Розділ III. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЦЕРКВИ 3.1. Поняття культурології Церкви
У суспільному житті Церква є найбільшим еталоном культурологічної діяльності, людських здобутків, які випробувані історією. Незважаючи на нерівномірний, не однаково природно-пропорційний канонічно-правовий розвиток все ж таки він є найбільш ортодоксальним, зазнає найменше змін і слугує прикладом для наслідування в інших сферах духовного й культурного життя народу.
Сьогодні в Україні суспільний розвиток все більше нагадує неофеодальні відносини, в які намагаються втягнути й Церкву, особливо духівництво, суспільно активних вірян та ін. Такий стан загрожує переглядом (можливо, й на підсвідомому рівні) духовно- культурних цінностей, наносить шкоду народній культурі, фольклорній традиції, нівелюється поняття гріха у політико-економічних діяннях та ін.
Релігійна література сучасності намагається протистояти негативним тенденціям, які можуть проникнути у Церкву, але без державної підтримки це зробити досить складно. Насамперед це стосується хоча б об'єднання Церков в Єдину Помісну Українську Церкву, не кажучи вже про велику мрію - релігійну єдність світу.
Культурологія (вчення про культуру, культурознавство, теорія культури) має пряме відношення до Церкви, яка є первинним творцем необхідних суспільних інститутів (видів культур).
Культура, як результат надбання духовної діяльності людини, окремо не існує, в ній міститься незліченна кількість її видів, зокрема, два основних види - матеріальна й нематеріальна. Матеріальна культура в даному випадку більше стосується оформлення храмових приміщень, церковних речей, одягу священика тощо. Нематеріальна культура - це: релігійна культура, церковна культура, канонічна культура, моральна культура, звичаєва культура, ментальна культура, духовна культура, літургійна культура, евхаристійна культура і т. д. Ці та інші види культур мають пряме відношення до Церкви, II діяльності, діяльності церковного кліру, оскільки йдеться про здобутки людства у питаннях віри.
Звичайно, культурологія Церкви повинна досліджувати змішування (дифузію) цих і навіть комбінованих видів культур, їхній вплив на вірян, при цьому особливу увагу слід звернути на можливі культурні конфлікти. Так, складним питанням є з'ясування структурних елементів кожного виду культури. Виходячи з аналізу елементів культури взагалі, де компонентами є знання, цінності таповедінка, можна твердити, що провідним постає знання з певної галузі культури. Однак ці знання не існують в "чистому" виді, а у "змішаному". Наприклад, у літургійній культурі одних знань літургіки замало. Потрібні й інші культурологічні знання норм, які б дозволили священику виконувати свій духовний обов'язок у повному обсязі.
Цінність як складовий елемент окремого виду культури для вірянина полягає в тому, що він містить певний перелік моральних якостей. Незважаючи на те, що до кожного виду культури входять всі загальні моральні якості (загальнолюдська мораль), особливе (провідне) місце у культурології Церкви належить онтологічним (релігійним) моральним якостям, які мають пряме або дотичне відношення до конкретної церковної культури. Йдеться про ті моральні норми, які не суперечать Святому Письму (біблійній моралі). Тобто цінність окремого виду культури дорівнює сумі загальнолюдської і біблійної моралі.
Поведінка людини в культурології відображає діяльнісний бік вияву культурних норм. Одна і та ж культурна норма у різних варіантах поведінки може бути узгодженою з біблійною нормою, а може й суперечити їй. Все залежить від того, як її подати, як продемонструвати у поведінці вірянина.
Завдання культурології Церкви полягає в тому, щоб дослідити "мирне співіснування" спільних елементів всіх культур у канонічній культурі. Це означає, що елементи всіх культур спочатку потрібно умовно перевірити на "канонічність". Тобто треба
диференціювати ті норми культури, яких не заперечує каноністика. Потім може мова йти про їх використання.
Доречно зупинитися на понятті "цивілізація" (лат - суспільний, вихований). Це слово означає не тільки рівень суспільного розвитку матеріальної та нематеріальної культури, а й історичні типи культур. Культура за своїм змістом наближається до поняття "цивілізація", але це - різні речі. Слід зауважити, що цивілізація є результатом культури, її продуктом. Тому культура повинна постійно підживлювати цивілізацію, інакше остання буде заперечувати, руйнувати культуру. Тобто цивілізацію створює, породжує культура, хоча й сама може зазнати від неї нищення. В цілому рівень цивілізації не обов'язково повинен збігатися з рівнем культури суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована на необхідний духовний розвиток вірян, а цивілізація, як правило,- на модернізацію, осучаснення духовності, що, зрозуміло, для канонічного права є недопустимим.
У культурології Церкви велике значення мають такі категорії, як культурна норма, культурні процеси, культурна подія, культурне середовище, культурні контексти, культурний потенціал, культурні парадигми, культурні тенденції, контркультура, анти-культурна підміна, окультурення Церкви і т. д. Розглянемо ці категорії.
Під культурною нормою Церкви розуміється кількісний та якісний рівень матеріальних і нематеріальних надбань, необхідних для природного релігійного життя людини на землі. Можна вести мову про культурну норму думки, почуття і пристрасті. Якщо сукупність цих норм відстає від Божих норм, то розвиток людства не має прогресу. Церква в такому випадку неспроможна врегулювати онтологічне життя, бо люди перевершують допустимі культурні норми. Культурна норма має бути узгодженою з Божою нормою. В таких випадках говорять про надлишок культури у Церкві, що є шкідливим.
Культурними процесами в Церкві можна вважати рух (хід) і послідовність накопичення релігійних норм, які відбуваються у кореляції із каноністикою. Це складні дії, які пронизують усі церковні структури без винятку. Культурні процеси проникають не тільки у зовнішній, а й у внутрішній світ вірянина, у свідомість і підсвідомість. Тому такі процеси мають бути контрольованими і ґрунтуватися на культурі почуттів, культурі віри.
Для дослідження церковних явищ велике значення має така категорія, як культурна подія. Це очікуване або неочікуване релігійне явище, яке внесло певні зміни у матеріальний чи нематеріальний розвиток вірян. Очікуваність підкреслює якість сподівання результатів фізичних чи інтелектуальних зусиль вірян. Неочікуваність підкреслює певну стихійність, хоча відображає цілковиту закономірність, яку, на перший погляд, важко помітити. Культурні події Церкви завжди вимагають канонічного регулювання, оскільки виникають нові, неповторні прецеденти (практичного богослов'я), які завершуються благословенням єпископів у кожному конкретному випадку.
Культурне середовище - це об'єднання однодумців (релігійна громада), що визначає культурні дії, домагається певних результатів церковної діяльності. Здобутки культурного середовища вірян рано чи пізно знаходять своє відображення на практиці у зв'язку з тим, що результат є підсумком поміркованої, виваженої, погодженої творчо - канонічної праці пресвітерів і єпископів.
Культурний контекст означає розуміння єдності всіх напрямів розвитку (формування) культури Церкви, характеризується множиною культур. По суті, культурний контекст визначає зміст загальної культурології Церкви, ідеальний зв'язок. Оскільки кожна галузь каноністики домагається своїх результатів, норм, культурний контекст допомагає зрозуміти єдність всіх релігійних норм.
Така категорія культурології Церкви як культурний потенціал означає ще не досліджений, не врахований запас можливих досягнень культури, її здатності. Іншими словами, культурний потенціал визначає здатність вірянина осмислити створені церковні цінності і використати їх у духовному житті. Можливо, поділ Церков є наслідком невикористання культурного потенціалу, а захоплення цивілізаційними нормами.
Під культурними парадигмами Церкви розуміємо визнані Отцями Церкви взірці, здобутки духовної праці й духовної боротьби з гріхами. Тобто, це ті культурні ідеали, яких необхідно прагнути досягти.
Важливим у культурології Церкви є бачення культурних тенденцій. Тут простежується напрям розвитку надбань людства, його основні релігійні ідеї, які ведуть до успадкування Царства Небесного. Генератором культурних тенденцій є Святе Письмо, інтелект та почуття вірян, які формуються не стихійно, а завдяки цілеспрямованим зусиллям (прикладом можуть бути ченці, монахи).
Слід зауважити, що з'ясовані культурологічні категорії дають можливість зрозуміти інші, не розкриті нами категорії. Усе це допомагає кращому розумінню поняття "канонічно-правова культура". Але для цього необхідно зупинитися ще на деяких поняттях, зазначених вище.
Під культурою Церкви слід розуміти "культуру у відповідь на культуру (нове створене у відповідь на старе створене). Тобто проти одного досягнення вірян спрямовується інше. Тут можливі два випадки: 1) якщо спочатку релігійна культура розвивається за біблійними нормами, то часто знаходяться сили, які це заперечують і спрямовують розвиток в інше, протилежне русло; 2) якщо розвиток релігійної культури здійснюється силоміць або підступно, незважаючи на біблійні, природні чинники, принципи, то рано чи пізно це приведе до виконання законів Божих, природних. Іншими словами, культурні надбання Церкви відбуваються: природно (стихійно), еволюційно або штучно (революційно). Причому у першому випадку це здійснюється за Божими законами, а у другому - за людськими.
Розвиток Церкви за людськими законами, імітуючи при цьому Божі закони, називаєтьсяоптикультурною підміною. Тому в даному випадку контркультура просто
необхідна. Звідси випливає потреба здійснити своєрідну контркультуру (культурну революцію) хоча в Українській Церкві, наблизивши її до вимог Біблії, виключивши при цьому будь-які антикультурні підміни, можливі штампи тощо.
Окультурення Церкви (культурна Церква) - це максимальне використання результатів, здобутків інтелектуальної і почуттєвої праці вірян при формуванні канонічно-правових, церковних норм. Взагалі право будь-якої Церкви чи віри - це вже результат культури. Але йдеться саме про культуру, а не антикультурну підміну, тобто Христову Церкву, Апостольську віру. У протилежному випадку це не буде окультурення Церкви, а фальшива (некультурна) віра, яка не має ніякої цінності і приносить лише гріховні справи. Тобто некультурна віра й Церква буде шкідливою для суспільства, яке позбавлене етики ненасильства, призводить до єресі, духовного блуду і непоправимого гріха.
У Церкві відображаються культурні тенденції, які формують дух Церкви. Дух Церкви повинен мати канонічне обґрунтування, яке випливає з природного і надприродного аспекту герменевтики Божих законів.
Звідси, можна дійти висновку, що культурологія Церкви - це багатовимірна методологічна наука про динаміку й трансляцію релігійних цінностей, аналіз еволюційної й переінакшеної суті духовності людини, відокремлену перспективу закономірного отримання вічності відповідно до рівня життєвих надбань людини на землі.
Багатовимірність методології полягає не тільки в тому, що культура має різновиди людських надбань (існують види культур), а й у тому, що вона стосується дій, думок, почуттів. Адже в релігії більше ціниться культура сенсибельності (чуттєвості), вміння відчути Бога у своїй душі. Крім того, церковна культура мас свідомий і підсвідомий характери: культура свідомості, культура підсвідомості, емоційна культура тощо. Ці та інші фактори свідчать, що Церква потребує всесторонніх установок, які методологічно націлюють людину на виплекані особою почуття віри в Бога, що є великим культурологічним здобутком.
Також культурологія має динамічну й трансляційну властивості. Релігійні цінності мають духовну вартість тому, що вони розвиваються й поширюються. Адже чим більше людина вдумується хоча б лише в одну біблійну фразу, тим більше вона відкриває для себе більше нових цінностей, зокрема тих, що людина без Бога, Його допомоги нічого не творить, не реалізує жодних культурологічних дій. Такі поняття транслюються на всіх богослужіннях, у молитвах, різних проханнях і т. ін.
Для формування онтологічних установок культурології Церкви постійно потрібен аналіз духовного стану людини. Але цей аналіз стосується як і еволюційної, так і революційної (переінакшеної) духовності.
Йдеться про традиційну й нетрадиційну релігію: обидві сутності духовності потребують зіставлення, порівняння, вивірення, тобто аналізу у пошуках природної істини, яку проповідував Син Божий.
Вся культурологічна діяльність людини на землі має перспективне скерування - отримання вічного безтілесного життя. У християнстві це бажання потрапити у Царство Небесне. Але такі помисли є ізольовані, відокремлені від невіруючих, від щоденних, побутових справ. Людина повинна дбати про безгрішне земне життя, але щодня, щогодини думати про своє майбутнє. Ці думки формуються на основі того, які культурологічні надбання її характеризують, що вона зробила, чи подумала щось таке, що зашкодило б сягнути вічності. Виправданим залишається спосіб: радше подумати, ніж зробити, проявити почуття чи пристрасть, "ревізувати" таку культурологічну цінність для перспективного життя.
Отже, культурологія Церкви як наука про множину культур, які відображаються у канонічному праві, має філософсько-богословський зміст. Вона впливає на канонічну думку вірянина, формує її мислення і стимулює справжню віру в Бога, незважаючи на нескінченний процес розвитку думок і почуттів у пізнанні релігійних явищ. Метою культурології Церкви є формування високо-онтологічного рівня канонічно-правової культури, що є завжди актуальним універсальним.
3.2. Канонічно-правова культура
З позиції філософських інтерпретацій висвітлимо певний орієнтир розвитку сучасних церковних відносин, який зосереджений передусім у канонічно-правовій культурі.
Дослідження канонічно-правової культури перебуває у зародковому стані, хоча окремі поняття у найрізноманітніших формах такого феномена мають достатній розвиток у каноністиці. Зосередимо увагу на релігійному понятті культури.
Культура означає як формування самої людини, так і формування світу людиною, яка з цією метою використовує свій розум і свободу. Оскільки людина завжди і конче існує як втілення Господнє (об'єктивізуючись у своїй тілесності та її оточенні) та як особа, що звершується у свободі і ніколи не може бути позбавленою свободи, то культура постає основною формою реалізації людини (Бут. 1,28), виконання якого водночас є реалізацією її зв'язку з Богом. Тому, християнська екзистенція ніколи не може бути ворожою культурі, взагалі не може обійтися без культури [45, с. 235]. Йдеться про духовне формування і формування людиною як онтологічні християнські екзистенції.
Щодо формування самої людини, то слід мати на увазі, що після створення людини Богом починається культурологічний процес самовдосконалення (у межах природно- правових норм) плоті (тіла), душі й духу. Тому окремо слід розглядати культуру плоті, культуру душі й культуру духу як самовдосконалення, висвітливши спочатку зміст понять: плоть, душа, дух.
У релігійній літературі під плоттю розуміється тілесна сутність людини, "матеріал", з якого вона створена [46, с. 728]. Тобто плоть - це не тіло, а його властивість, яка буває позитивною і негативною. Позитивна плоть формується під впливом життя за
приписами Природи й розуму, благодаті й волі Божої, а негативна плоть - це гріховна частина сутності тіла людини, слабкості тіла, що, власне, відображає людську природу на землі. Людина може жити у плоті з іншими людьми. Це стосується подружжя, близької родини, національності (скоріше етнічності) і т. д. В етнічному розумінні плоть нагадує деякі аспекти менталітету. Тобто йдеться про плотські пристрасті, які відстають від духовного життя і над якими потрібно постійно отримувати перемогу. Результати перемоги здобуваються завдяки вмінню утримувати плотські похоті у природно-правових і надприродно-правових нормах, що визначають напрям культури плоті людини.
Душа людини - це образ і дарунок Божий, Його дихання в людині, тому вона перебуває в руках Божих. Як елемент і сила Природи, душа - це людина в цілому у вигляді субстанційних мікроелементів у крові. Природна субстанційність має векторну властивість, тобто прямувати до чогось засадничого, онтологічного. В даному випадку образ Божий прямує до подоби Божої. Цю онтологічну природну дію здійснює людина, утворюючи внутрішні культурологічні процеси, в результаті чого можна вести мову про змінні аспекти душі людини (оскільки всю душу змінити неможливо). Внаслідок таких процесуальних дій отримуємо культуру душі.
Досягти подоби Божої у земному житті людині не вдається. Можна лише максимально наблизитися до цієї подоби, що є субстанційною достатньою метою людини. Враховуючи сутність людини, безсмертність душі, пізнавальні й емоційні властивості душі змінювалися або в бік добра або зла, плотські похоті та життєдіяльні процеси навколишнього світу, завданням культури душі є її спасіння, виведення із зони земної небезпеки життя. Це оберігання й зміцнення відбувається шляхом не стільки інтелектуальних пошуків Бога, як пізнання, прислуховування до Бога, який "живе" у людській душі, вироблення й удосконалення почуття совісті, яке підтримує життя і спрямовує до подоби Божої. Оскільки носієм душі є кров, протікання і тиск якої забезпечує серце, то серце є координатором душі. Звідси часто несвідомо прирівнюють культуру душі до культури серця. Культуру серця творить людина своїм розумом, почуттями, пристрастями, які постійно повинні перебувати у надприродно-правовому (хоча б природно-правовому) просторі. Ці онтологічно-культурологічні завдання повинен виконувати дух людини, який інколи ототожнюється з душею.
Дух людини як нематеріальна онтологічно-субстанційна засада є дарунком Божим у вигляді благодаті Святого Духа, вищою здатністю душі, її істиною, вищою цінністю, вищим інтелектуальним регістром душі. Звичайно, дух має метафізичну природу і є потенціалом творчої ефективності людини, принципом саморуху, об'єднує гармонію розуму і тілесність речей та існує у двох формах: надособистій, антропологічній.
Надособисту форму духу досліджує ангелологія як наука про безплотну святу силу невидимого світу. Ангели як вісники, носії інформації між світом небесним і світом земним існують для підтримання гармонії Всесвіту.
Антропологічна форма духу вказує на те, що людина має духовну природу, що має в собі ангела, який скеровує її прямувати до абсолютного духовного світу, не підкоряючись законам фізіології. Тобто людині пропонується культурна діяльність у
сфері руху. Власне дух людини і призначений творити єдиний космос цивілізації, який не суперечить (а навпаки підтримує) тонким духовним структурам Всесвіту. Відтворення духу людини у культурі є онтологічним, але цей процес стикається зі складними перешкодами, які чинять невидимі, злі сили.
Йдеться про те, що надособистісний дух має дві надприродні сили: чисті (добрі) і темні (злі). Чисту силу творять ангели, а темну -демони. У науці демонології досліджується двояка свобода ангелів: любити Бога або відмовитись від цієї любові. Відмова від любові до Бога випливає із зловживання ангелів такою свободою, що призводить до свавілля, скупчення темних (злих) намірів проти Божої дійсності. Утворений злими ангелами бунт на небесах перенісся на землю і ще не завершився. На Землі ведеться розпочата на небі боротьба між добром і злом, між позитивною енергією добрих сил і негативною енергією злих сил, між духами світла і духами темряви. Різниця полягає лише в тому, що демони ведуть боротьбу не тільки з Богом, а й із Його творінням, людьми шляхом спокус. Завдяки великій винахідливості демонів, активному втручанню у повсякденне життя людей відбувається скерування, націлювання на гріхи. Це означає, що у духовному житті людини повинна бути така творчість, такі культурологічні дії, які були б онтологічно скерованими до Бога, до добра.
На землі плодами дії злого духа виступають різні негативні думки, почуття, пристрасті, які впливають на розум і волю. Серед них: гордість, тривога, брехня, критика, заздрість, осуд, гнів, неприязнь, непрощення, нерішучість, перелюб, сріблолюбство, черевоугодництво, пияцтво, смуток і т. д. Ці та інші вороги людини потребують культурологічних дій, впливів у формі культурної профілактики та культурної боротьби.
Зміст культурної профілактики духу людини полягає в тому, що людина повинна постійно бути з Богом (молитися, відвідувати богослужіння і т. д.), а також утримувати свій дух у сфері добра. Тобто потрібно дивитися на світ крізь призму любові, добра, думати про високі духовні цінності, ідеали. Це своєрідна наперед складена духовна програма очищення, програма пам'яті, що у людській душі є Бог, Його сила. Цю силу потрібно спрямовувати на культурологічні дії думки, слова, почуття, пристрасті, що є застереженням, профілактикою злих намірів.
Складним є випадок, коли злі духи опанували людиною. Тут уже потрібна така духовно-культурологічна сила, як боротьба проти зла, ліквідація й нейтралізація негативних духів. Складність полягає не тільки у невмінні організувати наступ, знищення, руйнації, ліквідації темних сил, а в тому, що злі духи мають прихований характер і непомітно впливають на свідомість людини, її волю. Самій людині скласти таку духовно-культурологічну програму боротьби надзвичайно важко. Тут на допомогу приходить Церква, яка організовує запрошення Святого Духа шляхом богослужінь, постів, сповіді, причастя та інших таїнств. Це надприродно-правові норми культурології життєдіяльності людини, які потрібно реалізовувати кожній людині.
Другий зміст релігійної культури означає формування світу людиною.
Бог створив людину, в якій міститься цілий Космос для прикраси світу, життя в раю й мистецької творчості з наданим культурологічним даром Божим. Людині, як мікрокосмосу, з самого початку Бог запропонував унікальну можливість - продовжувати, творити разом з Ним світ, світовий комплекс. У цьому грандіозному мегаплані Божому мікрокосмоси отримали творче інтелектуальне завдання і сувору відповідальність. Тобто людина мала можливість творити небесну культуру (підкультурою якої є й земна культура). З цим завданням людина не справилася, внаслідок недосконалої свобідної волі, гріхопадіння, що призвело до онтологічної зміни у Божому плані й отриманні меншого за об'ємом завдання (але не менш відповідального) - творити земну культуру, бути відповідальним лише за мікросвіт. У випадку успішного виконання культурологічного завдання людина буде повернута у первинний стан - рай. Таким чином, людина отримала цілковиту самостійність у розпорядженні своєю свобідною волею, своїм інтелектом тощо, але замість суто духовної діяльності вона отримала ще й важку фізичну діяльність,- повсякденну творчість для організації проживання: житло, їжу, одяг, турботу про здоров'я, виховання, розвиток творчих нахилів і т. ін. Звідси беруть початок різні види культур і саме культурознавство. Але землеробська праця стала основою людського існування, проживання на свій розсуд. У результаті цього крім мега- (небесного) і мікро- (земного) світу почав активно проявляти себе й мікросвіт (власний світ людини).
Культурологічна діяльність небесного, земного і людського світів повинна бути синхронною, що завершиться великою нагородою на небі. Зрозуміло, що найбільшу небезпеку мегасвітові приносить неприродна, несинхронна з природою культурологічна діяльність людини як мікросвіту. Основною причиною такої неприродної життєдіяльності є відсутність очевидності райського порядку, як взірця культурологічної земної діяльності. Для цього людина відповідно до своєї уяви й розуму створила Церкву, яка б нагадувала умовне Царство Небесне і вказувала праведні шляхи до його повернення. Допомога Бога у цьому - зішестя Святого Духа для надання сили й енергії у церковному творінні.
У людському творінні Церкви людина допускала (допускає й тепер) різноманітні перегини, деформації, неточності. Це послужило причиною ще одної допомоги Бога людині у посланні Свого Єдинородного Сина Ісуса Христа на землю. Тобто Ісус Христос став Главою Церкви для людини на землі. Але після Його вознесіння почалися різні єресі - неправильне тлумачення щодо церковної організації й діяльності. В результаті людина знову допускає гріх у поділі Ісусової Церкви. Цей поділ призводить до різних світоглядів, які суперечать єдиному Божому погляду, великомасштабному планові - замислу щодо світобудови. Власне, з цього й випливає поняття канонічно-правової культури людини у формуванні світу.
Канонічність як природна культурна тенденція бере свій початок з Божого замислу, культурологічної діяльності ангелів, а згодом - і святих Ісусової Церкви - Апостолів, ченців та ін. Проблема полягає в неоднаковій герменевтичній інтерпретації канонічності Церкви, що спотворює фундаментальні основи віри. Причиною цього є те, що світ виступає предметом зацікавленості людини. У процесі зацікавленості людина змішує земне завдання й небесне покликання. Адже доповнення світу залишається справою ласки Божої, тобто культурологічна діяльність не повинна
віддалятися від Бога. Олюднена природа потребує автентичності, тобто первинного, ортодоксального, дійсного світопорядку, справжньої віри як дару Божого для методологічної культурологічної діяльності у формуванні Церкви.
Формування Церкви поставлене в пряму залежність від волі Божої, Божої благодаті, яку треба заслужити, одержати для реалізації у формах: використання, виконання, дотримання, застосування, що є окремими видами канонічно-правової культури. Але цим формам передує поняття одержання Божої благодаті.
Божу благодать отримує спочатку плід в утробі матері, потім у хрещенні. Божу благодать отримує особа під час і після хіротонії як священик. Протягом життя благодать стає духовним теплом у серці, сонячним світлом, утихомиренням помислів. Вона може раптово очистити людину і зробити її досконалою. Тобто благодатна сила - це небесна сіль, яка очищує думку людини, перебуває у ній після того, як людина просить Господа ввійти в себе у вигляді Духа Святого. Божу благодать найшвидше можна отримати у Церкві, де є мощі святих, читається Слово Боже, звершуються церковні таїнства, здійснюються різні богослужіння й молитви і т. д. У храмі Божому невидимо служать сили небесні. Отримавши Божу благодать, людина повинна вміти її реалізовувати.
Першою формою реалізації є використання Божої благодаті. Звичайно, вона потрібна для духовно-культурологічної діяльності, для задоволення своїх духовних потреб та життєвих інтересів певного канонічного варіанту поведінки, думки, пристрасті. Зокрема, благодать допомагає побороти пристрасті, негативні, шкідливі думки тощо. Благодать може використовуватись активно й пасивно, що залежить від душевного стану людини, від наявності нагальних прохань допомоги. При активному використанні Божої благодаті звичайні грішні люди ставали і стають святими, що підкреслює вершину, апогей культурологічної діяльності у сфері духу.
Виконання Божої благодаті є такою формою реалізації канонічно-правових норм, які покладають на людину релігійні обов'язки активного типу, і тому вимагають від неї здійснення дій і думок, що становлять зміст взятих на себе духовних зобов'язань. У виконанні благодаті культурологічний процес скеровується на подолання в собі гріховного начала і досягнення високого ступеня духовності. Тобто, якщо людина вже отримала благодать, то повинна її виконувати, проявляти свою волю, творчість, якщо така творчість відсутня, то Сам Бог нічого не творить в людині. Звичайно, щоб виконувати волю Божу у вигляді благодаті, потрібно знати, в чому вона полягає.
Насамперед, благодать скерована на розсіювання, розрідження гріховної темряви, яка заважає людині пізнати своє місце в житті. Можна також вести мову про роль благодаті у спасінні людства, оскільки повне виконання благодаті однією людиною може вплинути на велику групу людей. Потрібно лише глибоке і щире виконання благодатної сили, що є культурологічною творчістю людини.
Дотримання Божої благодаті полягає в тому, що вона є формою реалізації канонічно-правових норм. Йдеться про відмову людини від заборонених Богом видів
поведінки, думок, пристрастей. Адже воля Божа скерована на дотримання людиною певних постулатів, які не допускають (застерігають) від її гріха, від нищення того, що
Ним створено. Отримавши благодать, людина повинна усвідомити, як дотримуватись норм світопорядку і пам'ятати про це постійно. Крім того, недотримання благодаті призводить до її втрати і людина знову потрапляє в попередню помилковість.
Перебування у благодаті як окремий вид канонічно-правової культури - це особлива форма її реалізації і стосується вона здебільшого духівництва (спеціальних канонічно- правових суб'єктів). Пресвітери, єпископи здійснюють своє духовне призначення ніби в "чужих інтересах" не одноразовим канонічно-правовим актом, а цілою системою канонічних актів, послідовних стадій, передбачає особливою частиною канонічного права. Однак привертає увагу вміння, культура застосування, усвідомлення вірянином наданої йому сили Божої у ліквідації власної немочі. Людина як грішник потребує Божої допомоги, енергії, Дух Божий робить її храмом, якщо вона цього бажає. А заблукавшись духовно в житті, людина здебільшого хоче опам'ятатися, духовно відродитися, повернути віру у власні сили. Хоча й благодать повністю не звільняє людину від гріха, пресвітер застосовує надані йому канонічні права для навернення людини до дій по волі Божій. У цьому й полягає основний зміст взаємодії благодаті й людини. Тобто застосування благодаті скеровано на індивідуальне регулювання духовних відносин людини з Богом, на постійне духовне відродження людини.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |