити неможливо. Адже дослідити загадкові глибини буття без релігійних метафізичних платформ, на яких можна будувати канонічне право, не можливо. Незважаючи на те, що людський розум скерований до раціонального, простого мислення, яке б відповідало земній логіці, необхідно взяти спочатку усталене твердження за основу, точку відліку й опори, а саме неземну істину, яка не піддається фізичним дослідам. Йдеться про метафізичну орієнтаційну основу, яка формуватиме відповідну архітектоніку: християнську, буддистську, ісламську, певною мірою іудейську та індуїстську. Принагідно зазначимо, що іудаїзм, християнство, іслам відносяться до авраамічної релігії, а буддизм й індуїзм - до дхармічної релігії.
У християнстві до метафізичної архітектоніки канонічного права належить вияв Божої волі уСвященному Писанні та аграфах. Перше з них визнається всіма гілками християнства, але зі своїми герменевтичними особливостями, які й називаються витоками віровчень. Священне Писання (Біблію) ми розглядаємо по частинах: Старий Завіт,Новий Завіт, Апостольські послання.
Зокрема, православне тлумачення Старого Завіту скероване на дослідження двадцяти двох (тридцяти дев'яти за іншими підрахунками) книг, які написані задовго до появи Ісуса Христа на землі і висвітлені іудаїзмом.
З цих книг, які писав Мойсей під впливом Божого Духу, лише одинадцять є канонічними, а інші мають повчальний характер, їх використовували у своїй духовній діяльності отці Церкви. Зауважимо, що Старий Завіт - це правочин, укладений між Богом і лише одним народом - євреями з метою допомоги. П'ятикнижжя Мойсея в іудаїзмі називається Торою.
Новий 3 а в і т, як правочин, укладений між Богом і всіма людьми, писався святими апостолами після Різдва Христового протягом півтора століття, складається з чотирьох Євангелій ("блага вість") та двадцяти трьох книг (Апостольські послання). Усі сім книг, які описують земне життя Ісуса Христа, є канонічними і джерелом формування церковних норм.
Євангелія від Матвея, Марка, Луки та Іоана (апостоли мають символи, атрибути відповідно: ангела, лева, бика й орла) значно доповнили Старий Завіт. Найдавнішим і найбільш конкретним джерелом канонічного права є Євангеліє від Марка. Здебільшого для віруючих, які перейшли з інших релігій, призначене Євангеліє від Матвея і Луки. Для метафізичних міркувань і висновків - Євангеліє від Іоана.
Апостольські послання складаються із двадцяти трьох книг. Одна книга має історичний зміст, двадцять одна - повчальний, одна - пророчий зміст. Усі зазначені книги мають приблизно однакове значення з Євангеліями, хоча й написані людьми, але освячені Богом, як і книги святих пророків (натхненні Божим Духом), які були до Різдва Христового. Послання скеровані до релігійних общин і віруючих, які таким чином отримують підтримку і допомогу в організації віри, взаємостосунків дітей і батьків, стосуються ставлення до грішників, іновірців, духовної та світської влади та ін. Слід
зазначити, що ці послання здійснюються як від імені Бога, так і особисто від апостолів (що чітко зазначається у Писанні) і визнаються як заповіді, канонічні норми метафізичного й позитивістського змісту.
Священне Писання дослідники поділяють на чотири розряди положень: законопозитивні, історичні, повчальні, пророчі, що визначають первинну фундаментальність канонічного права. Писання первинно написано єврейською мовою (Євангеліє від Матвея), решта книг - уже грецькою мовою. Пізніше були здійснені переклади на інші мови світу. Слов'янський переклад Біблії здійснено у IX ст. Кирилом і Мефодієм. Звичайно, переклади з однієї мови на іншу нерідко породжували деякі хиби, неточності, викривлення, але переважно канонічна фундаментальність залишалася незмінною.
Певним чином вибудовує фундаментальну архітектоніку канонічного права у християнстві й метафізичне розуміння аграфів. Дослідники Святого Писання доповнюють його неканонічними твердженнями (знайденими в давніх рукописах висловах Ісуса Христа, які через невідомі причини не попали у канонічні Євангеліє). Це стосується Кодексу Бези, Кодексу Фріра, фрагментів оксиринхських папірусів (дослідник Р. Оху), папірусів Еджертона, а також дослідників ранньої Церкви св. Папія Ієрапольського, св. густина Філософа, Климента Александрійського, Тертуліана, св. Димида Сліпця, Орігена, св. Єпифанія Саламінського та ін. Деякі канонічні відомості містяться й у невизнаних Євангеліях (Євангеліє від Євреїв, Євангеліє Назареїв, Євангеліє Євионітів, гностичне Євангеліє Хоми, Євангеліє від Пилипа та ін.), але вони містять багато апокрифів (характеризуються сумнівною історичною вірогідністю, тексти з прихованим метафізичним змістом, які шкідливі християнству), тому й Церквою не визнавались за офіційне джерело, вважалось псевдоканонічними чи антиканонічними з підозрілим авторством. Проте віднайдені короткі вислови Ісуса Христа мають канонічну цінність.
Метафізичність Священного Писання у католицизмі в основному збігається з православ'ям. Але є певні відмінності: зокрема, католицькі джерела стверджують, що Святий Дух походить не тільки від Бога - Отця, а й від Бога - Сина та ін.
Протестантизм (обмежений лише до іудейського канону -(22 книги)) також визнає фундаментом своєї віри Священне Писання, яке є єдиною із власними коментарями, герменевтикою.
До Священного Писання (палійський канон Тхеравади) у буддизмі належить канон Тріпітака (палі Тіпітака), тобто три зводи канонічних текстів: Сутра-пітака (палі Сутра- пітака) - збір проповідей і бесід Будди, Вінайя-пітака (палі Вінайя пітака) - зведення релігійно-дисциплінарних правил. Абхідхарма-пітака (палі Абхідхамма-пітака) - зібрання ранніх філософських трактатів, які тлумачать термінологію і доктринальні положення 1-го і 2-го розділів канону. Існують ще й тексти Макаяни.
Ісламська метафізика міститься в такому Божественному Писанні як Коран, оригінал якого ніби зберігається у небесній скрижалі. Частина цих Писань була втрачена, а інша збереглася, хоча зменшила "божественний статус" через викривлення людьми.
Мусульманська віра ґрунтується тільки на оригінальних текстах. Мусульмани можуть визнавати норми інших релігій (у т. ч. християнської), які прямо не суперечать Корану і достовірних хадисів.
Фундаментальну метафізичну архітектоніку в іудаїзмі висвітлює концепція етичного (етико-історичного) монотеїзму. Установки, висвітлені у Торі (Старому Завіті), слугують взірцем для всього людства. Сакральне значення для іудеїв мають учення, які транслює ізраїльська гора Сіон.
В індуїзмі метафізична архітектоніка випливає із такого давнього джерела віри як Веди та авторитету класу брахманів (священиків). Владу і могутність брахманів індуси вважають дану від народження і тільки ця група людей втілює ідеали ритуальної чистоти.
Спадкова архітектоніка починається з Божого одкровення, тобто відкриття людині задумів Божих, небесних тайн, шляхів спасіння через правильну поведінку. Ці одкровення спочатку не мали конкретного носія на землі (пізніше ним став Христос), а передавались історичним методом, еволюційно. В одкровеннях метафізичний зміст був лише у самій вірі у Бога, а практичний характер відображався у формуванні спеціальної релігійної організації, скоріше установи, де можна було би спільно обдумувати видимий фундамент того, що слід пережити. Передачу одкровення здійснювала давня Церква через факти, слово, звичаї, які ще не мали письмового оформлення. Крім Ісуса Христа Боже одкровення проявлялося через вибраних людей
- пророків, мудреців, апостолів та ін. Таким способом Бог відкриває людині те, чого вона не може сама без його допомоги усвідомити - зміст свого онтологічного обов'язку у життєдіяльному процесі. На цих обов'язках, власне, і ґрунтується спадкова архітектоніка.
Спадкову архітектоніку канонічного права визначають Священне Передання та Церковні традиції.
Від Адама до Мойсея у зв'язку з відсутністю богонатхненних книг (хоча в цілому книгами взагалі користуються порівняно невелика кількість вірян), на людей виховний вплив мали історичні передання, переказування, поширення, повідомлення, традиція
- Священна спадщина), які, як правило, існували в усній формі. Наочними переданнями могли слугувати різні архітектурні пам'ятки, предмети релігійного культу, окремі знаки, написи тощо.
Отже, первинним способом розповсюдження Божого Одкровення є Священне Передання, а потім вже Святе Писання. До Священного Передання відносяться еволюційні передання, Церковне передання, Апостольські передання.
Еволюційні передання здійснювалися віруючими в давнину і тривають нині словом, спогадами, обрядом, що має божественне походження, і власним прикладом із покоління в покоління, мимовільно, особливо в родинному середовищі. Тобто успадкована віра має властивість динамічності, розвитку, доповнення, але якщо така творчість не суперечить Священному Писанню. Таким чином, здійснюється
природний розвиток одкровення відповідно до конкретних потреб сучасної цивілізації. Це відбувається не тільки усно, а й завдяки різним формам літературних жанрів: оповідань, казок, віршів, пісень, колядок, які дарують народові онтологічні приписи життя. Звідси беруть початок звичаї, традиції, мораль, фольклорні і життєдіяльні норми.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 39 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |