Про принцип навернення доцільно згадувати з більшою рішучістю, оскільки йдеться про релігійно-моральну зміну, про правильну (природну) зміну віросповідання, про покладання на Бога. Зміна способу життя на краще завжди одобрюється Богом, але ця зміна повинна відбуватися якнайшвидше, оскільки людині відведено невідомий час перебування у земному житті. Своєчасне навернення, покаяння може дати людині високе духовне звеличення, яке потрібне для онтологічного самоутвердження і розпорядження Божого щодо подальшого життя й буття. Власне канонічне право всіма методами, засобами, способами й прийомами націлене на природно-правове навернення людини (навіть у малому значенні), на обрання нею праведного способу життя. Навернення пов'язане з відпущенням гріхів, що є прикладом заступництва Церкви у Бога, підтриманням правильних зусиль грішної людини.
До спеціальних принципів канонічного права природно-правового аспекту відносимо:відповідальність перед Богом, благоговіння, тайність, сакральність, догматичність та Ін. Спочатку зауважимо, що ці принципи більшою мірою стосуються надприродного права.
Принцип відповідальності перед Богом пов'язаний з поняттям страху Божого, святого страху перед абсолютним. Зрозумівши, що таке святе опасіння (страх), людина визнає себе грішною і повністю залежною від небесних сил у справі спасіння. Зникає байдужість щодо власних дій, думок, почуттів, пристрастей, з'являється жаль за свої неправомірні дії і помисли та зміцнюється любов до Бога. Саме страх Божий впливає на людину, викликаючи почуття відповідальності за прожитий час. Якщо усвідомлюється страх, то відповідальність набуває високого морального змісту. Людина не може втекти від грішного світу, від власної свободи, тому потрапляє у вир духовних правопорушень. Ці правопорушення через духовне буття людина можне нівелювати задля меншої буде відповідальності. Світ ніколи не знайде заспокоєння і щастя в самому собі, тому відповідальність перед Богом неминуча. Але страх Божий відіграє запобігальну роль у сфері порушень норм природного і надприродного права. Таким чином відповідальність перед Богом буде усвідомлена людиною, що дасть користь у спокутуванні гріхів.
Із відповідальності перед Богом випливає такий принцип канонічного права, як благоговіння, яке відображає не мислення, а почуття, волю до праведного життя як своє духовно-моральне завдання щодо відповідальності за все життєдіяльне буття на землі. Таке почуття здійснюється з любов'ю, повагою до Бога, Його святинь, вищих цінностей, з прагненням буття всіх людей у Божому осяянні. Так реалізується страх перед Богом, обережність, поклоніння, спасіння. Це, по суті, поєднання страху й уваги, смирення і покірливості, а найбільше благоговіння перед надприродним началом, яке породжує релігійні почуття, вищі моральні цінності. Канонічне право використовує принцип благоговіння у тому, що людина не повинна нічого робити, крім природного,
постійно мати "умовний єлей" у своїх духовних відчуттях і діях, все робити і думати для добра, утримувати себе у смиренності та любові і все життя принести на пожертву Богові, на що Він і сподівається і до чого Він кличе.
Очевидним, але й надприродним за змістом, є принцип тайності. Мова йде про Божу тайну, яка недоступна людській свідомості і може бути розкрита за певних умов. Тайни у канонічному праві трапляються доволі часто: святі Таїнства, притчі Ісуса Христа, проповш Апостолів та ін., практично все земне перебування Ісуса Христа. Його дива - це тайни, які людина може осягнути як норми надприродного права, норми віри в чистій совісті. Церква використовує символічне значення Христових Таїнств у спасінні світу і сама є головним таїнством (пратаїнством), яке веде переможну ходу до повноти Царства Божого. Людина, яка заглиблюється не розумом, а почуттям у тайни Церкви, набирає образу Божого, стає такою, як була створена Творцем Всесвіту.
Принцип сакральності у канонічному праві відображає весь релігійно-обрядовий процес у Церкві. Справа в тому, що храм Божий містить сакраменталії (священні речі та дії), якими здійснюються церковні Таїнства, які наділені Божою благодаттю. За допомогою спеціальної молитви освячуються ікони, речі церковного вжитку, вода, олія тощо. Сакраменталії поширюються й на поза-церковне приміщення: освячування будинку, автомобіля і т. ін., де людина повинна постійно перебувати у Божій благодаті, постійно підтримувати сакральний стан своїми молитвами, правильними діями, помислами й почуттями. Освячені речі, отримавши Боже заступництво, канонічно- правову санкцію, віддані на розсуд кожного вірянина задля розуміння духовного осягнення святого місця чи святої речі. Процеси сакралізації все частіше трапляються у суспільному житті, державно-правових відносинах.
Надприродною властивістю характеризується такий принцип канонічного права, якдогматичність (бездоказовість, без урахування конкретних умов життя, метафізичний спосіб мислення). Зміст догми покладений в основу віровчення, яке ґрунтується на надприродному походженню і дано Церкві для поширення та застосування. Релігійні догмати мають силу абсолютного авторитету, є вічними і незамінними істинами. Кожна віра, конфесія на своїх соборах формує свої догмати. Найдавнішим догматом є Символ віри. Всі релігійні догмати містять в собі всю повноту віроповчальної істини, яка необхідна для спасіння людини.
Принципами позитивно-правового аспекту канонічного права є: корпоративність, акривія, ікономія, обрядовість.
Визнаним принципом канонічного права є корпоративність у застосуванні правил поведінки вірян, які встановлює Церква в межах конституційних вимог, у формі статутів (уставів). Статут кожної релігійної громади має певний порядок реєстрації й діяльності і, як правило, релігійна ідеологія не встановлюється в якості державної або обов'язкової, хоча держава встановлює певні життєві ідеали й орієнтири. Тим самим корпоративні норми пов'язані з позитивним правом держави, незважаючи на внутрішню регламентацію (мета, завдання, функції, права й обов'язки вірян, умови вступу в клір і виходу, формування керівних органів, заходи відповідальності,
стягнення, добровільні пожертви і т. д.). Специфіка корпоративних норм залежить від змісту релігії та конфесії.
Акривія (від грецьк.- суворість, точність) як принцип у канонічному праві є обов'язковим у будь-якій Церкві. Адже кожна Церква має свої начала віровчення, які вимагають суворої визначеності (без жодних відхилень), свої догматичні визначеності, свій статут. Цей принцип дає можливість здійснювати наукове обґрунтування релігії, Церкви, визначити її практичне застосування в межах установлених для себе норм.
Принцип ікономії (від грецьк.- управління домом, домобудівництво) протистоїть попередньому принципові, оскільки містить у собі деякі поблажливості, полегшення, невимогливості, терпимості чи навіть лібералізм. Йдеться про немічних, інвалідів, тяжкохворих, дітей, суворість кліматичних умов, температурні режими, катаклізми, навіть державний режим та ін., де існує певне відхилення від установленого статуту і замість церковної законності застосовується доцільність та нагальна потреба, які обумовлені практичним богослов'ям і становлять своєрідне сингулярне (окреме, одиничне, єдине) право. Тобто норми ікономії мають не постійне, а разове застосування, обґрунтоване архиєрейськими, помісними соборами тощо. Ікономія спирається на акривію, доповнює її, але не заперечує. Цей принцип є важливим у церковній правотворчості, оскільки виражає людинолюбство, допомогу людині, а не її покарання.
Канонічне право не може обійтися без принципу обрядовості, який уведений Церквою або як звичаєм певний сакральний порядок ритуалів, церемоній, порядок церковного ужитку, облаштунку приміщення храму і т. ін. Важливою умовою обрядовості є канонічність. Творчість в обрядовості повинна не суперечити вимогам релігійного культу, культової діяльності, взаємовідносинам між вірянами та Божими настановами, нормам надприродного права. Обрядовість оживляє задоволення релігійних потреб, відображає місцеві традиції і має (значною мірою) локальний характер. Хоча локальна обрядовість не повинна суперечити загальновстановленій обрядовості. Якщо перший вид обрядовості є змінним, то другий - канонічно сталим. Важливо, щоб елементи творчості не тільки не суперечили канонам, але й не порушувати рамок і норм релігійного закону, певну релігійну поміркованість і логіку.
Отже, принципи канонічного права мають недержавний характер, хоча слугують державі й нації. Позитивне право держави спирається у своїй основі на значну частину принципів канонічного права. Такий зіставний етноментальний аналіз ще чекає своїх дослідників. Адже духовні цінності єднають позитивне і природне право у морально- правовій площині. Взнаки дається властивість природності принципів, їх ненасильницький характер, логіка тощо.
2.3. Функції канонічного права
Право (природне, позитивне) для людини виконує основну функцію, оскільки регулює її дії, здійснювані у процесі життєдіяльності. Особливого значення набувають
функції канонічного права, оскільки вони найбільш позначені природністю, моральністю й легітимністю, що необхідне для праведного життя.
Будемо вважати, що для функцій не доцільно класифікування на природно- правовий і позитивно-правовий аспекти права. Видається, що функціональна залежність життєдіяльності від канонічного права такого поділу не потребує, проте тут є свої особливості.
Наприклад, навіть, якщо якась із функцій тяжіла б до позитивістської характеристики, то вона однаково виходить за межі позитивно-правового розуміння, оскільки впливає на думки, почуття, пристрасті. Тобто функції канонічного права можна назвати мета-функціями, але класифікувати їх потрібно на онтологічні, гносеологічні й аксіологічні, де окремо існують загальні й спеціальніособливості.
До загальної онтологічної групи належать такі функції: методологічна, стабілізаційна, гармонізаційна, інтегративна, сенсоутворююча, а також спеціальні - наступальна, споряджальна, сотеріологічна, нейтралітетна та ін.
Зміст методологічної функції полягає в тому, що канонічне право є методологічним для різних галузей позитивного права, бо це право є Божим, основним, засадничим. На основі канонічного права утворилося людське, право державне писане (й неписане також). Тобто норми канонічного права дають конкретні онтологічні установки для створення інших норм, які з'являються у суспільних відносинах. Божі ідеї як світоглядний шлях знаходять своє конкретне відображення у нормотворчості й правотворчості навіть у державах, які цих ідей відкрито не сповідують. Існує Божа методологічна сила, яку людина побороти не в змозі.
Стабілізаційна функція права випливає з того, що канонічне право є таким умовним природно-правовим механізмом, який нібито автоматично підтримує задане Богом значення регульованої поведінки. Реалізується стійкість у діях та думках, уповільнення пристрастей, утримання почуттів в лоні любові. Людина у відчаї, муках, схвильованості, стражданнях може прийняти стабілізаційний стан тільки у Бозі, у рамках канонічних правил. Тут відсутні різні рудименти, відсутній пожадливий людський фактор, існує природна розрада і душевний спокій.
Роль гармонізаційної функції канонічного права скерована передусім на тіло, душу й дух людини. Умовно це можна пояснити так, що канонічне право створює гармонійний супровід людини до небесного буття. Тіло, душа й дух стають співзвучні завдяки канонічним нормам праву, в них відбуваються гармонійні життєві "коливання", які вписуються у створений Богом світопорядок. Тим самим людина пристосовується до всіх життєдіяльних процесів, неприродних умов, а дотримуючись норм канонічного права і випадає з переліку злісних правопорушників Божого права.
Наявність інтегративної функції обумовлена тим, що канонічне право постійно поповнюється, відновлюється і наповнює людську свідомість нормами природного способу життя. Людина, яка постійно відвідує богослужіння, читає канонічну релігійну
літературу, все більше інтегрується, заповнює свій духовний вакуум онтологічними засадами. Відтак людина стає праведною, й отримує напрям безгріховного життя.
Канонічне право формує у людини поняття смислу життя на землі, тобто виконуєсенсоутворювальну функцію. Часто людина задумується над своїм особистим призначенням у складному, бурхливому і, можливо, не завжди зрозумілому, житті. Відсутність, на перший погляд, розумної підстави, рації виконувати свою роль, нести певний хрест призводить до розчарування в житті. Здається, що те, що людина робить, є непотрібним, не поміченим, її діяльність ніби загублена у Всесвіті є непотрібною і зайвою. Особливо це спостерігається у випадках бід, хвороб, скрутного матеріального становища тощо. Канонічне право дає відповіді на всі запитання, виходячи із законів Божих, таємниць призначення кожної людини на землі. Адже відсутність почуття сенсу у житті є гріхом, тому необхідно знайти збалансовані відносини зі світовими проблемами, а, отже, людина покликана якомога вірніше служити Богу, сумлінно виконувати канонічно-правові норми.
Боротьба з гріхами презентує наступальну функцію канонічного права. Йдеться про наступальність проти руху неправедного шляху, до якого спонукають злі сили. Проти цього потрібна Божа війна, битва, активний наступ не звичайним мечем, а духовним: вірою протистояти нападам ворога (злих думок) і наступальною силою молитов, притчами Ісуса Христа, відбиваючи гріховні напади. Таких гріховних блудів є багато: сріблолюбство, блуд, пристрасті, гнів, печаль, відчай, марнославство, гординя і т. ін. Здебільшого людина тяжіє до накопичення матеріальних благ, панівного становища в суспільстві, що є надміром для духовного життя. При цьому боротьба повинна бути не пасивною чи захисною, а активною, наступальною, що в результаті принесе неоціненну користь не тільки в особистому житті, а й навколишнім.
Споряджальна функція канонічного права відтворює один з онтологічних наслідків людського життя - фатальність смерті. Але підготовку до смерті людина повинна здійснювати протягом свого життя, тобто споряджати свої думки і дії для подальшого безтілесного життя. Смерть не є остаточним завершенням життя, знищенням, зникненням людини. Це завершення першого етапу життя на землі, який закінчується своєрідним духовним екзаменом. До будь-якого відповідального кроку людина готується, поповнює свої знання, вболіває, щоб отримати добру оцінку. Аналогічні дії людина повинна здійснювати й перед Божим екзаменом. Підготовка до нього здійснюється за вимогами Десяти заповідей Божих. Споряджання передбачає певний перегляд своїх діянь і перевірку на сповідях. Фактично людина повинна думати про смерть щодня і перевіряти себе, в яких відносинах вона з Богом - онтологічно нормальних чи деонтологічно ненормальних, чи смерть для неї буде явищем природи (як у тварин) чи Судом Божим (як записано у Святому Письмі). Тому зрозумілим стає земне споряджання.
Велике значення для канонічного права має сотеріологічна функція, яка скерована на спасіння людини, її спокуту. Бог, давши людині розум і свобідну волю, не залишив її на призволяще, не забув про її перебування у тяжкому земному житті, а скеровує, дає сигнали поступати згідно з Його помислами. Якщо людина до цього не прислухається, Бог карає її, навертає і у складних ситуаціях, просто рятує. Втручання Бога у життя
людини постійно супроводжується спокутами, невеликими санкціями (карою). При успішному виконанні спокути людина знову усвідомлює своє онтологічне призначення, що також є спасінням. Тобто спасіння - це не тільки відвернення від страшної біди чи вихід живим із катастрофи, а допомога Бога бути людиною у надприродному розумінні.
Канонічне право формує у людини позицію неприєднання до жодної зі сторін людських дискусій, суперечок щодо Божих справ, тобто виконує нейтралітетну функцію. Справа в тому, що у людини є раціональний, а не ірраціональний розум. Тому людина обмежена у надприродних ірраціональних помислах, і метафізичних явищ вона не зрозуміє. Для цього існує віра і покладання на Бога. До всього того, що людина не може зрозуміти, треба зайняти нейтралітетну позицію і не вносити своїх пропозицій. Це, зокрема, стосується одностатевих шлюбів, клонування людини, сурогатного материнства і т. ін. Такі дії Богом не запропоновані людині у Святому Письмі і канонічне право не рекомендує, а часом і забороняє їх здійснювати, тобто не втручатися у те, що їй непідвладне, чого вона не створила і не створить.
Гносеологічна група функцій канонічного права відображає також загальні й спеціальні аспекти. До загальних функцій належать: мотиваційна, футурологічна, інформаційна, регулятивна, орієнтаційна, адаптивна, цілеспрямовувальна, а до спеціальних -богопізнавальна, природно-моральната ін.
Суть мотиваційної функції полягає в тому, що визначаються пізнавальні потреби у вивченні канонічного права майбутніми юристами і пресвітерами. У юриста пізнання полягає в тому, щоб, по-перше, отримати інформацію про Церкву для себе як для людини (а, можливо, як і вірянина), розширити свій світогляд, а, по-друге, для професійної діяльності з питань пізнання правового явища та прийняття справедливого рішення. Аналогічно це стосується й пресвітерів, хоча цей пізнавальний процес є мінімальним, оскільки в духовних семінаріях, інститутах, академіях викладають значно більше богословських дисциплін. Тобто, мотиваційна функція обґрунтовує ефективність двох професій, а для вірян вона відіграє роль філософсько- теоретичного "довідника".
Футурологічна функція на основі пізнання минулого і теперішнього накреслює перспективи на майбутнє не тільки на земне, а й позаземне буття. Це - своєрідний прогноз, передбачення долі людини, на підставі її ставлення до Бога. Звичайно, здійснити з великою точністю футурологічні обґрунтування людина не може, але здійснити певні орієнтири їй під силу.
Пізнавальні релігійні процеси здійснює інформаційна функція канонічного права. Отримати відомості про тематику дослідження канонічного права можна різними шляхами, але найбільш достовірними є ґрунтовне вивчення Старого й Нового Завітів, праць Святих отців Церкви, змісту Вселенських соборів. Залежно від ступеня тлумачення цієї інформації матимемо рівень, якість і напрям релігійного пізнання.
Отже, з інформаційною функцією тісно пов'язана регулятивна. Справа в тому, що канонічне право врегульовує пізнавальні процеси, дає можливість отримувати правильну інформацію про Бога, про божественні справи на землі. Крім того, норми канонічного права допомагають людині пізнати сенс життя, оцінювати свою поведінку. Тобто ця функція скерована на пізнання людиною самої себе і співвіднесення своїх дій, думок, почуттів, пристрастей з природно-правовими нормами.
Про орієнтаційну функцію канонічного права можна отримати відомості з вищерозглянутих функцій. Однак наголосимо, що орієнтування у богословських науках потребує значної уваги, пильності, послідовності, що дає надію не потрапити під вплив злих сил, які заважають зосередженню на богослов'ї.
Адаптивна функція канонічного права впливає на гносеологічний процес у вигляді пристосування духу людини, її психіки до різних умов релігійного життя. Адже у кожній державі панує свій режим, своє ставлення до релігії. І щоб здійснити правильне пізнання, інколи потрібна певна психологічна адаптація, яка б не змінила релігійного світогляду, а дала можливість реально, навіть утаємничено дізнатися про те, що є змістом, суттю канонічного права.
Для підвищення світоглядних пізнавальних впливів
існує цілеспрямовувальна функція канонічного права. Потрібно знати мету пізнання: шукати для себе схвалення чи критики. Схвалення релігійних приписів необхідне для віруючих, а критика - для войовничих атеїстів. Звичайно, канонічне право відображає інтереси вірян і його цілеспрямовувальна дія має методологічне значення у гносеології.
Спеціальна богопізнавальна функція випливає з того, що людина повинна усвідомити, що Бог є Єдиний у трьох Особах, Творець і Владика, Повелитель, Спаситель. Богопізнання мас свої особливості у Старому Завіті, Новому Завіті, природному світі, надприродному світі, святоотцівському вченні. Незважаючи на догматичну віру про існування Бога, кожен наведений аспект висвітлює свої особливості. Причому осягнення, збагачення Бога у цих особливостях не суперечить одне одному, а лише виявляє Його прояви, які можна частково зрозуміти, а більше - відчути у кожному випадку. Відомо одне, що Бог невидимий, оскільки Він перебуває у недоступному для людини світлі. Тобто Бог є відомим (у проявах) і невідомим (в образі). Канонічне право розглядає всі аспекти богопізнання, що для справді віруючої людини є зрозумілим.
Природно-моральна функція є спеціальною, оскільки пізнання природних і моральних норм випливає з релігії. За допомогою канонічного права можна зрозуміти, що людина своєю поведінкою повинна орієнтуватися не стільки на державні норми, скільки на природно-моральні. За винятком державно-правових процесуальних норм, можна прожити з високою правовою культурою, не знаючи державних законів, а сповідуючи тільки природно-моральні, які проповідує Церква, хоча такі норми є ширшими і більш розгалуженими, з суворішими духовними санкціями, більш визнаними, стабільними, панівними.
Слід зауважити, що певна частина функцій гносеологічної групи могла б відображати й аксіологічну групу, але в цьому немає особливої потреби.
До аксіологічної групи загальних функцій канонічного права належать: функція порозуміння, комунікативна, акумулятивна, компенсаторна, соціалізаційна, культурологічна, а до спеціальних -духовна, подвижницька, аскетична.
Функція порозуміння у канонічному праві особливо виконує серед вірян різних релігій і конфесій важливу роль. Адже кожна релігія має свої метафізичні надприродні вчення про Бога, які подекуди є спірними твердження у вирішенні життєвих, побутових питань. Канонічне право закликає до згоди, порозуміння між вірянами, дотримання толерантності (терпимості), але не зміни своїх релігійних позицій. Те саме стосується і взаєморозуміння між народами, державами, адже має бути обопільне порозуміння, дотримання норм міжнародного права.
Близькою за змістом до функції порозуміння є комунікативна. Тут слід додати, що канонічне право спонукає вірян не перебувати в ізоляції від світу. Світські, державні й міждержавні питання слід піддавати релігійній комунікації, знаходити шляхи дотичності та об'єднань. Жити поза суспільством, поза державою на землі не вдається нікому, тому треба знаходити дозволені канонічним правом засоби спілкування.
У канонічному праві прослідковується акумулятивна функція, яка реалізується шляхом нагромадження релігійних знань, духовних цінностей, необхідних кожній людині. Звичайно, у сукупність таких не повинні потрапляти суперечливі чи провокаційні відомості, які згодом можуть проявити себе негативно. Тобто читати, слухати, бачити й відчувати потрібно те, що є канонічним, що проповідує Церква, зокрема Христова Церква, яку й проповідували Апостоли і Святі отці.
Цінність компенсаторної функції полягає в тому, що канонічне право пропагує отримання винагороди тим вірянам, які дотримуються його норм. Хоча такі компенсації, можливо, не будуть відчутними безпосередньо в теперішньому часі (можливі полегшення в житті), але очікування сягатимуть у майбутнє. Інколи до такої компенсації людина ставиться скептично, посилаючись на те, що вона живе один раз і це життя повинно реалізуватися у матеріальному достатку, розвагах тощо. Проте з наочних прикладів можна сказати, що високоматеріально забезпечена людина часто страждає бездуховністю, що породжує інколи тяжкі муки. Тобто матеріальне повинно компенсуватися урівноважуватися духовним. Можливий і протилежний наслідок: за високу духовність Бог нагороджує людину матеріальними благами.
Значення соціалізаційної функції випливає із процесу залучення вірян до церковних відносин. Кожен вірянин, який любить свою Церкву, своє приміщення храму, намагається якимось чином долучитися до духовної чи матеріальної підтримки. Таке намагання випливає з соціального досвіду, суспільного становища особи, в результаті чого здійснюється релігійна соціалізація. У ній вірянин відчуває себе потрібним церковній громаді, що підносить його внутрішній стан на більш якісний рівень у набутті не тільки релігійних, але й соціальних цінностей.
Про культурологічну функцію канонічного права доцільно сказати те, що вона стосується різноманітних перетворень у церковному спілкуванні, які набувають статусу цінностей. Людина все більше переконується, що значення Церкви зростає, що все, що робиться з ім'ям Божим, має перспективу. Тобто всі культурологічні дії мають бути канонічними, визнаними Церквою, а значить, і Богом. Канонічне право скеровує вірян саме на такі дії і причому активні культурологічні дії. У бездіяльності культура відсутня, а в діяльності (працелюбстві) можливі помилки. Тому канонічне право здійснює культурологічну функцію, щоб застерегти від помилок.
Зрозуміло, що канонічне право виконує духовну функцію, яка скерована на формування свідомості, почуття, внутрішній світ людини, її психічний стан. Завдяки духовності вірянин глибше розуміє свою унікальність, чуйність до божественного розуміння світу, онтологічне осердя людини, стремління до Небесного, чого немає у представників тваринного світу. Звичайно, духовність є обмеженою в людині, часом віддаленою від буття, тому канонічне право покликане сприяти появі Божої благодаті у душі вірянина, яка підносить ступінь духовності до надприродного простору. Людський дух потребує постійної Божої ласки, Божої опіки й корекції, але вірянин повинен цього самостійно попросити. У високодуховній людині перебуває Святий Дух як Божа сила, іскра, яка є своєрідним вектором земного життя, визначником його правильного шляху. Ісус Христос обіцяв не залишати людей духовними сиротами, а вселятися у них за певних умов (намаганнях самих людей). У цьому й велика цінність духовної функції канонічного права.
Наступною аксіологічною функцією канонічного права спеціального призначення є подвижницькаяк схилення людини до духовного подвигу, духовного вчинку, духовної боротьби. Тобто людина повинна самовіддано, щиро чимось себе проявляти. Великою справою є працелюбство на релігійному поприщі. Тому духовне подвижництво є той стан, коли людина або скеровує себе на добро, або стримує себе від зла, на що й зорієнтоване канонічне право. Окремим видом подвижництва є відмова від злих вчинків як прояв сили волі від певних спокус, в чому й проявляється своєрідна акція подвиг, героїзм. Але подвижницька функція в основному скерована на активну, невтомну, постійну працю як боротьбу за духовні ідеали. Віра, молитва, відвідування богослужінь, читання релігійної літератури, пропагування канонічно-правових норм - це основа подвижництва у сфері духовно-морального впливу на людей. Особливим видом подвижництва є чернече, а також пресвітерське життя.
Похідною від подвижницької функції є аскетична функція канонічного права, яка полягає у наданні особливої переваги духовного способу життя над матеріальним, вироблення такого життєвого принципу, щоб самообмежитися від традиційного способу життя з метою прагнення до доброчесного, цнотливого, безпристрасного життя. Аскетизм можна поділити на абсолютний, відносно-абсолютний, відносно- досконалий (повний) і частково-обмежений. Приклад абсолютного аскетизму показав Ісус Христос у Своєму земному житті. Відносно абсолютного аскетизму дотримувались апостоли, перші монахи, які жили в пустелі, в печерах і згодом їх назвали святими отцями. Відносно-досконалий аскетизм пропагують окремі теперішні ченці, а часом і деякі представники духовенства (особливо безшлюбні). Частково-обмежений аскетизм притаманний практично всім вірянам. Він полягає у героїчному посиленні волі,
зміцненні внутрішньої свободи душі, умертвінні пристрастей, стримуванні від плотських похотей, максимальне звільнення від прив'язаності до світу (втеча від світу). Норми канонічного права скеровані на створення умов для аскетичного способу життя - пости (чотири в рік), пости у п'ятницю, середу. Це стосується не тільки відмови від споживання продуктів тваринного походження, а й відмови від різних задоволень, всього, що стосується тіла (особливо плоті), залишивши елементарні потреби, які необхідні для підтримання життєдіяльності. Справа в тому, що людина, яка хоч періодично, частково перебуває в астетичному стані, стає добрішоюЛ більше наближена до Бога, частіше спілкується з Богом, любить Його, що є необхідним для спасіння душі. Адже почуттєві насолоди притупляють єднання з Богом, стають на перешкоді і людина забуває про своє призначення, не володіє своїм фізичним і душевним станом. Для цього аскетизм доповнює подвижницьку функцію канонічного права, пропагуючи духовний подвиг у сповідуванні релігійних норм, піднесенні метафізичності людини.
Розглянуті функції для канонічного права є метафізичними, які визнаються людством і підтверджуються у процесі життєдіяльності не тільки вірянами, а навіть і невіруючими. Вони (функції") стосуються сфери впливу канонічного права на суспільні відносини, які не обов'язково належать одній державі чи нації. Звичайно! вплив на суспільні відносини не є прямим, цілеспрямованим, а є дотичним, опосередкованим. Хоча в багатьох випадках канонічне право є нейтральним до суспільних відносин і жодного такого впливу не має. Адже впорядкування свобідної волі людини, необхідність розвитку духовних потреб людини, імперативність щодо духовно- моральної поведінки вірян та обмежувальність впливу на людину, а не обмежувальність в державотворчих процесах не впливає на активні суспільні, політичні, державні процеси, які стосуються вірянина. Йдеться скоріше про розвиток таких талантів, прищеплення внутрішніх імперативів державних обов'язків, але з певним нагадуванням (духовною охороною) про неприродні дії, про недопущення аморальності і т. ін. З цього й випливають основні функції канонічного права.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 36 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |